Iсто­ри­чна прав­да про­ти ім­пер­ської облу­ди

Den (Ukrainian) - - Україна Incognita -

ло зо­бра­же­н­ня ві­зан­тій­сько­го дво­го­ло­во­го ор­ла, який від­то­ді став дер­жав­ним гер­бом мо­сков­ської дер­жа­ви.

Всі ці по­дії від­бу­ва­ли­ся по­тім, а пе­ред тим роз­ки­да­ні по лі­сах та бо­ло­тах за­лі­ські по­се­ле­н­ня ще дов­го збе­рі­га­ли етно­гра­фі­чні осо­бли­во­сті мі­сце­вих фі­но­у­гор­ських пле­мен, на­сам­пе­ред му­ро­ми, ме­рі та ве­сі. У цьо­му аре­а­лі й від­бу­ва­ла­ся ре­гіо­наль­на кон­со­лі­да­ція рі­зних пле­мен.

У X ст. в ме­жи­річ­чі Оки та Вол­ги ви­ни­кло Ро­сто­во-Су­здаль­ське кня­зів­ство. Йо­го по­лі­ти­чни­ми цен­тра­ми бу­ли спо­ча­тку Ро­стов, від по­ча­тку XII ст. — Су­здаль, а з дру­гої по­ло­ви­ни XII ст.— Во­ло­ди­мир-на-Кля­зьмі.

По­лі­ти­чна ва­га і зна­че­н­ня Ро­сто­во-Су­здаль­ської зем­лі стрім­ко зро­сли в ро­ки кня­зю­ва­н­ня Юрія Дол­го­ру­ко­го — мо­лод­шо­го си­на Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха й бу­цім­то за­снов­ни­ка Мо­скви. Він одру­жив­ся з по­ло­ве­цькою кня­жною й тим са­мим за­по­ча­тку­вав мі­цний і три­ва­лий ан­ти­укра­їн­ський со­юз во­ло­ди­ми­ро-су­здаль­ських кня­зів з по­лов­ця­ми. Про­те Юрій Дов­го­ру­кий ще не пе­ре­ри­вав зв’яз­ків з Ки­є­вом і на­віть на­ма­гав­ся по­сі­сти київський пре­стол. На­то­мість йо­го син Ан­дрій, про­зва­ний Бо­го­люб­ським (він збу­ду­вав со­бі за­мок у с.Бо­го­лю­бо­во), про­во­див уже зов­сім ін­шу по­лі­ти­ку. Він ви­ріс на Су­здаль­щи­ні, йо­го ви­хо­ва­ла по­лов­чан­ка. Укра­ї­на бу­ла йо­му чу­жою. Як за­зна­чив ви­да­тний ро­сій­ський істо­рик В. О. Клю­чев­ський, «в ли­це кня­зя Ан­дрея ве­ли­ко­росс впер­вые вы­сту­пил на исто­ри­че­скую сце­ну, и это вы­сту­пле­ние нель­зя при­знать уда­чным» Він став за­пе­клим во­ро­гом Ки­є­ва.

1169 р. Ан­дрій Бо­го­люб­ський на чо­лі ве­ли­кої ар­мії 11 пів­ні­чних кня­зів за­хо­пив Ки­їв і бру­таль­но від­дав мі­сто на по­та­лу сво­їй ра­ті. Су­здаль­ці ни­щи­ли ки­ян з осо­бли­вою не­на­ви­стю і лю­т­тю. Це бу­ла вже не тра­ди­цій­на між­усо­бна бо­роть­ба, а між­е­тні­чна во­ро­жне­ча.

На по­ча­тку XIII ст. Во­ло­ди­ми­ро­Су­здаль­ське кня­зів­ство роз­па­ло­ся на низ­ку уділь­них кня­зівств: Ро­стов­ське, Яро­слав­ське, Пе­ре­я­слав­ське, Мо­сков­ське та ін. 1238 р. на Во­ло­ди­ми­ро-Су­здаль­щи­ну на­па­ли та­та­ро-мон­го­ли і за­во­ю­ва­ли За­ліс­ся.

