За­хи­сник Ві­ри і Ві­тчи­зни

«02.10—08.10.2015»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

За остан­ні кіль­ка со­тень ро­ків ма­ло що змі­ни­ло­ся в Укра­ї­ні. Як ра­ні­ше го­су­да­ря-ім­пе­ра­то­ра, так са­мо у чи­нов­ни­цьких ка­бі­не­тах у ба­га­тих ра­мах ви­сять порт­ре­ти пре­зи­ден­тів, а по ве­ли­ких ре­лі­гій­них свя­тах у цер­квах ті­сно від жи­во­тів вла­дних чо­ло­ві­ків, до­ро­гих шуб по­пу­тниць їхньо­го про­су­ва­н­ня вго­ру кар’єр­ни­ми схо­да­ми й при­ли­пал, що під­пи­ра­ють їх зза­ду. Цер­ков­ні слу­жби тя­гну­ться го­ди­на­ми, а на ло­бах чи­нів прі­ють у ду­хо­ті гли­бо­кі склад­ки тяж­ких дум. — Ра­ні­ше во­ни ра­ху­ва­ли від ну­дьги ове­чок (ху­до­ба від­ві­ку бу­ла мі­ри­лом ба­гат­ства), а те­пер мер­се­де­си, да­чі, квар­ти­ри, ра­хун­ки в офшо­рах. Що­прав­да, ні-ні та й виб’ється із за­галь­но­го ста­да який­не­будь жва­вий мо­ло­дий ба­ран­чик, здо­бу­де со­бі сла­ву на те­ре­ні най­де­мо­кра­ти­чні­шо­го по­лі­ти­ка або най­більш єв­ро­пей­сько­го ме­ра. Але рік-два ми­ну­ли, по­слу­ха­єш йо­го — і він за­во­дить зви­чні «Са­мо­дер­жав­ство. Пра­во­слав’я. На­ро­дність » або « Kinder, Kuche, Kirche » . От­же, на­став і йо­го час. Ка­при­зний на­товп весь час зна­хо­дить но­вих опо­зи­цій­них ку­ми­рів, а ста­рі­ю­чим опо­зи­ціо­не­рам до­по­ма­га­ють утри­ма­ти­ся на пла­ву все ті жпе­ре­ві­ре­ні по­ко­лі­н­ня­ми по­пе­ре­дни­ків ки­ти... або че­ре­па­хи, — за­ле­жно від то­го, хто з їхніх по­літ­те­хно­ло­гів у який устрій Все­сві­ту ві­рить.

По­ка­зна до­бро­дій­ність, уда­ва­на ре­лі­гій­ність по­лі­ти­ків. Що сто­лі­т­тя, ри­ту­а­ли вла­ди не змі­ню­ю­ться з са­мої зо­рі ци­ві­лі­за­ції. І хоч би скіль­ки ка­за­ли, що ігри по­лі­ти­ків на по­чу­т­тях ві­ру­ю­чих схо­жі на ту ж гре­чку, і да­лі вла­да й су­спіль­ство про­дов­жу­ва­ти­муть у них гра­ти. Ко­ли свя­ще­ник звер­та­є­ться до ві­рян, як до па­стви — «бо­жо­го ста­да», він ча­сто ро­бить це обра­зно, у пе­ре­но­сно­му ро­зу­мін­ні, від­да­ю­чи дань тра­ди­ції Свя­то­го Пи­сьма. По­лі­тик же, за­гра­ю­чи з ві­ру­ю­чи­ми пе­ред ви­бо­ра­ми, зав­жди ро­бить це в пря­мо­му. Чи вар­то ди­ву­ва­ти­ся, що ко­жно­го ра­зу за­кла­да­ю­чи фун­да­мент гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства, ми в ре­зуль­та­ті отри­му­є­мо чер­го­ву вла­дну вер­ти­каль, у якій усі — і Цер­ква, і на­род зму­ше­ні спів­а­ти в одно­му ве­ли­ко­му хо­рі. Хоч би скіль­ки ми го­во­ри­ли про єв­ро­пей­ський ви­бір Укра­ї­ни, зпід пра­по­ра з єв­ро­пей­ськи­ми зір­ка­ми як і ра­ні­ше стир­чить вов­ча шку­ра Ві­зан­тії в най­оги­дні­шій мо­сков­ській ре­це­пції — з її сим­фо­ні­єю Вла­ди й Цер­кви, й одним Бо­гом да­ним ди­ри­ген­том. З одні­єю ли­ше рі­зни­цею, від До­не­цька (чи­тай від Мо­скви) до Льво­ва не­має зго­ди в кан­ди­да­ту­рі ди­ри­ген­та. Що «рус­ский мир», що йо­го укра­їн­ський «не­брат» мо­ля­ться одно­му бо­го­ві, і, якщо су­ди­ти з не­що­дав­ньо­го за­по­різь­ко­го тор­та, б’ються за млин­ці з одні­єї ло­па­ти.

