Iсто­ри­чна прав­да про­ти ім­пер­ської облу­ди

Den (Ukrainian) - - Україна Incognita -

шо­сто­го си­на Яфе­та, вну­ка Ноя і т. ін.). Що­прав­да, в «Си­но­пси­сі» йде­ться й про зна­чно сер­йо­зні­ші ре­чі, зокре­ма про єд­ність Ве­ли­кої та Ма­лої Ру­сі, про єди­ний «пра­во­слав­но-рос­сий­ский на­род», про­слав­ля­є­ться Ки­їв як най­дав­ні­ший центр усі­єї Ру­сі, з чо­го ви­пли­ва­ло, що Ки­їв­ська Русь бу­ла пер­шим ета­пом ро­сій­ської дер­жав­но­сті, і т. ін. Усі ці твер­дже­н­ня в «Си­но­пси­сі» не ар­гу­мен­то­ва­ні й не під­крі­пле­ні жо­дни­ми істо­ри­чни­ми до­ку­мен­та­ми.

Ка­те­ри­на ІІ на­ма­га­ла­ся ося­гну­ти істо­рію сво­єї дер­жа­ви на осно­ві на­да­них їй пи­сем­них дже­рел — лі­то­пи­сів та ін­ших до­ку­мен­тів мо­сков­ської ста­ро­ви­ни, а та­кож ті, що бу­ли зве­зе­ні до сто­лиць ще за Пе­тра І. Крім то­го, за на­ка­зом ца­ри­ці ви­лу­чи­ли всі ста­рі до­ку­мен­ти з Ура­лу та Си­бі­ру. Прав­ди­ва ро­сій­ська істо­рія її шо­ку­ва­ла, бо ви­да­ла­ся не­при­ва­бли­вою, до­сить ку­цою й ду­же бі­дною. Фа­кти­чно во­на по­чи­на­ла­ся ли­ше від ХІІ ст. — від кня­зів Юрія Дов­го­ру­ко­го та Ан­дрія Бо­го­люб­сько­го. Осо­бли­во ім­пе­ра­три­цю вра­зи­ло те, що мо­гу­тня дер­жа­ва Ки­їв­ська Русь, сла­ва якої про­тя­гом трьох сто­літь гри­мі­ла на весь світ і з кня­зя­ми якої вва­жа­ли за честь по­ро­ди­ча­ти­ся ко­ро­лі Фран­ції, Угор­щи­ни, Шве­ції та ін­ших дер­жав, як з’ясу­ва­ло­ся, до Ро­сії не має жо­дно­го сто­сун­ку, тоб­то Ро­сія до неї зов­сім не при­че­тна. Зви­чай­но, та­ка істо­рія не мо­гла за­до­воль­ни­ти са­мо­за­ко­ха­ну і вла­до­лю­бну ім­пе­ра­три­цю й спо­ну­ка­ла її ство­ри­ти свою вер­сію ро­сій­ської істо­рії. Цьо­му во­на при­свя­ти­ла 10 ро­ків сво­го жи­т­тя.

10 гру­дня 1783 р. Ка­те­ри­на ІІ ви­да­ла указ, яким зве­лі­ла ство­ри­ти «Ко­мис­сию для со­став­ле­ния за­пи­сок о древ­ней исто­рии, преи­му­ще­ствен­но рос­сий­ской» під ке­рів­ни­цтвом від­да­но­го їй гра­фа О. П. Шу­ва­ло­ва. До ці­єї ко­мі­сії уві­йшли близь­ко 10 по­ва­жних осіб, зокре­ма най­ві­до­мі­ші в той час істо­ри­ки І. Бол­тін, О. Му­сін-Пу­шкін, М. Бан­тиш-Ка­мен­ський та ін. Во­на бу­ла зо­бов’яза­на «со­во­ку­пными тру­да­ми» укла­сти «по­ле­зные за­пи­ски о древ­ней исто­рии, преи­му­ще­ствен­но же ка­са­ю­щи­е­ся Рос­сии, де­лая кра­ткие выпи­ски из древ­ней­ших рус­ских ле­то­пи­сей и ино­зем­ных пи­са­те­лей по изве­стно­му сво­е­обра­зно­му пла­ну» них бу­ло зі­бра­но в спе­ці­аль­ний фонд за­кри­то­го ти­пу, до­ступ до яко­го ма­ло ли­ше ду­же обме­же­не коло до­слі­дни­ків.

