Ге­о­по­лі­ти­ка з ме­чем в ру­ках і ди­пло­ма­ті­єю в го­ло­ві

Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське за ча­сів Ві­тов­та

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка -

Сьо­го­дні у Схі­дно­єв­ро­пей­сько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки від­бу­де­ться між­на­ро­дна на­у­ко­во-пра­кти­чна кон­фе­рен­ція, при­свя­че­на ве­ли­ко­му ли­тов­цю – кня­зю Ві­тов­ту

Цей ви­зна­чний дер­жав­ний кер­ма­нич був на­при­кін­ці ХІV — на по­ча­тку XV сто­літь одним із най­впли­во­ві­ших во­ло­да­рів Єв­ро­пи. З йо­го дум­кою ра­ху­ва­лись ви­со­ко­по­ва­жні мо­нар­хи; роз­мі­ри й по­ту­га очо­лю­ва­но­го ним у 1392 — 1430 рр. Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го во­і­сти­ну все­ля­ли по­ва­гу. Бо йшло­ся про най­біль­ше дер­жав­не утво­ре­н­ня то­го­ча­сної Схі­дної Єв­ро­пи, мас­шта­би яко­го бу­ли ціл­ком по­рів­нян­ни­ми з на­шою дав­ньо­укра­їн­ською ім­пе­рі­єю — Ки­їв­ською Рус­сю. Ао­чіль­ник йо­го — Ве­ли­кий Князь Ві­товт (близь­ко 1350 — 1430 рр.) — став, ви­слов­лю­ю­чись су­ча­сни­ми тер­мі­на­ми, — «фі­шкою», «брен­дом» вкрай су­пе­ре­чли­вої та, во­дно­час, ви­ня­тко­во ці­ка­вої істо­рії ли­тов­сько­го, укра­їн­сько­го та бі­ло­ру­сько­го на­ро­дів ті­єї до­би (до­да­мо, між ін­шим, що у ме­жі йо­го кня­зів­ства вхо­ди­ли та­кож і смо­лен­ські, ря­зан­ські, туль­ські та ін­ші зем­лі, зго­дом при­єд­на­ні до Мо­ско­вії).

Жи­т­тя Ві­тов­та (Ві­та­у­та­са) є ці­ка­вим у ба­га­тьох аспе­ктах. Цей во­ло­дар, пле­мін­ник зна­ме­ни­то­го Ве­ли­ко­го Кня­зя Оль­гер­да (Аль­гір­да­са, 1296 — 1377, при вла­ді був у 1345 — 1377 рр.), з юних ро­ків му­сив во­ю­ва­ти, не ви­пу­ска­ю­чи з рук ме­ча (пер­шим йо­го бо­єм бу­ла би­тва при Ру­дау, ко­ли май­бу­тньо­му ве­ли­ко­му кня­зе­ві бу­ло ли­ше 20) — і так до кін­ця жи­т­тя, ди­во­ви­жно, як на ті ча­си, три­ва­ло­го (80 ро­ків!). Про­мо­ви­стий факт: са­ме Ві­товт, фа­кти­чний го­лов­но­ко­ман­ду­вач об’єд­на­них поль­сько-укра­їн­ських-ли­тов­сько-бі­ло­ру­ських військ у би­тві під Грюн­дваль­дом (15 ли­пня 1410 ро­ку), ві­ді­грав, по су­ті, ви­зна­чаль­ну роль у цій сла­ве­тній пе­ре­мо­зі над ар­мі­єю мо­гу­тньо­го Тев­тон­сько­го ор­де­на, пе­ре­мо­зі, яка до­зво­ли­ла за­хи­сти­ти дер­жав­ну не­за­ле­жність на­ро­дів Схі­дної Єв­ро­пи. Уже це свід­чить про не­аби­який слід в істо­рії, за­ли­ше­ний на­шим ге­ро­єм.

