Зру­чне меню

Den (Ukrainian) - - Культура -

Щоб зна­йти гол­ку, тре­ба при­найм­ні ма­ти у сво­є­му роз­по­ря­джен­ні стіг сі­на, пра­гма­ти­чно ду­ма­ла, на­кре­слю­ю­чи про­гра­му дня, а по су­ті — сю­жет для чер­го­во­го пі­сля­сма­ку. Про­му­чив­шись десь го­ди­ну, зро­зумі­ла — сьо­го­дні мій стіг сі­на, якщо й існу­вав ре­аль­но, ку­дись по­плив за го­ри­зонт, ви­рі­шив­ши, ма­буть, по­ру­шу­ю­чи сте­ре­о­ти­пи, са­мо­му по­шу­ка­ти свою гол­ку. Що ж, то­ді ву­гром, змі­єю, че­ре­па­хою, ні, тор­мо­зну­ла са­ма се­бе — вар­то ре­аль­ні­ше прив’яза­ти­ся до мі­сце­во­сті, ну, ска­жі­мо, ву­жем, їжа­ком, кі­шкою (ле­две не ска­за­ла і кро­том, при­га­дав­ши да­чні зну­ща­н­ня з га­зо­ну цьо­го рі­зни­ка за по­кли­ка­н­ням) проби­ра­ти­му­ся до сві­тла по­трі­бної те­ми. Бу­ває й у фан­та­зії ви­хі­дні, і тор­сай її не тор­сай, не відгукується. На­бри­дло, ма­буть, бу­ти ки­шень­ко­вою — ле­две що — чо­го ба­жа­є­те. Ха­ра­ктер по­ча­ла по­ка­зу­ва­ти — ці­ну на­би­ва­ти: ні­би ви­рі­ши­ла, що роз­пе­сти­ла за­над­то. Ось і за­кри­ла­ся — сьо­го­дні ру­ка­ми не чі­па­ти. Тут ще в пам’яті сплив­ли сло­ва одно­го ві­до­мо­го фар­ма­цев­та, який ді­лив­ся вра­же­н­ня­ми від спіл­ку­ва­н­ня з рі­зни­ми лю­дьми, ви­гля­ду ву­ли­ці й від­зна­чив про­бле­му сум­них очей і сум­них слів у всіх про­шар­ках укра­їн­сько­го су­спіль­ства. Ме­ні не спо­до­ба­ло­ся і по­ду­ма­ла — кра­ще цьо­го не зна­ти, й без то­го зна­ю­чи все не з чу­ток. Ще кра­ще те­ле­ві­зор не вми­ка­ти і з лю­дьми, які в трав­ні жа­да­ють гру­дня і нав­па­ки, не спіл­ку­ва­ти­ся. Що­прав­да, при та­кій нер­во­вій ви­бір­ко­во­сті й обме­же­н­нях мо­жна се­бе ув’язни­ти на яко­мусь мов­ча­зно­му остро­ві, зна­чно пе­ре­ви­щив­ши час­тку не­об­хі­дної ко­жно­му пор­ції са­мо­тно­сті. Вар­то, мо­жли­во, по­тор­са­ти НЗ, там за­кон­сер­во­ва­но, за­спир­то­ва­но, за­цукро­ва­но й за­ма­ри­но­ва­но до­ста­тньо рі­зних урив­ків вра­жень до пев­но­го ча­су не­за­тре­бу­ва­них, мо­же, роз­ба­ви­ти плу­та­ни­ну цим без­ал­ко­голь­ним ко­ктей­лем, який зав­жди більш ба­га­то­обі­ця­ю­чий за основ­ну стра­ву, не за­бу­ва­ю­чи, що в ілю­зії є під­сту­пна зви­чка — за­ма­ни­ти, а по­тім їх і ки­ну­ти. Якось ми­лу­ю­чись еле­ган­тні­стю яскра­во­го жи­т­тя, за­хо­плю­ва­ла­ся ве­чір­нім фле­ром осві­тле­н­ня, ро­ман­ти­чні­стю істо­ри­чно­го цен­тру, а вран­ці по­ба­чи­ла — ще один осо­бня­чок зник, а по­руч зно­ву щось ко­па­ють, пра­гну­чи ущіль­ни­ти й без то­го пе­ре­на­се­ле­ний ста­ро­вин­ний центр. Адже гро­ші спо­ча­тку ство­рю­ю­ться по­гля­дом — по­ди­вив­ся й по­дум­ки ви­тер ста­рий за­ти­шний бу­ди­нок з йо­го істо­рі­єю. Ви­тер і звів свій рай, а вве­че­рі йо­го осві­тив чу­до­вим під­сві­чу­ва­н­ням, нам на вті­ху. А що ви хо­ті­ли...