Від се­ре­ди­ни XIII ст. на Во­ло­ди­ми­ро-Су­здаль­ській зем­лі по­ча­ло на­би­ра­ти ва­ги ве­ли­ке кня­зів­ство Мо­сков­ське і, за зго­ди та актив­ної під­трим­ки та­та­ро-мон­голь­ських ха­нів, при­єд­ну­ва­ти до се­бе су­сі­дні зем­лі. Во­но й ста­ло цен­тром фор­му­ва­н­ня ро­сій­ської на­ро­дно­сті.

В істо­ри­чній на­у­ко­вій лі­те­ра­ту­рі ча­сто пи­шуть про те, що мо­сков­ські кня­зі, по­чи­на­ю­чи від Іва­на І Ка­ли­ти (1325 — 1340), умі­ло ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли вла­ду та­та­ро-мон­голь­ських ха­нів у сво­їх ін­те­ре­сах і до­ся­га­ли в цьо­му ве­ли­ких сво­го при­да­тні будь-які за­со­би, від­так у сво­їй по­лі­ти­ці не­зрід­ка вда­ва­ли­ся до бре­хні або на­пів­прав­ди, ли­це­мір­ства, хи­тро­щів, без­прин­ци­пно­сті, на­кле­пів, ін­триг, дво­ру­шно­сті, ха­бар­ни­цтва, під­ку­пів, шан­та­жу, ви­га­док, на­кле­пу, під­сту­пно­сті то­що. По­сту­лат «ме­та ви­прав­до­вує за­со­би» був зви­чай­ним і бу­ден­ним прин­ци­пом усіх на­сту­пних по­ко­лінь ро­сій­ських по­лі­ти­ків аж до но­ві­тньо­го ча­су.

Упро­довж XIV — XV сто­літь основ­ні су­сі­дні зем­лі бу­ли об’єд­на­ні нав­ко­ло Мо­скви, і вна­слі­док цьо­го утво­ри­ла­ся мо­сков­ська цен­тра­лі­зо­ва­на дер­жа­ва. 1480 р. Мо­сков­щи­на оста­то­чно звіль­ни­ла­ся від та­та­ро-мон­голь­сько­го яр­ма, а ве­ли­кий князь Іван ІІІ Ва­си­льо­вич (1462 — 1505) став во­ло­да­рем єди­ної цен­тра­лі­зо­ва­ної дер­жа­ви. Однак три­ва­ле та­та­ро-мон­голь­ське по­не­во­ле­н­ня не тіль­ки за­ли­ши­ло гли­бо­кий слід у сві­до­мо­сті лю­дей, а й впли­ну­ло на всі аспе­кти су­спіль­но-по­лі­ти­чно­го жи­т­тя мо­ло­дої ро­сій­ської дер­жа­ви, до пев­ної мі­ри по­зна­чи­ло­ся й на мен­та­лі­те­ті ро­сій­ської на­ро­дно­сті. Не ви­пад­ко­во М. Бер­дя­єв дав ви­зна­че­н­ня Ро­сії як «хри­сти­я­ні­зо­ва­но­го та­тар­сько­го цар­ства», а ви­да­тний ро­сій­ський лін­гвіст, фі­ло­соф і пу­блі­цист М. Тру­бе­цькой від­зна­чив, що «Мо­сков­ська дер­жа­ва ви­ни­кла зав­дя­ки та­тар­сько­му гні­ту. Ро­сій­ський цар був спад­ко­єм­цем мон­голь­сько­го ха­на. По­ва­ле­н­ня та­тар­сько­го гні­ту зве­ло­ся до за­мі­ни та­тар­сько­го ха­на пра­во­слав­ним ца­рем і до пе­ре­не­се­н­ня хан­ської став­ки до Мо­скви» Біль­ше то­го, та­тар­ське сприйня­т­тя вер­хов­но­го пра­ви­те­ля як не­по­грі­шно­го бла­го­дій­ни­ка, яко­му все до­зво­ля­є­ться і все про­ба­ча­є­ться, так гли­бо­ко й мі­цно уві­йшло в мен­та­лі­тет ро­сі­ян, що во­ни жи­вуть із цим до­ни­ні.

