За­пи­ски укра­їн­сько­го ман­дрів­ни­ка,

або П’ять про­блем ві­тчи­зня­ної ту­ри­сти­чної ін­ду­стрії

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Ал­ла ГАВ­РИ­ЛЮК, к.н. з дер­жав­но­го управ­лі­н­ня, до­цент ка­фе­дри між­на­ро­дно­го ту­ри­зму КНУКіМ, спе­ці­аль­но для «Дня»

Цьо­го­річ моя ро­ди­на ви­рі­ши­ла по­пов­ни­ти скар­бни­цю лі­тніх ман­дрі­вок Укра­ї­ною і за­пла­ну­ва­ла по­їха­ти в по­до­рож Тер­но­пі­л­лям. Ви­бір був сві­до­мим, адже, пря­му­ю­чи на за­хід, до­во­ди­ло­ся не­о­дно­ра­зо­во пе­ре­ти­на­ти ав­то­мо­бі­лем цей край. І десь під­сві­до­мо за­кра­да­ла­ся дум­ка про те, що по­за­ду нас за­ли­ша­ло­ся щось до­во­лі ці­ка­ве, ди­во­ви­жне та Пла­ну­ю­чи мар­шрут ав­то­мо­біль­ної по­до­ро­жі, ре­тель­но роз­мір­ко­ву­ва­ли над мі­сця­ми осо­бли­вої ту­ри­сти­чної ува­ги. На до­по­мо­гу при­йшли хо­ро­ші дру­зі-тер­но­по­ля­ни, ра­зом із яки­ми і ви­ма­лю­вав­ся мар­шрут: Ки­їв — Кре­ме­нець — По­ча­їв — Ви­шні­вець — Зба­раж — Тер­но­піль — Зар­ва­ни­ця — Мо­на­сти­ри­ська — Бу­чач — Чор­тків — Нир­ків — За­лі­щи­ки — Руд­ків­ці — Він­ни­ця — Ки­їв. Час у по­до­ро­жі сім днів та шість но­чей (у на­ме­тах), ав­то­про­біг близь­ко 1500 км.

Зро­зумі­ло, що за та­кий ко­ро­ткий час не­мо­жли­во по­ба­чи­ти всі ту­ри­сти­чні ре­сур­си Тер­но­піль­ської обла­сті, однак нам вда­ло­ся «зі­бра­ти вер­шки» найу­ні­каль­ні­ших, які й ви­рі­зня­ють цю те­ри­то­рію в ме­жах Схі­дної Га­ли­чи­ни, За­хі­дно­го По­ді­л­ля та Пів­ден­но­За­хі­дної Во­ли­ні.

Будь-який фа­хі­вець ту­ри­сти­чної ін­ду­стрії пе­ре­кон­ли­во за­пев­нить, що ця зем­ля по-справ­жньо­му скон­цен­тру­ва­ла на сво­їх те­ре­нах най­рі­зно­ма­ні­тні­ші й уні­каль­ні ре­кре­а­цій­ні, ар­хі­те­ктур­ні, са­краль­ні, ми­сте­цькі, фор­ти­фі­ка­цій­ні, са­до­во-пар­ко­ві та ін­ші об’єкти. Отож ви­ру­шай­мо в по­до­рож ра­зом із на­ми.

ФОР­ТЕ­ЦІ, ПА­ЛА­ЦИ, ЗАМ­КИ...

На Тер­но­піль­щи­ні ман­дрів­ни­ка зу­стрі­ча­ють ма­льов­ни­чі, вкри­ті лі­са­ми, гу­сті па­сма Кре­ме­не­цьких гір, в ото­чен­ні яких роз­мі­сти­ло­ся одне із за­по­від­них міст Укра­ї­ни — Кре­ме­нець, пер­ша пи­сем­на згад­ка про яке да­ту­є­ться 1227 р.

Ві­зи­тною кар­ткою мі­ста є Зам­ко­ва го­ра (Бо­на), на якій роз­мі­щу­ва­ла­ся мо­гу­тня фор­те­ця, що за­ли­ши­ла­ся не­здо­лан­ною на­віть під час на­бі­гів мон­го­ло-та­тар, і яка ли­ше пі­сля чо­ти­ри­ти­жне­вої обло­ги мі­ста ко­за­ка­ми на чо­лі з М. Кри­во­но­сом бу­ла за­хо­пле­на ра­зом із по­ля­ка­ми, які пе­ре­хо­ву­ва­ли­ся в ній пі­сля по­раз­ки під Пи­ляв­ця­ми 1648 ро­ку. І хо­ча до на­ших днів збе­ре­гли­ся ли­ше за­ли­шки обо­рон­них му­рів, кра­що­го огля­до­во­го май­дан­чи­ка мі­ста та йо­го око­лиць важ­ко від­най­ти. Не­да­рем­но для ту­ри­стів Кре­ме­нець — це « ма лень ка во линсь ка Швей­ца­рія».

