Те­ри­то­рію звіль­ни­ли. А лю­дей?

Жи­те­лі Дон­ба­су, які пе­ре­жи­ли жа­хи вій­ни, щоб бу­ти з Укра­ї­ною, по­вер­та­ю­ться у своє «за­ча­ро­ва­не коло». Істо­рії про те, як дер­жа­ва мо­же втра­ти­ти сво­їх гро­ма­дян і що з цим ро­би­ти — в ма­те­рі­а­лах «Дня»

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

«СЕ­ПА­РИ У НАС ГУ­ЛЯ­ЮТЬ НА СВО­БО­ДІ, А ДО­БРО­ВОЛЬ­ЦІ ПО­ПОВ­НЮ­ЮТЬ КАЗЕМАТИ»

— Те­тя­но, Сє­ве­ро­до­нецьк був звіль­не­ний уже більш ніж рік то­му. Зда­ва­ло­ся б, са­ме час вра­ху­ва­ти по­мил­ки й бу­ду­ва­ти Укра­ї­ну в кон­кре­тно взя­то­му мі­сті з но­вою па­трі­о­ти­чною вла­дою. Осо­би­сто я ба­чу на Лу­ган­щи­ні в цьо­му пла­ні зво­ро­тні тенденції. Крім то­го, що той же Опо­блок пра­гне ре­ван­шу, ме­ні, на­при­клад, ві­до­мі псев­до­па­трі­о­ти, яких за­раз при­зна­ча­ють на ключові по­са­ди в обла­сті...

— Їх не про­сто при­зна­ча­ють. Їх і не при­би­ра­ли. Я з цьо­го при­во­ду ла­я­ла­ся з Мо­ска­лем, ор­га­ні­зо­ву­ва­ла мі­тинг. То­ді ще Мо­ска­ля всі но­си­ли на ру­ках, і він ме­не на­звав прокрем­лів­ською про­во­ка­тор­кою. Пі­сля то­го як йо­го зня­ли, при­йшов Ту­ка. Ту­ка у ме­не тут у ка­фе пив ка­ву, і я спро­бу­ва­ла йо­му до­не­сти дум­ку, що тре­ба за­хи­сти­ти до­бро­воль­чі ба­таль­йо­ни й при­бра­ти се­па­рів з вла­ди, зі сво­їх же за­сту­пни­ків. Він то­ді ще ли­ше при­їхав, ще не в усьо­му ро­зі­брав­ся і зі всім по­го­джу­вав­ся. По­тім при­їха­ла до ме­не вій­сько­ва лю­ди­на, яка Ту­ку до­бре знає, й по­про­си­ла, щоб я пі­шла до Туки на при­йом в ОДА. Я не хо­ті­ла йти, то­му що ро­зумі­ла, що це мар­но. Але ви­рі­ши­ла все-та­ки ско­ри­ста­ти­ся остан­нім шан­сом і спро­бу­ва­ла в чер­го­вий раз по­ясни­ти гла­ві адмі­ні­стра­ції, що в Сє­ве­ро­до­не­цьку до­ста­тньо па­трі­о­тів, які го­то­ві без­ко­ри­сли­во йо­му до­по­мог­ти. Але во­ни фі­зи­чно не мо­жуть йо­му до­по­мог­ти, то­му що у Туки в за­сту­пни­ках Кли­мен­ко, Го­луб, Лі­шик, з якою я бо­рю­ся ду­же дов­го. Ту­ка по­ди­вив­ся ме­ні в очі й від­по­вів: во­ни ж зі сво­єю ро­бо­тою справ­ля­ю­ться. Стоп. То то­ді да­вай­те по­кли­че­мо бо­йо­ви­ків з оку­по­ва­ної те­ри­то­рії, які до вій­ни теж бу­ли при спра­ві й по­ста­ви­мо їх при вла­ді.

