З «Гор­ні­ци» – у «Доль­ні­цу»

Ту­ри­сти­чний «ре­верс» шля­хом пер­ших за­кар­пат­ських пе­ре­се­лен­ців

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ва­силь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ру­ський Ке­ре­стур, Сер­бія, фо­то ав­то­ра

По­бу­ва­ти в ме­жи­річ­чі Ти­си і Ду­наю, ку­ди май­же 270 ро­ків то­му при­бу­ли пер­ші пе­ре­се­лен­ці з істо­ри­чно­го За­кар­па­т­тя, по­ба­чи­ти жи­т­тя і по­чу­ти на­щад­ків на­ших спіль­них пра­щу­рів, я мрі­яв дав­но. Кіль­ка ро­ків то­му там по­бу­ва­ли мої дру­зі — жур­на­лі­сти Оле­ксандр Гав­рош та Оле­ксандр Ма­сля­ник і сво­ї­ми розповідями ще біль­ше «пі­ді­грі­ли» ін­те­рес до цьо­го краю, тож цьо­го лі­та ви­рі­шив на­ві­да­ти­ся до серб­ської Во­є­во­ди­ни. Зна­йо­ма по­е­те­са і ве­ли­кий при­хиль­ник Укра­ї­ни Са­ман­та Рац-Сто­їл­ко­вич з Ру­сько­го Ке­ре­сту­ра за­про­по­ну­ва­ла вла­шту­ва­ти низ­ку зу­стрі­чей та прийня­ти нас у не­фор­маль­ній «сто­ли­ці» ру­сна­ків Сер­бії.

ІСТО­РІЯ ПІД РАКІЮ

Най­пер­ше, що впа­ло в око пі­сля ре­спе­кта­бель­них адрі­а­ти­чних кра­є­ви­дів, — де­пре­сив­ний стан при­кор­дон­них те­ри­то­рій учо­ра­шніх во­ро­гів — Хор­ва­тії і Сер­бії. Пун­кти про­пу­ску з оби­двох бе­ре­гів Ду­наю — хор­ват­ський Ер­дут та серб­ське Бо­го­є­во — ви­гля­да­ють, м’яко ка­жу­чи, не над­то до­гля­ну­ти­ми. На бу­дів­лях при­кор­дон­них сіл, що не­по­да­лік хор­ват­сько­го Ву­ко­ва­ра, як і в са­мо­му мі­сті, збе­ре­гли­ся слі­ди за­пе­клих бо­їв най­біль­шої і най­кри­ва­ві­шої пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни би­тви, яка три­ва­ла тут у сер­пні — ли­сто­па­ді 1991 ро­ку та за­вер­ши­ла­ся по­раз­кою хор­ва­тів і ве­ли­ким спу­сто­ше­н­ням те­ри­то­рії. Час справ­ді най­кра­щий лі­кар, і сьо­го­дні яв­ної во­ро­жо­сті між хор­ва­та­ми і сер­ба­ми я не спо­сте­рі­гав. Хо­ча й про­я­вів бра­тніх по­чут­тів — теж...

Кре­ме­зний хор­ват­ський при­кор­дон­ник зди­во­ва­но роз­гля­дав мій па­спорт та пе­ре­пи­тав, чи, бу­ва, не за­блу­кав я, по­вер­та­ю­чись до­до­му, та по­ці­ка­вив­ся: як там у вас, в Укра­ї­ні? — Як бу­ло тут, у вас, у Хор­ва­тії... — від­по­вів я. Ми­нув­ши хор­ват­ський та серб­ський кор­до­ни, а по­між ни­ми ве­ли­ча­вий Ду­най, за кіль­ка хви­лин уже їха­ли Во­є­во­ди­ною, по­спі­ша­ю­чи ще за­ви­дна ді­ста­ти­ся Ру­сько­го Ке­ре­сту­ра.

