Про ком­плекс «чер­во­ної лю­ди­ни»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Як на ме­не, ані­тро­хи не див­но, що в Ро­сії одна ча­сти­на пи­сьмен­ни­цько-ми­сте­цько­го се­ре­до­ви­ща сприйня­ла не­га­тив­но при­су­дже­н­ня Но­бе­лів­ської пре­мії з лі­те­ра­ту­ри Сві­тла­ні Але­ксі­є­вич, а ін­ша — ду­же й ду­же по­зи­тив­но, що­прав­да, не­гай­но за­ра­ху­вав­ши ла­у­ре­а­тку до ро­сій­ської куль­ту­ри та ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри. Тих, хто від­ре­а­гу­вав на цю по­дію нор­маль­но, без на­ма­га­н­ня « при­хва­ти­зу­ва­ти » пре­мію, се­ред ро­сій­ських ді­я­чів куль­ту­ри не так уже й ба­га­то; в основ­но­му це лю­ди, пов’яза­ні з пра­во­за­хи­сною ді­яль­ні­стю та не­за­ле­жною жур­на­лі­сти­кою. Аот «си­стем­ні лі­бе­ра­ли» — ті го­во­ри­ли про «сві­то­ве ви­зна­н­ня ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри» то­що...

Си­ту­а­цію не ря­ту­ва­ли на­ма­га­н­ня «си­стем­них лі­бе­ра­лів» ствер­джу­ва­ти, не­на­че Але­ксі­є­вич — пред­став­ни­ця «на­сто­я­ще­го рус­ско­го ми­ра», який опо­нує чин­ній вла­ді. Чи ти­ра­жу­ва­ли­ся б та­ким по­то­ком коментарі «си­слі­бів», як­би во­ни не бу­ли ви­гі­дні « крем­лів­ським че­кі­стам»? І хі­ба ідея «лі­бе­раль­ної ім­пе­рії», яка грун­ту­є­ться на спіль­но­му з «ім­пе­рі­єю Пу­ті­на» по­сту­ла­ті, що всі зем­лі, де зву­чить ро­сій­ська мо­ва, то є Ро­сія, але не пе­ред­ба­чає ви­ко­ри­ста­н­ня тан­ків і «Гра­дів» для здо­бу­т­тя цих зе­мель, не є сво­го ро­ду «за­па­сним ае­ро­дро­мом» най­да­ле­ко­гля­дні­шої ча­сти­ни мо­сков­ської по­лі­ти­чної елі­ти?

Що ж, ні­чо­го но­во­го: до­ся­гне­н­ня всіх ми­тців, які пи­шуть ро­сій­ською мо­вою, — то до­ся­гне­н­ня «рус­ско­го ми­ра» та «рус­ской куль­ту­ры». Це то­чка зо­ру не ли­ше Пу­ті­на та ко­ман­ди « ми­сте­цтво­знав­ців у ци­віль­но­му» з Луб’ян­ки, а й зна­чно­го чи­сла тих, хто на­чеб­то ви­сту­пає кри­ти­ка­ми й опо­нен­та­ми чин­но­го в Ро­сії ре­жи­му. Во­дно­час чо­мусь ні­ко­му в ро­сій­сько­му ін­те­ле­кту­аль­но­му се­ре­до­ви­щі не спа­де на дум­ку на­зи­ва­ти ви­клю­чно на осно­ві мов­но­го чин­ни­ка ав­стрій­ця Ро­бер­та Му­зі­ля ні­ме­цьким про­за­ї­ком, а се­не­галь­ця Ле­о­поль­да Сен­го­ра — фран­цузь­ким по­е­том. Во­і­сти­ну — «Ро­сію ро­зум не зба­гне». Чи ця фор­му­ла не­пра­виль­на, і зба­гну­ти все ду­же лег­ко, при­чо­му без зай­вих тру­дно­щів — не­ви­лі­ков­на ім­пер­ська ма­я­чня?

Див­ним є ін­ше — що в Укра­ї­ні Но­бе­лів­ська пре­мія Але­ксі­є­вич зу­стрі­ла, крім за­хо­пле­ної і схваль­ної, ще й різ­ко кри­ти­чну або по­бла­жли­во- зверх­ню ре­а­кцію в ін­те­ле­кту­аль­но­му се­ре­до­ви­щі. І як­би ж то йшло­ся про ко­гось із дру­го­ря­дних пер­со­на­жів чи про дру­го­ря­дні ви­да­н­ня!

