Мов­ний па­ра­докс укра­їн­ців

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Нам на­ле­жить спо­ку­ту­ва­ти бай­ду­жість, яку не раз до­пу­ска­є­мо що­до рі­дно­го сло­ва

дух на­ро­ду ґрун­ту­є­ться на йо­го рі­дній мо­ві. То­му всі­ля­ко на­ма­га­ли­ся опо­ля­чи­ти укра­їн­ців. І це зна­чною мі­рою вда­ва­ло­ся...

Про­те пе­ре­до­ві пред­став­ни­ки Га­ли­чи­ни са­мо­від­да­но про­ти­сто­я­ли поль­сько­му гно­блен­ню та при­му­со­во­му опо­ля­чен­ню укра­їн­ців. Най­біль­ше та­кий опір очо­лю­ва­ли свя­ще­ни­ки та пи­сьмен­ни­ки.

Ве­ли­чним зраз­ком спро­ти­ву опо­ля­чен­ню та бо­роть­би за пра­ва укра­їн­ців мо­жна вва­жа­ти ви­да­тну га­ли­цьку пи­сьмен­ни­цю Ка­трю Гри­не­ви­че­ву (1875 — 1947).

На­ро­ди­ла­ся май­бу­тня пи­сьмен­ни­ця у мі­сте­чку Вин­ни­ки бі­ля Льво­ва в сім’ї мі­щан Ма­рії та Ва­си­ля Ба­на­хів — споль­ще­них укра­їн­ців. Ко­ли Ка­трі бу­ло три ро­ки, сім’я пе­ре­їха­ла до Кра­ко­ва.

До ві­сім­над­ця­ти ро­ків Ка­тря не ли­ше не зна­ла укра­їн­ської мо­ви, а й со­ро­ми­ла­ся, що си­лою фа­кту сво­го на­ро­дже­н­ня во­на на­ле­жить до укра­їн­ців, тоб­то до на­ції, яку всі­ля­ко зне­ва­жа­ла то­ді­шня шо­ві­ні­сти­чна Поль­ща. Вдо­ма го­во­ри­ли по-поль­ськи, з ма­лих літ її на­вча­ли фран­цузь­кої мо­ви, а по­тім від­да­ли вчи­ти­ся під опі­ку чер­ниць у ні­ме­цьку, так зва­ну, «ви­ді­ло­ву шко­лу». Пі­сля її за­кін­че­н­ня всту­пи­ла у Кра­ків­ську вчи­тель­ську се­мі­на­рію, ві­до­му сво­їм шо­ві­ні­сти­чним спря­му­ва­н­ням. Там го­ту­ва­ли вчи­тель­ські ка­дри, ко­трі ма­ли ви­ті­сни­ти укра­їн­ських учи­те­лів із дер­жав­них по­ча­тко­вих шкіл Га­ли­чи­ни.

Але у Кра­ко­ві Ка­та­жи­на Ба­нах (як зва­ли її то­ді) зі­йшла­ся з де­мо­кра­ти­чною поль­ською мо­лод­дю, яка гур­ту­ва­ла­ся нав­ко­ло Ар­ту­ра Гур­сько­го — ре­да­кто­ра ча­со­пи­су «Жи­цє». З уст цьо­го про­гре­сив­но­го поль­сько­го пи­сьмен­ни­ка во­на впер­ше по­чу­ла схваль­ний від­гук про укра­їн­ців, впер­ше по­ба­чи­ла укра­їн­ський ча­со­пис — львів­ське «Ді­ло». Да­лі до­ля по­да­ру­ва­ла їй зна­йом­ство з Ва­си­лем Сте­фа­ни­ком, який по­да­ру­вав Ка­та­жи­ні укра­їн­ський бу­квар, і во­на із за­па­лом по­ча­ла ви­вча­ти рі­дну мо­ву. І пір­ну­ла в чи­та­н­ня — укра­їн­ські ча­со­пи­си, тво­ри Фран­ка, Шев­чен­ка...