На­сту­пним мі­сцем ту­ри­сти­чно­го при­зна­че­н­ня став ро­дин­ний ма­є­ток кня­зів Ви­шне­ве­цьких, адже са­ме тут фор­му­вав­ся ге­ро­ї­чний ха­ра­ктер пер­шо­го геть­ма­на Укра­ї­ни, ле­ген­дар­но­го за­снов­ни­ка ко­за­цької дер­жа­ви на Ма­лій Хор­ти­ці — кня­зя Дми­тра (Бай­ди) Ви­шне­ве­цько­го, про не­ско­ре­ність, му­жність та зви­тя­гу яко­го й до на­ших днів ді­йшло ба­га­то ле­генд, пе­ре­ка­зів, по­е­ти­чних і пі­сен­них тво­рів.

Від­ві­дав­ши 1848 р. Ви­шні­вець, Оно­ре де Баль­зак на­звав по­ба­че­ний па­лац і парк «ма­лим Вер­са­лем». Ни­ні до ар­хі­те­ктур­но­го ан­сам­блю ро­дин­но­го гні­зда Ви­шне­ве­цьких, що є скла­до вою На ці о наль но го за по від ни ка «Зам­ки Тер­но­пі­л­ля», на­ле­жить Во­зне­сен­ська цер­ква, за­ли­шки ва­лів, ба­стіо­нів, му­рів і са­ди­ба з па­ла­цом, ого­ро­жа­ми, бра­ма­ми XVIII ст, яка ле­жить в зе­ле­них обі­ймах ста­ро­го пар­ку XVIII — ХІХ сто­літь.

Вра­зив сво­єю ве­лич­чю, мо­ну­мен­таль­ні­стю та не­ско­ре­ні­стю Зба­разь­кий за­мок, який є ба­зо­вим на­у­ко­во­до­слі­дни­цьким цен­тром На­ціо­наль­но­го за­по­від­ни­ка «Зам­ки Тер­но­пі­л­ля». Пер­ші фор­ти­фі­ка­цій­ні спо­ру­ди Зба­раж­чи­ни роз­та­шо­ву­ва­ли­ся на те­ри­то­рії те­пе­рі­шньо­го Ста­ро­го Зба­ра­жа, де й три­ма­ла по­стій­ну оборону від на­бі­гів мон­го­ло-та­тар, тур­ків та ін­ших зайд ста­ра фор­те­ця. Остан­ньо­го руй­нів­но­го уда­ру во­на за­зна­ла на­при­кін­ці XVI ст., пі­сля чо­го бу­ло збу­до­ва­но но­ве обо­рон­не укрі­пле­н­ня вже в са­мо­му Зба­ра­жі. А на згад­ку про ці по­дії бу ло вста нов ле но ве ли кий кам’яний хрест.

Осо­бли­ву ува­гу ман­дрів­ни­ка при­тя­гує уні­каль­на са­краль­на спо­ру­да Чер­не­чої го­ри, що не­по­да­лік, — храм Пре­о­бра­же­н­ня Го­спо­дньо­го, який ви­ко­ну­вав роль обо­рон­ної цер­кви. Із 1474 по1598 рр. на йо­го мі­сці ви­со­чив Ва­си­лі­ан­ський мо­на­стир, зго­дом пе­ре­йме­но­ва­ний у мо­на­стир свя­то­го Ону­фрія. Са­ме з цим мі­сцем пов’язу­ють без­ліч ле­генд і пе­ре­ка­зів, при­свя­че­них ша­но­ва­но­му мо­на­хо­ві Тер­но­піль­ської зем­лі. Уні­каль­ним об’єктом цер­кви є ще й со­ня­чний го­дин­ник, який чі­тко фі­ксує час по не­бе­сно­му сві­ти­лу. А по­ряд, зни­зу до­го­ри, стрім­ко уверх тя­гне­ться вер­ви­чкою імі­то­ва­на хре­сна до­ро­га Ісу­са Хри­ста (ста­ції), збу­до­ва­на на по­жер­тви мі­сце­вих жи­те­лів.

Істо­рія Зба­разь­ко­го зам­ку роз­по­чи­на­є­ться з 1583 р., до бу­дів­ни­цтва яко­го до­лу­чи­ли­ся бра­ти Кши­штоф і Юрій Зба­разь­кі. Най­ві­до­мі­ші по­дії фор­ти­фі­ка­цій­ної спо­ру­ди пов’яза­ні з обло­гою Зба­ра­жа ба­га­то­ти­ся­чним вій­ськом Бо­г­да­на Хмельницького 1649 р.