Ось що за­явив зем­ляк Світлани Але­ксі­є­вич (за мі­сцем на­ро­дже­н­ня), зна­ний пи­сьмен­ник Юрій Ан­дру­хо­вич в ін­терв’ю «Ра­діо Сво­бо­да»: «Це до­бре, що Но­бе­лів­ську пре­мію отри­ма­ла лю­ди­на, яка на­ро­ди­ла­ся в Іва­но-Фран­ків­ську. Що­до її лі­те­ра­тур­но­го до­роб­ку, то, га­даю, Но­бе­лів­ський ко­мі­тет та­ким чи­ном від­зна­чив пе­ре­д­усім гро­ма­дян­ську по­зи­цію та пу­блі­ци­сти­чну від­ва­гу ці­єї ав­тор­ки » . На­че й по­хва­лив, але... Слід ро­зу­мі­ти цю ре­плі­ку так: про ху­до­жні здо­бу­тки тут не йде­ться, го­лов­не — по­лі­ти­чний чин­ник.

Львів’янин Юрій Вин­ни­чук був ще більш ске­пти­чним: «Но­бель — це зав­жди не­спо­ді­ван­ка. Як і у ви­пад­ку з Сол­же­ні­ци­ним і ба­га­тьма ін­ши­ми ни­ні за­бу­ти­ми но­бе­лі­ян­та­ми (Перл Бак, Ере­дія, Ф.Мі­страль), ла­у­ре­а­ткою ста­ла до­ку­мен­та­ліс­тка. Тоб­то від­бу­ла­ся ще одна пе­ре­мо­га сьо­го­де­н­ня над ві­чні­стю. Чи бу­дуть Але­ксі­є­вич чи­та­ти че­рез 100 — 200 ро­ків? Ро­та, Стоп­пар­да, Пін­чо­на, Кра­сно­гор­кую, Ка­да­ре — бу­дуть. Тут у ме­не сум­ні­вів не­ма. Атра­ге­дії ХХ сто­річ­чя хви­лю­ва­ти­муть у май­бу­тньо­му не біль­ше, ніж за­раз нас хви­лю­ють тра­ге­дії XVІІІ — ХІХ сто­річ. Хтось пу­скає за­раз сльо­зу з при­во­ду ту­ре­цької рі­за­ни­ни на Хі­о­сі? А го­ло­до­мо­ру в Ір­лан­дії? Аге­но­ци­ду гу­ге­но­тів? І всі від­ра­зу вті­ши­ли­ся: во­на — з Фран­ків­ська! Ага. Те­пер цьо­го бу­бли­ка Ро­сія з Бі­ло­рус­сю ді­ли­ти­муть. Ами — дір­ку від ньо­го».

Уза­га­лі-то шек­спі­рів­ські дра­ми з так зва­но­го істо­ри­чно­го ци­клу теж мо­жна бу­ло на­зва­ти пе­ре­мо­гою сьо­го­де­н­ня над ві­чні­стю, чи не так? І во­ни на якийсь час справ­ді бу­ли май­же за­бу­ті. Але че­рез кіль­ка сто­літь ви­я­ви­ло­ся, що ці дра­ми мі­стять не­по­втор­не ми­сте­цьке осми­сле­н­ня ві­чних про­блем... Ну, а тра­ге­дії ХХ сто­лі­т­тя ра­ди­каль­но­го від­рі­зня­ю­ться від по­пе­ре­дніх тим, що їхнє ко­рі­н­ня пов’яза­не з не­зжи­тим до­ни­ні фе­но­ме­ном то­та­лі­та­ри­зму в йо­го рі­зних ви­явах. І по­ки цей фе­но­мен не ста­не чи­мось ір­ре­аль­ним,

Як в Укра­ї­ні­ві дре­а­гу­ва­ли на вру­че­н­ня Сві­тла­ні Але­ксі­є­вич Но­бе­лів­ської пре­мії

по­ки не зни­кнуть раз і на­зав­жди пре­тен­ден­ти на « оща­слив­ле­н­ня » окре­мих на­ро­дів і всьо­го люд­ства, книж­ки Але­ксі­є­вич за­ли­ша­ти­му­ться акту­аль­ни­ми. Тим біль­ше за­раз, ко­ли в Ро­сію вже по­над рік пли­не но­вий по­тік «цин­ко­вих хло­пчи­ків», і ли­ше Го­сподь ві­дає, в які ще істо­ри­чні вир­ви ки­не очо­лю­ва­ну ним дер­жа­ву Пу­тін. Але ж не тіль­ки Пу­тін про­ду­кує ни­ні то­та­лі­тар­ні мар­ші, чи не так?