Фа­кти­чно ми за­мість то­го, щоб очи­ща­ти­ся, по­вер­та­є­мо­ся на кру­ги своя. У ре­зуль­та­ті ви­хо­дить, що хло­пці за­ги­ну­ли ні за що, оскіль­ки Лу­ганськ і До­нецьк ми вже не зби­ра­є­мо­ся звіль­ня­ти. У нас, ви­хо­дить, за­кін­чи­ло­ся без­ро­бі­т­тя, з ка­дра­ми на­пря­жон­ка, й Оль­гу Пе­трів­ну Лі­шик ми за­мі­ни­ти ні­ким не мо­же­мо. Тим, хто вва­жає, що ці пер­со­на­жі щось зро­зумі­ли й ста­ли дар­жав­ни­ка­ми, на­ве­ду при­клад. Не­ді­лю то­му до нас при­їжджа­ли во­лон­те­ри з па­трі­о­ти­чним філь­мом. Во­ни звер­ну­ли­ся до Лі­шик, щоб на пло­щі мо­жна бу­ло по­ка­за­ти цю стрі­чку. По­трі­бен був ли­ше до­звіл по­да­ти еле­ктри­ку. У ре­зуль­та­ті во­на не да­ла на це до­звіл, бо тре­ба бу­ло за­яву по­да­ва­ти за мі­сяць. От те­пер уявіть, йде вій­на, ми бо­ре­мо­ся за дум­ки й ду­ші лю­дей, а для чи­нов­ни­ка у Сє­ве­ро­до­не­цьку по­трі­бна фор­маль­на за­ява за мі­сяць до по­ка­зу філь­му, без якої во­на не во­ру­шить паль­цем. Про що це го­во­рить? Ця лю­ди­на за­ймає дер­жав­ну по­зи­цію? У ре­зуль­та­ті хло­пці по­ча­ли шу­ка­ти ге­не­ра­тор по всьо­му мі­сту. У ре­зуль­та­ті один день ми ди­ви­ли­ся фільм на ву­ли­ці, а дру­гий у ме­не в не­ве­ли­кій кав’яр­ні.

Це про­стий і бу­ден­ний при­клад, який ба­га­то чо­го по­яснює. Ні­чо­го не змі­ни­ло­ся. Не по­са­ди­ли на­віть сер­жан­та з мі­лі­ції, який по­гро­жу­вав ме­ні за укра­їн­ський пра­пор бі­ля ка­фе. Йо­го звіль­ни­ли, він втік до Ро­сії й те­пер по­вер­нув­ся. У нас на про­спе­кті Га­га­рі­на зна­йшли ди­вер­сан­та зі збро­єю й тро­ти­лом. Йо­го ви­пу­сти­ли че­рез два дні. Се­па­ри у нас гу­ля­ють на во­лі, а до­бро­воль­ці по­пов­ню­ють каземати. Якщо ж по­чи­на­єш від­сто­ю­ва­ти свою по­зи­цію, то те­бе пі­до­зрю­ють у ро­бо­ті на Мо­скву. Мов­ляв, укра­їн­ський пра­пор у ме­не на вхо­ді — це для від­маз­ки, а я сво­єю кри­ти­кою де­мо­ра­лі­зую на­род. Ви­ко­ри­сто­ву­ють во­дно­час цей див­ний тер­мін «зра­да» як яр­лик для ко­жно­го, хто має свою дум­ку. У трав­ні цьо­го ро­ку вже на­ші по­гро­жу­ва­ли ме­ні під­ва­лом.

— За що?

— За все той же укра­їн­ський пра­пор. Ви­яв­ля­є­ться, дер­жав­ний пра­пор не мо­жна ви­ві­шу­ва­ти. До­ве­ло­ся пи­са­ти за­яву в мі­лі­цію й роз­би­ра­ти­ся. У та­ких умо­вах до­во­ди­ться жи­ти, пра­цю­ва­ти й бо­ро­ти­ся. І це, під­кре­слюю, у звіль­не­но­му мі­сті. Але я б це все ви­тер­пі­ла, як­би не са­джа­ли до­бро­воль­ців.

