Де­мі­їв­ський ал­фа­віт

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фо­то Сер­гія П’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Дов­го не ва­га­ю­чись, ви­ру­ши­ла на Де­мі­їв­ку, яку ко­лись Ли­бідь, роз­ді­лив­ши Ки­їв на мі­сто та се­ло, остан­ній і за­ли­ши­ла ста­тус се­ла. Не на­ма­га­ю­чись схо­пи­ти об’єм­ну па­но­ра­му, адже про цю мі­сце­вість стіль­ки кни­жок, рі­зних пу­блі­ка­цій вже дав­но на­пи­са­но, та й ки­ї­во­знав­ці від­шу­ку­ють де­да­лі но­ві по­дро­би­ці, ось і ми при­єд­на­ли­ся. Все жшу­ка­ти­ме­мо щось своє на де­мі­їв­ських по­лях че­рез спо­га­ди лю­дей, для яких ця мі­сци­на бу­ло острів­цем ди­тин­ства, юно­сті, зрі­ло­го жи­т­тя, а сю­же­ти зав­жди жи­вуть дов­ко­ла. Ба­дьо­ро ви­стри­бнув­ши з ме­тро (стан­ція Де­мі­їв­ська фун­кціо­нує з кін­ця 2010 ро­ку), ви­ру­ши­ли у віль­ний своє­рі­дний шо­пінг за прин­ци­пом «йшли і ра­птом ку­пи­ли». Озбро­їв­шись віль­ною вла­сною то­по­гра­фі­єю, на­мі­ти­ли — пря­мо пі­де­мо, по­тра­пи­мо до Хра­му Во­зне­сі­н­ня Го­спо­дньо­го. Там, як ві­до­мо, він­ча­ла­ся Ле­ся Укра­їн­ка з Кли­мен­том Кві­ткою, а жи­ла во­на в Но­во­бу­до­ві, в ма­льов­ни­чій до­ли­ні Ли­бі­ді. Цей Храм має осо­бли­во про­ни­зли­ву по­дро­би­цю — за всю свою істо­рію він жо­дно­го ра­зу не за­кри­вав­ся. Якщо на­лі­во пі­де­мо — по­тра­пи­мо на за­вод ху­до­жньо­го скла, за­сно­ва­ний на­при­кін­ці 1882 ро­ку, тут ви­ду­ва­ли кри­шта­ле­вий по­суд. До ре­чі, Де­мі­їв­ка ві­до­ма із се­ре­дніх ві­ків як Ли­бід­ська зем­ля, а з се­ре­ди­ни ХIХ сто­лі­т­тя на­зва за­крі­пи­ла­ся оста­то­чно. Зви­чай­но, йду­чи да­лі, не пропу­сти­мо ди­во­ви­жну ар­ку, що на­ле­жа­ла ко­ли­шньо­му за­во­ду «Чер­во­ний Гу­мо­вик», пе­ре­йме­но­ва­но­му на «Ки­їв­гу­му», а ни­ні за ар­кою пам’ятни­ком істо­рії є пу­стир, на яко­му ко­лись хо­ті­ли по­бу­ду­ва­ти ста­діон. Са­ма «гу­мо­ва» бу­дів­ля ко­ли­шньо­го за­во­ду всу­ціль об­кле­є­на про­по­зи­ці­я­ми орен­да­рів. Одне ого­ло­ше­н­ня на­віть за­пам’ята­ла, йо­го по­ві­сив взут­тє­вий май­стер, що знає со­бі ці­ну: «Там, де ін­ші роз­во­дять ру­ка­ми, я бе­ру­ся і ро­блю». Від­ра­зу по­ду­ма­ло­ся, що це од­кро­ве­н­ня ду­же ли­чить мі­сце­во­сті — тут зав­жди жи­ли май­стро­ві та вправ­ні.

Про­хо­дя­чи повз де­мі­їв­ську бі­бліо­те­ку, ви­рі­ши­ли за­ско­чи­ти, не­мов­би на одній но­зі, мо­жли­во, що­не­будь ді­зна­є­мо­ся ці­ка­ве, і зди­ву­ва­ли­ся, по­чув­ши, що цю бі­бліо­те­ку бу­ло за­сно­ва­на ще 1909 ро­ку і про неї те­жна­пи­са­но чи­ма­ло ці­ка­во­го й пі­зна­валь­но­го. Нас від­ра­зу за­ва­ли­ли без­ліч­чю кни­жок і ви­рі­зок, щи­ро, на­тхнен­но ба­жа­ю­чи до­по­мог­ти, а за­ві­ду­ва­чка Га­ли­на Ко­зло­ва, по­чув­ши як Сер­гій на­звав своє прі­зви­ще, ре­є­стру­ю­чись, під­бі­гла й ско­ро­мов­кою пря­мо при­го­лом­ши­ла йо­го: «Ми жвас дав­но зна­є­мо за­о­чно, за пу­блі­ка­ці­я­ми. Ось ди­ві­ться, моя сто­рі­но­чка, — від­ра­зу жза­про­по­ну­ва­ла по­блу­ка­ти ме­ре­жею, — тут все про на­шу мі­сце­вість, рід­кі­сні зна­хід­ки, зви­чай­но, про бі­бліо­те­ку, ось ба­чи­те — тут був ба­зар, мі­ський не­кро­поль, цукро­во-ра­фі­на­дний за­вод і пив­ній, а фа­брик скіль­ки... сла­ви­ли­ся мі­сце­ві ко­ва­лі, ми­ло­ва­ри... в рі­зні ча­си тут жи­ли Ти­чи­на, Риль­ський». Одним сло­вом, що та­ке бі­бліо­те­чний ен­ту­зі­азм і во­ло­ді­н­ня, ска­жі­мо так, усім де­мі­їв­ським істо­ри­чним ал­фа­ві­том, ми від­чу­ли пов­ною мі­рою і, щоб не пе­ре­ван­та­жу­ва­ти се­бе всі­ма но­сталь­гі­чни­ми по­дро­би­ця­ми, ру­ши­ли да­лі, зви­чай­но, ска­зав­ши ве­ли­ке спа­си­бі охо­рон­цям де­мі­їв­сько­го до­сьє.

