«КРАСИВI БАНДЕРIВЦI»

Den (Ukrainian) - - Культура - Ле­ся ТУГАЙ, Іва­но-Фран­ківськ

— Роз­ка­жіть як ви­ник твор­чий імпульс, пов’яза­ний з ва­шим ба­жа­н­ням сце­ні­чно­го про­чи­та­н­ня ві­до­мо­го тво­ру Ері­ка-Ема­ну­е­ля Шміт­та «Оскар і Ро­же­ва Па­ні»?

— «Ді­ти, яких не існує» — так на­зи­вав­ся фо­то­про­ект про не­ви­лі­ков­но хво­рих ді­тей, па­лі­а­тив­них па­ці­єн­тів, який сво­го ча­су зро­би­ла Ру­ся Асє­є­ва, від­ві­дав­ши ди­тя­чі он­ко­ло­гі­чні від­ді­ле­н­ня в Хар­ко­ві, Ки­є­ві, Іва­но-Фран­ків­ську. Ба­га­то із них за­ли­ши­ли­ся жи­ти тіль­ки на її фо­то і в сер­цях рі­дних. Ми му­си­мо зро­би­ти щось ва­го­ме для цих ді­тей. 17 ти­сяч що­ро­ку по­ми­рає! «Оскар і Ро­же­ва Па­ні» — твір про ди­ти­ну, яка до­жи­ває остан­ніх де­сять днів і пи­ше Бо­го­ві ли­сти. Ав­тор­ка ідеї — Ір­ма Ві­тов­ська — пе­ре­ко­на­на, що ні­чо­го кра­що­го за по­ту­жні­стю в сві­то­вій лі­те­ра­ту­рі на­ра­зі не­має. То­му ми з мо- їми одно­дум­ця­ми ви­рі­ши­ли «за­ма­хну­ти­ся» на ве­ли­ко­го Ері­ка.

В Укра­ї­ні ста­ту­су па­лі­а­тив­них па­ці­єн­тів за остан­ні­ми да­ни­ми, по­тре­бу­ють 70 ти­сяч ді­тей. По­ми­ра­ють без від­по­від­ної па­лі­а­тив­ної до­по­мо­ги 17,5 ти­ся­чі що­ро­ку. Якщо у нас ці ді­ти не ви­зна­ні за­ко­но­дав­чо, то у нас ні­би­то не­має не­ви­лі­ков­но хво­рих? І дер­жа­ва, і ми ні­чим їм не мо­же­мо до­по­мог­ти — їх про­сто до­лі­ко­ву­ють і ви­пи­су­ють до­до­му по­ми­ра­ти.

Тре­ба ви­зна­ти за­ко­но­дав­чо ста­тус та­ких ді­тей. І, го­лов­не: да­ти їм зне­бо­ле­н­ня в ди­тя­чій фор­мі, бо у нас ці ді­ти — на уко­лах і кра­пель­ни­цях, то­му що та­бле­то­ва­ний мор­фін за­ко­ном на­че й до­зво­ле­ний, та їм не під­хо­дить, бо це ін­ша ва­га.

Увесь світ зне­бо­лює ді­тей пла­сти­ря­ми і си­ро­па­ми. Але у нас їх не­має, Укра­ї­на їх не ви­ро­бляє. Па­лі­а­тив­на (в пе­ре­кла­ді з ла­ти­ни — «плащ», «за­хист». — Авт.) до­по­мо­га у сві­ті пе­ред­ба­чає гі­дне жи­т­тя для та­ких ді­тей і їхніх сі­мей.

Мо­жли­во, роз­го­лос дов­ко­ла під­го­тов­ки те­а­траль­но­го про­е­кту «Оскар і Ро­же­ва Па­ні» впли­нув і на від­по­від­аль­них чи­нов­ни­ків? Адже, як ме­ні ста­ло ві­до­мо, бу­кваль­но дня­ми у Ки­є­ві за­го­во­ри­ли про ство­ре­н­ня Цен­тру па­лі­а­тив­ної до­по­мо­ги для ді­тей. Як ба­чи­те, кра­пля ка­мінь то­чить. Цим про­е­ктом хо­че­мо при­вер­ну­ти ува­гу су­спіль­ства до про­бле­ми па­лі­а­тив­ної до­по­мо­ги в Укра­ї­ні, до­по­ма­га­ти вчин­ка­ми, щоб ді­ти до­жи­ли від­ве­де­ні їм ро­ки не в ре­а­ні­ма­ції з труб­ка­ми, а пов­но­цін­но, без болю.

