Жі­но­ча нор­ма

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Що­дня, по­спі­ша­ю­чи у спра­вах, ін­ко­ли про­кру­чу і дві­три да­ле­кі ди­стан­ції у мі­сько­му ме­тро, ме­ха­ні­чно слу­ха­ю­чи на­пів­ву­ха всі­ля­кі ого­ло­ше­н­ня. Осо­бли­во ча­сто го­во­рять про те, що «ді­тей тре­ба три­ма­ти на ру­ках, а не пе­ре­во­зи­ти у ві­зо­чках». Ме­не це пря­мо не сто­су­ва­ло­ся, не­хай ма­ту­сі з ма­ля­та­ми та ві­зо­чка­ми за­пам’ято­ву­ють. Ось і пропу­сти­ла че­рез по­верх­не­ве про­чи­та­н­ня си­гна­лу те, що в ме­тро так обзи­ва­ють і «крав­чу­чки». Пра­виль­ні­ше, ді­зна­ла­ся, спо­сте­рі­га­ю­чи, як чер­го­ва бі­ля тур­ні­ке­та на стан­ції ме­тро «Бо­ри­спіль­ська» за­галь­му­ва­ла, не про­пу­ска­ю­чи злег­ка стом­ле­ну жін­ку зі спро­ще­ною «крав­чу­чкою» в ру­ках. Па­са­жир­ка яв­но роз­гу­би­ла­ся, не зна­ла, як вчи­ни­ти зі сво­їм ван­та­жем, я, вслу­ху­ю­чись у їхню пе­ре­пал­ку, на­віть зди­ву­ва­ла­ся — адже «крав­чу­чки» на­чеб­то у нас у за­ко­ні з 90-х, во­ни по­стій­но мель­ка­ють і на ву­ли­ці, і в транс­пор­ті. Ви­яв­ля­є­ться, чи й ви зди­ву­є­те­ся, чи тіль­ки я про це не зна­ла, існу­ють ці сум­ки на ко­лі­ща­тках на­чеб­то одя­гне­ні і го­лі. Чим не сю­жет, що чі­пко втя­гує у свою ін­три­гу. Так от — «крав­чу­чки» в одя­зі, тоб­то зі сво­єю рі­дною сум­кою, не­мов­би ма­ють свій «шен­ген» для ме­тро, а «крав­чу­чки» (теж у за­вод­сько­му ви­ко­нан­ні) з ого­ле­ною ар­ма­ту­рою, до якої мо­жна при­крі­пи­ти свою сум­ку, — ні. На­віть якщо роз­мір ім­про­ві­зо­ва­ної сум­ки не пе­ре­ви­щує роз­мі­ри стан­дар­тно одя­гне­ної. Пра­виль­ні­ше, ви­хід є, по­ясни­ли — тре­ба при вхо­ді все роз’єд­на­ти, кіль­ка ра­зів під­няв­ши-опу­стив­ши ва­гу, а про­йшов­ши до по­їздів ме­трів 20 — зно­ву з’єд­на­ти, при­ро­дно, пе­ре­ки­нув­ши зно­ву ту жва­гу, адже кон­стру­кція по­вин­на бу­ла зня­ти ці не­зру­чно­сті, але ж... З’єд­нав вко­тре — і їдь, ку­ди тре­ба, до на­сту­пної стрі­чки еска­ла­то­ра. Жін­ка вже май­же пла­ка­ла, у неї в сум­ці бу­ло 10 кг яблук плюс іще рюк­зак не­кво­лий, все це при­єд­на­н­ня і від­тор­гне­н­ня ство­рю­ва­ло яв­ну про­бле­му. Її вря­ту­ва­ло те, що бу­ла во­на сим­па­ти­чно роз­гу­бле­ною, ще в то­му ві­ці, ко­ли не­зна­йо­мим чо­ло­ві­кам хо­че­ться до­по­мог­ти, і зна­йшов­ся та­кий, все це у ньо­го ви­йшло вправ­но і швид­ко, і жін­ка бла­го­по­лу­чно до­їха­ла до сво­єї кін­це­вої стан­ції «Зо­ло­ті во­ро­та». Па­ні, яка всти­гла