По­ча­ло­ся про­зрі­н­ня, різ­ке й бо­лю­че, із не­стрим­ним по­тя­гом до всьо­го укра­їн­сько­го. Ка­тря за­ки­ну­ла ле­кції в се­мі­на­рії, де­мон­стра­тив­но від­мов­ля­ла­ся від спіл­ку­ва­н­ня поль­ською мо­вою (і це в поль­сько­му се­ре­до­ви­щі!), чи­та­ла вір­ші Шев­чен­ка на ве­чо­рі, при­свя­че­но­му йо­го пам’яті у Кра­ко­ві. З неї на­смі­ха­ю­ться по­дру­ги, ба­тьки до­рі­ка­ють, що псує со­бі ре­пу­та­цію у поль­ських вла­стей. До­хо­дить до то­го, що во­на відмовляється скла­да­ти поль­ською мо­вою ма­ту­ру, отри­мує яр­лик «ве­ли­ка ру­син­ська па­трі­о­тка», що в очах се­мі­на­рії бу­ло рів­но­силь­но зло­чи­ну.

Все це бу­ло не­аби­яким ви­про­бу­ва­н­ням си­ли ду­ху, та Ка­тря про­йшла йо­го вра­жа­ю­че стій­ко. Пра­цює як пи­сьмен­ни­ця, ре­да­ктор­ка укра­їн­ських ча­со­пи­сів, як гро­мад­ська ді­я­чка в Со­ю­зі укра­ї­нок. При цьо­му по­стій­но тер­пить ма­те­рі­аль­ну скру­ту, бо поль­ська вла­да не да­ва­ла їй жо­дної по­са­ди. У час Пер­шої сві­то­вої вій­ни во­на са­мо­від­да­но слу­жить зне­до­ле­ним укра­їн­цям у та­бо­рі в Гмін­ді, ку­ди ав­стрій­ський уряд зі­гнав на час вій­ни укра­їн­ських се­лян з усіх ку­то­чків Га­ли­чи­ни, бо­я­чись, що во­ни мо­жуть ста­ти на бік Ро­сії.

Ка­тря Гри­не­ви­че­ва ко­жний ра­нок про­во­ди­ла в та­бо­ро­вій шко­лі, а ре­шту дня — в ба­ра­ках, се­ред лю­дей і їхньо­го го­ря, пи­са­ла ли­сти і скар­ги, на­да­ва­ла пер­шу не­об­хі­дну до­по­мо­гу. Во­на по­стій­но ін­фор­мує ча­со­пис «Ві­сник ви­зво­ле­н­ня Укра­ї­ни» про не­чу­ва­ні зло­чи­ни в та­бо­рі, зну­ща­н­ня, за­пе­ре­че­н­ня будь-яких прав лю­ди­ни і про ге­но­цид, в яко­му уряд вправ­ля­є­ться над укра­їн­ським на­ро­дом. Ці ма­те­рі­а­ли ско­ли­хну­ли світ. Під ти­ском гро­мад­сько­сті Гмінд за­кри­ва­ють.

Ви­зна­чаль­ною те­мою твор­чо­сті Ка­трі Гри­не­ви­че­вої бу­ла ві­ра у ве­ли­чність сво­го на­ро­ду, в йо­го не­злам­ний дух, в йо­го не­по­бор­ність. Во­на пра­гну­ла під­не­сти чо­ло сво­го на­ро­ду, ві­ка­ми гно­бле­но­го і ни­ще­но­го рі­зни­ми зай­да­ми, все­ли­ти в ньо­го ві­ру.

Ба­га­то мо­раль­них і ма­те­рі­аль­них тру­дно­щів ви­па­ло на до­лю ці­єї укра­їн­ської жін­ки, та во­на до­стой­но не­сла свій хрест, тур­бу­ю­чись ли­ше про те, як при­слу­жи­ти­ся рі­дно­му на­ро­до­ві. «Чи бу­дуть ме­ні про­ще­ні мої грі­хи і чи я спо­ку­ту­ва­ла їх?» — це її сло­ва, ска­за­ні на чу­жи­ні не­за­дов­го до смер­ті. Це її най­біль­ше хви­лю­ва­ло. Бо грі­ха­ми вва­жа­ла тих 18 ро­ків, про­жи­тих у від­чу­жен­ні від рі­дно­го на­ро­ду, від рі­дної мо­ви. (Хо­ча в цьо­му не бу­ло її ви­ни!)