До то­го ж, як плу­та­ють кар­ти ву­ли­чні сю­же­ти — тіль­ки-но по­ду­ма­єш, що за­сі­кла не­спо­ді­ва­ну не­о­мар­ке­тин­го­ву прав­ду, як своє­рі­дні сти­лі­зо­ва­на та­кти­ка, на­віть не ма­ску­ю­чись, по­ке­пкує з те­бе: ма­буть, вва­жа­ла се­бе го­стро­зо­рим оком, та де там. На ці дум­ки на­штов­хнув один ма­ло­по­мі­тний епі­зод: сто­я­чи на пе­ре­хо­ді, че­ка­ю­чи «зе­ле­не», спо­сте­рі­га­ла, як жи­ве роз­кі­шний го­тель бі­ля Ми­хай­лів­ської пло­щі. Вір­ні­ше, йо­го го­лов­ний вхід. Ви­йшли два мі­цні ви­ло­ще­ні мо­лод­ці, зда­ло­ся, що во­ни на­віть скри­пі­ли від чи­сто­ти бі­ло­сні­жних со­ро­чок й від­пра­со­ва­но­сті чу­до­во­го крою ко­стю­мів. Ли­ше про­май­ну­ло — ось він ре­спект, як дра­ма­тур­гія дій­ства зро­би­ла зи­гзаг і на­по­ма­дже­ні здо­ро­ва­ні за­сти­гли бі­ля роз­кри­тих две­рей не­по­га­ної та­кої ав­тів­ки, че­ка­ю­чи, як ста­ло зро­зумі­ло, го­спо­да­рів. З го­те­лю ви­йшла ти­ха, сі­ра, зов­сім не­по­мі­тна па­ра, про­ско­чи­ла до са­ло­ну, а охо­рон­ці за ни­ми, ци­ми до­ро­ги­ми ті­ла­ми сво­їх пра­це­дав­ців, і ма­ши­на пом­ча­ла. Так за­плу­та­ють, що й не по­мі­тиш, і на­ві­щось здо­га­ду­є­шся — хто жіз них хто. Що­прав­да, не­зро­зумі­ло — на­ві­що ме­ні зна­ти, але все­та­ки, все мо­таю на вус. Го­спо­ди, що та­ке ска­за­ла, сла­ва бо­гу, жи­ву без ву­сів, а ба­га­тьом жін­кам во­ни стра­шно псу­ють жи­т­тя, як і чо­ло­ві­кам, є від чо­го за­сму­чу­ва­ти­ся. Втім, це не ля­гає в текст — хай

РЕ­КЛА­МА ду­ма­ють, що ми не здо­га­ду­є­мо­ся, що їм теж­по­трі­бні ілю­зії. І зна­чно в біль­шо­му об­ся­зі, ні­жнам, до ре­чі.

Один ві­чний ві­тро­гон-те­о­ре­тик на­вчав ме­не як за в’яз­кою клю­чів роз­пі­зна­ти го­спо­да­ря. «Чим цін­ні­шою во­на є — від квар­тир, га­ра­жів, дач, тим лег­ко­ва­жні­ший бре­лок. На­ві­що жна­гні­та­ти об­ста­нов­ку», — со­лі­дно уза­галь­нив, у ньо­го на все зав­жди свої ви­снов­ки. «А у те­бе який бре­лок», — від­ра­зу жйо­го ска­ную. «Ну, у ме­не, — за­був­ши про свої щой­но по­чу­ті уро­ки, ви­хва­ляв­ся він, — бре­лок ан­ти­квар­ний, на­ба­га­то до­рож­чий за мої клю­чі». «Ти ві­чна ви­ві­ре­на кла­си­ка», — від­ва­жи­ла йо­му дру­жній ком­плі­мент: фаль­ши­ва бі­дність — під аске­тизм, а сум­нів­не ба­гат­ство — під роз­кіш. І ми, дав­ні при­я­те­лі, по­смі­я­ли­ся са­мі над со­бою, при­га­дав­ши дав­ній за­галь­ний жур­на­ліст­ський жарт, що зав­жди ви­кли­кає ве­се­лість у лю­дей зі сма­ко­ви­ми збі­га­ми: «Ви ме­не ро­зу­мі­є­те? Ви жго­во­ри­ли, що у ме­не та­лант. Ку­ди жви?».