У На­ціо­наль­но­му істо­ри­ко-куль­тур­но­му за­по­від­ни­ку «Зба­разь­кий за­мок» мо­жна огля­ну­ти ко­ле­кцію тво­рів са­мо­бу­тньо­го та­ла­но­ви­то­го скуль­пто­ра­рі­зьбя­ра — спів­ця укра­їн­сько­го ко­за­цтва — Во­ло­ди­ми­ра Лу­пій­чу­ка. Уні­каль­ність тво­рів Лу­пій­чу­ка — в ство­рен­ні ху­до­жніх обра­зів із ціль­но­го де­ре­ва, то­му ко­жна ро­бо­та — ба­га­то­гран­на, істо­ри­чно на­си­че­на, гли­бин­на. Осо­бли­ве мі­сце в твор­чо­сті май­стра по­сі­дає Шев­чен­кі­а­на.

Се­ред фор­ти­фі­ка­цій­них спо­руд Тер­но­піль­щи­ни, які вда­ло­ся від­ві­да­ти, — Бу­ча­цький за­мок XІV — XVII стст., що спра­вив вра­же­н­ня най­більш зруй­но­ва­но­го та за­не­дба­но­го. Істо­рія йо­го зве­де­н­ня роз­по­ча­ла­ся за ча­сів ма­гна­тів Бу­ча­цьких, які зве­ли спо­ру­ду як обо­рон­не укрі­пле­н­ня. Однак на йо­го те­ри­то­рії в ми­ну­ло­му зна­йшло­ся мі­сце й для па­ла­цу в сти­лі ре­не­сан­су, який при­кра­ша­ли га­ле­реї з ар­ка­ми, й для в’їзної бра­ми з під­йом­ним мо­стом, і для фон­та­на та ін­ших при­над. Се­ред мі­сце­вих жи­те­лів до­сі по­бу­ту­ють ле­ген­ди про не­ймо­вір­ну кіль­кість під­зем­них хо­дів від му­ра­ми зам­ку, в одно­му з яких... схо­ва­но скар­би ма­гна­тів По­то­цьких! Ни­ні на ру­ї­нах мо­жна по­ба­чи­ти ви­ро­слі де­ре­ва та пра­пор УПА, який гор­до ви­со­чить над мі­стом.

Однак на віть за нед ба ний стан пам’ятки фор­ти­фі­ка­ції є зру­чним огля­до­вим май­дан­чи­ком над р. Стри­пою, яка ро­бить свій ду­го­по­ді­бний ме­андр (ви­гин) по­се­ред мі­ста, до­да­ю­чи йо­му про­він­цій­но­го ко­ло­ри­ту та во­дно­час ари­сто­кра­ти­чної еле­ган­тно­сті, бо вни­зу є спо­ру­ди-ма­гні­ти, які при­тя­гу­ють ува­гу до­пи­тли­во­го ман­дрів­ни­ка. Йде­ться про ра­ту­шу, ко­стел Успі­н­ня Бо­го­ро­ди­ці, храм По­кро­ви, до ство­ре­н­ня яких тор­кну­ла­ся та­ла­но­ви­та ду­ша Ве­ли­ко­го Май­стра де­рев’яної скуль­пту­ри — Йо­ган­на Ге­ор­га Пін­зе­ля. Для ге­ні­аль­но­го ми­тця Бу­чач став май­стер­нею, твор­чою Мек­кою, за ви­сло­вом Бо­ри­са Во­зни­цько­го, в якій бу­ло ство­ре­но най­біль­шу кіль­кість йо­го уні­каль­них тво­рів, бо вва­жа­ють, що са­ме ма­гнат Ми­ко­ла Ва­силь По­то­цький став го­лов­ним па­тро­ном і за­мов­ни­ком Пін­зе­лев­ських тво­рінь.

Ни­ні мо­жна ми­лу­ва­ти­ся мі­сце­вою ра­ту­шою, яка ство­рю­ва­ла­ся за по­до­бою зі львів­ською в спіль­но­му твор­чо­му тан­де­мі з Бер­нар­дом Ме­ре­ти­ном; п’ятьма вів­та­ря­ми ко­сте­лу Успі­ня Бо­го­ро­ди­ці, увін­ча­ни­ми ди­на­мі­чни­ми скуль­пту­ра­ми Ве­ли­ко­го Май­стра, в сті­нах яко­го він і він­чав­ся, й охре­щу­вав двох сво­їх си­нів; і мі­ні­а­тюр­ни­ми, але ве­ли­ча­во до­вер­ше­ни­ми скуль­пту­ра­ми хра­му По­кро­ви. Не­да­рем­но 2014 р. на по­жер­тви ме­це­на­тів у м. Бу­чач по­став пам’ятник Йо­ган­ну Ге­ор­гу Пін­зе­лю.