Не­зва­жа­ю­чи на пев­ну вто­му від до­ро­ги, на­ша роз­мо­ва з па­ні Са­ман­тою та її ба­тька­ми — Еле­ми­ром та Іри­ною Рац — за­тя­гну­ла­ся да­ле­ко за північ. Ро­ди­на Ра­ців — один із тих стов­пів, на яких ось уже май­же 300 ро­ків успі­шно три­ма­є­ться Ру­ський Ке­ре­стур. Тра­ди­цій­ним ви­ро­щу­ва­н­ням сіль­госп­про­ду­кції во­ни не за­йма­ю­ться — зем­лю зда­ли в орен­ду одно­сель­цям, а са­мі за­йма­ю­ться під­при­єм­ни­цтвом: три­ма­ють па­лен­чар­ню, на якій ва­рять ракію з най­рі­зно­ма­ні­тні­ших фру­ктів. За се­зон пе­ре­ро­бля­ють кіль­ка де­ся­тків тонн слив, абри­кос, пер­си­ків, яблук, ай­ви і на­віть динь. Усі да­ри ке­ре­стур­ських са­дів, яким не по­ща­сти­ло бу­ти сві­жоз’їде­ни­ми — на ра­цо­вій па­лен­чар­ні пе­ре­тво­рю­ю­ться на на­ту­раль­ну ракію.

За кіль­ка­го­дин­ної роз­мо­ви, що три­ва­ла май­же до ран­ку у про­сто­ро­му хо­лі, су­про­во­джу­ва­ла­ся сма­ку­ва­н­ням 46-гра­ду­сної «динь­ки» та без­пе­рерв­ним сма­лі­н­ням го­спо­да­ря­ми ци­га­рок, по­чув не­злі­чен­ну кіль­кість істо­рій про пер­ших пе­ре­се­лен­ців, жи­т­тя «за Ті­та», хор­ват­сько-серб­ське кро­во­про­ли­т­тя, до­від­ав­ся їхній по­гляд на на­ші укра­їн­ські про­бле­ми, отри­мав пра­кти­чні по­ра­ди, як опа­лю­ва­ти вла­сну осе­лю, від­мо­вив­шись від «пу­тін­сько­го» га­зу, та ще ба­га­то чо­го...

ДУ­ХОВ­НІ ОБЕРЕГИ

Уран­ці на­сту­пно­го дня ми най­пер­ше на­ві­да­ли­ся до мі­сце­во­го ка­фе­драль­но­го гре­ко-ка­то­ли­цько­го хра­му Свя­то­го Ми­ко­лая. Йо­го на­сто­я­тель отець Ми­хай­ло Ма­ла­цко зро­бив нам екс­кур­сію хра­мом та роз­по­вів істо­рію йо­го бу­дів­ни­цтва. Пред­ки отця по­хо­ди­ли із с. Чер­ве­ньо­во, що під Му­ка­че­вом, і бу­ли одни­ми з най­пер­ших пе­ре­се­лен­ців до Ба­чки. Де­що пі­зні­ше, до су­сі­дньо­го Сри­му, пе­ре­се­ли­ли­ся ру­си­ни зі сло­ва­цьких те­ре­нів — Ша­рі­ша, Зем­пли­на, око­лиць Бар­ді­йо­ва та угор­сько­го Мі­школь­ця.