*** Мо­скви­чів, як ві­до­мо, зі­псу­ва­ло квар­тир­не, « Сво­бо­ду » — мов­не, а «Са­мо­до­по­мо­гу», схо­же, по­гу­бить цер­ков­не пи­та­н­ня. Ні, ма­буть, по­чну не з цьо­го.

Пів­то­ра ро­ку то­му, в пер­ші мі­ся­ці пі­сля Май­да­ну, ми чу­до­во зна­ли, чо­го че­ка­ти від ста­рих опо­зи­цій­них пар­тій і від по­лі­ти­ків «Сце­ни». Во­ни не роз­ча­ру­ва­ли нас ми­ну­лої осе­ні, ко­ли пе­ред пар­ла­мент­ськи­ми ви­бо­ра­ми ми по­ба­чи­ли їхні пар­тій­ні спи­ски, во­ни ви­прав­до­ву­ють усі на­ші по­бо­ю­ва­н­ня що­дня ро­бо­ти ці­єї Ра­ди. Спа­си­бі вам за ва­шу по­стій­ність, яку не змо­гли по­хи­тну­ти ті кіль­ка гу­чних ме­дій­них імен май­дан­ної ту­сов­ки, які ви при­ку­пи­ли пе­ред ви­бо­ра­ми сво­ї­ми ман­да­та­ми й пе­чи­вом. Ті, на ко­го ман­да­тів і пе­чи­ва не ви­ста­чи­ло, все ро­зу­мі­ють, а де­я­кі на­віть тро­хи, на пе­чи­во по­зи­ра­ю­чи, за­здрять. За­спо­кой­те­ся, го­лов­не за­сму­че­н­ня не ви.

Адже наш роз­ра­ху­нок був не на вас. На хви­лі Май­да­ну, зда­ва­ло­ся, під­ні­ма­ю­ться но­ві мо­ло­ді си­ли, та­кі єв­ро­пей­ські, та­кі справ­жні, що, дай їм час і на­шу під­трим­ку, во­ни по­ті­снять лю­дей по­хи­ло­го ві­ку, на­вчать тих з них, хто ще зда­тен чо­гось вчи­ти­ся, но­вих правил, а тих, хто не схо­че за ни­ми гра­ти, ви­ме­туть по­га­ною мі­тлою, ду­же схо­жою на мі­тлу з бі­гбор­дів кан­ди­да­та в ки­їв­ські но­со­ро­ги ме­ри Сер­гія Дум­че­ва. Не знаю як ви, а я на тих ви­бо­рах до мі­ськра­ди го­ло­су­вав за Де­ма­льянс. Ду­же ба­га­то мо­їх до­брих зна­йо­мих за­хо­пи­ли­ся «Са­мо­по­міч­чю», й на­віть де­хто по­тра­пив до їхніх пар­тій­них спи­сків.

