«Хус­тку від «Дня» я хо­ті­ла ду­же дав­но»

«Спіль­ни­ця» «Дня» з Ми­ко­ла­є­ва Іри­на Тан­га­ро­ва — про свою лю­бов до ви­да­н­ня і во­лон­тер­ську ро­бо­ту

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оль­га ХАР­ЧЕН­КО, «День»

Ми вже на­дру­ку­ва­ли чи­ма­ло від­гу­ків чи­та­чів про цьо­го­рі­чні книж­ко­ві но­вин­ки і че­ка­є­мо на них від вас, до­ро­гі ша­ну­валь­ни­ки «Дня», й на­да­лі! Ли­сти, те­ле­фон­ні дзвін­ки, до­пи­си в ме­ре­жі Facebook — ми зві­ду­сіль хо­че­мо чу­ти і ба­чи­ти «сво­їх» лю­дей. І не­що­дав­но зна­йшли ще одну та­ку осо­би­стість. Дня­ми у «Фейс­бу­ці» ува­гу на­шо­го го­лов­но­го ре­да­кто­ра при­вер­ну­ло ду­же гар­не і в чо­мусь символічне фо­то: че­тве­ро во­ї­нів і кра­си­ва жін­ка з хус­ткою «Дня» на пле­чах. Зві­сно, ми не оми­ну­ли на­го­ди по­спіл­ку­ва­ти­ся з па­ні Іри­ною, ко­тра є ге­ро­ї­нею цьо­го фо­то.

«ВА­ШЕ ВИ­ДА­Н­НЯ — ЦЕ ТА ТО­ЧКА ЗО­РУ, ЯКУ Я ПОДІЛЯЮ»

Іри­на Тан­га­ро­ва — під­при­є­мець та во­лон­тер із Ми­ко­ла­є­ва. Роз­по­від­ає, що ре­гу­ляр­но чи­тає на­шу га­зе­ту, під­пи­са­на на сто­рін­ку «Дня» у «Фейс­бу­ці», тож у кур­сі всіх на­ших но­вин і про­е­ктів. «Чи­таю стат­ті, бло­ги, ці­кав­лю­ся тим, що пи­ше Ла­ри­са Ів­ши­на. Ва­ше ви­да­н­ня — це та то­чка зо­ру, яку я поділяю. Я поділяю та­кий по­гляд на на­ше су­спіль­ство. Че­рез те я з ве­ли­ким ін­те­ре­сом чи­таю ма­те­рі­а­ли всіх ва­ших ав­то­рів. На­при­клад, Ігор Лосєв, Іван Ка­пса­мун ду­же ці­ка­во пи­шуть, так са­мо ці­ка­ві істо­ри­чні роз­від­ки Іго­ря Сюн­дю­ко­ва... Не­що­дав­но у вас з’явив­ся но­вий ав­тор — Ва­ле­рій Фу­йор, а я зна­ла йо- го ще ра­ні­ше, і ме­ні ду­же при­єм­но, що те­пер я чи­таю йо­го у «Дні», — роз­по­від­ає па­ні Іри­на.

Ці­ка­ви­мось її остан­ні­ми при­дба­н­ня­ми. «Хус­тку від «Дня» я хо­ті­ла дав­но, ще ко­ли у вас бу­ли ва­рі­ан­ти з ма­ка­ми, — роз­по­від­ає жін­ка. — Але якось то­ді не мо­гла на­тра­пи­ти на ін­фор­ма­цію, як са­ме її при­дба­ти. А за­раз уже, по-пер­ше, ме­ні за­хо­ті­ло­ся ма­ти книж­ку «По­вер­не­н­ня в Цар­го­род» — із ба­га­тьох при­чин. Ду­же лю­блю Стам­бул, ме­ні там ду­же по­до­ба­є­ться. Я лю­блю Укра­ї­ну, але ту­ди ме­не теж тя­гне. І це ме­не зав­жди ди­ву­ва­ло. Тож я за­хо­ті­ла книж­ку, а ще й по­ба­чи­ла хус­тку — і при­дба­ла со­бі та сво­їй се­стрі. До ре­чі, нам обом по­до­ба­є­ться у Стам­бу­лі. Моє прі­зви­ще — Тан­га­ро­ва — не зов­сім укра­їн­ське, і нас із се­строю там зав­жди при­йма­ли як сво­їх. Ме­не це ди­ву­ва­ло. Тож я при­дба­ла дві книж­ки, бу­де­мо з се­строю чи­та­ти і роз­би­ра­ти­ся: мо­же, там на­ша час­тка є?»

Це пер­ша книж­ка на­шої Бі­бліо­те­ки, яку при­дба­ла во­лон­тер­ка із Ми­ко­ла­є­ва. «Зав­жди зби­ра­ла­ся при­дба­ти ва­ші ви­да­н­ня, але ли­ше те­пер ме­ні це вда­ло­ся. Мо­же, те­пер ча­сті­ше бу­ду ку­пу­ва­ти», — мір­кує па­ні Іри­на.