СВЯ­ТО-УСПЕНСЬКА ПОЧАЇВСЬКА ЛАВ­РА ТА МАРІЙСЬКИЙ ДУ­ХОВ­НИЙ ЦЕНТР У ЗАРВАНИЦІ

Зві­сно, важ­ко уяви­ти Тер­но­пі­л­ля без ве­ли­кої кіль­ко­сті са­краль­них спо­руд, які в наш скла­дний час ви­ко­ну­ють не ли­ше фун­кцію ре­лі­гій­них цен­трів, а й ста­ють мі­сця­ми осо­бли­во­го по­кло­ні­н­ня, па­лом­ни­цтва, прощ, ду­хов­но­го зці­ле­н­ня та про­сві­тни­цтва.

Не го­во­ри­ти­му про істо­рію ство­ре­н­ня обох свя­тинь, хо­ча во­на бе­ре по­ча­ток від ча­сів мон­го­ло-та­тар­ської на­ва­ли і має май же спіль не по ход жен ня, пов’яза­не з по­шу­ка­ми місць від­лю­дне­н­ня мо­на­ха­ми Ки­є­во-Пе­чер­сько­го мо­нас- ти­ря. Ви­слов­лю ли­ше де­я­кі мір­ку­ва­н­ня з при­во­ду від­ві­ду­ва­н­ня свя­тинь. Оби­дві оби­те­лі не є для ме­не кон­фе­сій­но при­на­ле­жни­ми, бо моя ро­ди­на від­ві­дує хра­ми УПЦ КП. То­му моя ува­га бу­ла біль­ше спря­мо­ва­на на став­ле­н­ня цер­кви до про­чан.

Зві­сно, ар­хі­те­ктур­ний ан­самбль Свя­то-Успен­ської По­ча­їв­ської лав­ри вра­жає сво­єю пом­пе­зні­стю, ви­шу­ка­ні­стю та осо­бли­вою ви­ви­ще­ні­стю на ви­со­ко­му па­гор­бі, який до­бре про­гля­да­є­ться з огля­до­во­го май­дан­чи­ка Кре­ме­не­цької Бо­ни, і цим ство­рює ефект ма­гне­ти­зму. При під’їзді до свя­ти­ні ви­ни­кає ба­жа­н­ня зу­пи­ни­ти­ся, пе­ре­хо­пи­ти дух і на­ла­шту­ва­ти­ся на осо­бли­ву бо­же­ствен­ну бла­го­дать, яка по­вин­на на­си­чу­ва­ти та­кі свя­ті мі­сця.

Зна­йом­ство з По­ча­їв­ською лав­рою не бу­ло для ме­не впер­ше. Але зно­ву до­ве­ло­ся від­чу­ти при­за­бу­ті емо­ції, ви­кли­ка­ні ко­ли­шні­ми спо­га­да­ми. Як і ра­ні­ше, з осо­бли­вою су­во­рі­стю до при­їжджих зву­ча­ли ре­фре­ном сло­ва: «За­пи­ски от ра­сколь­ни­ков мы не при­ни­ма­ем». Не за­бу­ва­ють тут і про мов­ні аспе­кти, по­пе­ре­джа­ю­чи: «Же­ла­тель­но, ра­зго­ва­ри­вать на рус­ском», хо­ча так хо­ті­ло­ся по­чу­ти укра­їн­ську мо­ву, бо це ж свя­ти­ня укра­їн­ської, а не ро­сій­ської зем­лі! Отож і ви­хо­дить, що Го­сподь — один для всіх, та от тіль­ки йо­го «слу­жи­те­лі» слу­гу­ють ін­шій дер­жа­ві, а не сво­є­му на­ро­до­ві. Ота ж зверх­ність і за­ли­ши­ла в пам’яті свій слід пі­сля від­ві­дин лав­ри, стер­ши в ду­ші свя­тість та очі­ку­ва­ну бла­го­дать.

До Зарваниці ми при­бу­ли впер­ше. До­ро­га ве­ла нас кру­тою змій­кою, ні­би по­стій­но при­хо­ву­ва­ла шлях до свя­ти­ні. І от се­ред сма­ра­гдо­вих шат де-не-де по­ча­ли про­бли­ску­ва­ти вер­хів­ки бань Ма­рій­сько­го ду­хов­но­го цен­тру, який зве­де­но на те­ри­то­рії ко­ли­шньої гу­стої бо­ло­ти­стої мі­сце­во­сті. У цен­трі се­ла пер­шим зу­стрі­чає від­ві­ду­ва­чів храм Пре­свя­тої Трій­ці, в яко­му для по­кло­ні­н­ня ві­рян у по­стій­но­му доступі є ори­гі­нал чу­до­твор­ної іко­ни Ма­те­рі Бо­жої Зар­ва­ни­цької. Вра­жає особлива Бо­жа бла­го­дать, яка по­ши­рю­є­ться від одні­єї з най­дав­ні­ших свя­тинь Укра­ї­ни; ди­вує кіль­кі­стю ко­штов­них при­крас, по­да­ро­ва­них зці­ле­ни­ми лю­дьми, Бо­го­ро­ди­чний іко­но­стас. На знак осо­бли­во­го по­ша­ну­ва­н­ня іко­ни Па­па Рим­ський Іван Пав­ло ІІ по­да­ру­вав хра­му свою зо­ло­ту вер­ви­чку з пер­ла­ми.

