Діа­лог «бе­зо­день» та ін­ші го­ло­си

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­дрій КАРПЕНКО

Чо­му мо­но­дра­ма де­да­лі біль­ше за­во­йо­вує те­а­траль­ний світ? Це знак від­чу­же­н­ня чи пра­гне­н­ня уні­вер­саль­но­сті лю­ди­ни­те­а­тру, при­та­ман­ні су­ча­сно­сті? Про це і не тіль­ки дис­ку­ту­ва­ли то­рік во­се­ни у Цен­трі Кур­ба­са. Дра­ма­тур­гі­чний відділ роз­по­чав пер­ший про­ект з укра­їн­ської мо­ноп’єси — Мо­но­ЛІТ (Мо­но Лі­те­ра­ту­ра і Те­атр), про­вів­ши одно­ймен­ний кон­курс мо­но­драм і фе­сти­валь-ла­бо­ра­то­рію. Остан­ній скла­дав­ся з ви­став і сце­ні­чних чи­тань п’єс су­ча­сних ав­то­рів, а та­кож дис­ку­сій­но­го кру­гло­го сто­лу «По­лі­лог: діа­лог про мо­но­лог». Про­ект не зу­пи­нив­ся на вру­чен­ні ди­пло­мів, а про­дов­жив­ся у но­вих по­ста­нов­ках та ви­дав­ни­чих про­е­ктах. То­ді у чи­та­н­нях в один день ні­би­то ви­пад­ко­во зі­йшли­ся дві п’єси з по­ді­бни­ми на­зва­ми — «Го­лос ти­хої бе­зо­дні» Не­ди Не­ж­да­ної та «Бе­зо­дня кли­че бе­зо­дню» Окса­ни Та­нюк. Оби­дві чи­тки спро­во­ку­ва­ли по­яву ви­став, що тра­пля­є­ться не­ча­сто у ві­тчи­зня­ній пра­кти­ці чи­тань.

Пер­ша — мо­ноп’єса про від­чу­т­тя крил із су­ча­сним осми­сле­н­ням тра­гі­чних 1930-х — не­вдов­зі бу­ла вті­ле­на твор­чим об’єд­на­н­ням «Те­атр у ко­ши­ку». Ця ви­шу­ка­на по­ста­нов­ка Іри­ни Во­ли­цької та вір­ту­о­зна гра Лі­дії Да­ниль­чук ви­кли­ка­ли не­аби­який резонанс «бе­зо­днею сми­слів» у ла­ко­ні­чно­му вті­лен­ні...

Дру­га прем’єра від­бу­ла­ся ни­ні (май­же че­рез рік пі­сля фе­сти­ва­лю) у по­ста­нов­ці Ста­ні­сла­ва Су­кнен­ка. Ви­ста­ва по­ча­ла­ся не­зви­чно — з від­кри­т­тя виставки «Сім снів все­сві­ту»... ге­роя ви­ста­ви ху­до­жни­ка В’яче­сла­ва Стран­ни­ка. Два мо­но­ло­ги по­ст­дра­ма­ти­чно­го текс­ту двох «бе­зо­день» — чо­ло­ві­чої й жі­но­чої — пе­ре­тво­ри­ли­ся у сце­ні­чній вер­сії в ла­бі­ринт діа­ло­гу. При­ва­бле­н­ня і від­чу­же­н­ня, ко­ха­н­ня і смерть сплі­та­ю­ться у своє­рі­дно­му дво­бої. Ні­би­то скель­ця двох роз­би­тих дзер­кал по­єд­ну­ю­ться у прим­хли­во­му ві­зе­рун­ку і ра­нять одне одно­го. Він і Во­на (у вер­сії ре­жи­се­ра) — це два сві­ти, які існу­ють па­ра­лель­но: жі­но­чий — те­а­траль­но-ті­ньо­вий і чо­ло­ві­чий — кі­не­ма­то­гра­фі­чно-го­ло­со­вий.

