У по­шу­ках осо­би­сто­сті

Чо­му ва­жли­во чи­та­ти Але­ксі­є­вич

Den (Ukrainian) - - Світові Дискусії - Дми­тро ШУШАРІН, істо­рик, пу­блі­цист; Мо­сква

Під час пе­ре­хо­ду пи­сьмен­ни­ка до роз­ря­ду куль­то­вих — а це вель­ми ча­сто тра­пля­є­ться з но­бе­лів­ськи­ми ла­у­ре­а­та­ми — йо­го по­чи­на­ють що­си­ли чи­та­ти. Але це зов­сім не озна­чає, що він бу­де про­чи­та­ний. У ви­пад­ку зі Сві­тла­ною Але­ксі­є­вич ду­же ва­жли­во, щоб її, на­ре­шті, про­чи­та­ли. Її до­ку­мен­таль­на про­за про те, про що аб­со­лю­тно не пи­шуть її ко­ле­ги в Ро­сії і в Укра­ї­ні. Во­на про тих лю­дей, які ство­рю­ють на схо­ді Єв­ро­пи єди­ний то­та­лі­тар­ний про­стір. І це не Пу­тін із Лу­ка­шен­ком і не Яну­ко­вич із По­ро­шен­ком, а на­се­ле­н­ня трьох схі­дно­слов’ян­ських дер­жав. Ко­жен на­род ро­бить це по­сво­є­му, але те, що Але­ксі­є­вич пи­ше ро­сій­ською мо­вою, вка­зує на го­лов­ну ді­ю­чу осо­бу.

У Ро­сії ні­як не хо­чуть ви­зна­ва­ти, що на­род не зав­жди свя­тий. Ось ти­по­вий по­гляд при­стой­ної, за­га­лом, лю­ди­ни, псков­сько­го «ябло­чни­ка» Льва Шлос­бер­га:

«Між ци­ми лю­дьми і на­ро­дом — не про­сто прір­ва. Ці лю­ди гли­бо­ко, ор­га­ні­чно чу­жі на­ро­до­ві, во­ро­жі йо­му, йо­го ін­те­ре­сам, до ко­жно­го сло­ва в на­зві цьо­го вла­дно­го ор­га­ну мо­жна до­да­ти час­тку НЕ: Не­Ра­да Не­Фе­де­ра­ції і по­ді­бне...»

Це клі­ше, яке спо­тво­рює дій­сність із то­чні­стю до нав­па­ки. Втім, ре­аль­ність зов­сім не ці­ка­вить Шлос­бер­га, який іме­нує си­рій­сько­го во­ждя «Ба­сар Ашад». Факти не ва­жли­ві. І не див­но, що текст по­чи­на­є­ться так: «Во­ло­ди­мир Пу­тін ви­рі­шив по­вер­ну­ти­ся до ви­щої лі­ги сві­то­вої по­лі­ти­ки на кро­ві ро­сій­ських вій­сько­во­слу­жбов­ців». А мо­же, все ж та­ки на си­рій­ській кро­ві? І на укра­їн­ській? Ро­сій­ські сол­да­ти їдуть до ін­ших кра­їн не вми­ра­ти, а вби­ва­ти, але й до­сі про ро­сій­ські вій­ни го­во­рять так, ні­би­то окрім цин­ко­вих хло­пчи­ків, про які Але­ксі­є­вич пи­са­ла на по­ча­тку сво­го шля­ху, ні­хто й не ги­не у вій­нах, розв’яза­них Ро­сі­єю.

Тим ча­сом но­вий но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат вже ба­га­то ро­ків пи­ше зов­сім про ін­ше. Чи­та­ли б її, не ди­ву­ва­ли­ся б не­що­дав­но, ко­ли ба­тьки ро­сій­ських офі­це­рів, узя­тих у по­лон в Укра­ї­ні, під­твер­джу­ва­ли офі­цій­ну вер­сію про їхнє звіль­не­н­ня у за­пас. І ко­ли су­во­ра ма­ти над ван­та­жем-200 гор­до за­яви­ла, що її син за­ги­нув за ві­ру Хри­сто­ву. Ось що го­во­рить Але­ксі­є­вич:

«Ми ма­є­мо спра­ву з ро­сій­ською лю­ди­ною, яка за остан­ніх 200 ро­ків май­же 150 ро­ків во­ю­ва­ла. І ні­ко­ли не жи­ла до­бре. Люд­ське жи­т­тя для неї ні­чо­го не вар­те, і по­ня­т­тя про ве­ли­чність не в то­му, що лю­ди­на по­вин­на жи­ти до­бре, а в то­му, що дер­жа­ва має бу­ти ве­ли­ка і на­шпи­го­ва­на ра­ке­та­ми. На цьо­му ве­ли­че­зно­му пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі, осо­бли­во в Ро­сії і Бі­ло­ру­сі, де на­род спо­ча­тку 70 ро­ків обду­рю­ва­ли, по­тім ще 20 ро­ків гра­бу­ва­ли, ви­ро­сли ду­же агре­сив­ні і не­без­пе­чні для сві­ту лю­ди».