За ви­снов­ком ві­до­мо­го укра­їн­сько­го істо­ри­ка Я. Да­шке­ви­ча, «на пси­хо­ло­гію ве­ли­ко­ро­са на­кла­ли від­би­ток за­по­зи­че­н­ня та­та­ро-мон­голь­сько­го ін­стин­кту за­во­йов­ни­ка, де­спо­та, го­лов­на ме­та яко­го — сві­то­ве па­ну­ва­н­ня. Так до XVI ст. сфор­му­вав­ся тип лю­ди­ни-за­во­йов­ни­ка, стра­шної у сво­є­му не­у­цтві, лю­ті й жор­сто­ко­сті. Та­ким лю­дям не бу­ли по­трі­бні єв­ро­пей­ська куль­ту­ра й пи­сем­ність, їм чу­жі та­кі ка­те­го­рії, як мо­раль, че­сність, со­ром, прав­ди­вість, люд­ська гі­дність, істо­ри­чна пам’ять то­що»

З усьо­го ска­за­но­го ви­пли­ває ціл­ком ло­гі­чний ви­сно­вок: ро­сі­я­ни укра­їн­цям аж ні­як не бра­ти і ні­ко­ли ни­ми не бу­ли. На­ші істо­рії від са­мо­го по­ча­тку роз­ви­ва­ли­ся рі­зни­ми шля­ха­ми. До Ки­їв­ської Ру­сі ро­сі­я­ни ма­ють ту до­ти­чність, що їхні зем­лі де­який час на­пів­фор­маль­но вхо­ди­ли до скла­ду ці­єї дер­жа­ви, і май­бу­тні ро­сі­я­ни пе­ре­йня­ли хри­сти­ян­ську куль­ту­ру Ки­їв­ської Ру­сі з ба­га­тьма укра­їн­ськи­ми впли­ва­ми, Однак якщо укра­їн­ці бу­ли пря­ми­ми на­щад­ка­ми лю­дно­сті Ки­є­ва, Га­ли­ча, Чер­ні­го­ва, Пе­ре­я­сла­ва та ін­ших про­то­укра­їн­ських те­ри­то­рій, то ро­сій­ські етні­чні осо­бли­во­сті бу­ли про­ду­ктом їхньо­го са­мо­ро­з­ви­тку за умов вла­сної етні­чної те­ри­то­рії да­ле­ко за ме­жа­ми пер­ві­сної Ру­сі

Ві­дмін­ність укра­їн­ців від ро­сі­ян на всіх ета­пах їхньої істо­рії ви­зна­ва­ли й де­я­кі ві­до­мі ро­сій­ські ді­я­чі, на­віть кри­ти­чно на­ла­што­ва­ні до укра­їн­ської куль­ту­ри, як, на­при­клад най­ві­до­мі­ший і най­ав­то­ри­те­тні­ший ро­сій­ський кри­тик XIX ст. В. Бє­лін­ський. Він чі­тко усві­дом­лю­вав, що вже у XII сто­літ­ті укра­їн­ці бу­ли окре­мим на­ро­дом, який по­мі­тно від­рі­зняв­ся від ро­сі­ян, що яскра­во за­свід­чи­ло «Слово о пол­ку Іго­ре­вім». На дум­ку В. Бє­лін­сько­го, «это прои­зве­де­ние яв­но сов­ре­мен­но во­спе­то­му в нем со­бытию и но­сит на се­бе отпе­ча­ток по­эти­че­ско­го и че­ло­ве­че­ско­го ду­ха Южной Ру­си, еще не знав­шей вар­вар­ско­го яр­ма та­тар­щи­ны, чу­ждой гру­бо­сти и ди­ко­сти Се­вер­ной Ру­си... Оно отли­ча­е­тся бла­го­род­ством то­на и языка...Есть в языке его что-то мяг­кое, на­по­ми­на­ю­щее ныне­шнее ма­ло­рос­сий­ское на­ре­чие... Но бо­лее все­го го­во­рит за южно­рус­ское прои­схо­жде­ние «Сло­ва» выра­жа­ю­щий­ся в нем быт на­ро­да. Есть что-то бла­го­ро­дное и че­ло­ве­че­ское во взаим­ных отно­ше­ни­ях дей­ству­ю­щих лиц этой по­эмы... Но осо­бен­но по­ра­зи­тель­ны в по­эме отно­ше­ние по­лов... Плач Яро­слав­ны дышит глу­бо­ким чув­ством, выска­зыва­е­тся в обра­зах, сколь­ко про­сто­ду­шных, столь­ко и гра­ци­о­зных, бла­го­ро­дных и по­эти­че­ских. Это не же­на, ко­то­рая по­сле по­ги­бе­ли му­жа оста­лась горь­кою си­ро­тою, без угла и без ку­ска, и ко­то­рая со­кру­ша­е­тся, что ее не­ко­му боль­ше кор­мить и бить: это не­жная лю­бов­ни­ца, ко­то­рой лю­бя­щая ду­ша то­скли­во по­рыва­е­тся к сво­е­му ми­ло­му...