Йду­чи повз ра­йон­ну по­же­жну ча­сти­ну, при­га­да­ла, що ко­лись вже бу­ла тут, в їхньо­му чу­до­во­му му­зеї, і за­пам’ята­ла спо­га­ди Оле­ксан­дра Вер­тин­сько­го, який на­вчав­ся в гім­на­зії № 4 на сти­ку Но­во­бу­до­ви та Де­мі­їв­ки. Йо­го че­сне од­кро­ве­н­ня, ща­сли­ве, по су­ті, хо­че­ться при­га­да­ти: «У ве­ли­че­зно­му са­раї сто­я­ли діж­ки з во­дою, і тут же в стій­лах штов­ха­ли­ся при­го­то­ва­ні до упряж­ки ко­ні, — зга­дує Вер­тин­ський, — а вго­рі бу­ла ка­лан­ча. Вдень і вно­чі хо­див дов­ко­ла неї по ма­лень­ко­му май­дан­чи­ку чер­го­вий вар­то­вий, і якщо по­мі­чав де­десь по­же­жу, дзво­нив у дзвін, то­ді вмить від­чи­ня­ли­ся две­рі, за­пря­га­ли­ся ко­ні. Пер­шим ви­стри­бу­вав пе­ре­до­вий вер­хи, а че­рез пів­то­ри-дві хви­ли­ни за ним ви­лі­та­ла вже вся ко­ман­да. У слі­пу­че на­чи­ще­них ка­сках, смі­ли­ва, га­ря- ча, зда­тна на будь-які по­дви­ги, во­на бу­ла ча­рів­но пре­кра­сною. Зі схо­да­ми, із со­ки­ра­ми та остя­ми, з осо­бли­вим ши­ком, ле­две три­ма­ю­чись одні­єю ру­кою за по­ру­чні, сто­я­ли по­же­жни­ки. Гур­ко­чу­чи, ко­лі­сни­ця не­сла­ся вда­ли­ну, схо­жа на ко­лі­сни­ці рим­ських гла­ді­а­то­рів. Як я за­здрив їм, — пи­ше ав­тор. — Я мрі­яв, що ко­ли ви­ро­сту, обов’яз­ко­во ста­ну по­же­жни­ком. А тут ще під но­сом при­го­лом­шли­вий при­клад. Се­ред дру­жин­ни­ків був один наш гім­на­зист во­сьмо­го кла­су. Кра­сень хло­пець, ви­со­кий, струн­кий, силь­ний. Він зда­вав­ся ме­ні справ­жнім ге­ро­єм. У ди­тин­стві сам із со­бою грав у по­же­жни­ків. Вра­ху­вав­ши моє за­хо­пле­н­ня, один по­же­жник про­дав ме­ні по­ла­ма­ну мі­дну ка­ску — вла­сне ка­жу­чи, пів­ка­ски — за рубль...».

Де­мі­їв­ською осо­бли­вою гор­ді­стю є й ін­ша адре­са — на ву­ли­ці Но­во-Во­ло­ди­мир­ській в бу­дин­ку № 2 на­ро­див­ся Ва­ле­рій Ло­ба­нов­ський, який за­дов­го до сво­єї зо­ря­но­сті, був пал­ким уча­сни­ком фут­боль­них ба­та­лій. Що й ка­за­ти — фут­бол зав­жди був більш ніж грою, він во­ло­дів ро­зу­ма­ми, за­ли­шав слід у ду­шах хло­пча­ків і, зви­чай­но, зов­сім не бай­ду­же, що він при­ще­плю­вав їм. Ро­зго­во­рив­шись із ма­мою, що гу­ляє з ві­зо­чком у скве­ри­ку, ра­птом зі­ткну­ла­ся з та­ким її од­кро­ве­н­ням, що за­хо­ті­ло­ся де­що й пе­ре­ка­за­ти.