ли­ше пів­го­ди­ни то­му від­чу­ти се­бе не­ле­га­лом у рі­дно­му мі­сті, де­яким пі­до­зрі­лим еле­мен­том, са­ма пі­ді­йшла до чер­го­вої на сво­їй кін­це­вій і уто­чни­ла — з кон­стру­кці­єю мо­жна під­ні­ма­ти­ся чи тре­ба зно­ву ме­ту­ши­ти­ся. Йдіть, по­чу­ла во­на, у вас же ван­таж скром­ний. Тіль­ки аку­ра­тно, по­чу­ла во­на нав­здо­гін. У скве­ри­ку бі­ля Зо­ло­тих во­ріт во­на сі­ла на ла­ву, ця крав­чу­чка-обман­ка так її ви­мо­та­ла, що яблу­чна ха­зяй­ка ви­рі­ши­ла пе­ре­по­чи­ти, а оскіль­ки ми з нею їха­ли з се­ла в одно­му ав­то­бу­сі го­ди­ни три, то з не­зна­йом­кою і роз­го­во­ри­ла­ся. Ви­яв­ля­є­ться, її не­ве­ли­ка, лег­ка і до­ла­дна кон­стру­кція і спо­ку­си­ла тим, що обі­ця­ла ін­те­лі­ген­тно до­по­мог­ти за­ма­ску­ва­ти ван­таж, зні­ма­ю­чи на­ван­та­же­н­ня і до­зво­ля­ю­чи лег­ко до­во­зи­ти не­об­хі­дне з да­чі. Як на зло, пе­ред на­ши­ми очи­ма зу­пи­ни­ла­ся за­льо­тна ре­клам­на ма­ши­на, і хо­чеш не хо­чеш я про­чи­та­ла їхню про­по­зи­цію: «Якщо вто­ми­ла­ся спи­на — ось во­ни крі­сла, що на­бу­ва­ють фор­ми ті­ла, ма­са­жу­ють, роз­кла­да­ю­ться в ліж­ко, ре­гу­лю­ють вла­сну жорс­ткість...». Ми­мо­во­лі про­дов­жи­ла — і усу­ва­ють жит­тє­ві під­ніж­ки. Ми по­смі­хну­ли­ся, але, вла­сне, чо­му? Ко­ли спо­сте­рі­гаю за пу­блі­кою в ав­то­бу­сах на сіль­ських мар­шру­тах, не раз охо­плює жах: які ван­та­жі пе­ре­тя­гу­ють на со­бі жін­ки, не­на­че врів­но­ва­жу­ю­чи дум­ку, якщо всі шлю­би з ча­сом ста­ють не­мов­би одно­ста­те­ви­ми, так і ван­та­жо­пі­д­йом­ність ви­рів­ню­є­ться, втра­ча­ю­чи озна­ки по­бла­жок для слаб­кої ста­ті. На їстів­но­му, сіль­сько­му мар­шру­ті ав­то­бус по­стій­но галь­му­ють — все зро­зумі­ло, чер­го­ва су­мо­чка отак 10—20—25—30 кг про­си­ться до мі­ста. Так сіль­ські ма­ми на ве­ло­си­пе­дах, во­зах, та­чках під­во­зя­чи свій ван­таж до ав­то­бу­са, що пря­мує до Ки­є­ва, до­мов­ля­ю­ться з во­ді­єм про пе­ре­прав­ле­н­ня. Пі­дго­дів­ля, під­трим­ка при­зна­че­ні для рі­дно­го сту­ден­та або чо­ло­ві­ка, який ви­їхав пра­цю­ва­ти в мі­сто, а до­ма­шній го­род там, в цій до­ро­жне­чі, ду­же на­віть до­по­мо­же. Ма­ми з лег­ким сер­цем від­хо­дять від ав­то­бу­са, а він усе важ­чає і важ­чає до­ро­гою, але, бла­го, від­мін­ні во­дії і ями вправ­но об’їдуть і роз­клад не зіб’ють. Мі­сце­ві всіх во­ді­їв зна­ють на ім’я, а ті пам’ята­ють, що й ко­му тре­ба пе­ре­да­ти. Так і кру­ти­ться на­род — як тут без «крав­чу­чки».