Але не менш ці­ка­вим є вплив Ве­ли­ко­го Кня­зя Ві­тов­та на по­лі­ти­чний, іде­о­ло­гі­чний, ба біль­ше, ци­ві­лі­за­цій­ний роз­ви­ток вві­ре­ної йо­му дер­жа­ви. Бу­ду­чи да­ле­ко­гля­дним пра­ви­те­лем, він пре­кра­сно ба­чив, які сер­йо­зні су­пе­ре­чно­сті (між пра­во­слав­ни­ми укра­їн­ця­ми «ру­си­на­ми», «бо­я­ра­ми ру­ськи­ми», з одно­го бо­ку, по­ту­жним ка­то­ли­цьким за­хі­дним су­сі­дом — Річ­чю По­спо­ли­тою, який по­віль­но, але не­вбла­ган­но «на­ви­сав» над Ім­пе­рі­єю Ві­тов­та, пра­гну­чи по­гли­ну­ти її, з дру­го­го, етні­чни­ми ли­тов­ця­ми, бі­ло­ру­са­ми, які пев­ною мі­рою ще не зов­сім ви­зна­чи­лись зі сво­єю ре­лі­гій­ною та по­лі­ти­чною при­на­ле­жні­стю, з тре­тьо­го) за­гро­жу­ва­ли май­бу­тньо­му йо­го дер­жа­ви. До ре­чі, не ви­пад­ко­вим є те, що Ві­товт три­чі хре­стив­ся впро­довж жи­т­тя: 1382 ро­ку за ка­то­ли­цьким обря­дом, взяв­ши ім’я Ві­ганд; че­рез два ро­ки — вже за пра­во­слав­ним обря­дом, під йме­н­ням Але­ксандр. Це ду­же по­ка­зо­вий факт. У ве­ли­че­зній, ба­га­то­кон­фе­сій­ній (але то­ді, за Ві­тов­та, у біль­шо­сті все ж пра­во­слав­ній) дер­жа­ві, з кор­до­на­ми від Віль­но до рі­чки Оки (а за­го­ни Ві­тов­та, бу­ва­ло, до­хо­ди­ли й до Вол­ги, пе­ре­слі­ду­ю­чи та­тар­ські вій­ська!), від Бал­тій­сько­го мо­ря до Чор­но­го й до До­ну, вклю­ча­ю­чи всі ли­тов­ські, бі­ло­ру­ські й пе­ре­ва­жну ча­сти­ну укра­їн­ських зе­мель (крім Га­ли­чи­ни), зокре­ма й Во­линь з Лу­цьком, По­ді­л­ля, Ки­їв, Чер­ні­гів, Нов­го­род-Сі­вер­ський — у та­кій ко­ло­саль­ній дер­жа­ві не­ми­ну­чою умо­вою успі­шно­го управ­лі­н­ня ста­ва­ла зда­тність лі­де­ра зна­хо­ди­ти вну­трі­шній «ба­ланс», якщо не­об­хі­дно, на­віть «ла­ві­ру­ва­ти», ма­нев­ру­ва­ти по­між про­ти­ле­жни­ми та­бо­ра­ми. І Ве­ли­кий князь Ві­товт це чу­до­во ро­зу­мів; не вар­то ду­ма­ти, що се­ре­дньо­ві­чні кер­ма­ни­чі ли­ше во­ю­ва­ли й ору­ду­ва­ли ме­чем — по­лі­ти­чна стра­те­гія теж не бу­ла чу­жою для них.

По­вер­та­ю­чись кон­кре­тно до на­шо­го ге­роя, слід бо­дай коротко роз­гля­ну­ти ха­ра­ктер вну­трі­шньо­го устрою са­мо­го Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го. Для укра­їн­ців, пе­ре­дов­сім над­дні­прян­ців, ли­тов­ське па­ну­ва­н­ня (ще з ча­сів Оль­гер­да, який під­ко­рив со­бі Ки­їв 1362 ро­ку) бу­ло прийня­тні­шим, аніж жор­сто­ке іго Зо­ло­тої Ор­ди. Окрім цьо­го, ли­тов­ці, за бра­ком лю­дей для управ­лі­н­ня ве­ли­че­зни­ми об­ши­ра­ми при­єд­на­них зе­мель (а укра­їн­ці, ще раз під­кре­сли­мо, скла­да­ли вель­ми зна­чну ча­сти­ну на­се­ле­н­ня дер­жа­ви), до­зво­ля­ли мі­сце­вій укра­їн­ській зна­ті обі­йма­ти най­ви­щі адмі­ні­стра­тив­ні по­са­ди. Та­ка по­лі­ти­ка спри­я­ла то­му, що ця знать актив­но при­єд­ну­ва­лась до пе­ре­мож­ців. І, по-тре­тє, на від­мі­ну від та­тар на ли­тов­ців не ди­ви­ли­ся як на ціл­ко­ви­тих чу­жин­ців. Ли­тов­ська вер­хів­ка, ще від ча­сів Ве­ли­ко­го кня­зя Ге­ди­мі­на (Ге­ди­мі­на­са, 20-40-і ро­ки ХІV сто­лі­т­тя), не­у­хиль­но по­тра­пля­ла під куль­тур­ні впли­ви сво­їх слов’ян­ських під­да­них. Ба­га­то кня­зів з ди­на­стії Ге­ди­мі­на­сів прийня­ли хри­сти­ян­ство, при­чо­му зро­ста­ла й час­тка пра­во­слав­них хри­сти­ян. Ру­ська (фа­кти­чно ста­ро­укра­їн­ська) мо­ва біль­шо­сті на­се­ле­н­ня кня­зів­ства ста­ла офі­цій­ною мо­вою уря­ду Ве­ли­ко­го кня­зів­ства. Ви­яв­ля­ю­чи не­змін­ну по­ва­гу до мі­сце­вих зви­ча­їв, ли­тов­ці під­кре­слю­ва­ли: «Ми ста­ро­го не змі­ню­є­мо, а но­во­го не впро­ва­джу­є­мо».

