Обі­йшли Укра­ї­ну по кон­ту­ру

Ки­я­ни Ан­то­ні­на Поліщук та Ігор Ли­тви­нен­ко по­до­ла­ли на «вла­сних двох» 4,5 ти­ся­чі кі­ло­ме­трів за 196 днів

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ві­та­лій НА­ЗА­РЕН­КО, Чер­ні­гів

Пі­ший по­хід, у який ви­ру­ши­ли Ігор Ли­тви­нен­ко та Ан­то­ні­на Поліщук, роз­по­чав­ся 1 бе­ре­зня в Ки­є­ві. Во­ни за­пла­ну­ва­ли обі­йти всю Укра­ї­ну по вну­трі­шньо­му пе­ри­ме­тру. Ми­ну­ло пів­ро­ку — і на по­ча­тку ве­ре­сня ман­дрів­ни­ки на­ре­шті ді­ста­ли­ся до Чер­ні­гів­щи­ни, яка ста­ла дев’ятнад­ця­тою обла­стю, де по­бу­ва­ли екс­тре­ма­ли. Са­ме тут і за­вер­ши­ла­ся їхня по­до­рож.

Як роз­по­від­а­ють са­мі ман­дрів­ни­ків, ідея здій­сни­ти та­ку по­до­рож по сві­ту у них ви­ни­кла дав­но. По­ча­ти во­ни ви­рі­ши­ли з Укра­ї­ни, обі­йшов­ши її по пе­ри­ме­тру.

Ан­то­ні­на Поліщук має дві осві­ти: біо­лог­та пси­хо­лог. А ще — во­на тре­нер з йо­ги. У свої 55 во­на ви­гля­дає зна­чно мо­лод­ше. Ігор Ли­тви­нен­ко — еко­но­міст-мар­ке­то­лог. Ни­ні він здо­бу­ває ще й ви­щу осві­ту пси­хо­ло­га, за­хо­плю­є­ться фо­то­гра­фі­єю. Обоє ма­ють вла­сні ро­ди­ни та ді­тей, а об’єд­на­ло їх спіль­не хо­бі — лю­бов до по­до­ро­жей. Тож і ви­рі­ши­ли по­бю­дже­тно­му здій­сни­ти те, що до них ні­хто ще не ро­бив. Стар­ту­ва­ли з Ки­є­ва і ви­ру­ши­ли на За­хі­дну Укра­ї­ну.

«Уні­каль­ність на­шо­го про­е­кту по­ля­гає в то­му, що су­ча­сну Укра­ї­ну ще ні­хто не об­хо­див пі­шки, — ка­же Ан­то­ні­на Поліщук. — Ми йшли по вну­трі­шньо­му пе­ри­ме­тру Укра­ї­ни, вздовж при­кор­до­н­ня. До­ла­ли в се­ре­дньо­му від 35 до 40 кі­ло­ме­трів за день. Зу­пи­ня­ли­ся в най­рі­зно­ма­ні­тні­ших мі­сцях».

«Ми но­чу­ва­ли і в ди­тя­чих са­до­чках, і в шко­лах, і в не­до­бу­до­ва­них го­те­лях, і в бу­дин­ках куль­ту­ри, і в ха­тах лю­дей, на­віть у по­же­жній ча­сти­ні, — про­дов­жує роз­по­відь Ігор Ли­тви­нен­ко. — Але най­біль­ше ча­су, зві­сно, ми про­во­ди­ли в на­ме­ті, бо ча­сто зу­пи­ня­ли­ся в лі­сах і по­се­ред сте­пів».

На час ман­дрів­ки Ігор та Ан­то­ні­на пра­кти­чно від­мо­ви­ли­ся від зви­чних благ­ци­ві­лі­за­ції. Їжу го­ту­ва­ли пе­ре­ва­жно на ба­гат­ті, но­чу­ва­ли зде­біль­шо­го про­сто не­ба, ку­па­ли­ся в рі­чках, озе­рах, мо­рях, пі­шки до­ла­ли без­ме­жні про­сто­ри хер­сон­ських сте­пів, вди­ха­ли сві­же кар­пат­ське по­ві­тря...