Ко­лись за ра­дян­ських ча­сів, роз­по­вів ме­ні ко­ле­га по ре­пор­тер­ству Сер­гій П’яте­ри­ков, на яко­мусь за­во­ді по­ба­чив щит з ін­фор­ма­ці­єю про нор­му під­йо­му ван­та­жів і про­чи­тав: «Жі­но­ча ва­га — 15 кг». Він на­віть сфо­то­гра­фу­вав ці нор­ма­ти­ви. То­му, ма­буть, у нас зав­жди й у всьо­му бу­ли по­трі­бні нор­ми, да­ле­ко не зав­жди узго­дже­ні з мо­жли­во­стя­ми.

15 кг ду­же не­про­сто до­не­сти на со­бі, але при­зна­ю­ся — та­кі по­дви­ги, в яких до цьо­го ча­су ні­ко­му не при­зна­ва­ла­ся, здій­сню­ва­ла, і не раз. При­чо­му без усі­ля­ких «крав­чу­чок», яка жін­ку будь-яко­го ві­ку пе­ре­тво­рює на істо­ту без­ста­те­ву і ви­цві­лу. То­му, вва­жаю, — це по­га­ний пар­тнер для мі­ста, адже кон­стру­кцію ще й схо­дин­ка­ми тре­ба тяг­ти на со­бі. Ні, три­ма­ти удар — так три­ма­ти, ска­за­ла со­бі, під­ко­ря­ю­чись ра­пто­во­му по­ри­ву зу­стрі­ти пер­ші за­мо­роз­ки обов’яз­ко­во бі­ля са­до­во­го ка­мі­на в без­люд­ді, сіль­ській ти­ші, вми­ва­ти­ся дзвін­кою хрус­ткою сві­жі­стю, по­ро­же­ві­ти від жа­ру ба­га­т­тя... Хі­ба ма­ло чо­го со­бі на­го­во­риш, ко­ли не­си­ла тер­пі­ти. На­віть не ду­же тур­бу­ва­ла­ся тим, що на да­чі ще ба­га­то не­ви­ве­зе­них трав, на­су­ше­них для су­пів та бор­щів, го­рі­хів, яблук. Ві­дма­хну­ла­ся від усьо­го і, не че­ка­ю­чи мо­жли­во­сті, яка ра­ні­ше бу­ла бу­ден­ною нор­мою, дом­ча­ти на ма­ши­ні, стри­бну­ла по­ро­жня­ком в ав­то­бус — і ось во­на, осінь рі­зно­ко­лір­на, не­при­бор­ка­на, са­мо­за­ко­ха­на за­ми­го­ті­ла у ві­кні. По­до­рож по­ча­ла­ся. При­їха­ла до ве­чо­ра, швид­ко об­тру­си­ла остан­ні зи­мо­ві яблу­ка, зди­ву­ва­ла­ся, як у са­ду пер­ши­ми ги­нуть най­ви­три­ва­лі­ші — чор­но­брив­ці та ди­кий ви­но­град, по­ша­ру­ді­ла ли­стям і по­ча­ла го­ту­ва­ти ка­мін під зо­ря­ним ку­по­лом. Ар­ти­сти­чність яскра­во­го не­ба, то­нень­кий мі­сяць, па­да­ю­чі хво­сти яки­хось не­бе­сних та­єм­ниць — ось во­ни — ві­чні си­гна­ли, що да­ють най­кра­щі ві­до­мо­сті про жи­т­тя. На­со­ло­джу­ю­чись ці­єю ви­со­ко­зо­ря­ною пи­шні­стю, від­га­ня­ла від се­бе дум­ки про те, як же ді­ста­ну­ся до сіль­сько­го ав­то­бу­са. По­тім ще в мі­сті в ме­тро — зі сво­ї­ми тра­ва­ми, які влі­тку зда­ва­ли­ся не­ва­го­ми­ми, але в та­кій кіль­ко­сті...