Крім то­го, са­ме Але­ксі­є­вич на пер­шій же прес-кон­фе­рен­ції пі­сля ого­ло­ше­н­ня її но­бе­лів­ською ла­у­ре­а­ткою пря­мо за­яви­ла, що для неї Ба­тьків­щи­на, «моя зем­ля», — це Бі­ло­русь; але й Укра­ї­на — «це так са­мо моя зем­ля». Тож не ду­маю, що мо­жна ігно­ру­ва­ти дум­ку та від­чу­т­тя са­мої пи­сьмен­ни­ці, яка — знов­та­ки, за її ж вла­сни­ми сло­ва­ми, від­чу­ває се­бе ще й ко­смо­по­лі­ткою, тоб­то «гро­ма­дян­кою люд­сько­го все­сві­ту», якій бо­лять усі йо­го ли­ха...

І ще один укра­їн­ський го­лос. Пред­став­ник більш мо­ло­до­го пи­сьмен­ни­цько­го по­ко­лі­н­ня Ан­дрій Люб­ка вва­жає, що Но­бе­лів­ська пре­мія Але­ксі­є­вич — «це по­раз­ка бі­ло­ру­ської лі­те­ра­ту­ри, а най­біль­ше — бі­ло­ру­ської мо­ви, бо пре­мію отри­ма- ла ро­сій­сько­мов­на пи­сьмен­ни­ця. Але­ксі­є­вич кла­сна, але пе­ре­мо­гло не­зна­н­ня і сте­ре­о­ти­пне ми­сле­н­ня про Схі­дну Єв­ро­пу — на­го­ро­ду отри­ма­ла со­вєт­ська пи­сьмен­ни­ця за до­бру «лі­те­ра­ту­ру на екс­порт». Тут до ска­за­но­го ін­ши­ми лі­те­ра­то­ра­ми до­да­ла­ся ще й фор­му­ла «со­вєт­ська пи­сьмен­ни­ця».