Но­ва фаль­ши­ва вер­сія ро­сій­ської істо­рії бу­ла опу­блі­ко­ва­на 1792 р. й ста­ла зраз­ком і на­віть обов’яз­ко­вим ета­ло­ном для май­бу­тніх істо­ри­ків ХІХ ст. Зокре­ма, во­на ля­гла в осно­ву «Исто­рии го­су­дар ст ва Рос сий ско го » у 12 то мах М. М. Ка­рам­зі­на в пер­шій по­ло­ви­ні ХІХ ст., а та­кож фун­да­мен­таль­ної «Исто­рии Рос­сии с древ­ней­ших вре­мен» у 29 то­мах С. М. Со­лов­йо­ва в дру­гій по­ло­ви­ні цьо­го са­мо­го сто­лі­т­тя.

На­при­кін­ці ХІХ — на по­ча­тку ХХст. з’яви­ли­ся дру­ком ле­кції про­фе­со­ра Мо­сков­сько­го уні­вер­си­те­ту В. О. Клю­чев­сько­го «Курс рус­ской исто­рии» у 5-ти то­мах — від най­дав­ні­ших ча­сів і до прав­лі­н­ня Ка­те­ри­ни ІІ вклю­чно. Йо­го істо­рія та­кож на­пи­са­на пе­ре­ва­жно з офі­цій­них по­зи­цій, але істо­рію Ро­сії він по­чи­нає з дру­гої по­ло­ви­ни ХІІ ст. і спра­ве­дли­во вва­жає пер­шим су­то ро­сій­ським кня­зем си­на Юрія Дов­го­ру­ко­го — Ан­дрія Бо­го­люб­сько­го.

Пі сля жов т не во го пе ре во ро ту 1917 р. на хви­лі ре­во­лю­цій­но­го ек­ста­зу зни­щи­ти все «ста­ре», «бур­жу­а­зне» се­ред ба­га­то чо­го ін­шо­го від­ки­ну­ли й цар­ську вер­сію істо­рії Ро­сій­ської ім­пе­рії. Но­ва офі­цій­на ра­дян­ська істо­ри­чна шко­ла ака­де­мі­ка М. М. По­кров­сько­го у 20 — 30-х ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя по­чи­на­ла ро­сій­ську істо­рію від дру­гої по­ло­ви­ни ХІІ сто­лі­т­тя, тоб­то від А. Бо­го­люб­сько­го. Так ви­кла­да­ли істо­рію і в ра­дян­ських се­ре­дніх та ви­щих шко­лах. Однак цей про­цес три­вав не дов­го.

Улі­тку 1934 р. за під­пи­са­ми Й. Ста­лі­на, А. Жда­но­ва та С. Кі­ро­ва бу­ли опу­блі­ко­ва­ні «За­ме­ча­ния по по­во­ду кон с пек та учеб ни ка по « Исто рии СССР»». Ці ав­то­ри вва­жа­ли не­при­пу­сти­мим роз­гля­да­ти істо­рію Ве­ли­ко­ро­сії окре­мо від істо­рії «ін­ших на­ро­дів СРСР», ма­ю­чи на увазі на­сам­пе­ред укра­їн­ців та бі­ло­ру­сів, і цим са­мим істо­ри­ки ді­ста­ли пря­му вка­зів­ку ви­во­ди­ти по­хо­дже­н­ня ро­сі­ян з Ки­їв­ської Ру­сі. Та­ким чи­ном ра­дян­ська істо­рі­о­гра­фія по­вер­ну­ла­ся до істо­ри­чних сте­ре­о­ти­пів цар­ської Ро­сії. Від­то­ді в ра­дян­ській істо­ри­чній на­у­ці по­сту­по­во ство­ри­ло­ся «пе­ре­ко­на­н­ня, що ми­ну­ле мо­жна кон­стру­ю­ва­ти на свій смак і роз-

