На­мет «Все для пе­ре­мо­ги»:

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ар­се­ній ТРОЯН, Хар­ків

мі­сце, де гур­ту­ю­ться хар­ків­ські па­трі­о­ти

Май­дан Сво­бо­ди в Хар­ко­ві — зна­ко­ве мі­сце як для па­трі­о­ти­чної спіль­но­ти мі­ста — адже са­ме тут на­при­кін­ці лю­то­го 2014 ро­ку від­був­ся най­біль­ший про­укра­їн­ський мі­тинг, — так і лю­би­те­лів рі­зно­ма­ні­тних пі­до­зрі­лих ре­спу­блік на три лі­те­ри. Се­па­ра­ти­сти ду­же «фа­на­ті­ють» від ці­єї пло­щі, на­дмір­но са­кра­лі­зу­ю­чи її «цен­траль­ність», «про­тя­жність» і від­по­від­ну «пер­шо­сто­ли­чність» Хар­ко­ва. Про­ра­дян­сько-про­ро­сій­ським ша­ба­шам на­ве­сні 2014 ро­ку на цьо­му «май­да­ні» спри­я­ли то­ді ще ці­лий пам’ятник Ле­ні­ну, який сво­ї­ми ве­ле­тен­ським роз­мі­ра­ми і кра­си­вою ли­си­ною ба­ла­му­тив уми се­ре­дньо­ста­ти­сти­чної «вор­же­і­но­вої», а та­ко­жвід­су­тність у ра­ді­у­сі кіль­кох де­ся­тків ме­трів май­да­нів­ців — во­ни до­во­лі дов­го мі­тин­гу­ва­ли по­ряд, ви­гу­ку­ю­чи: «бан­ду геть!» — тіль­ки да­лі, бі­ля пам’ятни­ка Шев­чен­ко­ві.

Про­те пі­сля 1 бе­ре­зня 2014 ро­ку ста­ло зро­зумі­ло, що цей не­ого­ло­ше­ний пе­ре­діл те­ри­то­рії втра­тив чин­ність. Се­па­ра­ти­сти, ви­тяг­ши па­ца­нів з ОДА, при­ни­зив­ши й облив­ши їх зе­лен­кою, чо­мусь ви­рі­ши­ли, що во­ни «па­бє­ді­лі», і вже ши­ря­ли мо­рем три­ко­ло­рів нав­ко­ло сон­це­ли­ко­го пам’ятни­ка Ле­ні­ну — на­то­мість май­да­нів­ці на­ре­шті зі зло­сті за­скри­пі­ли зу­ба­ми. Май­дан Сво­бо­ди влі­тку-во­се­ни 2014 ро­ку став аре­ною во­йов­ни­чої штов­ха­ни­ни між про­тив­ни­ка­ми Укра­ї­ни та вже не то­ле­ран­тни­ми май­да­нів­ця­ми, актив­на фа­за якої спа­ла пі­сля по­ва­ле­н­ня пам’ятни­ка Ле­ні­ну і вста­нов­ле­н­ня на­ме­ту «Все для пе­ре­мо­ги» — спо­ча­тку шта­бу Май­да­ну, а по­тім ще й мі­сця збо­ру до­по­мо­ги АТО і пе­ре­се­лен­цям.

На­мет сто­їть на май­да­ні Сво­бо­ди з ве­ре­сня 2014 ро­ку. То­ді це був лег­кий тент, на сті­нах яко­го ви­сі­ло кіль­ка сві­тлин на те­му АТО, а все­ре­ди­ні сто­яв сто­лик з па­трі­о­ти­чною сим­во­лі­кою та га­зе­та­ми. Як пи­ше на сво­їй ФБ-сто­рін­ці акти­віст Sasha Sherman, «пер­шу ніч на­мет про­сто­яв по­се­ре­ди­ні май­да­ну. Рік то­му на го­лов­но­му май­да­ні мі­ста бу­ло не­без­пе­чно. То­му на дру­гу або тре­тю ніч ми пе­ре­тя­гну­ли йо­го ближ­че до об­ко­му. Мен­ти з об­ко­му до­по­мо­ги в ра­зі чо­го не га­ран­ту­ва­ли. Ми ще спе­ре­ча­ли­ся між со­бою — чи про­сто­ї­мо ти­ждень. Я хо­тів, щоб там з’яви­ла­ся но­ва мі­ська ра­да».