І про це сер­йо­зна роз­мо­ва ли­ше по­чи­на­є­ться. Ска­жу ціл­ком ясно: про­ду­ктив­ним вва­жаю обго­во­ре­н­ня укра­їн­ських справ ли­ше з ти­ми роз­су­дли­ви­ми лю­дьми, які ро­зу­мі­ють, що Укра­ї­ну че­ка­ють ро­ки існу­ва­н­ня без Кри­му, без Дон­ба­су, без пов­но­цін­но­го су­ве­ре­ні­те­ту, без єв­ро­асо­ці­а­ції, без пра­гне­н­ня біль­шо­сті на­се­ле­н­ня змі­ни­ти що­не­будь і з по­стій­ною за­гро­зою де­ста­бі­лі­за­ції, те­ри­то­рі­аль­них втрат і ро­сій­ської агре­сії. А та­кож із ін­те­гра­ці­єю з Ро­сі­єю в усіх сфе­рах і на всіх рів­нях, яка все біль­ше по­гли­блю­є­ться

Вже оче­ви­дно, що до но­вої укра­їн­ської елі­ти ко­о­пту­ва­ли­ся не уча­сни­ки АТО і не во­лон­те­ри, а ті, з ким во­ни во­ю­ва­ли. Бо­роть­ба за сво­бо­ду і не­за­ле­жність по­вер­ну­ла­ся між­усо­би­цею і зго­дою на­се­ле­н­ня на втра­ту те­ри­то­рій і обме­же­н­ня су­ве­ре­ні­те­ту.

Ре­шта — са­мо­об­ман, як і мар­ні на­дії на де­ста­бі­лі­за­цію в Ро­сії і на те, що ця де­ста­бі­лі­за­ція мо­же бу­ти бла­го­твор­ною для Укра­ї­ни. Вій­на для Ро­сії — спо­сіб по­лі­пше­н­ня її еко­но­мі­чно­го ста­ну: роз­ра­хун­ки на роз­оре­н­ня і по­сла­бле­н­ня мар­ні, лі­ній­на ло­гі­ка до су­ча­сної еко­но­мі­ки на рів­ні дер­жав­но­му і між­дер­жав­но­му не­прийня­тна.

Те­пер світ дій­сно став одно­по­ляр­ним. Збу­ла­ся ві­ко­ва мрія ро­сі­ян, які жа­да­ли бу­ти аме­ри­кан­ця­ми. Та­ки­ми, яки­ми во­ни їх ба­чать. Кремль зму­шує США зда­ва­ти сво­їх со­ю­зни­ків. Спо­ча­тку Укра­ї­на, те­пер си­рій­ська опо­зи­ція. Оба­ма бур­мо­че «як вам не со­ром­но» і чи­тає мо­раль. А якщо вра­ху­ва­ти, що Ізра­їль він і так уже здав, то ру­ки в крем­ля розв’яза­ні. Близь­кий Схід вва­жай, під ним. Усі вже по­мі­ти­ли: акти­ві­за­ція те­ро­ри­стів у Ізра­ї­лі збі­гла­ся з по­ча­тком ро­сій­ської опе­ра­ції в Си­рії і роз­по­ча­ла­ся від­ра­зу пі­сля ві­зи­ту Ма­хму­да Аб­ба­са до Мо­скви. Пе­ре­ко­на­ний, що го­лов­ною ме­тою крем­ля на Близь­ко­му Схо­ді був і за­ли­ша­є­ться Ізра­їль.

І всі уча­сни­ки по­дій — Оба­ма, Мер­кель, Ол­ланд, По­ро­шен­ко — мо­жуть з пов­ним пра­вом ска­за­ти, що ви­ко­ну­ють во­лю на­ро­ду, во­лю ви­бор­ців, а Пу­тін — во­лю ма­си.

Ма­со­ва куль­ту­ра і ма­со­ві ко­му­ні­ка­ції оста­то­чно до­ве­ли, що то­та­лі­та­ризм — це на­ро­до­вла­д­дя, ре­зуль­тат на­ро­дно­го ви­бо­ру. І по­ро­джу­є­ться то­та­лі­та­ризм не­ді­є­зда­тні­стю де­мо­кра­тії, яка зов­сім не має бу­ти, за при­ро­дою сво­єю, пря­мим ви­ра­же­н­ням всіх ба­жань біль­шо­сті. Іна­кше б ні­хто не пла­тив по­да­тків — їх же то­чно вза­га­лі ні­хто пла­ти­ти не хо­че. Де­мо­кра­тія — це спо­сіб фор­му­ва­н­ня інституційної си­сте­ми управ­лі­н­ня і до­бір лю­дей для управ­лі­н­ня ці­єю си­сте­мою. І їхнє зав­да­н­ня — при­йма­ти ухва­ли на ко­ристь на­ції, су­спіль­ства і дер­жа­ви, що да­ле­ко не зав­жди від­по­від­ає во­лі біль­шо­сті.