Цю фор­му­лу ви­ко­ри­ста­ла й на­си­ти­ла змі­стом на сай­ті «Укра­їн­ської прав­ди» (ті­єї са­мої, за­сну­ва­н­ня і зміст якої ко­лись ста­ли одні­єю з го­лов­них при­чин вбив­ства її пер­шо­го го­лов­но­го ре­да­кто­ра Ге­ор­гія Гон­га­дзе) та­ка со­бі Юлія П’яте­цька. Ста­т­тя її на­зи­ва­є­ться без­апе­ля­цій­но: «Но­бе­лев­ська пре­мія со­вєт­ській лю­ди­ні». Один із го­лов­них за­ки­дів на адре­су Але­ксі­є­вич — що во­на впи­су­ва­ла­ся в куль­тур­ні па­ра­ди­гми ча­сів СРСР і не ви­пад­ко­во одержала в ча­си пе­ре­бу­до­ви пре­мію Ле­нін­сько­го ком­со­мо­лу. Не бу­ду пе­ре­ка­зу­ва­ти цей текст, на­ве­ду тіль­ки йо­го за­кін­че­н­ня мо­вою ори­гі­на­лу: «...Ныне­шний жест Но­бе­лев­ско­го ко­ми­те­та в сто­ро­ну со­вет­ской пи­са­тель­ни­цы, во­брав­шей три куль­ту­ры, а на са­мом де­ле — одну, вы­гля­дит ми­ро­твор­че­ским актом ве­сьма вуль­гар­но­го по­ши­ба. Нас так уже ми­ри­ли це­лых 70 лет, по­ка кам­ня на кам­не не оста­лось — и от дру­жбы брат­ских на­ро­дов, и от сво­бо­ды с ра­вен­ством, и от кре­пких за­стен­ков, во­з­дви­гну­тых, ка­за­лось бы, на ве­ка. Все ру­хну­ло, но «осо­бый че­ло­ве­че­ский тип homo soveticus » уце­лел, по­то­му что, по­ми­мо про­чих своих уни­каль­ных осо­бен­но­стей, обла­да­ет еще и по­ра­зи­тель­ной жи­ву­че­стью. Соб­ствен­но, ныне­шняя Но­бе­лев­ская пре­мия — на­гра­да имен­но ему». No comments. До ре­чі, це та са­ма Юлія П’яте­цька, яка 2008 ро­ку опу­блі­ку­ва­ла ста­т­тю під на­звою «Но­бе­лев­ский ла­у­ре­ат Сол­же­ни­цын был сту­ка­чом НКВД? » , що по­чи­на­є­ться так: «40 дней на­зад не ста­ло одной из са­мых зло­ве­щих и тен­ден­ци­о­зных фи­гур ХХ ве­ка. На­сколь­ко жи­ву­чим ока­же­тся миф о «ве­ли­ком рус­ском пи­са­те­ле и про­ро­ке»?» No comments. Аот що­до Все­со­ю­зної пре­мії Ле­нін­сько­го ком­со­мо­лу слід-та­ки де­що ска­за­ти. Нев­же отри­ма­ти її, тим біль­ше — в ча­си пе­ре­бу­до­ви, це апрі­о­рі тяж­кий гріх? Так, се­ред ла­у­ре­а­тів її бу­ло чи­ма­ло кон’юн­ктур­ни- ків, про­па­ган­ди­стів і від­вер­тих не­здар. Але як же, ска­жі­мо, з ви­зна­чни­ми ро­сій­ськи­ми ба­ле­ри­на­ми Єка­те­ри­ною Ма­кси­мо­вою, На­ді­єю Па­вло­вою та Лю­дми­лою Се­ме­ня­кою? З пи­сьмен­ни­ком Бо­ри­сом Ва­си­льє­вим? Із фі­ло­ло­гом-ен­ци­кло­пе­ди­стом Сер­гі­єм Аве­рин­це­вим? Із біо­гра­фом Сер­гія Ко­ро­льо­ва — Яро­сла­вом Го­ло­ва­но­вим? Зре­штою, з до­стой­ни­ка­ми укра­їн­ської куль­ту­ри Дми­тром Гна­тю­ком, Іва­ном Ка­ра­би­цем, Оле­гом Кри­сою, Ма­рі­єю Стеф’юк — теж ла­у­ре­а­та­ми ці­єї пре­мії? Нев­же це та­кож усе — без­на­дій­ний «со­вок», гі­дний ли­ше зне­ва­ги? Але го­ді про це. Ви­да­є­ться, най­аде­ква­тні­ше оці­ни­ла опи­са­ну ви­ще си­ту­а­цію Окса­на За­буж­ко: «Впер­ше від роз­па­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу в куль­тур­ний фо­кус За­хо­ду по­тра­пив ось цей фе­но­мен, який па­ні Сві­тла­на 40 ро­ків тер­пля­че до­слі­джу­ва­ла сво­їм пи­сьмен­ни­цьким ін­стру­мен­та­рі­єм — ось цей стра­шний нео-Ору­е­лів­ський по­не­во­ле­ний ро­зум, ка­жу­чи мо­вою Че­сла­ва Мі­ло­ша. Тіль­ки це по­не­во­ле­ний ро­зум зна­чно шир­шо­го фор­ма­ту — бо тут іде­ться вже, ли­бонь, про по­не­во­ле­ну ду­шу, яка, як рак, роз’їдає люд­ство, і жер­твою вже ста­ють ці­лі кра­ї­ни і осо­бли­во Ро­сія... Сві­тла­на Але­ксі­є­вич, в прин­ци­пі, зро­би­ла лі­те­ра­тур­ний по­двиг — так, во­на бі­ло­ру­ска, во­на лю­ди­на з тим со­вєт­ським бек­гра­ун­дом, але во­на зов­ні­шня лю­ди­на що­до ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри, і во­на відзві­ту­ва­ла за ро­сій­ську лі­те­ра­ту­ру, яка ви­яви­ла­ся не на рів­ні сво­єї істо­ри­чної мі­сії. Але­ксі­є­вич да­ла пор­трет ось цьо­го ра­ку моз­ку і ду­ші, який ця че­кіст­ська си­сте­ма впро­довж ста ро­ків пра­кти­ку­ва­ла».

Що­до ху­до­жньо­го ін­стру­мен­та­рію та лі­те­ра­тур­но­го но­ва­тор­ства Але­ксі­є­вич, то За­буж­ко про них ду­же ви­со­кої дум­ки. Не ви­пад­ко­во-бо, за оцін­кою пи­сьмен­ни­ці, «»вій­на за Але­ксі­є­вич» тіль­ки-но по­ча­ла­ся, бо це ду­же ва­жли­ва пре­мія для пер­спе­ктив «де­ко­му­ні­за­ції» в мас­шта­бах да­ле­ко не тіль­ки екс-СРСРу, а й За­хо­ду теж».