Ни­ні від ко­ли­шньо­го про­стень­ко­го тен­ти­ка не за­ли­ши­лось й слі­ду, те­пер це — жов­то-бла­ки­тна «ба­за», об­кла­де­на мі­шка­ми з пі­ском і об­став­ле­на ін­ста­ля­ці­я­ми з фо­то­гра­фі­я­ми зруй­но­ва­но­го ро­сій­ськи­ми вій­ська­ми Дон­ба­су, АТОшни­ків, во­лон­те­рів, акти­ві­стів, за­ги­блих у те­ра­кті 22 лю­то­го бі­ля Па­ла­цу спор­ту, до­від­ко­ви­ми ма­те­рі­а­ла­ми й рі­зно­ма­ні­тни­ми агі­тка­ми. На сто­ли­ку — скринь­ки для збо­ру ко­штів і скарг та про­по­зи­цій для «Пра­во­го се­кто­ру», під остан­ньою скринь­кою — при­кру­че­ний про­во­ло­кою ви­ко­ри­ста­ний гр­ана­то­мет «Му­ха».

Не мо­жна ска­за­ти, що пі­сля по­ва­ле­н­ня Ле­ні­на се­па­ра­ти­сти від­ре­клись від «сво­єї» пло­щі. Хо­ча вже і не від­бу­ва­ю­ться мі­тин­ги під ко­ло­рад­ськи­ми пра­по­ра­ми та три­ко­ло­ра­ми, не кри­чать не­са­мо­ви­то жі­но­чки з пе­ре­ко­ше­ни­ми облич­чя­ми, але бо­роть­ба три­ває. «Все для пе­ре­мо­ги» — під по­стій­ною та не­при­єм­ною ува­гою, яка у кві­тні офор­ми­лась у спро­бу під­па­лу май­да­нів­сько­го на­ме­ту, про­те во­гонь вча­сно за­га­си­ли пред­став­ни­ки «Пра­во­го се­кто­ру». Са­ме то­му нав­ко­ло роз­кла­де­но мі­шки з пі­ском, здій­сню­є­ться ці­ло­до­бо­ве чер­гу­ва­н­ня, по­ряд дис­ло­ку­є­ться мі­лі­ція, повз хо­дять нац­гвар­дій­ці з ав­то­ма­та­ми — при­найм­ні, ві­зу­аль­но зда­є­ться, що все під кон­тро­лем.

Я чер­гую бі­ля на­ме­ту дов­ше, ніж два мі­ся­ці, але до­сі пам’ятаю своє пер­ше чер­гу­ва­н­ня. Це бу­ла спе­ко­тна ли­пне­ва су­бо­та. Ме­не при­зна­чи­ли на змі­ну від 17.00 до 21.00, але я, зві­сно, при­йшов ра­ні­ше. Бу­ло над­зви­чай­но спе­ко­тно і ду­шно, бі­ля на­ме­ту — май­же по­ро­жньо: усі «ту­су­ва­лись» не­по­да­лік, на акції, де да­ва­ли ро­зі­бра­ти ав­то­мат, по­си­ді­ти в БТРі й ви­пи­ти во­ди. Двоє роз­мо­ре­них чер­го­вих хо­ва­лись від пе­ку­чо­го сон­ця в за­ти­шку жов­то-бла­ки­тних стін. Чер­го­ва Ва­лен­ти­на за­хо­пи­ла­ся роз­мо­вою з дво­ма ізра­їль­тя­на­ми, ко­трі про­гу­лю­ва­ли­ся май­да­ном Сво­бо­ди, а ко­ли до­від­а­ла­ся, що я при­йшов її змі­ни­ти, по­ча­ла зби­ра­ти­ся. «Ге­ро­ям Сла­ва! — від­по­ві­ла во­на ізра­їль­тя­нам, а по­тім звер­ну­ла­ся до ме­не: — За­че­кай тро­хи, за­раз при­йде Те­тя­на, во­на все роз­ка­же. Мо­жеш уже за­сту­па­ти». Во­на на­ли­ла во­ди в бан­ку для гал­че­ня­ти, яке стри­ба­ло по мі­шках із пі­ском, та пі­шла со­бі за­ли­тим сон­цем май­да­ном...

Я за­ли­шив­ся з ін­шим чер­го­вим — Оле­ксан­дром. У «ре­аль­но­му» жит­ті він — ін­же­нер-кон­стру­ктор, а на хар­ків­сько­му Май­да­ні з гру­дня, пі­сля то­го як «Бер­кут» у Ки­є­ві по­бив сту­ден­тів. Оле­ксандр спо­кій­ний, але не за­мкну­тий, се­ре­дньо­го зро­сту і ски­да­є­ться рад­ше на ху­до­жни­ка, аніж на ін­же­не­ра. Йо­му теж час іти.