Ми­нув більш як рік. За всі­єї мо­єї до них ко­ли­шньої сим­па­тії мо­ло­дий, ро­зум­ний, кре­а­тив­ний Де­мо­кра­ти­чний альянс так і не зміг по­до­ла­ти вну­трі­шній бар’єр між­гро­мад­ською ор­га­ні­за­ці­єю й по­лі­ти­чною пар­ті­єю, де­да­лі біль­ше на­га­ду­ю­чи біль­за­ків­сьо­го ві­ку ком­со­моль­ських лі­де­рів мо­єї юно­сті, що не до­ро­слі­ша­ли. «Са­мо­по­міч» ж, по­ста­вив­ши на кар­ту вну­трі­си­стем­ної опо­зи­ції ( хоч би що ро­бив Пре­зи­дент, ка­жи, що тре­ба бу­ло ро­би­ти нав­па­ки; по­де­ко­ли го­ло­суй з ре­штою ко­а­лі­ції, але ро­би при цьо­му ки­сле облич­чя, й низ­ка ін­ших про­стих правил), про­тя­гом ро­ку при­му­дря­ла­ся збе­рег­ти ви­ди­мість сві­жої аль­тер­на­ти­ви ко­ли­шній по­лі­ти­чній си­сте­мі кра­ї­ни. Чи­ма­лу роль у цьо­му зі­гра­ла при­ва­бли­ва ві­три­на ту­ри­сти­чної пер­ли­ни Льво­ва, очо­лю­ва­но­го лі­де­ром пар­тії Ан­дрі­єм Са­до­вим. Ко­жен з міль­йо­нів укра­їн­ців пра­гне хоч раз на рік по­бу­ва­ти в цьо­му чу­до­во­му мі­сті, і ду­же ба­га­то хто з них, по­ки­да­ю­чи йо­го, за­ми­слю­вав­ся — а мо­же цей Са­до­вий не та­кий уже й по­га­ний? І вже то­чно ко­жен хо­тів би, щоб йо­го рі­дне мі­сто ста­ло хоч у чо­мусь схо­жим на Львів. Біль­шість вва­жа­ла за кра­ще ігно­ру­ва­ти три­во­жні дзвін­ки, на кшталт при­су­тно­сті у спи­сках, а по­тім і у фра­кції ві­до­мо­го афе­ри­ста Гри­ши­на (Се­мен­чен­ка) або га­не­бне (для пар­тії) ви­клю­че­н­ня з фра­кції пер­шо­го но­ме­ра пар­тій­но­го спи­ску Ган­ни Го­пко всьо­го ли­ше за те, що во­на про­го­ло­су­ва­ла в Ра­ді згі­дно з пе­ред­ви­бор­ни­ми обі­цян­ка­ми, а не кон’єктур­но­му — на до­го­ду по­лі­ти­чно­му мо­мен­ту — рі­шен­ню її одно­пар­тій­ців. І ось ко­ли ні­би­то ні­що не про­ві­ща­ло бі­ди, «Са­мо­по­міч», схо­же, згу­би­ло цер­ков­не пи­та­н­ня.

5 жов­тня в «Укра­їн­ській прав­ді» ви­йшло ін­терв’ю Іри­ни Ма­гдиш, гла­ви управ­лі­н­ня куль­ту­ри Львів­ської мі­ськра­ди. У ньо­му чи­нов­ни­ця го­во­ри­ла про те, що дав­но на­став час пе­ре­йти від по­лі­ти­ки мі­ста для ту­ри­стів, до ство­ре­н­ня куль­тур­но­го се­ре­до­ви­ща й для са­мих львів’ян. Що чим да­лі від ту­ри­сти­чно­го цен­тру — пло­щі Ри­нок, тим мен­ше в мі­сті стає те­а­трів і кон­цер­тних за­лів, кі­но­те­а­трів і бі­бліо­тек, по­ки ближ­че до спаль­них око­лиць во­ни й зов­сім про­па­да­ють. Що на біль­шій ча­сти­ні Льво­ва єди­ною уста­но­вою куль­ту­ри в по­ро­жне­чі, що утво­ри­ла­ся, ста­ла Цер­ква, яка про­ни­кла на­віть ту­ди, ку­ди, згі­дно з ви­щим чин­ним за­ко­ном кра­ї­ни шлях їй за­бо­ро­не­ний, — до шко­ли. Це не був ні­жу спи­ну ке­рів­ни­цтва мі­ста — вла­сне, во­на го­во­ри­ла зокре­ма й про вла­сні про­ра­хун­ки в ро­бо­ті, й про те, що ли­ше на­ле­жить зро­би­ти. Це не був на­пад на якусь кон­кре­тну кон­фе­сію, оскіль­ки жо­дна з них не бу­ла на­зва­на. Хо­ро­ше ін­терв’ю, втім, за­ли­ши­ло­ся б ма­ло­від­мі­че­ним, як­би вже в середу аб­со­лю­тно не­спо­ді­ва­но мер Ан­дрій Са­до­вий не по­чав ви­ба­ча­ти­ся за свою під­вла­дну, за­го­во­рив­ши (у пе­ре­кла­ді з львів­ської на мо­сков­ську) про «обра­же­ні по­чу­т­тя ві­рян», про те, на­скіль­ки ді­я­чі цер­кви ба­га­то пе­ре­жи­ли під час ре­пре­сій у ми­ну­ло­му, і про те, як ба­га­то ро­бить Цер­ква для гро­ма­ди сьо­го­дні. А ще че­рез кіль­ка го­дин Іри­на Ма­гдиш бу­ла зму­ше­на по­да­ти за­яву про звіль­не­н­ня з по­са­ди.