«ПА­ТРІ­О­ТИ ХО­ЧУТЬ БА­ЧИ­ТИ РЕ­ЗУЛЬ­ТАТ ДІЙ ВЛА­ДИ»

— За­раз уже від­вер­то й ча­сто го­во­ри­ться про те, що вла­да всі­ля­ко бо­ре­ться з до­бро­воль­чи­ми ба­таль­йо­на­ми.

— Я гла­ві мі­лі­ції обла­сті Ана­то­лію На­у­мен­ку ка­за­ла: як­би ви взя­ли хоч би кіль­ка се­па­рів і по­ка­за­ли всьо­му мі­сту, що во­ни отри­ма­ли кон­кре­тні тер­мі­ни й ні­ку­ди не по­ді­ну­ться від правосуддя, то то­ді мо­жна бу­ло б го­во­ри­ти, що дій­сно пра­во­охо­рон­ці пра­гнуть на­ве­сти лад. У та­ко­му ра­зі зро­зумі­ло, що й се­ред до­бро­воль­ців мо­жуть зна­йти­ся ті, хто по­ру­шив у чо­мусь за­кон і з ни­ми тре­ба роз­би­ра­ти­ся. Але ви­хо­дить пі­до­зрі­ла ви­бір­ко­вість. Се­па­ри на во­лі, а па­трі­о­ти си­дять у в’язни­ці, їх зви­ну­ва­чу­ють у ми­сли­мих і не­ми­сли­мих грі­хах.

— Це де­мо­ра­лі­зує й під­то­чує па­трі­о­ти­чний опір?

— Лю­ди­ні по­трі­бна кар­тин­ка й по­трі­бен ре­зуль­тат. Па­трі­о­ти хо­чуть ба­чи­ти ре­зуль­тат сво­єї ро­бо­ти й дій вла­ди. У ме­не по­де­ко­ли опу­ска­ю­ться ру­ки са­ме то­му, що ба­чу та­ку не­спра­ве­дли­вість. Мо­же­те со­бі уяви­ти, як це де­мо­ти­вує ін­ших лю­дей. Якщо ж при­ймуть змі­ни до Кон­сти­ту­ції, про які всі го­во­рять, то ці се­па­ри вза­га­лі при­хо­ди­ти­муть до ме­не пи­ти ка­ву. Осо­бли­во, якщо во­ни потраплять під ам­ні­стію. Ме­ні зда­є­ться, що їх то­му й не са­джа­ють, зна­ю­чи, що все одно до­ве­де­ться від­пу­ска­ти під ви­гля­дом ам­ні­стії. У ме­не є пі­до­зра, що всі ці ди­ва­цтва бу­ли за­пла­но­ва­ні ще рік то­му...

— Ві­дмі­тьте, як усе це ко­ре­спон­ду­є­ться з по­ве­дін­кою вер­хів. Ми ба­чи­мо, як по­де­ко­ли Опо­блок в уні­сон го­ло­сує з БПП і НФ.