«КА­ЖУ ВІЙ­СЬКО­ВИМ: «НЕ­ДАР­МА ВИ ЗА­ХИ­ЩА­ЛИ МИ­КО­ЛА­ЇВ»

На за­пи­та­н­ня про зні­мок з во­ї­на­ми па­ні Іри­на роз­по­ві­ла про во­лон­тер­ську ро­бо­ту жи­те­лів сво­го мі­ста. «У Ми­ко­ла­є­ві пра­цю­ють дві во­лон­тер­ські кім­на­ти від­по­чин­ку для війсь- ко­вих у до­ро­зі — на за­лі­зни­чно­му і на ав­то­вок­за­лі (на­га­да­є­мо, «День» ін­фор­му­вав про їх від­кри­т­тя у № 128 від 22 ли­пня цьо­го ро­ку. — Ред.). На за­лі­зни­чно­му вок­за­лі біль­ше при­мі­ще­н­ня, на ав­то­вок­за­лі — не­ве­ли­чка кім­на­та, але вій­сько­ві мо­жуть там від­по­чи­ти, по­пи­ти чаю чи ка­ви, ми при­но­си­мо ту­ди при­го­ща­н­ня. При­хо­дять са­мі мі­стя­ни, які на­віть не на­зи­ва­ють се­бе, — роз­по­від­ає Іри­на. — Про­сто ка­жуть своє ім’я, за­ли­ша­ють го­стин­ці і йдуть. І са­мі вій­сько­ві ду­же ра­ді­ють цьо­му. І нам то­ді щось да­ру­ють на згад­ку, на­при­клад шев­ро­ни».

За­га­лом ро­бо­та цих пун­ктів ду­же ко­ри­сна, ка­же Іри­на Тан­га­ро­ва. «Якщо че­сно, я на­віть спо­ча­тку не уяв­ля­ла, що це так по­трі­бно. Ду­ма­ла — ну, скіль­ки там, го­дин­ку на пе­ро­ні по­че­ка­ти. А ви­я­ви­ло­ся, по­трі­бно ду­же, — ді­ли­ться во­лон­тер­ка і ді­ли­ться де­та­ля­ми: — Ми до­по­ма­га­є­мо бій­цям з кви­тка­ми, тут мо­жна за­ли­ши­ти ре­чі, по­си­ді­ти. Ін­ко­ли лю­ди­ні в Ми­ко­ла­є­ві ку­дись тре­ба шви­день­ко з’їзди­ти, во­на не мо­же зо­рі­єн­ту­ва­ти­ся — і то­ді ми роз­по­від­а­є­мо, що й як. До­по­ма­га­є­мо швид­ко при­дба­ти кви­ток. На­при­клад, іно­ді те­ле­фо­ну­ють, ка­жуть, що бо­єць при­їде пря­мо пе­ред тим, як ви­ру­ша­ти. Про­сять: «Будь ла­ска, ор­га­ні­зуй­те, щоб він швид­ко сів в ав­то­бус. Зу­стрінь­те йо­го, про­ве­діть». Та­кож ми ма­є­мо обмін­ний фонд кни­жок. Ще лю­ди при­но­сять зу­бні щі­тки, ле­за для го­лі­н­ня, сер­ве­тки — те, що мо­же зна­до­би­ти­ся в до­ро­зі. Ми при­го­ща­є­мо вій­сько­вих, щоб їм бу­ло ком­фор­тно. На­ша ху­до­жни­ця Сві­тла­на Че­ба­но­ва має свій во­лон­тер­ський про­ект — зро­би­ла ав­тор­ські ли­стів­ки, ко­шти від про­да­жу яких пе­ре­ра­хо­вує во­лон­те­рам до ме­ди­чно­го фон­ду. Та­кож во­на при­но­сить ці ли­стів­ки нам, і ми да­ру­є­мо їх во­ї­нам».

Тра­пля­ли­ся рі­зні ви­пад­ки, при­га­дує па­ні Іри­на. «Бу­ва­ють та­кі мо­мен­ти, при­пу­сти­мо, їде бо­єць — у ньо­го на­ро­ди­ла­ся ди­ти­на, кіль­ка ра­зів у нас їха­ли во­ї­ни на ве­сі­л­ля. Во­ни роз­по­від­а­ють про се­бе — і ба­чи­мо, що вся Укра­ї­на про­хо­дить че­рез нас... Це здій­снює силь­ний емо­цій­ний вплив. Якщо їдуть вій­сько­ві із За­хі­дної Укра­ї­ни до­до­му, я зав­жди ка­жу їм: ба­чи­те, не­дар­ма ви за­хи­ща­ли Ми­ко­ла­їв, ми не «Но­во­ро­сія», ми — Укра­ї­на. Ми щи­ро вам дя­ку­є­мо й від­да­є­мо вам ша­ну». І це не па­фо­сні сло­ва, а справ­ді те, що всі ми від­чу­ва­є­мо».

«Я З ТРИ­ЗУ­БОМ МАЮ СФО­ТО­ГРА­ФУ­ВА­ТИ­СЯ!»

А сам зні­мок зро­би­ли, ко­ли зна­йо­мий Іри­ни ка­пе­лан Ві­та­лій Па­пу­шний (на фо­то — дру­гий) при­йшов із во­ї­на­ми, щоб по­ка­за­ти їм кім­на­ту для від­по­чин­ку, де во­ни мо­жуть за­ли­ши­ти­ся. «Ме­ні бу­ло ду­же при­єм­но, що наш пункт уже ра­дять лю­дям. Ско­ро вже від­зна­ча­є­мо три мі­ся­ці, як по­ча­ли пра­цю­ва­ти. І ми всі ка­же­мо один одно­му: чо­му не зро­би­ли цьо­го ра­ні­ше?» — ка­же во­лон­тер­ка. «Це фо­то я по­про­си­ла зро­би­ти для се­бе. Роз­по­ві­ла вій­сько­вим про хус­тку пе­ред зйом­кою. І от во­ни сто­я­ли й че­ка­ли, до­ки я її ви­кла­ду так, як слід. Я ска­за­ла: «Ні-ні-ні, по­че­кай­те, я з три­зу­бом маю сфо­то­гра­фу­ва­ти­ся». То­му так смі­шно стою. Так, тро­шки пи­ша­ла­ся. Обнов­ка все-та­ки...» — усмі­ха­є­ться Іри­на Тан­га­ро­ва.

ФО­ТО НА­ДА­НО ІРИ­НОЮ ТАНГАРОВОЮ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.