1948 ро­ку з’яви­ла­ся мо­но­гра­фія «Ве­ли­кий рус­ский на­род» ві­до­мої гро­мад­ської ді­я­чки й по­пу­ляр­но­го на той час істо­ри­ка А. Пан­кра­то­вої («пер­вая жен­щи­на-ака­де­мик сре­ди рус­ских исто­ри­ков»). Не­вдов­зі ви­йшло й дру­ге, до­пов­не­не ви­да­н­ня ці­єї пра­ці на­кла­дом у 100 000 при­мір­ни­ків3. Як за­зна­че­но в ано­та­ції, це — на­рис «слав­ной исто­рии рус­ско­го на­ро­да, ко­то­рый со­здал мо­гу­ще­ствен­ное цен­тра­ли­зо­ван­ное го­су­дар­ство, са­мую пе­ре­до­вую на­у­ку и куль­ту­ру, во­ен­ное искус­ство; ...по­ка­за­но ве­ду­щую роль ве­ли­кой рус­ской на­ции в бо­рьбе за свер­же­ние по­ме­щи­чье­ка­пи­та­ли­сти­че­ско­го строя, в со­з­да­нии со­вет­ско­го го­су­дар­ства, в ра­згро­ме фа­ши­зма, в бо­рьбе за по­бе­ду ком­му­ни­зма, за мир и де­мо­кра­тию». Хоч у ній ви­сві­тлю­є­ться роль Мо­скви «в соби­ра­нии рус­ских зе­мель», пре­тен­зій на дав­ньо­ки­їв­ську спад­щи­ну не­має, Ки­їв і Ки­їв­ська Русь не зга­ду­ю­ться зов­сім. Цю про­га­ли­ну успі­шно за­пов­нив ле­нін­град­ський істо­рик В. Мав­ро­дін.

Ще 1946 р. ви­йшла дру­ком пра­ця В. Мав­ро­ді­на «Древ­няя Русь (прои­схо­жде­ние рус­ско­го на­ро­да и обра­зо­ва­ние Ки­ев­ско­го го­су­дар­ства)», в якій без на­ле­жної на­у­ко­вої ар­гу­мен­та­ції ав­тор про­го­ло­сив, що «Ки­ев­ская Русь — это на­чаль­ный этап в ра­зви­тии всех трех брат­ских сла­вян­ских на­ро­дов Во­сто­чной Ев­ро­пы, име­ю­щих одно­го пред­ка — рус­ский на­род ки­ев­ских вре­мен, древ­не­рус­скую на­ро­дность» (с. 309).

Цю са­му те­зу В. Мав­ро­дін по­вто­рив і в на­сту­пній пра­ці: «Обра­зо­ва­ние еди­но­го древ­не­рус­ско­го го­су­дар­ства» (1951 р.), де чі­тко ска­за­но, що «во вре­ме­на Ки­ев­ско­го го­су­дар­ства во­сто­чно­сла­вян­ский мир сло­жил­ся в еди­ный рус­ский на­род, или, кон­кре­ти­зи­руя, в еди­ную рус­скую на­ро­дность» (с. 215). Це вва­жа­ло­ся ду­же по­зи­тив­ним фа­ктом. А якщо так, то пі­зні­ший роз­пад ці­єї «рус­ской на­ро­дно­сти» й утво­ре­н­ня за­мість неї трьох на­ро­дів — ро­сі­ян, укра­їн­ців та бі­ло­ру­сів — мо­жна роз­гля­да­ти як при­крий істо­ри­чний зи­ґзаґ, як не­га­тив­не яви­ще, зу­мов­ле­не злою во­лею мон­го­ло-та­тар, ли­тов­ців та по­ля­ків, які зруй­ну­ва­ли спіль­ну схі­дно­слов’ян­ську дер­жа­ву і єди­ний дав­ньо­ру­ський на­род. Тож будь-яке об’єд­на­н­ня ро­сі­ян, укра­їн­ців та бі­ло­ру- на­щад­ків, се­ред яких і ни­ні­шні схі­дно­слов’ян­ські на­ро­ди — укра­їн­ці, бі­ло­ру­си та ро­сі­я­ни.