— Ав­жеж, усе йде з го­ло­ви. Біль­ше то­го, де­я­кі во­лон­те­рам в очі ка­жуть, що по­ки ті їзди­ли по сол­да­тах, роз­во­зи­ли їду й ре­чі, хтось го­ту­вав­ся до ви­бо­рів. У ре­зуль­та­ті по­ря­дних лю­дей про­сто від­сі­кли. Я не хо­ті­ла йти на ви­бо­ри, але ви­хо­дить так, що якщо не зро­блю цей крок, то по­тім ме­не ж і зви­ну­ва­тять, що не ви­ко­ри­ста­ла та­ку мо­жли­вість. На мо­їх очах мі­сця про­сто зли­ва­ю­ться Опо­бло­ку. І зли­ва­ю­ться ні­би­то пра­ви­ми, па­трі­о­ти­чни­ми пар­ті­я­ми. При­чо­му ба­ло­ту­ю­ться безробітні, ра­ні­ше су­ди­мі, лю­ди, які від по­ча­тку є ма­ріо­не­тка­ми. Лю­дей по­ря­дних, прин­ци­по­вих, ви­мо­гли­вих, які вмі­ють від­сто­я­ти свою по­зи­цію, до ви­бо­рів про­сто не до­пу­ска­ють. Пі­сля ви­бо­рів ме­ні вже ні­хто не ска­же, що я не пі­шла на ви­бо­ри, про­і­гно­ру­ва­ла. Ми зро­би­ли все мо­жли­ве — ба­ло­ту­ва­ли­ся, пи­са­ли за­яви, скли­ка­ли мі­тин­ги, до­но­си­ли па­трі­о­ти­чну по­зи­цію лю­дям, як мо­гли.

— Як ви ви­жи­ли в оку­па­ції зі сво­єю по­зи­ці­єю?

— У нас бу­ло ве­ли­че­зне ба­жа­н­ня по­ба­чи­ти укра­їн­ських хло­пців у Сє­ве­ро­до­не­цьку. Ми їх че­ка­ли й го­то­ві бу­ли тер­пі­ти скру­ту. Ми хо­ті­ли по­ба­чи­ти, як во­ни зай­дуть у на­ше мі­сто.

— Ме­ні, як лу­ган­це­ві, це від­чу­т­тя зна­йо­ме. Але я, на жаль, так їх і не ді­ждав­ся.

— Я ду­же спів­чу­ваю лу­ган­цям, тим, ко­му до­ве­ло­ся по­не­ві­ря­ти­ся, по­ки­ну­ти свій дім. Ко­ли ми чу­ли ви­бу­хи й ро­зумі­ли, що на­ша ар­мія близь­ко, то, ви не по­ві­ри­те, ми цим ви­бу­хам ра­ді­ли Я зна­ла, що на­ші вій­ська за­раз увій­дуть. Ме­ні те­ле­фо­ну­ва­ли бій­ці: ті­тко Та­ню, че­рез 15 хви­лин ви­ходь­те на кав’яр­ню, ми вже бі­ля «Су­ча­сни­ка». Я ви­йшла й кри­ча­ла на всю по­ро­жню ву­ли­цю. Кри­ча­ла від ра­до­сті. В одній ру­ці у ме­не бу­ли кві­ти. А в дру­гій те­ка.

— Що це за те­ка?