Гро­ма­ді на но­во­му мі­сці тре­ба бу­ло справ­ля­ти він­ча­н­ня, хрещення, похо­рон, ве­сти облік жит­тє­вих по­дій, то­му пер­шу цер­кву пе­ре­се­лен­ці збу­ду­ва­ли у Ке­ре­сту­рі уже за два ро­ки — 1753 ро­ку. Бу­ла це спо­ру­да «з пле­те­ра і бо­ло­та» — де­рев’яних стов­пів та ва­льок — роз­мі­ром 18х12 м, що ду­же ско­ро ста­ла за­ті­сною що­раз біль­шій гро­ма­ді. То­го ж ро­ку в се­лі бу­ло від­кри­то й пер­шу шко­лу. 1778 ро­ку за­кла­ли пер­ший ка­мінь до фун­да­мен­ту но­во­го хра­му, який по­став 1784 ро­ку, а сьо­го­дні є ка­фе­драль­ним со­бо­ром гре­ко-ка­то­ли­ків усі­єї Сер­бії. Бу­ду­ю­чи храм, ке­ре­стур­ці, по­бо­ю­ю­чись ті­сно­ти, на кіль­ка ме­трів від­сту­пи­ли від за­твер­дже­но­го про­е­кту, звів­ши спо­ру­ду роз­мі­ром 42х13,3 м. Ко­мі­сія, яка при­йма­ла спо­ру­ду, бу­ла шо­ко­ва­на, але на­ка­зу роз­би­ра­ти но­во­бу­до­ву не да­ла... Ви­го­тов­ле­н­ня іко­но­ста­су за­мо­ви­ли іко­но­пи­сцю Ар­се­нію Мар­ко­ви­чу з угор­сько­го мі­ста Бая — ав­то­ру іко­но­ста­су і для там­те­шньо­го хра­му. Укла­да­ю­чи з ним кон­тракт, ке­ре­стур­ці за­пи­са­ли, що в їхній цер­кві теж «має бу­ти та­кий гар­ний або кра­щий». Май­стер до­три­мав­ся уго­ди, і 1791 ро­ку йо­го ви­твір по­став у всій кра­сі. Ни­ні, ка­же отець Ми­хай­ло, пі­ді­йшла по­ра про­во­ди­ти ре­став­ра­цію іко­но­ста­су, вар­тість яко­го оці­ню­є­ться біль­ше, ніж бу­дів­лі хра­му. Са­ма ж ре­кон­стру­кція цьо­го ше­дев­ру обі­йде­ться у 120 — 140 тис. єв­ро.

У кри­пті собору по­ко­ї­ться прах вла­ди­ки Діо­ні­сія На­ря­ді, який очо­лю- вав Кри­жів­ську гре­ко-ка­то­ли­цьку єпар­хію та був єпис­ко­пом Кар­пат­ської Укра­ї­ни 1939 ро­ку, а та­кож вла­што­ва­но по­хо­ва­н­ня ар­хі­єпис­ко­пів Га­брі­є­ля Бу­ка­тко, Йо­а­кі­ма Се­ге­ді, єпис­ко­па Йо­а­кі­ма Гер­бу­та.

По­руч із хра­мом — не­ве­ли­чкий і ду­же за­ти­шний мо­на­стир се­стер-слу­же­бниць. Тут під їхнім дбай­ли­вим до­гля­дом пе­ре­бу­ва­ють кіль­ка не­мі­чних жі­нок по­ва­жно­го ві­ку. Одна з них — Га­ня Бой­чук, ба­тьки якої по­хо­дять із Га­ли­чи­ни. По­чув­ши, що ми з Укра­ї­ни, баб­ця роз­чу­ли­ла­ся і зі­зна­ла­ся, що усе жи­т­тя мрі­я­ла по­бу­ва­ти на ба­тьків­щи­ні сво­їх ба­тьків, але не су­ди­ло­ся.

За кіль­ка кі­ло­ме­трів від Ке­ре­сту­ра, у по­лі, де бі­ля кри­ни­ці бу­ли за­фі­ксо­ва­ні яв­ле­н­ня Бо­го­ма­те­рі, 1859 ро­ку збу­до­ва­но цер­кву Во­ди­ця. Ни­ні тут що­лі­та від­бу­ва­ю­ться хри­сти­ян­ські сту­дії мо­ло­ді, які нам теж вда­ло­ся по­ба­чи­ти, та на­бра­ти з кри­ни­ці свя­тої во­ди.