Про­ти­сто­я­н­ня ро­сій­ській за­гро­зі, на­стан­ню ро­сій­сько­го то­та­лі­та­ри­зму, без­пе­ре­чно, від­по­від­ає ін­те­ре­сам ци­ві­лі­зо­ва­них на­цій. Але не від­по­від­ає їхнім ба­жа­н­ням, до­три­ма­н­ня яких зов­сім не є де­мо­кра­ті­єю, а ство­ре­н­ням то­та­лі­тар­но­го сві­ту. Са­ме це я і мав на увазі, ко­ли го­во­рив, що світ стає то­та­лі­тар­ним.

Прийня­ти цей по­гляд, по­ди­ви­ти­ся на світ у та­кій опти­ці не так про­сто. Це від­мо­ва не ли­ше від ро­сій­ських тра­ди­цій ша­ну­ва­н­ня на­ро­ду і по­шу­ків сі­ря­чин­ної прав­ди, але й від то­го ба­че­н­ня сві­ту, яке скла­ло­ся в ін­те­ле­кту­аль­но­му і куль­тур­но­му мейн­стри­мі юде­о­хри­сти­ян­ської ци­ві­лі­за­ції пі­сля Пер­шої сві­то­вої вій­ни. Не мо­жна ска­за­ти, що по­ді­бної ре­ві­зії не від­бу­ва­ло­ся — мо­жна на­зва­ти де­ся­тки імен від Че­стер­то­на та Ор­вел­ла до Рей­га­на і Те­тчер. Але па­ну­ю­чи­ми бу­ли і за­ли­ша­ю­ться ан­ти­ін­сти­ту­цій­ні на­строї, які сфор­му­ва­ли­ся на­при­кін­ці Пер­шої сві­то­вої вій­ни. Зна­чне мі­сце се­ред них по­сі­дає па­ци­фізм — най­ва­жли­ві­ше зна­ря­д­дя то­та­лі­та­ри­зму, як до­вів і до­свід Мюн­хе­на і ста­лін­сько­го ру­ху за мир, що став стра­те­гі­чним успі­хом СРСР.

Сло­ва «бо­роть­ба за мир» на­стіль­ки ском­про­ме­то­ва­ні, що ні­хто не на­ва­жу­є­ться вживати їх в пер­вин­но­му зна­чен­ні. Тим ча­сом це дій­сно бо­роть­ба, а ін­ко­ли й вій­на, якою бу­ла Ше­сти­ден­на вій­на, роз­по­ча­та Ізра­ї­лем. У наш час ча­сти­ною та­кої бо­роть­би ста­ли і по­дії в Оде­сі, пі­сля якої ва­тни­ки пе­ре­ко­на­ли­ся, що во­ни са­мі мо­жуть зго­рі­ти в по­же­жі, яку во­ни са­мі роз­па­лю­ва­ли. Та­кою бо­роть­бою бу­ла й обі­цян­ка мі­сько­го го­ло­ви Ми­ко­ла­є­ва стрі­ля­ти на ура­же­н­ня. Бле­фу­вав, зви­чай­но, але пе­ре­мож­ців не судять — пе­ре­ві­ря­ти йо­го сло­ва ні­хто не зва­жи­ться. І Але­ксі­є­вич зов­сім не па­ци­фіс­тка, іна­кше б жо­дно­го ряд­ка не на­пи­са­ла б. Мир не до­ся­га­є­ться на­пу­че­н­ня­ми і не­ді­я­н­ням.

Зу­пи­ни­ти то­та­лі­та­ризм мо­же ли­ше ін­сти­ту­цій­на де­мо­кра­тія зі всі­ма сво­ї­ми ва­да­ми і по­ро­ка­ми. Го­лов­не — щоб без усі­ля­ких ін­но­ва­цій і вдо­ско­на­лень — ту­па при­мі­тив­на де­мо­кра­тія, ту­па при­мі­тив­на бю­ро­кра­тія, пов­на без­ду­хов­ність, ні­якої па­сіо­нар­но­сті і на­тхнен­но­сті, ні­яких спроб пря­мої де­мо­кра­тії, ні­яко­го син­ди­ка­лі­зму, ні­якої кор­по­ра­тив­но­сті.

І все? Так про­сто? Ні, зви­чай­но. Ін­сти­ту­цій­ність і те­хно­ло­гі­чність ста­ють зна­ря­д­дям то­та­лі­та­ри­зму, якщо в них не­має го­лов­ної складової де­мо­кра­тії — лю­ди­ни, люд­ської осо­би­сто­сті. Фор­му­ла то­та­лі­та­ри­зму: ін­сти­ту­ції — те­хно­ло­гія — ма­си, тоб­то де­мо­кра­тія мі­нус осо­ба. По­шу­ка­ми осо­би­сто­сті і при­свя­ти­ла своє жи­т­тя Але­ксїє­вич, ви­вча­ю­чи при­чи­ни пе­ре­тво­ре­н­ня лю­дей на ма­су, ко­ли на­чеб­то є зов­ні­шні умо­ви для ін­шої ево­лю­ції.

ФО­ТО РЕЙТЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.