Ба біль­ше, Ге­ди­мін, Оль­герд й, осо­бли­во, Ві­товт на­стіль­ки вже при­сто­су­ва­ли­ся до мі­сце­вих зви­ча­їв Укра­ї­ни та Бі­ло­ру­сі, що за 2—3 по­ко­лі­н­ня за ви­гля­дом, мо­вою та по­ве­дін­кою вже на­га­ду­ва­ли кня­зів до­би Ки­їв­ської Ру­сі, тоб­то Рю­ри­ко­ви­чів. Во­ни (Ві­товт, мож- бо­лі­сні ком­про­мі­си зі зна­чно змі­цні­лою за ча­сів Ка­зи­ми­ра Ве­ли­ко­го (1320 — 1370) Річ­чю По­спо­ли­тою, що її, пі­сля ди­на­сти­чної Крев­ської унії 1385 р., очо­лю­вав дво­ю­рі­дний брат Ві­тов­та — Ягай­ло (Ягел­ло). Остан­ній на­ма­гав­ся, не ду­же при­хо­ву­ю­чи цьо­го, ти­сну­ти на Ве­ли­ко­го кня­зя і там, де це мо­жли­во, — ди­кту­ва­ти свою во­лю. Лег­ко уяви­ти, як це спри­ймав Ві­товт — бо наш ге­рой до­бре, за­над­то до­бре пам’ятав, що са­ме Ягай­ло від­дав не­гла­сний на­каз за­ду­ши­ти йо­го ба­тька, Кей­сту­та, у Крев­сько­му зам­ку, в сер­пні 1382 ро­ку, обма­ном за­хо­пив­ши пе­ред цим йо­го в по­лон (за­про­сив­ши до зам­ку ні­би­то «на пе­ре­го­во­ри»). Але що вді­єш: до­во­ди­лось ве­сти дов­гі, за­над­то дов­гі по­лі­ти­чні тор­ги з вбив­цею ба­тька, а те­пер уже — ко­ро­лем Ре­чі По­спо­ли­тої про умо­ви вза­є­мо­дії двох дер­жав, Поль­щі та Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, про умо­ви оста­то­чно­го й офі­цій­но­го ви­зна­н­ня Ягай­лом Ві­тов­та як ле­гі­тим­но­го Ве­ли­ко­го кня­зя. Ця по­дія від­бу­ла­ся ли­ше 1392 ро­ку, ко­ли ге­рою на­шої роз­по­віді бу­ло вже за со­рок...