Ще де­кіль­ка слів вар­то ска­за­ти про хре­сну до­ро­гу, яка стрім­ко під­ні­ма­є­ться вго­ру ви­ще дзві­ни­ці аж до мо­на­стир­ської цер­кви Рі­здва Пре­свя­тої Бо­го­ро­ди­ці. У гре­ко-ка­то­ли­ків хре­сна до­ро­га (ста­ції) — це осо­бли­вий мо­ли­тов­ний шлях роз­ду­мів над стра­ж­да­н­ня­ми Ісу­са Хри­ста за­ра­ди на­шо­го від­ку­пле­н­ня і спа­сі­н­ня. Упер­ше та­кий зви­чай ви­ник у ХVI ст. се­ред мо­на­хів чи­ну свя­то­го Фран­ци­ска. У за­галь­ний вжи­ток Ка­то­ли­цької цер­кви ця тра­ди­ція уві­йшла в XVIII ст. для лю­дей, які не ма­ли мо­жли­во­сті по­бу­ва­ти на Свя­тій Зем­лі та від­тво­ри­ти зем­ний шлях Ісу­са Хри­ста від мі­сця йо­го за­су­ду до мі­сця розп’ят­тя. Ни­ні про­ча­ни про­хо­дять цей шлях як символічне ду­хов­не єд­на­н­ня з Єру­са­ли­мом.

Не за­ли­ши­ло­ся по­за ува­гою Ма­рій­сько­го ду­хов­но­го цен­тру й обла­шту ван ня міс ця для вша ну ван ня пам’яті ге­ро­їв Не­бе­сної Со­тні та во­ї­нів на схо­ді Укра­ї­ни.

Отож у тре­тьо­му ти­ся­чо­літ­ті Зар­ва­ни­цький Марійський ду­хов­ний центр по­зи­ціо­нує се­бе мі­цним фор­по­стом гре­ко-ка­то­ли­цької ві­ри та символом єд­на­н­ня хри­сти­ян рі­зних кон­фе­сій на шля­ху до ство­ре­н­ня Єди­ної по­мі­сної цер­кви в Укра­ї­ні.

ПРО СЛА­ВЕ­ТНИХ ГЕ­РО­ЇВ ТЕР­НО­ПІЛЬ­СЬКОЇ ЗЕМ­ЛІ

Ди­на­мі­чна по­їзд­ка ту­ри­сти­чни­ми сте­жи­на­ми Тер­но­пі­л­ля по­стій­но кли­ка­ла впе­ред, однак до­ро­гою тра­пля­ли­ся зу­пин­ки, які не­об­хі­дно бу­ло ро­би­ти мит­тє­во, бо об’єкта­ми ува­ги, по­ша­ни та пам’яті ста­ва­ли сла­ве­тні ге­рої ми­ну­ло­го й сьо­го­де­н­ня.

На шля­ху із Зарваниці до Бу­ча­ча та­ким мі­сцем є ка­пли­чка, збу­до­ва­на зу­си­л­ля­ми мі­сце­вих гро­мад по­бли­зу ці­лю­що­го дже­ре­ла, й вста­нов­ле­на на честь слав­них во­я­ків УПА, ге­ро­їв Не­бе­сної Со­тні та во­ї­нів ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни на схо­ді Укра­ї­ни. Та­кі мі­сця не по­оди­но­кі на Тер­но­піл­лі. У ко­жно­му ра­йо­ні пам’ять про ге­ро­їв збе­рі­гає або мі­сце­вий му­зей, або ка­пли­чка, або пам’ятний знак.

У цьо­му кон­текс­ті вар­то ска­за­ти про мо­ну­мент «Бор­цям за во­лю Укра­ї­ни», вста­нов­ле­ний в с. Но­во­сіл­ка За­лі­щи­цько­го ра­йо­ну. Ори­гі­наль­ним тлом, з яко­го ні­би ви­ро­ста­ють укра­їн­ські ме­сни­ки, є кар­та Укра­ї­ни. Се­ред них — пред с тав ни ки різ них іс то рич них епох — від кня­жої до­би до со­ці­а­лі­сти­чної. Отож і пе­ре­ко­ну­є­шся: бо­роть­ба за не­за­ле­жність на­шої дер­жа­ви три­ва­ла ві­ка­ми, й ни­ні на ге­ро­ї­чній ма­пі Укра­ї­ни по­ста­нуть ще но­ві ге­рої.