— В оку­па­ції я, зві­сно, да­рем­но ча­су не га­я­ла. До­хо­ди­ло до то­го, що ко­ли до ме­не в ка­фе за­хо­ди­ли ро­сій­ські оку­пан­ти, я ча­шки, з яких во­ни пи­ли, спе­ці­аль­но не ми­ла й не ви­ти­ра­ла, а дбай­ли­во хо­ва­ла. Спо­ді­ва­ла­ся, що їхні від­би­тки паль­ців ко­ли-не­будь зна­до­бля­ться. У ме­не є на­віть їхні те­ле­фо­ни, ко­ли ті про­си­ли пе­ре­ра­ху­ва­ти їм гро­ші на но­мер. Ми пе­ре­да­ва­ли да­ні на Ки­їв. У ме­не зна­йо­мий хло­пець си­дів весь цей час у Куп’ян­ську. Проїхала гар­ма­та — я йо­му те­ле­фо­ну­ва­ла. Ми ди­ви­ли­ся то­ді на не­бо й мрі­я­ли — а ра­птом де­сан­тни­ки ви­са­дя­ться й нас звіль­нять, а ра­птом пар­ти­за­ни десь тут пра­цю­ють. Це тре­ба пе­ре­жи­ти, щоб зро­зу­мі­ти. Але то­ді нам бу­ло лег­ше, ніж за­раз. У нас бу­ла за­лі­зна во­ля. Ко­ли нас звіль­ни­ли, я по­бі­гла в ор­га­ни з ці­єю те­кою, де бу­ли ма­те­рі­а­ли на мі­лі­цію, на про­ро­сій­ських вчи­те­лів, які тре­ти­ру­ва­ли ді­тей. 25 ли­пня я бу­ла вже в СБУ, про­ку­ра­ту­рі, на­пи­са­ла всі не­об­хі­дні за­яви. Нам зда­ва­ло­ся, що за один день усе змі­ни­ться і вже не бу­де та­ко­го по­ту­ра­н­ня, як ра­ні­ше. Зда­ва­ло­ся, що ви­снов­ки зро­бле­ні й ко­го тре­ба одра­зу всіх по­са­дять. До­бро­воль­ці хо­ди­ли до нас у ка­фе, і для них ми пра­цю­ва­ли до ран­ку. Во­ни, втом­ле­ні, зні­ма­ли тут бро­не­жи­ле­ти й від­по­чи­ва­ли. Для нас це бу­ла ве­ли­ка мо­раль­на під­трим­ка. А по­тім ми по­ба­чи­ли, як па­трі­о­ти пе­ре­фар­бо­ву­ю­ться, як хтось пе­ре­вті­ля­є­ться. За­раз я ін­ко­ли на­віть жар­тую з де­яких, за­пи­ту­ю­чи, ку­ди во­ни по­ді­ли фо­то­гра­фії з Мо­ска­лем пі­сля то­го, як він ви­їхав. Лю­ди так лег­ко мі­мі­кру­ють. І ось за­раз ви­дно, що все пе­ред ви­бо­ра­ми по­ді­ле­но й ви­рі­ше­но.

«РІК ТО­МУ З КИ­Є­ВА БУ­ЛА КО­МАН­ДА ВІД­СТУ­ПИ­ТИ ВІД ЛУ­ГАН­СЬКА»

— До яких по­лі­ти­чних сил у вас збе­рі­га­ю­ться сим­па­тії?

— «Пра­вий се­ктор» і «УКРОП». «УКРОП» ме­ні по­до­ба­є­ться то­му, що під час оку­па­ції ми за­здри­ли Дні­про­пе­тров­ську. Я по­ва­жа­ла олі­гар­ха Ко­ло­мой­сько­го са­ме за те, що в кри­ти­чний мо­мент він про­я­вив по­зи­цію, від­сто­яв свою область. Се­ред усіх укра­їн­ських олі­гар­хів та­ким ви­явив­ся ли­ше він один. Ко­ли нас звіль­ни­ли й до ме­не при­йшли хло­пці з «Дні­про-2», то во­ни роз­по­від­а­ли, що у них зар­пла­та 4000 грн, а ще 4000 грн їм до­пла­чу­вав Ко­ло­мой­ський. Якщо зар­пла­та 5000, то до­пла­чу­ва­ли 5000. Во­ни так і на­зи­ва­ли ці допла­ти не «ато­шни­ми», а «ко­ло­мой­ськи­ми». При всіх мо­жли­вих не­га­тив­них оцін­ках ці­єї лю­ди­ни, я по­ча­ла йо­го щи­ро по­ва­жа­ти. Та­ких лю­дей і та­ких вчин­ків ду­же не ви­ста­ча­ло в стра­шний, кри­ти­чний час, ко­ли тре­ба бу­ло при­йма­ти во­льо­ві рі­ше­н­ня не­хай на­віть ці­ною вла­сних втрат. Ко­ло­мой­ський у по­трі­бний мо­мент ви­тя­гнув вій­ну. Він за­прав­ляв лі­та­ки, тан­ки. Щось я не по­мі­ти­ла ін­ших олі­гар­хів, які за­йма­ли­ся тим же.