Див­но, але до по­сту з ви­ба­че­н­ня­ми Са­до­во­го не бу­ло жо­дних про­те­сту­ю­чих «обра­же­них» Іри­ною Ма­гдиш ві­ру­ю­чих, цер­ков­ні об­щи­ни не за­ва­лю­ва­ли ре­да­кцію «Укра­їн­ської прав­ди» гнів­ни­ми ли­ста­ми, жо­ден з пред­сто­я­те­лів не­на­зва­них в ін­терв’ю укра­їн­ських цер­ков не ви­сту­пив у пре­сі з офі­цій­ни­ми спро­сту­ва­н­ня­ми. Ве­ли­че­зне пи­та­н­ня, чи мо­жна вза­га­лі роз­гля­да­ти ін­терв’ю Іри­ни Ма­гдиш як спро­бу хоч ко­гось обра­зи­ти. То в чо­му жпри­чи­на де­мар­шу львів­сько­го ме­ра? Схо­же на те, що пар­тій­ні по­літ­те­хно­ло­ги про­сто угле­ді­ли мо­жли­вість за­де­ше­во по­зи­ціо­ну­ва­ти Ан­дрія Са­до­во­го як за­хи­сни­ка Цер­кви. — Не­да­рем­но де­хто з пар­тій­них спі­ке­рів у запалі до­пи­сав­ся до то­го, що на­звав Іри­ну Ма­гдиш і спів­чу­ва­ю­чих їй «во­йов­ни­чи­ми ате­їста­ми», хо­ча во­на у сво­є­му ін­терв’ю не йшла да­лі шко­ди що­до не­до­три­ма­н­ня норм Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни про від­ді­ле­н­ня Цер­кви від дер­жа­ви.

Чо­го тіль­ки не ска­жеш на­пе­ре­до­дні ви­бо­рів. Ко­ли Ан­дрій Са­до­вий при­но­сив свої ні­ко­му не по­трі­бні ви­ба­че­н­ня, він, зві­сно, у пер­шу чер­гу ду­мав про ви­бор­ців, які жи­вуть у тих са­мих ра­йо­нах Льво­ва й обла­сті, де не­має ні­чо­го окрім цер­ков, і які тра­ди­цій­но при­хо­дять на ви­бор­чі діль­ни­ці ли­ше пі­сля то­го, як від­ві­да­ють не­діль­ну від­пра­ву. Що ж, тут він не по­ми­лив­ся. Ви­ба­че­н­ня­ми Са­до­во­го, як і звіль­не­н­ням, «Са­мо­по­міч» ймо­вір­но ви­гра­ла мі­сце­ві ви­бо­ри в кіль­кох ра­йо­нах Льво­ва — са­ме тих, про які го­во­ри­ла звіль­не­на львів­ська чи­нов­ни­ця. Але при цьо­му втра­ти­ла со­тні ти­сяч го­ло­сів і про­гра­ла мі­сце­ві ви­бо­ри на біль­шій ча­сти­ні ре­шти Укра­ї­ни — там, де ви­бо­рець ста­вить основ­ним зав­да­н­ням єв­ро­пей­ське май­бу­тнє Укра­ї­ни, а не, в най­гір­ших тра­ди­ці­ях її не­дав­ньо­го ми­ну­ло­го, «осо­бли­во­сті куль­ту­ри й істо­рії одно­го окре­мо взя­то­го її ре­гіо­ну».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.