ДЖУРИНСЬКИЙ ВОДОСПАД І ДНІСТРОВСЬКИЙ КАНЬЙОН — ПРИ­РО­ДНІ ДИ­ВА УКРА­Ї­НИ

Рі­зно­ма­ні­т­тя ту­ри­сти­чних ре­сур­сів Тер­но­піль­щи­ни не ви­чер­пу­є­ться й пі­сля кіль­кох днів актив­них ман­дрів. Але час впи­су­ва­ти до що­ден­ни­ка ту­ри­ста осо­бли­ві зо­ни ре­кре­а­цій­но­го від­ві­ду­ва­н­ня — Джуринський водоспад та Дністровський каньйон. Оби­два при­ро­дні об’єкти роз­та­шо­ву­ю­ться на пів­дні Тер­но­піль­щи­ни. І ми­мо­во­лі фор­му­є­ться дум­ка про те, що при­ро­да по­дба­ла про ман­дрів­ни­ків, при­го­ту­вав­ши до ту­ри­сти­чної скар­бни­ці краю на­сам­кі­нець — найу­ні­каль­ні­ше!

Джуринський водоспад — най­ви­щий рів­нин­ний водоспад в Укра­ї­ні (зав­ви­шки 16 м, зав­шир­шки 20 м, кіль­кість ка­ска­дів — три ). Він роз­та­шо­ву­є­ться в ур­очи­щі Чер­во­не (бо ко­лір грун­ту під но­га­ми чер­во­ний) не­по­да­лік с. Нир­ків За­лі­щи­цько­го ра­йо­ну. Пер­шою в ур­очи­щі ман­дрів­ни­ків зу­стрі­чає ве­ли­чна ба­шта зруй­но­ва­ної фор­те­ці. За пе­ре­ка­за­ми, тур­ки, щоб за­хо­пи­ти укрі­пле­н­ня, від­ве­ли ру­сло рі­чки Джу­рин, яка те­кла на узвиш­ші ур­очи­ща, вниз. Мі­сце­ві жи­те­лі до­да­ють, що Джи­рин­ський водоспад бу­ло «спро­е­кто­ва­но» не­ві­до­мим іта­лій­ським ар­хі­те­кто­ром. Дов­гий час Чер­во­но­го­род­ський за­мок ра­зом із во­до­спа­дом вва­жав­ся най­кра­си­ві­шою сіль­ською са­ди­бою Ре­чі По­спо­ли­тої.

Дні­стер — одна з най­біль­ших пі­сля Дні­пра рі­чок Укра­ї­ни та одна з най­кра­си­ві­ших рі­чок Єв­ро­пи. На­йма­льов­ни­чі­шим йо­го від­різ­ком в Укра­ї­ні є 250 км «шля­ху» рі­чки те­ри­то­рі­єю Тер­но­піль­ської обла­сті, де ви­со­кі ске­ля­сті бе­ре­ги ро­блять ко­ло­по­ді­бні ви­ги­ни (ме­ан­дри) по оби­два бе­ре­ги Дні­стра, один із яких по­ло­гий, ін­ший — го­стро шпи­ля­стий. Та­ка при­ро­дна «кон­стру­кція» й спро­е­кту­ва­ла уні­каль­ність Дні­стра у ви­гля­ді Дні­стров­сько­го кань­йо­ну. Осо­бли­во при­ро­да по­дба­ла про м. За­лі­щи­ки, нав­ко­ло яко­го Дні­стер ро­бить один із най­біль­ших у сві­ті за ве­ли­чи­ною та про­тя­жні­стю ме­андр. Осо­бли­вим є й клі­мат нав­ко­ло мі­ста-пів­остро­ва. Скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що ту­рист, який не хо­че, але му­сить по­вер­та­ти­ся до­до­му, має з най­при­єм­ні­ши­ми вра­же­н­ня­ми по­ки­да­ти та­кий чу­до­вий край.

Він­цем на­шої ав­то­по­до­ро­жі ста­ла Він­ни­ця — мі­сто но­вих ту­ри­сти­чних мо­жли­во­стей та ви­со­кої еко­ло­гі­чної куль­ту­ри. Ни­ні во­но при­ва­блює ту­ри­стів не ли­ше одним із найу­ні­каль­ні­ших пла­ву­чих фон­та­нів Єв­ро­пи, а й де­мон­струє ту­ри­стам свій не­по­втор­ний стиль і шарм, який по­єд­ну­є­ться з кре­а­тив­ним під­хо­дом до обла­шту­ва­н­ня та утри­ма­н­ня мі­сько­го се­ре­до­ви­ща в чи­сто­ті.