І про­сто не мо­жна не про­ци­ту­ва­ти са­му Сві­тла­ну Але­ксі­є­вич, фра­гмен­ти з її не­дав­ньо­го ін­терв’ю укра­їн­сько­му те­ле­ка­на­лу Espreso.tv: «Я по­над 30 ро­ків пи­са­ла істо­рію «чер­во­ної уто­пії», «чер­во­ної лю­ди­ни» — я її так на­зи­ваю, і в ме­не бу­ла «го­лов­на ве­лич за­ду­му » , як ка­зав Брод­ський, я хо­ті­ла ство­ри­ти ен­ци­кло­пе­дію «чер­во­но­го жи­т­тя» — так, як ми жи­ве­мо. Та­ких лю­дей, на­пев­но, ні­ко­ли не бу­де, на та­ко­му ве­ли­че­зно­му про­сто­рі та­ко­го жа­хли­во­го екс­пе­ри­мен­ту... Я йшла слі­дом за істо­рі­єю по го­лов­них її то­чках. І це п’ять кни­жок: Дру­га сві­то­ва вій­на, ді­ти і жін­ки, по­тім вій­на ко­ло­ні­аль­на — «Цин­ко­ві хло­пчи­ки», по­тім «Чор­но­биль­ська мо­ли­тва» — зов­сім ін­ша вій­на, і вже роз­пад ці­єї «чер­во­ної ім­пе­рії»... Так що те­ми — це го­лов­ні то­чки цьо­го жи­т­тя, яке ми не­що­дав­но жи­ли, і на­зи­ва­ло­ся во­но со­ці­а­лі­змом...

Моя ро­бо­та пе­ред­ба­чає не­об­хі­дність жи­т­тя се­ред лю­дей... Я ось це все лов­лю в тро­лей­бу­сі, ав­то­бу­сі, в ка­фе, на ву­ли­ці. Це ду­же тон­ко — зро­би­ти образ ча­су, зло­ви­ти йо­го... Я не­що­дав­но зу­стрі­ча­ла­ся з ні­ме­цьким пре­зи­ден­том Га­у­ком, і він го­во­рив, що не­має та­кої кни­ги мо­го жан­ру про НДР. Ая ска­за­ла, що я б ні­ко­ли не змо­гла на­пи­са­ти та­ку кни­гу, оскіль­ки я не мо­жу зро­зу­мі­ти цю мен­таль­ність, у ме­не ін­ша ба­бу­ся, ін­ший ді­дусь, ін­ші пі­сні, іна­кше хо­ва­є­мо, іна­кше до смер­ті ста­ви­мо­ся.

Я жи­ла 40 ро­ків в СРСР: і піо­нер, і ком­со­мол­ка, мої ба­бу­сі, ді­дусь, ба­тьки бу­ли «чер­во­ни­ми». «Чер­во­на лю­ди­на» в нас усіх ду­же гли­бо­ко си­дить — го­во­рить про це всім, про те, що від­бу­ва­є­ться. У 90-ті ро­ки ми ду­ма­ли, що все — при­їде ав­то­бус — і ми по­їде­мо в но­ве жи­т­тя. Так нам зда­ва­ло­ся. Ко­му­нізм десь ка­нув, а в ре­зуль­та­ті — ні, ось за­раз він із кров’ю ви­хо­дить, не ме­ні вам, укра­їн­цям, це роз­по­від­а­ти».

І ще одна ци­та­та зі щой­но зга­да­ної прес- кон­фе­рен­ції Світлани Але­ксі­є­вич: «Я зьбі­ра­ю­ся жыць у Бе­ла­ру­сі » .

Я по­над 30 ро­ків пи­са­ла істо­рію «чер­во­ної уто­пії», «чер­во­ної лю­ди­ни» — я її так на­зи­ваю, ів ме­не бу­ла «го­лов­на ве­лич за­ду­му», як ка­зав Брод­ський, я хо­ті­ла ство­ри­ти ен­ци­кло­пе­дію «чер­во­но­го — так, як ми жи­ве­мо. Та­ких лю­дей, на­пев­но, ні­ко­ли не бу­де, на та­ко­му ве­ли­че­зно­му про­сто­рі­та­ко­го жа­хли­во­го екс­пе­ри­мен­ту... Я йшла слі­дом за істо­рі­єю по го­лов­них її то­чках

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.