ПАПРИКОВА «СТО­ЛИ­ЦЯ»

У цен­трі се­ла роз­та­шо­ва­но ста­рий кор­пус шко­ли ім. Пе­тра Ку­змя­ка, на тре­тьо­му по­вер­сі яко­го роз­та­шо­ва­но му­зей ста­ро­жи­тно­стей. Тут пред­став­ле­но ін­тер’єр ста­рої ру­сна­цької ха­ти, на­ціо­наль­не вбра­н­ня, на­чи­н­ня, ро­бо­чі ін­стру­мен­ти, які бу­ли в ко­жній се­лян­ській осе­лі, сто­лі­тні фо­то жи­те­лів се­ла. Окре­ма кім­на­та му­зею при­свя­че­на чи не най­ві­до­мі­шо­му ру­сна­ко­ві — до­кто­ру Гав­ри­ї­лу Ко­стель­ни­ку. На укра­їн­ських те­ре­нах йо­го зна­ють, пе­ре­дов­сім, як одно­го з ор­га­ні­за­то­рів «Львів­сько­го собору» 1946 ро­ку, на яко­му УГКЦ бу­ла «до­бро­віль­но возз’єд­на­на» з мо­сков­ським пра­во­слав’ям. Що зму­си­ло ві­до­мо­го на той час ді­я­ча гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви вда­ти­ся до та­ко­го кро­ку — ще ли­ше на­ле­жить з’ясу­ва­ти до­слі­дни­кам істо­рії. А сьо­го­дні­шні йо­го зем­ля­ки, по­при цей вчи­нок, став­ля­ться до ньо­го ша­но­бли­во.

По­ряд — і но­ва го­лов­на шко­ла, гім­на­зія та се­ре­дня шко­ла ту­ри­сти­чно­го на­прям­ку з гур­то­жи­тком. Ни­ні тут три­ва­ють мас­шта­бні ре­мон­ти та при­го­ту­ва­н­ня до но­во­го на­вчаль­но­го ро­ку. За­клад має до­бру сла­ву — вчи­ти­ся сю­ди йдуть ді­ти на­віть із су­сі­дніх мі­сте­чок. Ка­жуть, що до гім­на­зії з ра­ді­стю прийня­ли б й учнів із За­кар­па­т­тя.

Го­ло­вою сіль­ської ра­ди Ру­сько­го Ке­ре­сту­ра є 35-рі­чний Вла­ди­мир Оле­яр, ба­тько яко­го за­ги­нув у ми­ну­лій хор­ват­сько-серб­ській вій­ні, і де він зна­йшов свій остан­ній спо­чи­нок, ро­ди­на не знає й до­сі. Вла­до ви­вчив­ся в уні­вер­си­те­ті Но­во­го Са­ду на фа­хів­ця ІТ-те­хно­ло­гій, пра­цює у сіль­сько­му бу­дин­ку здо­ров’ я ке­рів­ни­ком комп’ютер­ної слу­жби. На остан­ніх мі­сце­вих ви­бо­рах се­ред 36 кан­ди­да­тів на­брав най­біль­ше го­ло­сів до сіль­ської ра­ди й ав­то­ма­ти­чно, згі­дно із серб­ським за­ко­но­дав­ством, став сіль­ським го­ло­вою. За свою ро­бо­ту гро­шей він не отри­мує — тут пла­тною є тіль­ки по­са­да се­кре­та­ря сіль­ра­ди, який ве­де усю кан­це­ля­рію се­ла. Го­ло­ва ж пра­цює на гро­мад­ських за­са­дах.