...Все это, по­вто­ря­ем, от­зыва­е­тся Южной Ру­сью, где и те­перь еще так мно­го че­ло­ве­чно­го и бла­го­ро­дно­го в се­мей­ном быте, где отно­ше­ние по­лов осно­выва­е­тся на лю­бви, и жен­щи­на поль­зу­е­тся пра­ва­ми сво­е­го по­ла; и все это ди­а­ме­траль­но про­ти­во­по­ло­жно Се­вер­ной Ру­си, где се­мей­ные отно­ше­ния ди­ки и гру­бы и жен­щи­на есть род до­ма­шней ско­ти­ны и где лю­бо­вь со­вер­шен­но по­сто­рон­нее де­ло при бра­ках: срав­ни­те быт ма­ло­рос­сий­ских му­жи­ков с бытом рус­ских му­жи­ков, ме­щан, ку­пцов и отча­сти и дру­гих со­сло­вий, и вы убе­ди­тесь в спра­ве­дли­во­сти на­ше­го за­клю­че­ния о южном прои­схо­жде­нии «Сло­ва о пол­ку Иго­ре­вом»

Пе­ре­кон­ли­вим свід­че­н­ням укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня «Сло­ва...» є та­кож йо­го мо­ва. У ньо­му ши­ро­ко пред­став­ле­ні та­кі ха­ра­ктер­ні для укра­їн­ської мо­ви ри­си, як пов­но­го­лос­ся: ціл­ком сфор­мо­ва­но­го етно­су зі сво­єю мен­таль­ні­стю, мо­вою та пев­ни­ми тра­ди­ці­я­ми усно­по­е­ти­чної твор­чо­сті.

З пли­ном ча­су рі­зни­ця між укра­їн­ця­ми і ро­сі­я­на­ми ли­ше по­си­лю­ва­ла­ся. Цю рі­зни­цю по­мі­ча­ли на­віть іно­зем­ці. Зокре­ма, си­рій­ський ар­хі­ди­я­кон, пи­сьмен­ник та ман­дрів­ник із мі­ста Алеп­по (Ха­леб) Пав­ло Алепп­ський, по­до­ро­жу­ю­чи зі сво­їм ба­тьком па­трі­ар­хом Ма­ка­рі­єм Ан­ті­о­хій­ським че­рез Укра­ї­ну до Мо­скви 1654 р., від­зна­чив: «По­чи­на­ю­чи з цьо­го мі­ста [Ра­шко­ва на Дні­стрі] і по всій зем­лі ру­ських, тоб­то ко­за­ків, ми по­мі­ти­ли пре­кра­сну ри­су, що ду­же зди­ву­ва­ла нас: усі во­ни, крім не­ба­га­тьох, на­віть біль­шість їхніх жі­нок та до­ньок, умі­ють чи­та­ти і зна­ють по­ря­док цер­ков­них служб та цер­ков­них спів­ів; крім то­го, свя­ще­ни­ки на­вча­ють си­ріт і не за­ли­ша­ють їх блу­ка­ти по ву­ли­цях не­ука­ми... Ми зав­ва­жи­ли в цьо­му бла­го­сло­вен­но­му на­ро­ді по­бо­жність, бо­го­бо­я­зли­вість та бла­го­че­стя про­сто та­ки ди­во­ви­жні... Та ні­що так не ди­ву­ва­ло нас, як вро­да ма­лень­ких хло­пчи­ків і їхній спів, що ли­нув із са­мо­го сер­ця, у гар­мо­нії зі стар­ши­ми... Чер­ни­ці умі­ють чи­та­ти, обі­зна­ні з фі­ло­со­фі­єю, ло­гі­кою, за­хо­плю­ю­ться твор­чі­стю... Ми бу­ли в за­хва­ті від чи­стих го­ло­сів і співу, осо­бли­во ж дів, як до­ро­слих, так і ма­ло­лі­тніх»

