Той, хто вмів по­єд­на­ти світ сло­ва і му­зи­ки

11 жов­тня ми­на­ють со­ро­ко­ви­ни по Ми­ко­лі Ка­гар­ли­цько­му

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ві­до­мий укра­їн­ський ми­сте­цтво­зна­вець, кри­тик і пе­ре­кла­дач ві­ді­йшов у ві­чність пі­сля три­ва­лої хво­ро­би на 78-му ро­ці жи­т­тя. Ми­ко­ла Фе­о­до­сі­йо­вич, пан Ми­ко­ла, Ми­коль­цьо... На пер­ший по­гляд він міг ви­да­тись ко­мусь ве­се­лим без­тур­бо­тним ба­ла­гу­ром, на­віть про­ста­ком. Жо­дної по­зи чи ро­бле­ної ам­бі­ції, чи хо­ло­дної ви­со­ко­сті-не­до­сту­пно­сті. Але за ці­єю оман­ли­вою зов­ні­шні­стю хо­ва­лась ду­шев­на гли­би­на й щи­ра лю­дя­ність, ве­ли­кі зна­н­ня та ота «на­ро­дна» ін­те­лі­ген­тність, яка не­ро­зрив­на з мо­раль­ні­стю і зав­жди ви­рі­зняє не­по­ка­зну справ­жність від фаль­ши­вої пом­пе­зно­сті.

Наш обо­лон­ський гурт 1970—1980-х (Де­бе­лю­ки, Обер­та­си, Ка­гар­ли­цькі...) це­мен­ту­ва­ла не ли­ше укра­їн­ська пі­сня і тра­ди­цій­на куль­ту­ра, а й гро­ма­дян­ська актив­ність що­до всіх то­ді­шніх су­спіль­них про­це­сів. Уже за­бу­лось, як по­зна­йо­ми­лась із Ми­ко­лою та Олею: чи на якійсь ми­сте­цькій ім­пре­зі, чи в ха­ті Іва­на Ма­ка­ро­ви­ча Гон­ча­ра, не­по­да­лік від якої я то­ді ме­шка­ла. Пер­ший Ми­ко­лин за­пис (1968 р.) у «Кни­зі вра­жень» Му­зею (Гон­чар ще у роз­кві­ті сил та спо­ді­вань): « Сві­то­че куль­ту­ри на­шої, Іва­не Ма­ка­ро­ви­чу! Ме­ні со­ром­но за­пов­ню­ва­ти сто­рін­ку ба­наль­ни­ми фра­за­ми. Хо­ті­ло­ся б одно­го: що­би ко­жен, хто по­бу­вав у Вас, пе­ре­йняв­ся тою ве­ли­кою лю­бов’ ю до Укра­ї­ни і зро­бив для неї, її сьо­го­дні­шньо­го, її при­йде­шньо­го хо­ча б ча­стин­ку з то­го, що ро­би­те Ви. Ото і бу­де йо­го вне­сок, йо­го по­дя­ка і Вам, і Укра­ї­ні на­шій». Че­рез три ро­ки у Гон­ча­ра по­чне­ться 20- лі­тній « чор­ний пе­рі­од » об­стру­кції та пе­ре­слі­ду­вань. І Ка­гар­ли­цький не від­са­хне­ться, як ба­га­то хто, а бу­де всі­ля­ко під­три­му­ва­ти у скру­тну хви­ли­ну, як син — ба­тька, як учень — учи­те­ля.

Ми­ко­ла не мав стра­ху са­мо­збе­ре­же­н­ня, а зав­жди мав по­зи­цію! Він не де­кла­ру­вав її на три­бу­нах, а де­мон­стру­вав у спра­вах і вчин­ках. Йо­го не­під­ку­пність, не­по­сту­пли­вість-не­зго­вір­ли­вість обер­та­ли­ся зде­біль­шо­го про­ти ньо­го, про­те са­ме це пря­мо­сто­я­н­ня бу­ло йо­го су­т­тю як осо­би­сто­сті, при­вер­та­ло до ньо­го лю­дей. На ми­сте­цьких ве­чо­рах, які ор­га­ні­зо­ву­вав у сто­ли­ці та по­за нею впро­довж ба­га­тьох ро­ків, не­втом­но по­пу­ля­ри­зу­ю­чи укра­їн­ську куль­ту­ру, її слав­них пред­став­ни­ків — і ни­ні су­щих, і тих, що вже ві­ді­йшли, — зав­жди був ан­шлаг. А під час свя­тку­ва­н­ня 70-лі­тньо­го юві­лею Ми­ко­ли Ка­гар­ли­цько­го ке­рів­ни­цтво Бу­дин­ку вчи­те­ля му­си­ло на­хра­пом за­чи­ни­ти две­рі за­кла­ду й не пу­сти­ти де­ся­тки охо­чих, бо зля­ка­лось, що від на­пли­ву вдя­чних гля­да­чів за­ва­ли­ться бал­кон...