Кіль­ка ра­зів пі­сля 1385 ро­ку, тоб­то пі­сля Крев­ської унії, яка вста­но­ви­ла осо­би­сті­сно-ди­на­сти­чні сі­мей­ні по­лі­ти­чні зв’яз­ки між Поль­щею та Ве­ли­ким кня­зів­ством, Ві­товт ро­бив спро­би ро­зі­рва­ти зв’яз­ки з Річ­чю По­спо­ли­тою й на­віть здо­бу­ти со­бі ко­ро­лів­ський ти­тул. Оста­н­ня ме­та так і це бу­ла ціл­ком до­ся­гну­та Ві­тов­том (про це — ниж­че); слід, однак, від­зна­чи­ти, що за Ві­тов­та Ли­тва, без­умов­но, збе­рі­га­ла ціл­ко­ви­ту дер­жав­ну не­за­ле­жність (як­би не по­раз­ка у би­тві під Вор­склою із та­та­ра­ми 1399 ро­ку, мас­шта­би йо­го дер­жа­ви, так са­мо як її май­бу­тня по­ту­жність, мо­гли б бу­ти ще не­змір­но біль­ши­ми). З ін­шо­го бо­ку, по­сту­по­во на­би­рав обер­тів си­стем­ний про­цес пе­ре­хо­ду прав­ля­чої елі­ти Ве­ли­ко­го кня­зів­ства у ка­то­ли­цтво (спо­ча­тку по­рів­ня­но не­ве­ли­кої ча­сти­ни ото­че­н­ня Ві­тов­та, зго­дом — де­да­лі ма­со­ві­ше). У 1413 р. ко­роль Ре­чі По­спо­ли­тої Ягай­ло уро­чи­сто обі­цяв (згі­дно з умо­ва­ми так зва­ної Го­ро­день­ської унії) да­ру­ва­ти ли­тов­ським бо­я­рам-ка­то­ли­кам та­кі ж ши­ро­кі пра­ва, що їх не­за­дов­го до цьо­го здо­бу­ла со­бі поль­ська шля­хта. Одра­зу пі­сля цьо­го 47 поль­ських шля­хе­тних ро­дин за­про­по­ну­ва­ли та­ко­му ж чи­слу ли­тов­ських бо­яр­ських ро­дів за­по­зи­чи­ти їхні гер­би. Але та­кий мі­рою мо­жна про­ве­сти па­ра­лель між Ві­тов­том та Яро­сла­вом Му­дрим). Ві­тов­та на­віть не­по­ко­ї­ло, що ба­га­то кня­зів з ди­на­стії Ге­ди­мі­на­сів укра­ї­ні­зу­ва­ли­ся та пу­сти­ли на­стіль­ки гли­бо­ке та мі­цне ко­рі­н­ня у сво­їх зем­лях, що ста­ли пе­ре­йма­ти­ся мі­сце­ви­ми ін­те­ре­са­ми біль­ше, аніж спра­ва­ми Ве­ли­ко­го кня­зів­ства у ці­ло­му. Так не­да­ле­ко, ду­мав Ві­товт, і до се­па­ра­тист­ських на­стро­їв!

Пра­гну­чи ви­пра­ви­ти си­ту­а­цію, Ві­товт по­стій­но пе­ре­во­див кня­зів з одних во­ло­дінь до ін­ших, по­збав­ля­ю­чи їх мі­сце­вої під­трим­ки. Так, при­мі­ром, Фе­дір Лю­бар­то­вич, лу­цький во­ло­дар, ма­є­ток за ма­є­тком був по­збав­ле­ний сво­їх ба­га­тих во­лин­ських зе­мель. Як «ком­пен­са­цію» йо­му за­про­по­ну­ва­ли від­но­сно бі­дні­ше й від­да­ле­не Нов­го­ро­дСі­вер­ське кня­зів­ство, що йо­го він, зро­зумі­ло, ду­же не хо­тів при­йма­ти. Але, зре­штою, му­сив. Якщо ж князь «пру­чав­ся» (так ро­бив Фе­дір Ко­рі­а­то­вич По­діль­ський), Ві­товт зви­ну­ва­чу­вав йо­го у не­по­ко­рі, на­па­дав на ньо­го зі сво­їм вій­ськом і зму­шу­вав ті­ка­ти у ви­гна­н­ня. На мі­сце на­пів­не­за­ле­жних кня­зів Ві­товт при­зна­чав вла­сних уря­дни­ків, ча­сто із чи­сла не ти­ту­ло­ва­них бо­яр, які во­ло­ді­ли зем­ля­ми «з ла­ски Ве­ли­ко­го кня­зя». Так укра­їн­ська знать від­чу­ла «при­на­ди» силь­ної цен­тра­лі­зо­ва­ної вла­ди, ра­ні­ше не­ві­до­мої їй. Ясна річ, та­ка по­лі­ти­ка ви­кли­ка­ла, в то­му чи­слі, і хви­лю не­вдо­во­ле­н­ня з бо­ку ці­єї зна­ті.

Ду­же актив­ною бу­ла і зов­ні­шня по­лі­ти­ка Ві­тов­та. Ли­ше один ці­ка­вий штрих: пов­стан­ці-по­слі­дов­ни­ки ле­ген­дар­но­го Яна Гу­са в Че­хії сво­го ча­су (1422 р.) про­го­ло­си­ли Ве­ли­ко­го кня­зя «Ко­ро­лем гу­си­тів» (у вдя­чність за по­лі­ти­чну, ма­те­рі­аль­ну та мо­раль­ну під­трим­ку). Але вер­ши­ною ди­пло­ма­ти­чної ді­яль­но­сті во­ло­да­ря з Віль­но, по­за сум­ні­вом, ста­ла йо­го актив­на участь у зна­ме­ни­то­му Лу­цько­му з’їзді мо­нар­хів (сі­чень 1429 р.). Без пе­ре­біль­ше­н­ня, сто­ли­ця Во­ли­ні ста­ла у ті дні все­єв­ро­пей­ським цен­тром по­лі­ти­ки і ди­пло­ма­тії. Адже по­ди­ви­мось хо­ча б на спи­сок уча­сни­ків за­хо­ду (окрім Ві­тов­та). Це ко­роль Ні­меч­чи­ни (Рим­ський ко­роль), май­бу­тній ім­пе­ра­тор Свя­щен­ної рим­ської ім­пе­рії Си­ги­змунд; ко­роль Ре­чі По­спо­ли­тої Ягай­ло; по­сол Рим­сько­го ши на сво­го ко­ро­ля, при­му­си­ла йо­го від­кли­ка­ти свою зго­ду. По­при це, під­го­тов­ка до ко­ро­на­ції Ві­тов­та три­ва­ла — в об­хід Поль­щі.