Про­був­ши у від­ста­лій і не­гра­мо­тній Мо­скві два ро­ки й по­вер­та­ю­чись до­до му зно ву че рез Укра ї ну, Пав ло Алепп­ський мав мо­жли­вість по­рів­ня­ти ці дві кра­ї­ни: «Ці­єї но­чі ми спа­ли на бе­ре­зі рі­ки, зов­сім за­до­во­ле­ні та спо­кій­ні, бо від ті­єї хви­ли­ни, ко­ли ми ли­ше по­ба­чи­ли Пе­чер­ську лав­ру, що зда­ле­ку ви­бли­ску­ва­ла сво­ї­ми ба­ня­ми, та як ли­ше до нас до­ле­ті­ли пре­ми­лі па­хо­щі цих кві­ту­чих зе­мель, на­ші ду­ші за­трем­ті­ли від ра­до­щів та вті­хи, сер­ця на­ші по­роз­кри­ва­ли­ся, і ми роз­ли­ва­ли­ся в по­дя­ках Го­спо­де­ві Бо­го­ві. Дов­гих два ро­ки в Мо­ско­вії на на­ших сер­цях ле­жав справ­жній тя­гар, а ро­зум був ні­би за­ку­тий у ле­ща­тах, бо в тій кра­ї­ні ні­хто не мо­же по­чу­ва­ти се­бе бо­дай тро­хи віль­ним і за­до­во­ле­ним, хі­ба ли­ше ті, хто там на­ро­див­ся й ви­ріс, а всі ін­ші, та­кі як ми, на­віть став­ши во­ло­да­ря­ми всі­єї кра­ї­ни, ні­ко­ли не по­збу­ду­ться не­спо­кою і стра­ху... За­те Ко­за­цька кра­ї­на бу­ла для нас на­чеб­то наш вла­сний рі­дний край, а ті, хто в ній жи­ве, бу­ли на­ши­ми до­бри­ми при­я­те­ля­ми й лю­дьми, не­на­че ми са­мі. О, який це бла­го­сло­вен­ний край! Який бла­го­сло­вен­ний на­род!..»

Осві­че­ність укра­їн­ських жі­нок, яку Пав­ло Алепп­ський вва­жав «пре­кра­сною ри­сою», в су­ціль не­гра­мо­тній Ро­сії на­віть на по­ча­тку 18-го сто­лі­т­тя спри­йма­ли як ди­ви­ну. Не ви­пад­ко­во ж ко­ли цар Пе­тро І, ре­фор­му­ю­чи свою ім­пе­рію, хо­тів при­зна­чи­ти Па­трі­ар­хом Мо­сков­ським осві­че­но­го ру­си­ча-укра­їн­ця, до ньо­го при­йшла ве­ли­ка де­ле­га­ція зна­тних лю­дей та ар­хі­є­ре­їв, бла­га­ю­чи не ро­би­ти цьо­го. Основ­ний ар­гу­мент: «Не по­зорь нас, ба­тю­шка. Ма­ло­рос­сы — кни­жни­ки. У них да­же жен­щи­ны чи­та­ют»