Тож не за­бу­вай­мо цей при­клад! Чер­пай­мо в ньо­му сві­до­мість і си­ли, адже і нам на­ле­жить спо­ку­ту­ва­ти свої від­чу­же­ність, бай­ду­жість, за­не­дба­н­ня, які не раз до­пу­ска­є­мо що­до рі­дної мо­ви, а тим са­мим — до Ві­тчи­зни!

*** На­сам­кі­нець, цьо­го ро­ку осо­бли­во до­ре­чно зга­да­ти при­клад ми­тро­по­ли­та Ан­дрея Ше­пти­цько­го, 150-рі­чний юві­лей яко­го від­зна­ча­є­мо.

Був він си­ном гра­фа Іва­на Ше­пти­цько­го із дав­ньо­го бо­яр­сько­го ро­ду, ро­до­на­чаль­ни­ки яко­го отри­ма­ли гра­мо­ту на зе­мель­ні во­ло­ді­н­ня від кня­зя Льва ще 1284 ро­ку. У XVIII i XIX сто­лі­т­тях окре­мим пред­став­ни­кам цьо­го ро­ду, в то­му чи­слі й пред­кам Ан­дрея Ше­пти­цько­го, бу­ло на­да­но граф­ський ти­тул. Ма­ти май­бу­тньо­го ми­тро­по­ли­та — Со­фія — бу­ла до­чкою поль­сько­го пи­сьмен­ни­ка Оле­ксан­дра Фре­дра і сво­їм ро­до­вим ко­рі­н­ням бу­ла з’єд­на­на з ко­ро­лів­ським ро­дом Со­бе­ських.

Уже в си­лу сво­го по­хо­дже­н­ня Ан­дрею бу­ло за­без­пе­че­но до­бро­бут, кар’єру, без­тур­бо­тне, ща­сли­ве жи­т­тя. Та він не пі­шов тим лег­ким, уто­ро­ва­ним шля­хом. За­ду­май­мо­ся, чо­му? До­бре ви­вчив­ши своє укра­їн­ське (ру­ське, як то­ді го­во­ри­ло­ся) ко­рі­н­ня і го­стро від­чу­ва­ю­чи істо­ри­чну не­спра­ве­дли­вість що­до укра­їн­сько­го на­ро­ду, він до­міг­ся до­зво­лу Ва­ти­ка­ну і змі­нив отри­ма­ний при хре­щен­ні ри­мо-ка­то­ли­цький обряд, тра­ди­цій­ний для по­ля­ків, на гре­ко-ка­то­ли­цький, тра­ди­цій­ний для укра­їн­ців За­хі­дної Укра­ї­ни. І став най­ве­ли­чні­шою по­ста­т­тю Укра­їн­ської цер­кви і справ­жнім про­від­ни­ком укра­їн­сько­го на­ро­ду, який са­мо­від­да­но і все­бі­чно дбав про на­ро­дне жи­т­тя.

Укра­ї­на ду­же по­тре­бує те­пер та­ко­го ро­зу­мі­н­ня спра­ве­дли­во­сті сво­ї­ми гро­ма­дя­на­ми. І сві­до­ме й спра­ве­дли­ве по­вер­не­н­ня до рі­дної мо­ви, яку че­рез рі­зні об­ста­ви­ни втра­ти­ли ба­тьки й ді­ди, кон­че по­трі­бно!

КА­ТРЯ ГРИ­НЕ­ВИ­ЧЕ­ВА (КА­ТА­ЖИ­НА БА­НАХ) — ВИДАТНА ГАЛИЦЬКА ПИ­СЬМЕН­НИ­ЦЯ, РЕ­ДА­КТОР­КА УКРА­ЇН­СЬКИХ ЧА­СО­ПИ­СІВ, ГРО­МАД­СЬКА ДІ­Я­ЧКА В СО­Ю­ЗІ УКРА­Ї­НОК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.