Те­тя­на при­хо­дить о п’ятій. Ви­яв­ля­є­ться, це са­ме з нею я до­мов­ляв­ся по те­ле­фо­ну. Те­тя­на — мо­ло­да дів­чи­на, фрі­лан­сер-пе­ре­кла­дач, на хар­ків­ський Май­дан по­ча­ла хо­ди­ти до­во­лі пі­зно, пі­сля ане­ксії Кри­му. «До то­го я вза­га­лі не ці­ка­ви­ла­ся по­лі­ти­кою», — зі­зна­є­ться дів­чи­на. Те­тя­на за­во­дить ме­не все­ре­ди­ну на­ме­ту і вво­дить у курс справ: «тут у нас ре­чі для пе­ре­се­лен­ців (по­ка­зує на ве­ли­ку ку­пу клун­ків), якщо хтось щось при­но­сить, то не­хай сам ді­стає, ну, щоб чо­гось ли­хо­го не при­не­сли, а ось на сті­ні те­ле­фо­ни, на всяк ви­па­док». У на­ме­ті ще спе­ко­тні­ше, ніж на­дво­рі, дов­ше за хви­ли­ну не ви­сто­їш.

До на­ме­ту під­хо­дить чи­ма­ло лю­дей: акти­ві­сти, па­трі­о­ти, зна­йо­мі зна­йо­мих. Усі при­ві­тно ві­та­ю­ться і за­пи­ту­ють, чи не­має в нас во­ди. АТОшник, ко­трий си­дить по­ряд із за­мкну­тою в хи­тро­му­дру кон­стру­кцію но­гою, спо­ча­тку ні­чо­го не ка­же, ні­би зав­ми­рає на стіль­ці, тіль­ки во­дить во­дя­ни­сти­ми очи­ма про­їжджою ча­сти­ною, а по­тім про­сить во­ло­гих сер­ве­ток, щоб про­тер­ти по­ра­не­ну но­гу. «Оце оскол­ко­ве, — ка­же він, по­ка­зу­ю­чи на ме­та­ле­ву кон­стру­кцію. — З кві­тня ми­ну­ло­го ро­ку вже дру­гий «апа­рат» по­ста­ви­ли. Лі­кар ска­зав хо­ди­ти».

«А чо­го ви тут си­ди­те? З ким ми во­ю­є­мо? — це пі­ді­йшла якась жі­но­чка, яка не мо­же й ми­ті всто­я­ти на мі­сці і під­бі­гає то до ме­не, то до Оле­ксан­дра, то про­сто ту­пцяє на мі­сці. — От у вас там на стен­ді на­пи­са­но «лін­гво­цид». Мо­жна ме­ні ко­пію?» — запитує во­на і ту­пцяє ще зав­зя­ті­ше. «Ко­пію чо­го? Стен­да?» — не­до­вір­ли­во пе­ре­пи­тує Оле­ксандр. Жі­но­чка ні­чо­го не від­по­від­ає, бі­жить до стен­да, по­вер­та­є­ться і про­дов­жує своє: «От у ме­не ро­ди­чі в Ро­сії. Ви їх стрі­ля­ти бу­де­те?» «Жі­но­чко, за­кін­чуй­те цирк!» — ози­ва­є­ться чо­ло­вік з по­зив­ним «дя­дя Яша», теж тут чер­гує. «Ні, ні, — не вга­ває жі­но­чка і звер­та­є­ться до АТОшни­ка. — От ви вій­сько­вий...» «Та ме­не вза­га­лі зпід бу­дин­ку за­гре­бли, по «бє­спрє­дє­лу»», — ка­же по­ра­не­ний, про­ти­ра­ю­чи но­гу. Жі­но­чка ще щось ле­мен­тує, але її вже ні­хто не слу­хає.