Іва­но-Фран­ків­щи­на є піо­не­ром у па­лі­а­тив­ній до­по­мо­зі. В На­двір­ній пра­цює па­лі­а­тив­не від­ді­ле­н­ня при Бу­дин­ку ди­ти­ни. Все При­кар­па­т­тя зби­ра­ло гро­ші на ре­монт і від­кри­т­тя цьо­го від­ді­ле­н­ня. Бо ми не мо­же­мо іна­кше. Іва­но­Фран­ківськ має по­да­ти ме­сидж усій дер­жа­ві, що по­трі­бно це ро­би­ти. Іна­кше у нас не бу­де ща­стя, у нас бу­дуть вій­ни і кон­флі­кти, якщо не по­дба­є­мо про цих сім­над­цять з по­ло­ви­ною ти­сяч ді­тей, які в му­ках по­ми­ра­ють че­рез на­шу бай­ду­жість, не­зна­н­ня, мов­ча­н­ня.

— Ро­сти­сла­ве, ви від­ва­жи­ли­ся по­ве­сти свою ви­ста­ву «На­ція» за тво­ра­ми Ма­рії Ма­ті­ос на га­стро­лі звіль­не­ни­ми те­ри­то­рі­я­ми схо­ду. І не­за­дов­го до ви­ста­ви з’яви­лась ін­фор­ма­ція, на­чеб­то зал, де ви ма­ли гра­ти, за­мі­но­ва­но... Як вас зу­стрі­ча­ли — на Лу­ган­щи­ні?

— Мі­сце­ві гля­да­чі на звіль­не­но­му схо­ді ка­за­ли про на­ших акто­рів — «кра­си­ві бан­де­рів­ці». І це, ма­буть, найін­те­лі­ген­тні­ший епі­тет, який ми чу­ли! Вла­сне пе­ре­оці­ни­ти те, що ми від­чу­ли й по­ба­чи­ли, важ­ко. По­їзд­ка на схід від­бу­ла­ся за ве­ли­че­зної під­трим­ки Ма­рії Ва­си­лів­ни Ма­ті­ос, яку вва­жа­є­мо ян­го­лом-охо­рон­цем на­шо­го те­а­тру.

Їха­ли ми з одни­ми від­чу­т­тя­ми (най­біль­ше бо­я­ли­ся, що нас не зро­зу­мі­ють), а по­вер­ну­ли­ся ціл­ком з ін­ши­ми: там у на­ших спів­гро­ма­дян уже про­ки­ну­ли­ся ма­лень­кі па­рос­тки від­чу­т­тя сво­єї при­че­тно­сті до Укра­ї­ни. Та про­па­ган­да, яку ро­ка­ми ро­би­ла Ро­сія, діє все мен­ше. Ті лю­ди від­чу­ли, що щось бу­ло не те, во­ни це одно­зна­чно зро­зумі­ли. Але но­во­го ні­чо­го їм не да­ють — по­жи­ви для ро­зу­му і ду­ші, то­му це від­чу­т­тя при­че­тно­сті до Укра­ї­ни важ­ко втри­ма­ти. Тож ми зо­бов’яза­ні ни­ні там «за­сі­я­ти» їхні ду­ші на­шим прав­ди­вим укра­їн­ством. Ми по­ба­чи- ли, що їм це по­трі­бно. То­му по­вер­ну­ли­ся з від­чу­т­тям то­го, що ми зро­би­ли щось ва­жли­ве і що ми всі по­вин­ні це ро­би­ти. Че­сно ка­жу­чи, ми бу­ли збен­те­же­ні рів­нем жи­т­тя і «ци­ві­лі­за­ції» схо­ду Укра­ї­ни. На жаль, це то­таль­на бі­дність. Ми на За­хі­дній Укра­ї­ні жи­ве­мо кра­ще, на­віть ба­га­тше. На схо­ді ду­же ма­ло цер­ков. А у нас у ко­жно­му, на­віть ма­лень­ко­му, се­лі цер­ква — обов’яз­ко­во одна, а то й дві або три. На Лу­ган­щи­ні в усьо­му по­мі­тне си­стем­не ни­ще­н­ня ду­хов­но­сті. З ці­єї по­їзд- ки ви­не­сли ви­сно­вок: якщо не­має ду­хов­но­сті, то будь-яки­ми лю­дьми мо­жна ма­ні­пу­лю­ва­ти.

Але ми всі — укра­їн­ці! Про­сто на цих те­ри­то­рі­ях дов­го бу­ла ра­дян­ська вла­да. Удві­чі дов­ше, ніж на За­хі­дній Укра­ї­ні. Май­же 80 ро­ків...