А скіль­ком ми­тцям та ми­сте­цьким ко­ле­кти­вам Ми­ко­ла Фе­о­до­сі­йо­вич до­по­міг­ста­ти на но­ги, здо­бу­ти по­пу­ляр­ність, по­ша­ну­ва­н­ня, по­че­сні на­го­ро­ди та зва­н­ня! Він ар­гу­мен­то­ва­но пи­сав про них у пре­су й ке­рів­ні уста­но­ви, на­по­ле­гли­во сту­кав у рі­зні две­рі (хоч не всі й не від­ра­зу від­чи­ня­лись!), одер­жи­мо ви­во­див на сце­ни... Ка­гар­ли­цький мав над­зви­чай­но тон­ке від­чу­т­тя кра­си —і в лю­ди­ні, і в при­ро­ді від­чу­вав свій гро­ма­дян­ський обов’язок під­три­ма­ти й за­хи­сти­ти її, бла­го­сло­ви­ти мо­ло­ді па­го­ни укра­їн­ської куль­ту­ри — щоб зго­дом, став­ши на си­лі, утвер­джу­ва­ли у сві­ті наш на­ціо­наль­ний спадок. Так са­мо до­ма­гав­ся пе­ре­йме­ну­ва­н­ня ки­їв­ських ву­лиць іме­на­ми тих, про ко­го пи­сав і чий твор­чий до­ро­бок ря­ту­вав від за­бу­т­тя, і са­ме йо­го ста­ра­н­ня­ми те­пер ма­є­мо в сто­ли­ці ву­ли­цю Ка­те­ри­ни Бі­ло­кур, Ла­ри­си Мі­ро­шни­чен­ко, Іва­на Ко­злов­сько­го, Ми­хай­ла Дон­ця, Бо­ри­са Гми­рі...

А сам — якось зав­жди збо­ку, не­по­мі­тно, не­а­кцен­то­ва­но. У ме­ту­шли­во­му, хи­тко­му й ско­ро­ми­ну­що­му сві­ті де­хто роз­ці­ню­вав це як ди­ва­цтво. Однак скром­ність бу­ла Ми­ко­ли­ним кре­до. « Скром­ність яко­юсь мі­рою йо­го по­гу­би­ла » , — ска­зав на по­ми­на­н­нях один із йо­го дру- зів. Чим за­пе­ре­чи­ти? Та чи тре­ба? Але як­би Ка­гар­ли­цький був іна­кшим, чи зде­то­ну­ва­ла б йо­го чут ли ва, тре пет на ду ша на страж ден ну до лю Ка те ри ни Бі­ло­кур, чи по­кли­ка­ла б кра­са то­го, що ство ри ла бог да нівсь ка «ди­ва­чка», і чи від­кри­лись би її вра­жа­ю­чі ли­сти? А зав­дя­ки Ми­ко лі Ка гар лиць ко му це ста ло від­кри­т­тям на ві­ки!