Як вста­нов­ле­но на­у­ко­ви­ми до­слі­дже­н­ня­ми, слов’яни з’яви­ли­ся на істо­ри­чній аре­ні не ра­ні­ше кін­ця ІІІ ти­ся­чо­лі­т­тя до н. е., тоб­то при­бли­зно 4 ти­ся­чі ро­ків то­му. Про їхню ран­ню істо­рію ми зна­є­мо ду­же ма­ло, бо від тих ча­сів не збе­ре­гло­ся жо­дних до­сто­вір­них і одно­зна­чно тра­кто­ва­них ар­те­фа­ктів їхньої ма­те­рі­аль­ної та духовної куль­ту­ри, про­те ві­до­мо, що ще на по­ча­тку н. е. во­ни за­се­ля­ли ве­ли­че­зну те­ри­то­рію від Ві­сло-Одер­сько­го ба­сей­ну і Пів­ден­ної Бал­ти­ки на за­хо­ді до Дні­пра на схо­ді і від Прип’яті на пів­но­чі до Кар­пат і зо­ни сте­пів на пів­дні. По­за цим аре­а­лом ні­де слов’ян ще не бу­ло. Пів­ні­чні­ше Прип’яті й Де­сни жи­ли Бал­ти, а на пів­ні­чно­му схо­ді, зокре­ма й у ба­сей­нах Оки та Вол­ги — фі­но­у­гор­ські пле­ме­на.

Ва­жли­во від­зна­чи­ти ще й той факт, що май­же по­ло­ви­ну зі сво­єї 4-ти­ся­чної істо­рії слов’яни про­жи­ли спіль­ним жи­т­тям. Хоч слов’ян­ська лю­дність здавна скла­да­ла­ся з ба­га­тьох пле­мен, які жи­ли в рі­зних при­ро­дно-клі­ма­ти­чних умо­вах, ма­ли пев­ні від­мін­но­сті в ма­те­рі­аль­ній і ду­хов­ній куль­ту­рах, усе ж та­ки спіль­но­го в них бу­ло на­ба­га­то біль­ше, ніж роз­бі­жно­стей. Усі во­ни розмовляли близь­ко­спо­рі­дне­ни­ми ді­а­ле­кта­ми з ба­га­тьма спіль­ни­ми ри­са­ми, що да­ло уче­ним під­ста­ву на­зва­ти їх «пра­слов’ян­ською мо­вою».

Спіль­но­слов’ян­ський (тоб­то пра­слов’ян­ський) пе­рі­од три­вав до се­ре­ди­ни І ти­ся­чо­лі­т­тя н. е. Про­те ще на йо­го по чат ку на мі тив ся по діл прас - лов’ян­ської етно­мов­ної те­ри­то­рії на дві під­гру­пи — за­хі­дну та схі­дну з роз­ме­жу­ва­н­ням їх по За­хі­дно­му Бу­гу. У пер­ших сто­лі­т­тях н. е. слов’яни пе­ре­йшли че­рез Прип’ять і ста­ли за­се­ля­ти аре­ал су­ча­сно­го Бі­ло­ру­сько­го По­ліс­ся. Пев­ні мі­гра­цій­ні про­це­си на північ від­бу­ва­ли­ся й у ба­сей­ні Де­сни.