Жі­но­чий роз­дво­є­ний у пер­со­ну і тінь, чо­ло­ві­чий — у ві­зу­аль­ний мов­ча­зний ряд на екра­ні й го­лос. Сам ре­жи­сер пе­ре­тво­рю­є­ться у двій­ни­ків пер­со­на­жів сво­єї ви­ста­ви — ста­ю­чи для Неї тін­ню, а для Ньо­го — го­ло­сом йо­го мов­ча­н­ня. Во­ни пра­гнуть лю­бо­ві, але по­тер­па­ють від за­ле­жно­сті. Як за­ли­ши­ти­ся со­бою,

У Цен­трі Кур­ба­са від­бу­ла­ся дов­го­о­чі­ку­ва­на прем’єра п’єси Окса­ни Та­нюк

зо­ста­ти­ся віль­ним? Жі­но­чий світ ні­би за­мкне­но у своє­рі­дну «му­шлю», утво­ре­ну з обви­сло­го па­ра­шу­ту (до ре­чі, справ­жньо­го — рі­ше­н­ня ху­до­жни­ків Во­ло­ди­ми­ра Ка­ра­шев­сько­го та Оль­ги Но­ві­ко­вої). Її ті­ло обмо­та­не своє­рі­дни­ми бин­та­ми, які окре­слю­ють не­ви­ди­мі ра­ни.

Чо­ло­ві­чий світ на­то­мість блу­кає — мін­ли­вий і не­вло­ви­мий. Асо­ці­а­тив­ні ка­дри — са­мо­го чо­ло­ві­ка, осе­лі, мі­ста, йо­го кар­тин — ман­дру­ють по рі­зних по­верх­нях сце­ни. І па­ра­шут та­кож пе­ре­тво­рю­є­ться на екран ек­зо­ти­чної фор­ми. Муль­ти­ме­дій­не рі­ше­н­ня ви­ста­ви скла­дне і «пе­ре­грає» актри­су (Оле­на По­но­ма­рен­ко), за­гли­бле­ну в свій вну­трі­шній світ, на ме­жі з ме­ди­та­ці­єю. І тіль­ки му­зи­ка їх об’єд­нує — щем­ли­ва, як їхня са­мо­тність, як не­мо­жли­вість по­ро­зу­мі­н­ня (ком­по­зи­тор Ро­ман Гринь­ків). По­шук вла­сної сво­бо­ди за­кін­чу­є­ться су­дом і при­су­дом ін­шо­го. Во­ни жи­вуть одно­ча­сно у пе­ред­чут­ті й пе­ре­жи­ван­ні ка­та­стро­фи...

Про­ни­зли­вий ди­тя­чий спо­гад про ко­ше­ня, яке дів­чин­ка ки­ну­ла з бал­ко­ну ба­га­то­по­вер­хів­ки, стає своє­рі­дним ка­мер­то­ном. Мо­же, во­но зу­стрі­ло­ся з ян­го­лом і па­ра­шу­том? Чи мо­жли­во стри­бну­ти у бе­зо­дню ін­шо­го і не роз­би­ти­ся? Чи роз­кри­є­ться па­ра­шут? Це світ за­пи­тань, а не від­по­від­ей...

Пі­сля ви­ста­ви зно­ву за­про­шу­ють гля­да­чів до виставки — але май­же в тем­ря­ві, де див­ні лі­хта­ри­ки ви­сві­тлю­ють фра­гмен­ти кар­тин, мі­ня­ю­чи ко­лір і то­наль­ність зо­бра­же­но­го сві­ту. Про­те пі­сля ці­єї по­ста­нов­ки хо­че­ться ти­ші — по­бу­ти на­о­дин­ці з асо­ці­а­ці­я­ми і від­чу­т­тя­ми «бе­зо­дні».

По­лі­лог мо­но­ло­гів три­ває. Та­кий «пе­ре­гук» дав по­штовх і для на­зви ан­то­ло­гії, в який ві­ді­бра­но по­над 20 укра­їн­ських п’єс: «Го­лос ти­хої бе­зо­дні та ін­ші го­ло­си». І ва­жли­во, щоб цей діа­лог мо­но­ло­гів про­дов­жив­ся — ав­тор­ські го­ло­си кли­чуть актор­ські...

ФО­ТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.