Вла­до роз­по­від­ає, що на мі­сці ни­ні­шньо­го Ке­ре­сту­ра пер­ші пе­ре­се­лен­ці за­ста­ли су­ціль­ний мо­чар, і щоб зве­сти пер­ші ха­ти з ва­льок їм до­ве­ло­ся до­бря­че на­му­чи­ти­ся. У най­кра­щі ча­си в се­лі ме­шка­ло май­же 8 ти­сяч на­ро­ду. Ни­ні тут жи­ве близь­ко 5 тис. ке­ре­стур­ців, 86% яких — ру­сна­ки. У «Ті­тов час» (за пре­зи­ден­та Юго­сла­вії Йо­си­па Броз Ті­то) в Ке­ре­сту­рі пра­цю­вав ве­ли­кий пе­ре­ро­бний ово­че­вий ком­бі­нат, де ро­бо­ту ма­ли 600 лю­дей. Те­пер це все за­не­па­ло — гро­шо­ви­ті ма­фі­о­зі ску­пи­ли під­при­єм­ство і за­на­па­сти­ли йо­го. Че­рез від­су­тність ро­бо­ти лю­ди ви­їздять до Но­во­го Са­ду, із 600 се­лян пе­ре­бра­ло­ся до Ка­на­ди, ку­ди їдуть на за­ро­бі­тки, а по­тім там ли­ша­ю­ться на­зав­жди. У хо­ло­дній кра­ї­ні учо­ра­шні зем­ле­ро­би спе­ко­тної Во­є­во­ди­ни тру­дя­ться на на­фто­вих ви­шках, пе­чуть хліб, во­дять ка­міо­ни.

У се­лі зна­чно упа­ла на­ро­джу­ва­ність. За по­ко­лі­н­ня 55-лі­тньо­го Еле­ми­ра Ра­ца пер­шо­кла­сни­ки ледь умі­ща­ли­ся у 4 кла­си, а це — 120 учнів. Ко­ли до шко­ли пі­шов ни­ні­шній го­ло­ва се­ла — бу­ло вже ли­ше три кла­си, ни­ні — ле­две на­би­ра­є­ться два. Ді­ти тих, хто ви­їздить на про­жи­ва­н­ня за ме­жі ру­сна­цько­го ан­кла­ву, втра­ча­ють на­ціо­наль­ну іден­ти­фі­ка­цію, аси­мі- лю­ю­ться. Вла­до Оле­яр на­ма­га­є­ться ни­ні за­лу­чи­ти ін­ве­сто­рів із Ні­меч­чи­ни або Фран­ції, які б вди­хну­ли жи­т­тя в еко­но­мі­ку се­ла, щоб ру­сна­ки ма­ли ро­бо­ту вдо­ма і не роз­сі­ю­ва­ли­ся по сві­ту, гу­бля­чи вла­сну іден­ти­фі­ка­цію.

Го­лов­не за­ня­т­тя жи­те­лів Ке­ре­сту­ра, як і май­же три сто­лі­т­тя то­му, — сіль­ське го­спо­дар­ство. По­ля, ста­ран­но обро­бле­ні пра­цьо­ви­ти­ми ру­ка­ми ру­сна­ків, ще­дро ро­дять ку­ку­ру­дзу, сою, пше­ни­цю, со­ня­шник, цукро­ві бу­ря­ки. Зна­чну ча­сти­ну вро­жаю ку­пу­ють опто­ви­ки і ви­во­зять до ЄС. Хіт остан­ніх ро­ків — чер­во­ний пе­рець. Ме­ні по­ка­зу­ва­ли план­та­ції сор­ту «Сло­но­ве ву­хо», два пло­ди яко­го «тя­гнуть» на кі­ло­грам. Йо­го про­да­ють у сві­жо­му ви­гля­ді, з ньо­го ро­блять над­зви­чай­но аро­ма­тну па­при­ку. До ре­чі, са­ме в се­ре­ди­ні тут вла­шту­ва­ли фест «Дні ке­ре­стур­ської па­при­ки» з на­си­че­ною куль­ту­рою та етно­про­гра­мою. А ра­ні­ше у мі­сце­во­му куль­тур­но­му цен­трі від­був­ся фе­сти­валь «Чер­ве­на ру­жа» та між­на­ро­дні зма­га­н­ня з во­лей­бо­лу, участь у яких бра­ли й за­кар­па­тці.