— Ва­ша по­зи­ція ра­ди­каль­на. По­лі­ти­ка — це пе­ре­д­усім хи­трість. Вам не за­ва­жає ра­ди­ка­лізм?

— Так, я ра­ди­каль­на. І моя сим­па­тія до то­го ж «Пра­во­го се­кто­ра» по­ясню­є­ться ці­єю різ­кою по­зи­ці­єю. Але ко­ли кра­ї­на пе­ре­бу­ває на пе­ре­лом­но­му ета­пі, по­трі­бні са­ме вчин­ки, а не де­ма­го­гія й ша­храй­ство. Як­би в ко­жно­му мі­сті Лу­ган­щи­ни зна­йшла­ся до­ста­тня кіль­кість ра­ди­каль­них па­трі­о­тів, які те­хні­чно, але рі­шу­че при­сі­кли б пер­ші за­ча­тки се­па­ра­ти­зму, то цю за­ра­зу за­ду­ши­ли б у за­род­ку. Тре­ба бу­ло роз­ві­си­ти бі­гбор­ди по мі­стах з фо­то­гра­фі­я­ми зра­дни­ків і під­пи­сом «Зра­дник. Ув’язне­ний на ві­сім ро­ків». Але ні­чо­го цьо­го не ро­би­ло­ся.

— Чо­му?

— Ко­ли я чую про ам­ні­стію тих, хто ви­ти­рав но­ги об укра­їн­ський пра­пор, ме­ні стає зро­зумі­ло, що їх ні­хто й не зби­рав­ся са­джа­ти. Сце­на­рій був на­пи­са­ний за­зда­ле­гідь, рік то­му. До ме­не по 50—60 осіб при­хо­ди­ло хло­пців, які звіль­ня­ли Лу­ганськ і вже бу­ли в са­мо­му мі­сті. Во­ни ствер­джу­ють, що бу­ла ко­ман­да з Ки­є­ва від­сту­пи­ти.

— Як ви оці­ню­є­те ро­бо­ту Ге­ор­гія Туки, зокре­ма у сфе­рі йо­го ка­дро­вої по­лі­ти­ки?

— Упев­не­на, що Ту­ка пі­сля ви­бо­рів звід­си ви­їде. Йо­го по­ста­ви­ли на цей пе­ред­ви­бор­ний час. Пі­сля ньо­го по­став­лять ко­гось, хто по­во­ди­ти­ме­ться за прин­ци­пом «і на­шим, і ва­шим». Мо­жу по­ми­ля­ти­ся, але це мій прогноз. Хтось на цій вій­ні за­ро­бив гро­шей. Ти­ся­чі най­кра­щих хло­пців за­ги­ну­ли, при­чо­му да­ле­ко не всі сім’ї отри­ма­ли до­по­мо­гу від дер­жа­ви. І це на тлі то­го, що де­я­кі чи­нов­ни­ки в офі­цер­ських мун­ди­рах отри­му­ють 14000 грн зар­пла­ти й за­ро­бля­ють на кон­тра­бан­ді. Ма­ло то­го, де­я­кі з них не со­ром­ля­ться у фор­мі на­пи­ва­ти­ся, втра­ча­ти зброю й сту­ка­ти на сол­да­тів. При­кла­ди цьо­го є. Я їх бе­ру не з «Фейс­бу­ку», а з то­го, чо­го са­ма бу­ла свід­ком.