«Ва­рі­ант на­шої по­до­ро­жі — бю­дже­тний, — роз­по­від­ає Ігор Ли­тви­нен­ко. — За день ми ви­тра­ча­ли не­ба­га­то гро­шей, пе­ре­ва­жно на їжу та ні­чліг. Бу­ває, що кі­ло­гра­ма греч- ки ви­ста­ча­ло на три дні, — про­дов­жує ман­дрів­ник. — Іно­ді до­во­ди­ло­ся зу­пи­ня­ти­ся в го­те­лях і хо­сте­лах, щоб при­ве­сти се­бе в по­ря­док».

Гро­ши­ма ман­дрів­ни­кам до­по­ма­га­ли рі­дні та дру­зі, а та­кож но­ві зна­йо­мі, ко­трих по­до­ро­жні зу­стрі­ча­ли на сво­є­му шля­ху. Ка­жуть, і не спо­ді­ва­ли­ся на та­ку під­трим­ку лю­дей.

Чи не з най­біль­ши­ми тру­дно­ща­ми зі­ткну­ли­ся ман­дрів­ни­ки під час пе­ре­хо­ду че­рез Кар­па­ти. Щоб ді­ста­ти­ся За­кар­па­т­тя, їм до­ве­ло­ся пе­ре­тну­ти Ужо­цький пе­ре­вал. Про­хо­ди­ли во­ни й Дон­ба­сом, що­прав­да, те­ри­то­рі­єю, кон­тро­льо­ва­ною на­ши­ми вій­сько­ви­ми.

«Якщо го­во­ри­ти про лю­дей, то в Укра­ї­ні лю­ди одна­ко­во щи­рі й до­брі — що на Дон­ба­сі, що на За­хі­дній Укра­ї­ні, — ка­же Ігор Ли­тви­нен­ко. — Зав­дя­ки цій по­до­ро­жі у нас з’яви­ло­ся ба­га­то дру­зів. Це не мо­же не ви­кли­ка­ти гор­до­сті за наш на­род і на­шу кра­ї­ну. Укра­ї­на при­ре­че­на бу­ти ща­сли­вою».

«Укра­ї­на — це не тіль­ки гео­гра­фі­чне по­ня­т­тя, а щось більш ці­лі­сне, — до­дає Ан­то­ні­на Поліщук. — Ми ж свою ха­ту об­хо­ди­мо, зна­є­мо те мі­сце, де жи­ве­мо, то­му по­вин­ні зна­ти й Укра­ї­ну. Тут усе ди­вує. А най­див­ні­ше те, що Укра­ї­на рі­зна і вся ці­ка­ва. За­ле­жно від сіл змі­ню­ю­ться й лю­ди, бо ж се­ла, як і лю­ди, ма­ють свою вда­чу».

Чер­ні­гів­щи­на за­пам’ята­ла­ся ман­дрів­ни­кам ба­га­то­гран­ні­стю. По­ряд із ве­ли­чни­ми со­бо­ра­ми, які утвер­джу­ють тор­же­ство ду­ху над ма­те­рі­єю, ба­га­то­по­вер­хів­ка­ми обла­сно­го цен­тру, тут мо­жна бу­ло по­ри­ну­ти в гли­би­ну ві­ків. Як це тра­пи­ло­ся з по­до­ро­жні­ми на Со­снич­чи­ні... «У се­лі Пе­ка­рів, що на Со­снич­чи­ні, є осо­бли­ве мі­сце, в яко­му не­мов­би зу­пи­нив­ся час. І всі, хто в ньо­го по­тра­пляє, ні­би опи­ня­ю­ться на по­ча­тку ХІХ сто­лі­т­тя», — ка­жуть ман­дрів­ни­ки, по­ка­зу­ю­чи сві­тли­ну з дво­ма пен­сіо­не­ра­ми, які тя­гнуть на ві­зо­чку мі­шок із кар­то­плею.

Як ствер­джу­ють ман­дрів­ни­ки, ли­ше обі­йшов­ши Укра­ї­ну пі­шки, мо­жна по­ба­чи­ти всю її істин­ну кра­су, пі­зна­ти лю­дей, ба­га­то­ві­ко­ві тра­ди­ції та куль­ту­ру на­шої Ба­тьків­щи­ни. До сво­го до­му, в сто­ли­цю, ман­дрів­ни­ки тра­ди­цій­но ді­ста­ва­ли­ся пі­шки.

ФО­ТО ОЛЕ­КСАН­ДРА ЯСЕНЧУКА

ДО­ЛА­Ю­ЧИ КАР­ПА­ТИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.