Ми та­кож від­ві­да­ли блок­по­сти. Там мо­то­ро­шно. Ін­ша ре­аль­ність... То­му ще раз пе­ре­ко­ну­є­шся, усві­дом­лю­єш: по­трі­бно їха­ти на схід Укра­ї­ни, не­зва­жа­ю­чи на куль­тур­ні, істо­ри­чні, ча­со­ві про­ти­річ­чя. Адже бу­ли ча­си, ко­ли й Схі­дна Укра­ї­на ря­ту­ва­ла За­хі­дну! На­віть ба­га­то хто ка­зав, мов­ляв, на за­хо­ді — не укра­їн­ці, а по­ля­ки, там поль­ська го­вір­ка, а ось на схо­ді — Шев­чен­ко, Ко­тля­рев­ський, осе­ред­ки укра­їн­ської куль­ту­ри. Зви­чай­но, на­ша мо­ва — ду­же по­ту­жний чин­ник.

Лю­ди де­ко­трі там ка­за­ли: «Мы по­ни­ма­ем, что вам есть что за­щи­щать... А нам что? Нам — все рав­но»... Спо­ча­тку від­чу­ва­ло­ся, що де­я­кі мі­сце­ві нам до­по­ма­га­ли з га­стро­ля­ми ні­би над си­лу. Лу­на­ли на­віть та­кі ре­плі­ки: «Рас­стрє­лял би цих бан­дер»! У хло­пців, які до­по­ма­га­ли нам із апа­ра­ту­рою, був та­кий ви­раз облич, що вза­га­лі не мо­жу пе­ре­да­ти... А вже під кі­нець на­ших ви­сту­пів во­ни ж ка­за­ли: «При­е­зжай­те еще»... Ми ба­га­то га­стро­лю­ва­ли і в Укра­ї­ні, і за оке­а­ном. Про­те впер­ше по­бу­ва­ли на га­стро­лях, де у за­лі си­ді­ли вояки, по­ра­не­ні... На­пе­ре­до­дні отри­ма­ли ін­фор­ма­цію, що одне з при­мі­щень, у яко­му ма­ли гра­ти «На­цію», за­мі­но­ва­не... до­ве­ло­ся все ре­тель­но пе­ре­ві­ря­ти і я, як ре­жи­сер, був у по­стій­ній на­пру­зі.

При­га­дую, у на­две­чір’я Бо­го­яв­ле­н­ня ми всі за­мо­ви­ли ку­тю і хоч кіль­ка тра­ди­цій­них страв. Ко­мен­дант мі­ста і го­спо­да­рі ре­сто­ра­ну шу­ка­ли по всій око­ли­ці пше­ни­цю для ку­ті. А ми їм за­ко­ля­ду­ва­ли. І ко­ли мі­сце­ві в Сє­ве­ро­до­не­цьку слу­ха­ли ко­ляд­ки, ще­дрів­ки і ще­дре він­шу­ва­н­ня — у них ко­ти­ли­ся сльо­зи... І ми зро­зумі­ли, що все це — їхнє, рі­дне, і во­ни це від­чу­ли десь на ге­не­ти­чно­му рів­ні. Во­ни пла­ка­ли, бо по­чу­ва­ю­ться обма­ну­ти­ми, обді­ле­ни­ми і во­дно­час ща­сли­ви­ми. Бо сльо­зи — це очи­ще­н­ня. Це ка­тар­сис. Ми хоч і не є дер­жав­ни­ми чи­нов­ни­ка­ми, та пі­сля спіл­ку­ва­н­ня нас про­си­ли про укра­їн­ські су­ча­сні книж­ки, а з му­зу­чи­ли­ща і му­зи­чних шкіл — про но­ти й укра­їн­ські пі­сні. І ми ви­ко­на­ли це пі­сля при­їзду, бо обі­ця­ли. Ми зу­стрі­ли­ся з на­шим кра­я­ни­ном із Вер­хо­ви­ни, він там зам­ком­ба­та, хоч за про­фе­сі­єю актор, і він ска­зав: «Я ав­то­ма­том не за­став­лю цих лю­дей лю­би­ти Укра­ї­ну. Я мо­жу хі­ба що за­хи­сти­ти їх. А ви не да­є­те їм ви­бо­ру, бо прав­дою і сво­ї­ми ду­же силь­ни­ми емо­ці­я­ми про­ни­ка­є­те в ду­шу».

На­чаль­ник Лу­ган­сько­го управ­лі­н­ня куль­ту­ри на про­ща­н­ня про­си­ла: «Я го­во­ри­ла з вій­сько­ви­ми За­хі­дної Укра­ї­ни. Во­ни ме­ні з гір­ко­тою ска­за­ли: «У нас вдо­ма «ро­стуть» цвин­та­рі. Але ми вас не зда­мо». І про­си­ла нас зі слі­зьми: «Не від­да­вай­те нас. Не зда­вай­те нас. Знай­те, що ми є!»