ІЗ АКЦЕН­ТА­МИ ПРО ГО­ЛОВ­НЕ

Ре зю ме по до ро жі ви да ло ся б не - пов ним, як би не звер ну ти ува ги на про­блем­ні аспе­кти, які, в ці­ло­му, при­та­ман­ні ві­тчи­зня­ній ту­ри­сти­чній ін­ду­стрії. Одра­зу за­зна­чу, що сто­су­ю­ться во­ни всіх обла­стей Укра­ї­ни, сім із яких ми пе­ре­тну­ли.

Най­пер­ша, і го­лов­на, про­бле­ма пов’яза­на зі ста­ном ав­то­мо­біль­них до­ріг, які ба­жа­ють бу­ти не те щоб кра­щи­ми, а по­де­ку­ди за­но­во від­нов­ле­ни­ми. Осо­бли­во це сто­су­є­ться до­ріг мі­сце во го зна чен ня. То му за ли ша єть ся спо­ді­ва­ти­ся на те, що за­яв­ле­ні Мі­ні­стер­ством ін­фра­стру­кту­ри Укра­ї­ни ре - фор­ми транс­порт­ної га­лу­зі змі­нять ту­рис тич не об лич чя на шої дер жа ви, на при­ва­бли­вість яко­го так очі­ку­ють укра­їн­ські та за­ру­бі­жні ту­ри­сти.

Окре­ма гру­па про­блем пов’яза­на з обла­шту­ва­н­ням ком­фор­тних умов тим­ча­со­во­го від­по­чин­ку вздовж ав­то­ма­гі­стра­лей та до­ріг мі­сце­во­го зна­че­н­ня. Ко­ри­сним для на­слі­ду­ва­н­ня є до­свід Ша­цько­го на­ціо­наль­но­го природного пар­ку, який де­ся­ти­лі­т­тя­ми дбає про ство­ре­н­ня та утри­ма­н­ня ре­кре­а­цій­них сто­я­нок для ту­ри­ста, на яких мо­жна пе­ре­по­чи­ти в еко­ло­гі­чно чи­стих мі­сцях, без бру­ду, з ура­ху­ва­н­ням рі­зних ві­ко­вих ка­те­го­рій ман­дрів­ни­ків, осо­бли­во ма­ле­чі, та ще й при­го­ту­ва­ти їжу на спе­ці­аль­но обла­што­ва­них ман­га­лах. Не так дав­но з’яви­ли­ся схо­жі зо­ни від­по­чин­ку на Жи­то­мир­щи­ні, вздовж ав­то­ма­гі­стра­лі Жи­то­мир — Ки­їв. На жаль, про­їхав­ши го­стин­ну Тер­но­піль­щи­ну з пів­но­чі на південь, жо­дної та­кої ту­ри­сти­чної сто­ян­ки не до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти.

Укра­їн­ці як актив­ні по­до­ро­жа­ни, на жаль, ще не на­вчи­ли­ся бу­ти чем­ни­ми ман­дрів­ни­ка­ми, а то­му май­же не дба­ють про чи­сто­ту дов­кі­л­ля. І хо­ча Тер­но­пі­л­ля спра­ви­ло вра­же­н­ня «чи­сто­го» ре­гіо­ну, на мар­шру­тах по­до­ро­жі зу­стрі­ча­ли­ся як по­оди­но­кі бру­дні зо­ни, так і ве­ли­кі ку­пи смі­т­тя, осо­бли­во в мі­сцях зна­чно­го ску­пче­н­ня лю­дей. При­кро, що на те­ри­то­рі­ях окре­мих зон від­по­чин­ку стя­гу­є­ться за в’їзд мі­сце­вий ту­ри­сти­чний збір, однак ор­га­ні­за­то­ри при­йо­му ту­ри­стів не дба­ють про ви­ве­зе­н­ня смі­т­тя. Осо­бли­во це сто­су­є­ться те­ри­то­рій нав­ко­ло Джу­рин­сько­го во­до­спа­ду та Дні­стров­сько­го во­до­схо­ви­ща бі­ля с. Руд­ків­ці Хмель­ни­цької обла­сті. Ба­жає бу­ти зна­чно чи­сті­шою й узбе­реж­жя Дні­стров­сько­го кань­йо­ну по­бли­зу м. За­лі­щи­ки Тер­но­піль­ської обла­сті. Укра­їн­цям вкрай бра­кує еко­ло­гі­чної куль­ту­ри (!), яку по­трі­бно ви­хо­ву­ва­ти та при­ще­плю­ва­ти в усіх со­ці­аль­них ін­сти­ту­тах.