Це­ре­мо­нія бу­ла за­пла­но­ва­на на ве­ре­сень 1430 ро­ку, на Рі­здво Пре­свя­тої Ді­ви Ма­рії, про­те во­на не від­бу­ла­ся, бо по­ля­ки не пропу­сти­ли до Ве­ли­ко­го кня­зя де­ле­га­цію від ко­ро­ля Си­ги­змун­да, ко­тра ве­зла ви­го­тов­ле­ні у Нюрн­бер­зі ко­ро­ни Ві­тов­та та йо­го дру­жи­ни Уля­ни. В жов­тні у Віль­но Ягай­ло, як свід­чать де­я­кі істо­ри­чні дже­ре­ла, за­про­по­ну­вав ком­про­міс, який до­пу­скав ко­ро­на­цію, але з умо­вою, що пі­сля смер­ті ста­ро­го Ві­тов­та ко­ро­на ко­ро­ля ли­тов­сько­го пе­ре­йшла б до одно­го з си­нів Ягай­ла. Остан­ні ли­сти Ві­тов­та свід­чать про те, що він не ви­клю­чав сво­єї зго­ди. Про­те йо­го пра­гне­н­ня ко­ро­ну­ва­ти­ся, під­не­сти ранг сво­єї дер­жа­ви і свій осо­би­сто, за­без­пе­чив­ши цим су­ве­ре­ні­тет Ве­ли­ко­го кня­зів­ства (хто­зна, як на­да­лі роз­ви­ва­ла­ся б істо­рія, як­би Ві­товт зміг зро­би­ти це?) — не здій­сни­ло­ся. 80-рі­чний мо­нарх ра­пто­во за­хво­рів і по­мер 27 жов­тня 1430 ро­ку, в Тро­ках (ни­ні — Тра­кай, Ли­тва), мі­сце йо­го по­хо­ва­н­ня до­сі є дис­ку­сій­ним. Що ж до ко­ро­ни, то най­більш об­ґрун­то­ва­ним є при­пу­ще­н­ня, що її пе­ре­хо­пи­ли поль­ські шля­хти­чі.

*** Ім’я та спра­ви Ві­та­у­та­са-Ві­тов­та є най­кра­щим під­твер­дже­н­ням ре­аль­ної (без ла­пок) спіль­ної істо­рії ли­тов­сько­го та укра­їн­сько­го на­ро­дів. Мар­тін Кро­мер, поль­ський хро­ніст ХVI сто­лі­т­тя, за­зна­чав, що, хоч при­жит­тє­вих порт­ре­тів Ве­ли­ко­го кня­зя не збе­ре­гло­ся (усі зо­бра­же­н­ня ство­ре­ні вже пі­сля йо­го смер­ті, че­рез де­ся­тки ро­ків) — ім’я йо­го ні­ко­ли не бу­де за­бу­те. А су­ча­сник Ві­та­у­та­са, ав­тор (схо­же, ано­нім­ний) «По­хваль­но­го сло­ва» мо­нар­ху з Віль­но, пи­сав, що «був ве­ли­кий князь Ві­товт силь­ний го­спо­дар, і слав­ний був по всіх зем­лях, і ба­га­то ца­рів і кня­зів слу­жи­ли при дво­рі йо­го». На дум­ку ж Си­ги­змун­да Гер­бер­штей­на, ав­стрій­сько­го та ні­ме­цько­го ман­дрів­ни­ка й ди­пло­ма­та по­ча­тку ХVI сто­лі­т­тя (від­ві­дав, зокре­ма, і Мо­ско­вію та за­ли­шив про цю по­до­рож пре­ці­ка­ву кни­гу) — «То був муж, кра­що­го за яко­го Ли­тва не ма­ла». Час під­твер­див слу­шність та­кої оцін­ки.

ІЛЮСТРАЦІЯ З САЙ­ТА WIKIMEDIA. ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.