Він умів по­єд­на­ти світ сло­ва і му зи ки, які лю бив усі­єю ду - шею. Скіль­ки тру­ду до­клав, роз­шиф ро ву ю чи жит тє ві до ро ги Окса ни Пет ру сен ко та го ту ю чи до ви дан ня епо халь ну ху дож - ньо- до ку мен таль ну по­вість про спі вач ку, і йо го « Ле ген дар на Окса­на Пе­тру­сен­ко» ви­три­ма­ла чо­ти­ри ви­да­н­ня! Її, як і книж­ку «Ка­те­ри­на Бі­ло­кур очи­ма су­ча­сни ків » , яку Ми ко ла упо ряд ку - вав, ви да ла уні каль на ро ди на Іри ни та Гри го рія Са до вих, близь­ких дру­зів Ка­гар­ли­цьких. Са­ме ці па­трі­о­ти­чні лю­ди до­по­ма­га­ли пи­сьмен­ни­ку ви­сто­я­ти в тяж­кі остан­ні ро­ки жи­т­тя, ко­ли від­мо­ви­ли нир­ки й му­сив три­чі на ти­ждень їзди­ти в лі­кар­ню на ді­а­ліз, а по­тім і зов­сім зліг.

Учи­тель, пи­сьмен­ник, ре­да­ктор... Був ко­ло­ри­тною і не­ор­ди­нар ною по стат тю, ра фі но ва ний екс­тра­верт, ще­дрий і ду­же сві­тлий чо­ло­вік. Із сер­де­чної до­бро­ти сво­єї і сві­тло­сті тим, що зра­ди ли йо го, ка зав: « Про щаю... » «...Йо­му на­че на ро­ду на­пи­са­но ЗАСІВАТИ «убо­гую ни­ву» до­бір­ним зер­ном, а жа­ти... , мо­ло­ти­ти, мо­ло­ти, ви­пі­ка­ти хлі­би, а тим па­че спо­жи­ва­ти їх ма­ли ін­ші, « бра ти не зря чі » . До ля при - го ту ва ла йо му тяж кі ви про бу - ван ня. Над то тяж кі для на віть ду­же силь ної осо бис тос ті. Він гід но прий няв те по ли но ве при­ча­стя. І по-ли­цар­ськи бо­ров­ся за жит тя, до остан ньо го по - ди­ху...» — на смерть Ми­ко­ли на­пи сав на сво їй сто рін ці у ФБ жур на ліст, по ет Ва ле рій Яси - новсь кий, дов го літ ній учас ник хо­ру «Го­мін», який так ша­ну­вав Ка­гар­ли­цький і жо­дно­го ви­сту­пу яко­го не про­пу­скав.

Чи міг не втру­ти­тись то­ді, 1989-го, у роз­пра­ву ОМОНу над сту ден та ми бі ля Вер хов ної Ра - ди — й уник ну ти по бит тя, яке вко ро ти ло йо му ві ку? Звіс но, міг. Але без­о­гля­дно ри­нув за­хи­ща ти прав ду й пра во. Бо по чу - вав се­бе укра­їн­цем, гро­ма­дя­ни­ном і пи­сьмен­ни­ком...

«Ми про­жи­ли ду­ша в ду­шу 46 ро­ків»,— ка­же йо­го дру­жи­на Оль­га Зі­но­ві­їв­на. Ми­ко­ла став їй не ли­ше чо­ло­ві­ком, а й ба­тьком ( бо рід но го ре пре су ва ли, ко ли бу­ла зов­сім ма­лою), став си­ном і дру­гом. Те­пер тре­ба вчи­ти­ся жи­ти без ньо­го, се­ред усьо­го, що він лю­бив (а Ми­ко­ла лю­бив — лю­би­ти) і се­ред чо­го ра­ю­вав: кни­жок, кві­тів, му­зи­чних за­пи­сів, ви­ши­вок... Тре­ба до­ро­би­ти те, чо­го не встиг, не до­ка­зав. Бо ли­ша­є­ться ві­чна кра­ї­на укра­їн­сько­го сло­ва, яка по­єд­на­ла їх і вір­ним жер­цем якої він був.

Ни­ні че­кає на ви­да­н­ня ве­ли­ка пра ця пись мен ни ка про на - шо­го сла­ве­тно­го спів­а­ка Ми­хай­ла Дон ця, яку Ми ко ла до пи су - вав, уже бу­ду­чи тяж­ко хво­рим, а та­кож йо­го ди­во­ви­жні спо­га­ди «Укра­ї­на, ба­тьку, в нас одна» — як остан ній по да ру нок нам від Ми­ко­ли Фе­о­до­сі­йо­ви­ча і як ві­чна пам’ять про ві­до­мо­го ми­сте­цтво­знав­ця.

МИ­КО­ЛА КА­ГАР­ЛИ­ЦЬКИЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.