Мо­жна апе­лю­ва­ти до без­лі­чі еко­но­мі­чних, со­ці­аль­них, мар­ке­тин­го­вих та ін­ших чин­ни­ків, які пе­ре­шко­джа­ють роз­ви­тко­ві вну­трі­шньо­го ту­ри­зму, однак всі во­ни кри­ю­ться у від­су­тно­сті упро­довж остан­ніх ро­ків ком­пле­ксної, си­стем­ної, іде­о­ло­гі­чної складової на­вчаль­но-ви­хов­но­го про­це­су в Укра­ї­ні на всіх осві­тніх рів­нях, спря­мо­ва­но­го на ви­хо­ва­н­ня па­трі­о­ти­зму, на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті, по­до­ла­н­ня мен­шо­вар­то­сті.

Пред­став­ни­ки Мі­жна­ро­дної си­сте­ми MasterCard на осно­ві об­ся­гів кар­тко­вих роз­ра­хун­ків пла­ті­жни­ми кар­тка­ми скла­ли 2014 р. рей­тинг кра­їн, жи­те­лі яких ба­жа­ють відпочивати в ме­жах сво­єї дер­жа­ви. До п’ятір­ки най­більш па­трі­о­ти­чних ман­дрів­ни­ків сві­ту уві­йшли ша­ну­валь­ни­ки вну­трі­шньо­го ту­ри­зму Фран­ції, Шве­ції, Іспа­нії, Ве­ли­ко­бри­та­нії та Укра­ї­ни.

Ра­зом із тим вар­то вка­за­ти й на не­об­хі­дність роз­ши­ре­н­ня кіль­ко­сті суб’єктів під­при­єм­ни­цької ді­яль­но­сті в ту­ри­змі, які про­по­ну­ють від­по­чи­нок ви­клю­чно в Укра­ї­ні, а не по­за її ме­жа­ми. То­му про­філь­ним ви­щим на­вчаль­ним за­кла­дам не­об­хі­дно дба­ти про під­го­тов­ку істо­ри­чно обі­зна­них, ком­пе­тен­тних, на­ціо­наль­но сві­до­мих, патріотично на­ла­што­ва­них фа­хів­ців-ту­ри­змо­знав­ців. По­ки що та­ко­го ін­те­ле­кту­аль­но­го ре­сур­су бра­кує ві­тчи­зня­ній ту­ри­сти­чній га­лу­зі, зда­тно­го сво­єю па­трі­о­ти­чною по­зи­ці­єю від­по­від­а­ти на су­спіль­ні за­пи­ти. Вра­хо­ву­ю­чи по­тре­би сьо­го­де­н­ня, ка­фе­дра між­на­ро­дно­го ту­ри­зму Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту куль­ту­ри і ми­стецтв по­єд­нує свою на­у­ко­во-пе­да­го­гі­чну ді­яль­ність із за­галь­но­у­ні­вер­си­тет­ськи­ми акці­я­ми і пра­цює під га­слом: «Три­май укра­їн­ську хви­лю — від­крий для се­бе укра­їн­ську Укра­ї­ну!»

І на­сам­кі­нець за­ува­жу: на­шій дер­жа­ві кон­че по­трі­бно ви­ве­сти ту­ри­сти­чну га­лузь із де­пре­сив­ної, за­не­дба­ної, не­при­бу­тко­вої в одну з най­пер­спе­ктив­ні­ших, яка зда­тна при­но­си­ти при­бу­тки до бю­дже­тів всіх рів­нів. А це ре­а­лі­зу­ва­ти без дер­жав­ної та мі­сце­вої під­трим­ки не­мо­жли­во.

ЗА­МІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

В одно­му з то­рі­шніх ви­пу­сків глян­це­во­го до­да­тку до га­зе­ти «День» — «Мар­шрут №1» під на­звою «Мандри» — го­лов­ний ре­да­ктор Л. Ів­ши­на про­ро­че ска­за­ла: «Ми сто­ї­мо на по­ро­зі ща­стя лю­би­ти свою кра­ї­ну. Але щоб лю­би­ти — тре­ба пі­зна­ти». Са­ме так я б під­су­му­ва­ла на­шу уні­каль­ну ман­дрів­ку. По­при ви­ще­вка­за­ні про­бле­ми, по­їзд­ка ви­да­ла­ся ди­на­мі­чною, вда­лою та пі­зна­валь­ною.

ФО­ТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

МО­НУ­МЕНТ «БОР­ЦЯМ ЗА ВО­ЛЮ УКРА­Ї­НИ» У С. НО­ВО­СІЛ­КА ЗА­ЛІ­ЩИ­ЦЬКО­ГО РА­ЙО­НУ ПЕ­РЕ­КО­НУЄ: БО­РОТЬ­БА ЗА НЕ­ЗА­ЛЕ­ЖНІСТЬ ТРИ­ВА­ЛА ВІ­КА­МИ Й НИ­НІ НА ГЕ­РО­Ї­ЧНІЙ МА­ПІ УКРА­Ї­НИ ПО­СТА­НУТЬ НО­ВІ ГЕ­РОЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.