У V — VІ ст. н. е. пра­слов’ян­ська етно­мов­на спіль­ність оста­то­чно роз­па­ла­ся, і в обох її під­гру­пах ста­ли фор­му­ва­ти­ся окре­мі слов’ян­ські етно­си та їхні мо­ви (у за­хі­дній під­гру­пі — по­ля­ки, че­хи, сло­ва­ки, верх­ні та ни­жні лу- ге­не­ти­чний зв’язок між окре­ми­ми фа­за­ми роз­ви­тку куль­ту­ри та мо­ви да­но­го етні­чно­го ор­га­ні­зму про­тя­гом усьо­го жи­т­тя.

Фор­му­ва­н­ня укра­їн­ців як окре­мо­го етно­су від се­ре­ди­ни І тис. н. е. спів­від­но­си­ться із за­галь­ни­ми за­ко­но­мір­но­стя­ми етно­ге­не­ти­чно­го про­це­су в то­го­ча­сній Єв­ро­пі. Як від­зна­ча­ють до­слі­дни­ки, са­ме в цей час, тоб­то пі­сля па­ді­н­ня 476 р. За­хі­дної Рим­ської ім­пе­рії, ко­ли су­спіль­но-по­лі­ти­чна си­ту­а­ція в Єв­ро­пі ста­бі­лі­зу­ва­ла­ся, «про­сте­жу­є­ться без­пе­рерв­ний роз­ви­ток не тіль­ки укра­їн­ців, а й ін­ших на­ро­дів, роз­та­шо­ва­них у зо­ні без­по­се­ре­дньо­го впли­ву Рим­ської ім­пе­рії, — фран­цу­зів, іспан­ців, ан­глій­ців, нім­ців, ру­му­нів, че­хів, по­ля­ків та ін.»

От­же, са­мо­стій­на істо­рія укра­їн­ців роз­по­ча­ла­ся син­хрон­но із за­ро­дже­н­ням і фор­му­ва­н­ням ін­ших єв­ро­пей­ських етно­сів. Ра­зом з фор­му­ва­н­ням етно­су з’яв­ля­є­ться і йо­го мо­ва — ча­сто до по­яви в ньо­го пи­сем­но­сті й дер­жав­но­сті. Так бу­ло і в істо­рії укра­їн­ців.

Про­тя­гом VІ — VІІІ сто­літь н. е. уна­слі­док еко­но­мі­чної, куль­тур­ної та мов­ної кон­со­лі­да­ції мі­сце­вих слов’ян­ських пле­мен утво­рю­ва­ли­ся їхні со­ю­зи, які по су­ті ста­ли окре­ми­ми фе­одаль­ни­ми кня­зів­ства­ми. Їх бу­ло десь 9 — 14: во­ли­ня­ни, де­рев­ля­ни, по­ля­ни, сі­ве­ря­ни, дре­го­ви­чі, ули­чі, ти­вер­ці, бі­лі хо­рва­ти та ін. Уна­слі­док їхньо­го подаль­шо­го об’єд­на­н­ня на ру­бе­жі VІІІ — ІХ сто­літь ви­ни­кла мо­гу­тня дер­жа­ва Русь, яку істо­ри­ки ХІХ сто­лі­т­тя на­зва­ли «Ки­їв­ська Русь».

ФО­ТО З САЙ­ТА TRIARENT.RU

МО­СКОВ­СЬКИЙ КРЕМЛЬ, ПО­ЧИ­НА­Ю­ЧИ З ІВА­НА ІІІ (1462 — 1505), БУВ І ЗА­ЛИ­ША­Є­ТЬСЯ ДО­ТЕ­ПЕР ДЛЯ ВІД­ДА­НИХ СЛУГ ІМ­ПЕ­РІЇ СИМВОЛОМ ЇЇ «ВЕЛИЧІ». ВІД­ПО­ВІД­НО ДО ЦЬО­ГО ПЕРЕПИСУВАЛАСЬ ІСТО­РІЯ. ВО­І­СТИ­НУ, ЯК НА­ПИ­САВ (БЕЗ ІРОНІЇ!) РА­ДЯН­СЬКИЙ ПО­ЕТ, «НАЧИНАЕТСЯ ЗЕМ­ЛЯ, КАК ИЗВЕ­СТНО, ОТ КРЕМ­ЛЯ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.