«Я про фут­бол дов­гий час ду­ма­ла із жа­хом, по­ки під­ро­став мій стар­ший син, — роз­по­ві­ла жін­ка. — Якось ра­пто­во хло­пці з на­шої ву­ли­ці ви­рі­ши­ли ор­га­ні­зу­ва­ти фут­боль­ну ко­ман­ду. З ен­ту­зі­а­змом рів­ня­ли пу­стир, по­збав­ля­ли­ся від ям, ба­тьки до­по­ма­га­ли вста­нов­лю­ва­ти во­ро­та. Спо­ча­тку на гру при­хо­ди­ли всі в то­му, що у ко­го бу­ло. По­тім з’явив­ся лі­дер, при­го­жий са­мо­впев­не­ний, і від­ра­зу до­ві­ра, яка бу­ла між­хло­пця­ми, ку­дись зни­кла. Став­ши ка­пі­та­ном, з осо­бли­вою ви­тон­че­ні­стю по­чав під­бу­рю­ва­ти ко­ли­шніх дру­зів, по­сва­рив на­віть бра­тів, умів зі злі­стю по­ке­пку­ва­ти, при­чо­му ко­жно­му обра­зу під­би­рав ін­ди­ві­ду­аль­но. Йо­го не­ди­тя­ча жа­га ін­триг ві­ді­гра­ла свою роль — по­сту­по­во ко­ман­да роз­па­ла­ся, а ми із си­ном ста­ли, як не див­но, азар­тни­ми вбо­лі­валь­ни­ка­ми, а я до­по­мо­гла сво­є­му, то­ді се­ми­рі­чно­му хло­пчи­ко­ві, пе­ре­ка­зав­ши сло­ва Ло­ба­нов­сько­го, зви­чай­но, де­що до­дав­ши від се- бе — На по­лі все як у жит­ті — м’яч кру­глий, по­ле рів­не. І ко­жно­го ра­зу, ко­ли спра­ва до­хо­дить до зу­стрі­чей рів­них, а ін­ко­ли й не рів­них за май­стер­ні­стю ко­манд, над по­ля­ми (і не ли­ше фут­боль­ни­ми) ви­ни­кає той та­єм­ни­чий ту­ман, в яко­му й ви­зна­ча­є­ться пе­ре­мо­жець, а в ди­тин­стві все ду­же го­стро — мо­же і вм’яти­на на все жи­т­тя за­ли­ши­ти­ся, і окри­ле­ний за­хват до­да­ти сил. Ві­ри­ти по­трі­бно в се­бе, ду­же ві­ри­ти».

І ще одна ме­та­фо­ра з де­мі­їв­сько­го ми­ну­ло­го за­ли­ши­ла слід у ду­ші. Про цей епі­зод роз­по­ві­ли всі в тій са­мій бібліотеці з більш ніж100-рі­чною істо­рі­єю. Ко­ли в лю­то­му 1933 ро­ку хо­ва­ли ве­ли­ко­го акто­ра Ми­ко­лу Са­дов­сько­го, то тра­ур­на про­це­сія по­віль­но по­вер­та­ла з Ве­ли­кої Ва­силь­ків­ської на Твер­ську. У за­сні­же­но­му ві­кні одно­го з бу­дин­ків сто­я­ла ста­ра, си­ва, на­пів­слі­па жін­ка. Її гу­би ше­по­ті­ли: «Про­ща­вай, мій ста­рий дру­же. Не­вір­ний, але зав­жди ко­ха­ний...». Це бу­ла Ма­рія Зань­ко­ве­цька, і пам’ять збе­ре­гла на­віть цю сум­ну фар­бу жи­т­тя, що ми­ну­ло.

Роз­по­вів­ши не­ба­га­то, тро­хи про Де­мі­їв­ку, на­че про­со­чив­шись між­дво­ма кра­пель­ка­ми до­щу, по­ра­ди­мо — за­зир­ніть до бі­бліо­те­ки, до цьо­го своє­рі­дно­го му­зею, і ви зди­ву­є­те­ся чо­мусь сво­є­му.

Ми жзу­стрі­не­мо­ся на но­вій сте­жин­ці — мо­же й за по­во­ро­том, а якщо на­бри­дне, то по­си­ди­мо, по­го­во­ри­мо на лав­ці й зна­йде­мо свій сю­жет.

ДЕ­МІ­ЇВ­КА НА­ПРИ­КІН­ЦІ XIX СТО­РІЧ­ЧЯ ТА У ЖОВ­ТНІ 2015 р.

ДЕ­МІ­ЇВ­КА МІ­СЦЯ­МИ ЗА­ЛИ­ШИ­ЛА­СЯ ТА­КОЮ, ЯК І НА ПО­ЧА­ТКУ XX СТО­РІЧ­ЧЯ. ХІ­БА ЩО РІ­ЧКУ ЛИ­БІДЬ ТЕ­ПЕР НЕ ВПІ­ЗНА­ТИ

МІ­СЦЯ­МИ ЗДА­Є­ТЬСЯ, ЩО ЧАС НА ДЕМІЇВЦІ ЗУ­ПИ­НИВ­СЯ... ХО­ЧА СУ­ЧА­СНІ ОЗНА­КИ ВСЕ-ТА­КИ ПРОГЛЯДАЮТЬ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.