«ТА­ЛАНТ ПЕ­ДА­ГО­ГА — ПО­БА­ЧИ­ТИ ІСКРУ»

— Те­а­траль­ні кри­ти­ки на­зи­ва­ють вас одним із лі­де­рів но­вої укра­їн­ської ре­жи­су­ри. Яке май­бу­тнє те­а­тру в Укра­ї­ні і яких ре­форм він по­тре­бує?

— Ми йде мо до кон трак тної фо р - ми і ми ні­ку­ди від цьо­го не ді­не­мо­ся. Це на пер­шо­му ета­пі мо­же бу­ти ду­же бо­лю­чий про­цес. Бо зав­жди є ка­те­го­рія стар­ших і акто­рів се­ре­дньо­го ві­ку, ко­ри­фе­їв, які не так уже ба­га­то за­ді­я­ні в ре­пер­ту­а­рі. Бо мо­лодь більш за­тре­бу­ва­на. То­му слід про­ду­ма­ти, як за­хис ти ти і те по ко лін ня. Є сві то ва пра­кти­ка, і ми теж ру­ха­є­мо­ся до кон- тра­ктної си­сте­ми — це факт. «Зрів­ня­лів­ки» в усьо­му, ста­рої схе­ми ни­ні вже не мо­же бу­ти: чи грає актор ба­га­то, чи не грає, а став­ка одна­ко­ва. І єди­ним сти­му­лом для них за­ли­ша­ло­ся зва­н­ня, що сьо­го­дні ба­га­то хто ста­вить під сум­нів. То­му й де­хто ка­же: «А в Гол­лі­ву­ді не­має звань. Ли­ше ім’я»... Ну, до­бре, ко­ли на дер­жав­но­му рів­ні ми змо­же­мо від­мо­ви­ти­ся від звань. То не­хай. Але ни­ні це на­че мо­раль­ний сти­мул. Але ж акто­ри, які по­трі­бні, та­ла­но­ви­ті і ду­же за­тре­бу­ва­ні, му­сять ма­ти на­дбав­ки і гі­дні­ші за­ро­бі­тки. Це є в Єв­ро­пі. Є рин­ко­вий ві­дбір і в ми­сте­цтві він теж му­сить бу­ти.

— Мо­ло­де по­ко­лі­н­ня акто­рів, яке при­йшло до Іва­но-Фран­ків­сько­го те­а­тру — це, вла­сне, ваш курс, ви­хо­ван­ці Ін­сти­ту­ту ми­стецтв При­кар­пат­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. В. Сте­фа­ни­ка. Як вга­да­ти у мо­ло­дій лю­ди­ні май­бу­тньо­го ці­ка­во­го акто­ра?

— Роз­ка­зую сту­ден­там, що актор­ська про­фе­сія ду­же скла­дна. Бо мо­же хтось со­бі ду­має, що це тіль­ки сла­ва, успіх і ова­ції. Чи мо­жна на­вчи­ти­ся бу­ти акто­ром? Му­сить бу­ти іскра Бо­жа. Але зав­жди тре­ба ба­га­то пра­цю­ва­ти. Та­лант пе­да­го­га — по­ба­чи­ти іскру. Ти ба­чиш щось та­ке в очах, і не знаю чо­му, але то­ді я ка­жу: «З цьо­го бу­де актор». А бу­ває, що на пер­шо­му кур­сі при­хо­дять та­кі під­го­тов­ле­ні, ви­шко­ле­ні лю­ди, але з ча­сом стає зро­зумі­ло, що це вже їхній ру­біж, най­ви­щий рі­вень. І все. А іскра, ба­жа­н­ня і пра­ця — і лю­ди­на по­чи­нає роз­ви­ва­ти­ся й ро­сте. Але в на­вчаль­но­му про­це­сі сту­ден­ти від­сі­ю­ю­ться... І ще над­зви­чай­но ба­га­то ва­жить шко­ла. Я до­бре ро­зу­мію, що мій успіх, успіх Ір­ми Ві­тов­ської за­кла­де­но ще Бо­г­да­ном Ко за ком, на шим пе да го гом у Льво­ві. Це кур­ба­сів­ська шко­ла. Актор по­чи­нає ро­сти з гид­ко­го ка­че­ня­ти і ви­ро­стає у пта­ха, що вміє лі­та­ти і за­ча­ро­ву­ва­ти. Так і з акто­ра­ми мо­ло­ди­ми в ме­не: у них на сце­ні з’яв­ля­є­ться вну­трі­шнє сяй­во. Сві­тло...