Цю ве­ли­ку рі­зни­цю між ро­сі­я­на­ми та укра­їн­ця­ми в се­ре­ди­ні XIX сто­лі­т­тя від­зна­чив уже зга­ду­ва­ний на­ми В. Бє­лін­ський на осно­ві осо­би­стих спо­сте­ре­жень. Він, без сум­ні­ву, був ро­сій­ським па­трі­о­том, про­те до­зво­ляв со­бі різ­кі, по су­ті ан­ти­ро­сій­ські ви­слов­лю­ва­н­ня, іно­ді не доби­ра­ю­чи слів («неи­сто­вый Вис­са­ри­он»). Так, під час пе­ре­бу­ва­н­ня в Укра­ї­ні на від­по­чин­ку й лі­ку­ван­ні, він у ли­сті до дру­жи­ни від 15 черв­ня 1846 р. пи­сав: «Верст за 30 до Харь­ко­ва я уви­дел Ма­ло­рос­сию, хо­тя еще и пе­ре­ме­шан­ную с гря­зным мо­скаль­ством. Избы хо­хлов по­хо­жи на до­ми­ки фер­ме­ров — чи­сто­та и кра­си­вость не­опи­сан­ные. Во­обра­зи, что ма­ло­рос­сий­ский борщ есть не что иное, как зе­ле­ный суп (толь­ко с ку­ри­цею или ба­ра­ни­ною и за­прав­лен­ный са­лом). Суп этот они го­то­вят прев­ку­сно и до­нель­зя чи­сто. И это му­жи­ки! Дру­гие ли­ца, смо­трят ина­че. Де­ти очень ми­лы, то­гда как на рус­ских смо­треть нель­зя — ху­же и га­же сви­ней»

Ві­до­мий ро­сій­ський пи­сьмен­ник і пу­блі­цист Іван Бу­нін впер­ше по­бу­вав в Укра­ї­ні 1889 р. як ту­рист, на той час йо­му бу­ло 18 ро­ків, і свої вра­же­н­ня опи­сав в ав­то­біо­гра­фі­чно­му опо­відан­ні «Ко­за­цьким хо­дом»: «Хо­хлы мне очень пон­ра­ви­лись с пер­во­го взгля­да. Я сра­зу за­ме­тил рез­кую ра­зни­цу, ко­то­рая су­ще­ству­ет ме­жду му­жи­ком-ве­ли­ко­рос­сом и хо­хлом. Наш му­жик на­род, по боль­шей ча­сти, измо­жден­ный, в дыря­вых зи­пу­нах, в ла­птях и ону­чах, с исху­да­лыми ли­ца­ми и ло­хма­тыми го­ло­ва­ми. А хо­хлы прои­зво­дят отра­дное впе­ча­тле­ние: ро­слые, здо­ро­вые и кре­пкие, смо­трят спо­кой­но и ла­ско­во, оде­ты в чи­стую, но­вую оде­жду»

Це опо­віда­н­ня за­свід­чує щи­ре за­хо­пле­н­ня мо­ло­до­го ав­то­ра кра­сою Укра­ї­ни, йо­го гли­бо­ку по­ша­ну до Та­ра­са Шев­чен­ка, чию мо­ги­лу він від­ві­дав під час опи­су­ва­ної по­до­ро­жі по Дні­пру ко­за­цькою «Чай­кою». Від­так мо­жна про­ба­чи­ти йо­му вжи­ва­н­ня де­що обра­зли­во­го, але по­ши­ре­но­го на той час сло­ва «хо­хли», в яке ро­сій­ські ін­те­лі­ген­ти за­зви­чай не вкла­да­ли не­га­тив­но­го змі­сту. Але то бу­ло ін­ші ча­си...

Ре­а­лії су­ча­сно­го жи­т­тя по­ка­зу­ють, що й ни­ні між ро­сі­я­на­ми та укра­їн­ця­ми існу­ють ве­ли­че­зні роз­бі­жно­сті в су­спіль­них і жит­тє­вих прі­о­ри­те­тах, у мо­раль­них цін­но­стях, у тра­ди­ці­ях і зви­чках, мен­та­лі­те­ті за­га­лом. От­же, твер­дже­н­ня ро­сій­ських по­лі­ти­ків, що ро­сі­я­ни й укра­їн­ці — це єди­ний на­род зі спіль­ною мо­вою та куль­ту­рою, озна­чає або їхнє аб­со­лю­тне не­ві­гла­ство в істо­рії й етно­ло­гії, або сві­до­му фаль­си­фі­ка­цію оче­ви­дних ре­а­лій і фа­ктів для за­до­во­ле­н­ня сво­їх ве­ли­ко­дер­жав­ни­цьких ім­пер­ських ам­бі­цій.