Бю­джет Ке­ре­сту­ра ста­но­вить 70 тис. єв­ро на рік. За ці гро­ші ма­ють утри­му­ва­ти у на­ле­жно­му ста­ні до­ро­ги (тут на­віть на по­ля ве­дуть «бе­тон­ки»), во­до­гін, ко­му­наль­ну слу­жбу, вла­што­ву­ють куль­тур­ни­цькі акції, а утри­ма­н­ня за­кла­дів осві­ти й ме­ди­ци­ни фі­нан­сує дер­жа­ва.

Ми від­ві­да­ли й мі­сце­вий ри­нок, який пра­цює дві­чі на ти­ждень — у середу і су­бо­ту. У пер­ший день сер­пня він був вщент на­пов­не­ний усі­ма да­ра­ми ро­дю­чої зем­лі. По­вер­та­ю­чись з го­стин­ної воє­во­дин­ської «Доль­ні­ци» у на­шу кар­пат­ську «Гор­ні­цу», ми при­дба­ли на рин­ку на­про­чуд за­па­шні і сма­чню­чі пер­си­ки (11 грн за кг.), аро­ма­тну ди­ню (26 грн) та со­ко­ви­тий ка­вун (5,5 грн), який ке­ре­стур­ці на­зи­ва­ють ге­ре­гою і, зві­сно ж, па­при­ку (11 грн). Сма­ку­ю­чи ни­ми вдо­ма, що­ра­зу зга­ду­ва­ли пе­ку­че сон­це Во­є­во­ди­ни, при­ві­тних і го­стин­них ру­сна­ків Ру­сько­го Ке­ре­сту­ра — на­ших пря­мих ро­ди­чів, які ви­жи­ли і не роз­чи­ни­ли­ся у люд­сько­му Ва­ви­ло­ні но­ров­ли­вих Бал­кан.

ПО­РЯД ІЗ КА­ФЕ­ДРАЛЬ­НИМ СО­БО­РОМ ГРЕ­КО-КА­ТО­ЛИ­КІВ ВСІ­ЄЇ СЕР­БІЇ — МО­НА­СТИР СЕ­СТЕР СЛУ­ЖЕ­БНИЦЬ (НА ФО­ТО — СЕ­СТРИ СЛУЖЕБНИЦІ ТЕРЕЗКА І ВЕРОНІКА). ТУТ ПІД ЇХНІМ ДБАЙ­ЛИ­ВИМ ДО­ГЛЯ­ДОМ ПЕ­РЕ­БУ­ВА­ЮТЬ КІЛЬ­КА НЕ­МІ­ЧНИХ ЖІ­НОК ПО­ВА­ЖНО­ГО ВІ­КУ. ОДНА З НИХ — ГА­НЯ БОЙ­ЧУК, БА­ТЬКИ ЯКОЇ ПО­ХО­ДЯТЬ ІЗ ГА­ЛИ­ЧИ­НИ. БАБ­ЦЯ ЗІ­ЗНА­ЛА­СЯ, ЩО ВСЕ ЖИ­Т­ТЯ МРІ­Я­ЛА ПО­БУ­ВА­ТИ НА БА­ТЬКІВ­ЩИ­НІ СВО­ЇХ БА­ТЬКІВ, АЛЕ НЕ СУ­ДИ­ЛО­СЯ

У СІЛЬ­СЬКО­МУ МУ­ЗЕЇ СТА­РО­ЖИ­ТНО­СТЕЙ ПРЕД­СТАВ­ЛЕ­НО ІН­ТЕР’ЄР СТА­РОЇ РУ­СНА­ЦЬКОЇ ХА­ТИ, НА­ЦІО­НАЛЬ­НЕ ВБРА­Н­НЯ, НА­ЧИ­Н­НЯ, РО­БО­ЧІ ІН­СТРУ­МЕН­ТИ, СТО­ЛІ­ТНІ ФО­ТО ЖИ­ТЕ­ЛІВ СЕ­ЛА...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.