Якщо осо­бли­во на ка­су й сла­ву не ста­виш і не по­лю­єш в угі­д­дях, де ба­га­то спіль­них зна­йо­мих, то ви­пад­ко­во зі­ткнув­шись з яким-не­будь уза­галь­не­ним на­фто­на­лив­ним яблу­чком, зди­ву­є­шся ми­мо­во­лі — як же во­ни всі схо­жі з Duty free, і за­хо­че­ться ско­рі­ше до схо­ви­ща, за пи­сьмо­вий стіл, де мо­жна до­зво­ли­ти со­бі всі­ля­кі за­ба­ган­ки, від­хи­ле­н­ня, ми­лі ка­при­зи, що до­зво­ля­ють лег­ко спо­лу­ча­ти рі­зні фра­гмен­ти, об’єд­ну­ю­чи ла­то­чки з по­чу­то­го й то­го, що під­ди­вив­ся. Мо­жна отри­ма­ти ре­зуль­тат, знаю з до­сві­ду, а мо­жна й не отри­ма­ти — знаю з то­го са­мо­го дже­ре­ла. Ну й що? Го­лов­не, що­дня на­щу­пу­ва­ти те, чо­му б ра­ді­сно ска­за­ла б — «так». У ме­не це вра­ні­шня фі­лі­жан­ка ка­ви й за­сві­че­на сві­чка. Най­ці­ка­ві­ше, що від­ра­зу від­па­дає не­об­хі­дність шу­ка­ти гол­ку й стіг. Во­ни са­мі зна­хо­дя­ться, не за­ку­шу­ю­чи мо­єю енер­гі­єю. І від­ра­зу спли­ва­ють по­трі­бні ви­снов­ки — факт за­тре­бу­ва­но­сті не менш ва­жли­вий за йо­го ре­а­лі­за­цію. Го­лов­не, впев­не­на, — щоб бу­ло ко­му від­мов­ля­ти. Що­прав­да, це не­бе­злі­мі­тна про­гра­ма, але зав­жди в ми­ті, яку тре­ба аран­жу­ва­ти, ви­тра­ча­ю­чи ко­ло­саль­ну пра­цю. І ра­птом при­хо­дить про­ста­цька лег­кість, і у ве­ли­че­зно­му й скла­дно­му жит­тє­во­му слов­ни­ку ти зна­хо­диш від­по­відь: якщо жи­т­тя хо­ло­дне — зі­грі­ю­ся дум­ка­ми і не бу­ду спо­ку­ша­ти­ся і за­їда­ти осінь со­лод­ким, а обе­ру ро­зум­не й зру­чне меню, не на­ро­щу­ю­чи ва­гу.

Та й хто ска­зав, що осінь оста­то­чно ово­ло­ді­ла на­ми — ось із від­кри­тої ве­ран­ди то­го са­мо­го до­ро­го­го го­те­лю, за вхо­дом яко­го я ми­мо­во­лі спо­сте­рі­га­ла, при­ле­ті­ли пря­мо у ві­кно квар­ти­ри сло­ва ко­ха­ної і осо­бли­во ні­жної пі­сні «...Толь­ко я знаю, ко­гда те­бе хо­ло­дно».

Як же вча­сно.

ФО­ТО З ОСОБИСТОГО АР­ХІ­ВУ РО­МА­НА ЛО­ПА­ТИН­СЬКО­ГО

У БОЛЬ­ЦА­НО (ІТА­ЛІЯ) ВІД­БУВ­СЯ 60-й ЮВІ­ЛЕЙ­НИЙ МІЖ­НА­РО­ДНИЙ КОН­КУРС ПІ­А­НІ­СТІВ ім. ФЕР­РУЧ­ЧО БУ­ЗО­НІ, НА ЯКО­МУ МО­ЛО­ДИЙ КИ­Я­НИН РО­МАН ЛО­ПА­ТИН­СЬКИЙ СДОБУВ ТРЕ­ТЮ ПРЕ­МІЮ І ПРИЗ ПУ­БЛІ­КИ

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.