Ну й об’єм утво­рив­ся з цих по­ві­тря­них сте­бел і су­цвіть, адже вчив зав­жди чо­ло­вік — не­си без по­дви­гів ли­ше стіль­ки, скіль­ки мо­жеш по­не­сти, не по­слу­ха­ла­ся. Під­ки­да­ю­чи в ка­мін за­го­тов­ле­ні ви­су­ше­ні по­лі­на від зрі­за­них ста­рих фру­кто­вих де­рев, гра­ю­чи з во­гнем у кі­шки ми­шки, так не­по­мі­тно і про­пур­ха­ла пів­но­чі. О п’ятій ран­ку ви­яви­ла, що до трав при­єд­на­ли­ся ши­пши­на — не ки­да­ти ж, го­рі­хи, су­ше­ні абри­ко­си. Ось і утво­ри­ла­ся нор­ма для яко­їсь важ­ко­атле­тки. Ні­чний та­нець із міс По­го­дою, що по­кра­ща­ла від пер­шо­го мо­ро­зу, зви­чай­но, під­си­лив смак жи­т­тя, про­те не на­стіль­ки, аби вда­ва­ти, що ні­чо­го на від­чу­ваю, ар­ти­сти­чно не­су­чи свій уро­жай. І чо­му лю­ди­ні осо­бли­во по­га­но в сі­чні, лю­то­му, бе­ре­зні, кві­тні, трав­ні, черв­ні, ли­пні, а та­кож у сер­пні, ве­ре­сні, жов­тні, ли­сто­па­ді і гру­дні, по­чу­ла десь і по­дум­ки від­по­ві­ла по-сво­є­му — вар­то по­си­ді­ти бі­ля від­кри­то­го во­гню ти­хо, не ду­ма­ю­чи про щось осо­бли­во ро­зум­не та зна­чи­ме — сму­ток ду­ху і зім­не­ться ще на під­хо­ді. Що­прав­да, ді­став­шись цен­тру мі­ста, а ми­ну­ти йо­го не ви­йде — тут жи­ву, ду­ма­ла зов­сім не про ва­гу, а про те, аби ні­ко­го зі зна­йо­мих не зу­стрі­ти в та­ко­му дур­ну­ва­то­му ви­гля­ді. Зви­чай­но, за­хи­сти­ла­ся со­ня­чни­ми оку­ля­ра­ми, хоч сон­ця дав­но й не бу­ло, ка­пю­шо­ном від кур­тки при­хо­ва­ла пе­ре­збу­дже­не во­лос­ся — на­чеб­то хо­ло­дно, вже мо­жна. Про­йшов­ши ли­ше пів­квар­та­лу все ж зу­стрі­ла до­пи­тли­ву зна­йо­му, яка йшла на­зу­стріч. Во­на яв­но зди­ву­ва­ла­ся, пе­ре­ві­ри­ла ще раз своє вра­же­н­ня до­да­тко­вим швид­ким при­мру­же­ним по­гля­дом, і на її облич­чі про­май­ну­ло зди­ву­ва­н­ня і не­нав­ми­сне, не­за­пла­но­ва­не за­до­во­ле­н­ня, втім, без осо­бли­вої злов­ті­шно­сті, про­сто чи­та­ли­ся лег­ко її дум­ки: «Нев­же, ось це так, а як стро­ї­ла з се­бе».

По­зба­вив­шись удо­ма ван­та­жу, ка­пю­шо­на і оку­ля­рів і по­гля­нув­ши на се­бе, ви­рі­ши­ла — зи­мо­вий ка­мін ли­чить і пер­ші за­мо­роз­ки ду­же на­віть. Адже це жі­но­ча нор­ма — отри­му­ва­ти за­до­во­ле­н­ня від усьо­го.

Так, на да­чі на ве­ран­ді за­ли­ши­ли­ся ще яблу­ка. При­ї­ду не одна — з рюк­за­ком. На ко­лі­ща­тках. Тіль­ки не по­ду­май­те, що з «крав­чу­чкою» — не ві­чна їй пам’ять. Нам не по до­ро­зі.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.