«ҐРУН­ТО­ВИЙ СИМВОЛІЗМ»

— Як би ви ви­зна­чи­ли свій на­прям і стиль у те­а­траль­ній ре­жи­су­рі?

— По-рі­зно­му від­зна­ча­ють те­а­тро­знав­ці. Не­дав­но один су­ро­вий кри­тик на­звав це «ґрун­то­вим сим­во­лі­змом». Це я ро­зу­мію як та­кий, що іде від гли­бин­но­го. Від рі­дної зем­лі. Від укра­їн­сько­го ґрун­ту. На­пев­но, в цьо­му вся прав­да. Ме­ні по­до­ба­ю­ться ме­та­фо­ри в ми­сте­цтві, пе­ре­тво­ре­н­ня кур­ба­сів­ські, ко­ли у ви­ста­ві за­кла­де­но зна­ки, ко­ди, які гля­дач має роз­га­да­ти і від­чу­ти. Ко­ли гля­дач не ро­зу­міє спер­шу, що та­ке з ним ро­би­ться, йо­го має за­тя­гу­ва­ти оце від­чу­т­тя. Му­сить бу­ти ро­бо­та ро­зу­му. Я пе­ре­ко­на­ний, що має від­бу­ти­ся ка­тар­сис. Я ду­мав і про так зва­ний єв­ро­пей­ський те­атр, де ро­блять над­то екс­пе­ри­мен­таль­ні ре­чі, де ви­ста­ви бу­ває три­ва­ють по пів­дня. Але я за по­єд­на­н­ня на­шої емо­цій­но­сті, і чут­тє­во­сті з фор­мою за­хі­дною. Са­ме та­кий те­атр ме­ні ці­ка­вий: ко­ли є екс­пе­ри­мен­таль­на мо­ва і на­ше гли­бин­не. Цін­ність те­а­тру по­ля­гає в то­му, що при­йшов­ши до те­а­тру, лю­ди­на мо­же від­чу­ти справ­жню емо­цію, справ­жнє жи­ве по­чу­т­тя.

— Очо­лив­ши те­атр 2008-го вам за кіль­ка ро­ків вда­лось зро­би­ти по­ста­нов­ки ці­ка­ви­ми для гля­да­чів і кри­ти­ків. Ви ба­га­то га­стро­лю­є­те, не ли­ше в Укра­ї­ні, а й за оке­а­ном. Зна­йшли ре­цепт успі­ху?

— Ме­ні по­ща­сти­ло, що до те­а­тру при­йшла мо­лодь — мої учні. У нас у те­а­трі вся тру­па ду­же та­ла­но­ви­та. Є чу­до­ве се­ре­днє і стар­ше по­ко­лі­н­ня. Пів­ро­ку то­му ми від­свя­тку­ва­ли 75 ро­ків те­а­тру. Ни­ні в усьо­го ко­ле­кти­ву є по­ту­га до екс­пе­ри­мен­ту. Є зда­тність ла­ма­ти се­бе і пе­ре­ро­джу­ва­ти­ся в ін­шу якість. Зви­чай­но, до­да­тко­ву ва­гу і сти­мул нам да­ло те, що ми здобули ста­тус «ака­де­мі­чно­го». Але го­лов­не — ці­ка­ві по­ста­нов­ки. Бо актор, я це зро­зу­мів ще бу­ду­чи акто­ром: ко­ли ти в хо­ро­шій ви­ста­ві, ма­єш вда­лу ре­жи­су­ру і ці­ка­ву роль, то лю­ди спри­йма­ють те­бе. Іна­кше — ти па­яц.

ФО­ТО ЮРІЯ БАКАЯ

У ВИ­СТА­ВІ НА­САМ­ПЕ­РЕД ЗА­ХО­ПЛЮЄ ВНУ­ТРІ­ШНІЙ СЮ­ЖЕТ — СТО­СУН­КИ МА­ЛЕНЬ­КО­ГО ОСКАРА ТА РОЖЕВОЇ ПА­НІ. НА­ВІТЬ ЯК­БИ СЦЕ­НА БУ­ЛА ПО­РО­ЖНЬОЮ, ДУ­ЕТ ІР­МИ ВІ­ТОВ­СЬКОЇ ТА ВЛА­ДА БАЛЮКА РОЗЧУЛИВ БИ НА­ВІТЬ НАЙЧЕРСТВІШІ ГЛЯ­ДА­ЦЬКІ СЕР­ЦЯ!

РО­СТИ­СЛАВ ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.