Сам же Ту­ка, на мою дум­ку, зла­мав­ся, по­мі­няв­ши свою ри­то­ри­ку пі­сля то­го, як зайняв по­са­ду го­ло­ви обла­сті. Якщо по­рів­ню­ва­ти йо­го з Мо­ска­лем, то хоч би як я сва­ри­ла­ся з Ген­на­ді­єм Ген­на­ді­йо­ви­чем, він ме­ні був зро­зумі­лий. Він не ла­мав­ся. Пов­то­рю­ся, ми про­по­ну­ва­ли Ту­ці спів­пра­цю, оскіль­ки є ба­га­то лю­дей, го­то­вих йо­му до­по­мог­ти. Во­ни зна­ють об­ста­нов­ку. Але на ме­не по­ди­ви­ли­ся, як на дур­ну. Ко­ли ста­ла­ся тра­ге­дія з Ен­дрю, він чо­мусь одра­зу зви­ну­ва­тив 92-у бри­га­ду і Ві­тра. На під­ста­ві чо­го він зро­бив та­кі за­яви? Він там був? Він ро­бив роз­слі­ду­ва­н­ня? Я, на­при­клад, знаю хло­пців, які до­бре зна­ють Ві­тра, й во­ни за­пев­ня­ють, що та­ко­го бу­ти не мо­гло. Але за­яви зро­бле­ні, і тінь на лю­ди­ну ки­ну­та. Те­пер Ту­ка в цій істо­рії вза­га­лі якось від­мов­чу­є­ться.

— У нас прийня­та по­ро­чна пра­кти­ка зви­ну­ва­чу­ва­ти лю­дей з вуст пер­ших чи­нов­ни­ків, що са­ме со­бою є ти­ском на роз­слі­ду­ва­н­ня й суд.

— І це на­штов­хує на дум­ку, що існує сце­на­рій. За­мов­ни­ків вбив­ства Гон­га­дзе до­сі офі­цій­но не зна­йшли, а тут вла­да одра­зу на­зи­ває вин­них. Є за­кон. Про­во­ди­ться роз­слі­ду­ва­н­ня, лю­ди­ну за­а­ре­што­ву­ють, про­во­дять слід­чі екс­пе­ри­мен­ти то­що. По­тім при­зна­ча­є­ться суд, який і ви­но­сить свій вер­дикт. Яке пра­во має вла­да втру­ча­ти­ся в цю фор­му­лу? Ко­ли об­бре­ха­ли ба­таль­йон «Тор­на­до», ми по­їха­ли до них і ди­ви­ли­ся хло­пцям в очі. Во­ни да­ли прес-кон­фе­рен­цію, на якій бу­ли при­су­тні 10 те­ле­ка­на­лів, і ні­чо­го не ви­йшло в ефір. Був не­ве­ли­кий фра­гмент по Ін­те­ру і по Ес­прес­со. Все. А в «Тор­на­до» бу­ли до­ку­мен­ти на 500 скла­дів з кон­тра­бан­дою. І про­бле­ма не ли­ше в са­мій кон­тра­бан­ді, ай у то­му, що існує по­тен­цій­на не­без­пе­ка то­го, що у цих скла­дах мо­же бу­ти й зброя, й ди­вер­сан­ти. Та­кий со­бі Тро­ян­ський кінь. Адже ні­хто це не перевіряє. Ба­таль­йон «Чер­ні­гів» мав бра­ти штур­мом «Тор­на­до», але во­ни від­мо­ви­ли­ся від цьо­го, оскіль­ки до цьо­го во­ю­ва­ли ра­зом у Ста­ни­ці. Украй не­при­єм­на, не­спра­ве­дли­ва й да­ле­ко не єди­на си­ту­а­ція. Про­те тен­ден­ція зро­зумі­ла — вла­да бо­ї­ться до­бро­воль­ців і всі­ля­ко з ни­ми бо­ре­ться. Оскіль­ки ні­би вже й вій­ни не­має, а існує одна про­бле­ма — не­кон­тро­льо­ва­ні ба­таль­йо­ни. До­бро­воль­ців са­джа­ють, ізо­лю­ють, від­во­дять по­да­лі від фрон­ту. За­ли­ша­ю­ться ке­ро­ва­ні.

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ЛИ­СИ­ЧАНСЬК, 2014 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.