За­вер­шу­ю­чи цей ко­ро­ткий на­рис про істо­ри­чні осо­бли­во­сті фор­му­ва­н­ня схі­дно­слов’ян­ських на­ро­дів, да­ле­ко не спів­зву­чний з офі­цій­ною вер­сі­єю ро­сій­ської істо­рі­о­гра­фії, ав­тор цих ряд­ків вва­жає за по­трі­бне на­го­ло­си­ти на то­му, що він не є ру­со­фо­бом, на­ла­што­ва­ним про­ти всіх ро­сі­ян, їхньої мо­ви, куль­ту­ри, тра­ди­цій то­що. Адже крім офі­цій­ної Ро­сії, зав­жди бу­ла і є ін­ша, хоч не­зрів­нян­но мен­ша, але мо­раль­на, ін­те­ле­кту­аль­на й де­мо­кра­ти­чна Ро­сія. Це Ро­сія Льва Тол­сто­го та Ан­то­на Че­хо­ва, Фе­до­ра Ша­ля­пі­на і Ле­о­ні­да Со­бі­но­ва, Пе­тра Чай­ков­сько­го і Дми­тра Шо­ста­ко­ви­ча, Ан­дрія Са­ха­ро­ва і Бо­ри­са Нєм­цо­ва, Лії Ахе­джа­ко­вої та Ан­дрія Ма­ка­ре­ви­ча, Бо­ри­са Аку­ні­на та Оле­га Ба­си­ла­шві­лі, Ель­да­ра Ря­за­но­ва, Ан­дрія Кон­ча­лов­сько­го та ін­ших ві­до­мих ін­те­ле­кту­а­лів, ді­я­чів лі­те­ра­ту­ри й ми­сте­цтва, ко­трі пов’яза­ні з Укра­ї­ною сво­їм по­хо­дже­н­ням і твор­чі­стю або про­сто ло­яль­ні до неї, її на­ро­ду, до укра­їн­ської ма­те­рі­аль­ної та ду­хо­вої куль­ту­ри. Ни­ні їх ще за­ма­ло, але є на­дія, що се­ред ро­сій­сько­го су­спіль­ства, одур­ма­не­но­го ве­ли­ко­дер­жав­ни­цьким шо­ві­ні­сти­чним ча­дом де­стру­ктив­них по­лі­ти­ків, не­о­дмін­но ко­лись ви­зріє до­ста­тній ін­те­ле­кту­аль­ний по­тен­ці­ал для ду­хов­но­го від­ро­дже­н­ня та онов­ле­н­ня Ро­сії як віль­ної, ми­ро­лю­бної й де­мо­кра­ти­чної дер­жа­ви.

Укра­їн­ці, бі­ло­ру­си, ро­сі­я­ни: три на­ро­ди — три істо­рії

«СЛОВО О ПОЛ­КУ ІГО­РЕ­ВІМ» (ІЛЮСТРАЦІЯ В. ФАВОРСЬКОГО). ЯСКРА­ВИЙ ПРИ­КЛАД САМОСТІЙНОЇ ДУХОВНОЇ ТВОР­ЧО­СТІ УКРА­ЇН­СЬКО­ГО НА­РО­ДУ 830 РО­КІВ ТО­МУ. ЦЕ ЗАЙВИЙ РАЗ ДО­ВО­ДИТЬ ФАЛЬШИВІСТЬ ТЕОРІЙ ПРО «СПІЛЬ­НУ ІСТО­РІЮ» ТА «ЄДИ­НИЙ НА­РОД: РО­СІ­Я­НИ, УКРА­ЇН­ЦІ, БІ­ЛО­РУ­СИ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.