Про да­ти і... ка­кту­си

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

Бо про­жив­ши у ста­рій ха­лу­пі, яку кіл­ком під­пи­ра­ли, біль­ше за все хо­ті­ла по­жи­ти у но­вій ха­ті. «До­ки ми не по­ба­чи­ли той дім — не по­ві­ри­ли» — пи­са­ла я у ма­те­рі­а­лі «Ба­ба Ві­ра, яка са­ма со­бі бу­дує дім». Ста­ра жін­ка на­вчи­ла­ся і му­ру­ва­ти, і шту­ка­ту­ри­ти, і кро­кви ста­ви­ти. «Істо­рія, гі­дна за­хо­пле­н­ня. Про­ста жін­ка са­ма со­бі дім зво­дить, а ми Укра­ї­ну стіль­ки ро­ків бу­ду­є­мо і ні­як не по­бу­ду­є­мо», — ска­за­ла то­ді го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Ів­ши­на.

І ба­би Ві­ри дав­но не­ма на цьо­му сві­ті. І ха­та її так і сто­їть не­до­бу­до­ва­на, ні­ко­му не по­трі­бна, хо­ча мо­гла ж ко­трась мо­ло­да сім’я до­вер­ши­ти спра­ву і жи­ти у вла­сно­му до­мі. І Укра­ї­ну ми все бу­ду­є­мо і ні­як не збу­ду­є­мо.

За цей час ви­йшла ці­ла бі­бліо­те­ка з текс­тів га­зе­ти «День», а Укра­ї­на, її істо­рія так і за­ли­ша­ю­ться для ба­га­тьох «Укра­ї­ною Incognita» — за на­звою пер­шої книж­ки з Бі­блі­о­те­ки «Дня». Що вже го­во­ри­ти про уро­ки з ці­єї істо­рії?.. Усі ці ро­ки «моя» га­зе­та є сві­жим ков­тком по­ві­тря, яко­го так по­тре­бу­ють ми­сля­чі лю­ди. Та чи ба­га­то в Укра­ї­ні ви­дань, які ро­ка­ми, по­над пів­то­ра де­ся­ти­лі­т­тя, ве­дуть свою лі­нію й не зра­джу­ють сво­їм прин­ци­пам? Ін­ко­ли «День» ду­же на­га­дує ме­ні ба­бу Ві­ру з Во­ли­ні, яка впер­то бу­дує свій, укра­їн­ський дім. І ми йо­го та­ки по­бу­ду­є­мо.

У день сво­го осо­би­сто­го юві­лею ми­ну­лої се­ре­ди отри­ма­ла ві­та­н­ня не тіль­ки від рі­дної га­зе­ти, яка (не раз про це ду­ма­ла) не да­ла ме­ні, обра­зно ка­жу­чи, за­ди­хну­ти­ся в умо­вах про­він­цій­но­го мі­ста. Зав­дя­ки го­лов­но­му ре­да­кто­ро­ві Ла­ри­сі Ів­ши­ній, яка й са­ма — во­ли­нян­ка, то­му зав­жди, як ка­жуть, у те­мі, від­кри­ла Укра­ї­ні й сві­то­ві не одну сто­рін­ку во­лин­ської істо­рії, не один во­лин­ський екс­клю­зив. Бо мо­жна на­пи­са­ти су­пер­ма­те­рі­ал, та хто йо­го на­дру­кує?.. Для «Дня» я зав­жди са­ме пи­шу ма­те­рі­а­ли, а не від­пи­су­ю­ся — бо ни­ні так ча­сто чу­єш са­ме це сло­во від мо­ло­дих жур­на­лі­стів. «Ось при­йду із за­хо­ду — і від­пи­шу­ся». А ме­ні зав­жди вда­ва­ло­ся зав­дя­ки ви­со­кій план­ці у «Дні» не від­пи­су­ва­ти­ся, а пи­са­ти, тво­ри­ти. І не бо­я­ти­ся ста­ви­ти свій під­пис під будь-яким текс­том, що в умо­вах по­лі­ти­чної бо­роть­би на­віть на на­шій не­ве­ли­кій Во­ли­ні ча­сто є, ска­же­мо так, про­блем­ним.

«Пам’ятаю, як ме­ні — шко­ляр­ці — роз­по­від­а­ла су­сід­ка, що про їхні ка­кту­си (а цві­ли так фай­но бі­ли­ми кві­та­ми) на­пи­са­ла На­та­лія Ма­лі­мон. Са­ма Ма­лі­мон! І на­віть га­зе­ту по­ка­зу­ва­ла: дрі­бнень­ка та­ка за­мі­то­чка й під­пис — На­та­лія Ма­лі­мон. То­ді ме­ні, ма­лій, зда­ло­ся, що біль­шо­го ви­зна­н­ня бу­ти про­сто не мо­же. Зві­сно, за­бу­ли­ся і ка­кту­си, і кві­ти, і та роз­мо­ва. Зга­да­ла­ся зна­чно пі­зні­ше, ко­ли уже з ко­ле­гою На­та­лі­єю Ма­лі­мон їзди­ли в якесь від­ря­дже­н­ня. Але роз­по­від­а­ти то­го ди­тя­чо­го спо­ми­ну не ста­ла, бо лю­дно бу­ло, пра­цю­ва­ли, ко­по­ши­ли­ся... Але, все ж, ви, па­ні На­та­ліє, яко­юсь мі­рою під­штов­хну­ли ме­не у про­фе­сію. Дя­кую. Ни­ні ж зи­чу вам ли­ше кві­тів і жо­дних... ка­кту­сів! Хай усе бу­де до­бре!» — ось та­ке аб­со­лю­тно не­спо­ді­ва­не при­ві­та­н­ня отри­ма­ла на свій юві­лей ми­ну­лої се­ре­ди від Сві­тла­ни Го­ло­ва­чук, яка ни­ні пра­цює у Во­лин­ській обл­держ­адмі­ні­стра­ції. По­ду­ма­ла: дя­ку­ва­ти Бо­гу, що і ме­не Го­сподь на Су­ді не осу­дить, бо не но­си­ла Йо­му по­ро­жні «гор­щи­ки» — якщо й спо­ну­ка­ла ко­го до на­шої не­про­стої про­фе­сії, то та­ки лю­ди­ну та­ла­но­ви­ту. Але й за ме­не, спо­ді­ва­ю­ся, Го­сподь не осу­дить, бо я не бу­ла цим «по­ро­жнім гор­щи­ком». Не бу­ла, бо з Йо­го во­лі стрів­ся на мо­є­му шля­ху «День» і не дав ме­ні за­сти­гну­ти у роз­ви­тку.

У нас все бу­де до­бре.

На­та­лія МА­ЛІ­МОН, «День», Луцьк

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.