То­го дня біль­ше та­ких не­аде­ква­тних від­ві­ду­ва­чів не бу­ло, що­прав­да, Оле­ксандр за­зна­чив, що не зав­жди так бу­ває. Ін­ко­ли та­ких жі­но­чок при­хо­дить де­кіль­ка, во­ни ви­кли­ка­ють чер­го­вих на су­пе­ре­чку або на­віть бій­ку. Сьо­го­дні на ди­во ти­хо. Повз на­мет у сво­їх спра­вах ідуть хар­ків’яни, пе­ре­ва­жно, зі сма­ком одя­гне­ні лю­ди, на нас ма­ло звер­та­ють ува­ги, однак де­хто зу­пи­ня­є­ться й ви­вчає ін­ста­ля­цію. Осо­бли­во по­пу­ляр­на «бол­ван­ка» від чи то «Смер­чу», чи «Ура­га­ну», яку во­лон­те­ри при­ве­зли із зо­ни АТО і вста­но­ви­ли ві­стрям до­ни­зу, так, ні­би сна­ряд за­стряг у бру­ків­ці. Лю­ди ма­ца­ють ціл­ком ре­аль­ний ар­те­факт те­ле­ві­зій­ної для них вій­ни, гми­ка­ють, фо­то­гра­фу­ю­ться, де­хто ки­дає гро­ші в скринь­ку.

Пі­сля шо­стої на ста­рень­ких «Жи­гу­лях» при­їжджає Бо­рис з дру­жи­ною і ма­лим, по­ку­са­ним ко­ма­ра­ми хло­пцем. Бо­рис здій­снює ін­спе­кцію, про­сить пе­ре­ста­ви­ти кіль­ка стен­дів, ди­ти­на бі­гає нав­ко­ло і ра­ді­сно ка­та­є­ться в пи­лю­ці. «Бо­ри­се, я хо­тів у те­бе гро­шей по­зи­чи­ти, — ози­ва­є­ться АТОшник, — гри­вень сто п’ят­де­сят». Бо­рис на це ви­тя­гає з ки­ше­ні кіль­ка дрі­бних ку­пюр, ки­нув­ши, що за­раз на­віть на АТО не­має. АТОшник за­мо­тує но­гу і йде геть...

Ве­чо­ріє. До сво­єї бан­ки по­вер­та­є­ться гал­че­ня. На­пив­шись во­ди, во­но стри­бає в на­мет — там ле­жить чи­ма­лий па­ку­нок з олад­ка­ми, які не­що­дав­но при­не­сла крим­чан­ка. За гал­че­ням бі­жить хло­пчик. «Ти ка­дай, ти ка­дай?» — «Ти ку­ди, ти ку­ди?» — чу­ти ди­тя­чі ви­гу­ки з на­ме­ту. Гал­че­ня ви­ска­кує на­двір, стри­бає по мі­шках, але ма­лий ось-ось йо­го схо­пить, і птах сі­дає на вер­хів­ку стен­да. «Аррррр­рииии», — роз­па­чли­во кри­чить на всю свою дитячу гор­лян­ку хло­пчи­на й ки­дає в гал­че­ня шма­тком до­шки.

На ща­стя, ближ­че до сьо­мої в скринь­ці на­би­ра­є­ться гри­вень 200. «Ну, то й що, — ка­же Оле­ксандр. — От ра­ні­ше по дві ти­ся­чі за день зби­ра­ли». Але Бо­рис ра­дий і цьо­му: бу­де на бен­зин, так що в сол­да­тів бу­дуть сма­ко­ли­ки.

Во­сьма го­ди­на. На ву­ли­ці з’яв­ля­ю­ться чу­дер­на­цькі, при­кра­ше­ні гір­лян­да­ми ав­тів­ки, бі­ля ОДА ви­дні­є­ться гурт нац­гвар­дій­ців, кро­ку­ють, від­да­ють честь — змі­ню­є­ться вар­та. Повз про­їжджає ве­ли­кий бі­лий джип з мо­ло­дя­та­ми. «У лю­дей своє жи­т­тя, — чу­ти го­лос Оле­ксан­дра. — До­ки їх не за­че­пить, во­ни ні­чо­го не ро­би­ти­муть».

О дев’ятій го­ди­ні нас має змі­ни­ти «Пра­вий се­ктор», але їх не­має ні о дев’ятій, ні за чверть го­ди­ни, ні о пів на де­ся­ту. «Якісь во­ни див­ні, хоч і вій­сько­ві», — обу­рю­є­ться Оле­ксандр, ді­стає те­ле­фон і по­чи­нає ко­гось на­би­ра­ти. Але во­ни при­йдуть. Та­кий уже цей па­трі­о­ти­чний рух Хар­ко­ва — «рі­зно­шер­стий», зі стро­ка­тим роз­ма­ї­т­тям угру­по­вань, ду­мок, по­гля­дів. Але до­бре, що він є. Іна­кше на пло­щі Сво­бо­ди сто­яв би на­мет, при­свя­че­ний ін­шій пе­ре­мо­зі...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.