ДУЕЛЬ?

Den (Ukrainian) - - Культура -

все­сві­тньо ві­до­мим пі­а­ні­стом М. Пле­тньо­вим. Бла­го­ро­дне зву­ча­н­ня ро­я­ля, бли­ску­ча без­до­ган­на те­хні­ка Ана­ста­сії, роз­сип вір­ту­о­зних па­са­жів, скла­дне ме­ре­жи­во ме­ло­ди­чних кон­тра­пун­ктів від­тво­ри­ли у фор­те­пі­ан­ній вер­сії все ба­гат­ство па­лі­три ор­ке­стро­вих барв сим­фо­ні­чної пар­ти­ту­ри Чай­ков­сько­го. Пі­а­ніс­тка ста­ла та­кою ж ге­ро­ї­нею ве­чо­ра, як і спі­вак...

Пі­сля кон­цер­ту спів­ро­змов­ни­цею «Дня» ста­ла Ана­ста­сія Тітович, і, вла­сне, крізь її ба­че­н­ня твор­чо­го про­це­су спів­а­ка із кон­церт­мей­сте­ром роз­кри­ли­ся ці­ка­ві де­та­лі з твор­чої «ку­хні» клю­чо­вої по­ста­ті ве­чо­ра — Та­ра­са Штон­ди.

— Скіль­ки три­ває ва­ша «спів­дру­жність» із Та­ра­сом Штон­дою?

— Цьо­го­річ ми від­свя­тку­ва­ли де­ся­ти­річ­чя спіль­ної пра­ці, і з цьо­го при­во­ду в сі­чні від­був­ся юві­лей­ний кон­церт у На­ціо­наль­ній фі­лар­мо­нії. Наш спіль­ний ре­пер­ту­ар зріс до 300 тво­рів. При то­му, що Та­рас за­тре­бу­ва­ний у сві­ті як опер­ний спі­вак, він спів­ає ду­же ба­га­то і ка­мер­ної му­зи­ки. Зна­є­те, за­раз у Ки­є­ві спів­а­ків, які б при­ді­ля­ли та­ку ува­гу ви­ко­нан­ню са­ме ка­мер­них во­каль­них тво­рів, не так уже й ба­га­то. Хо­ча ра­ні­ше це бу­ло нор­мою. Зга­дай­мо хо­ча б ле­ген­дар­но­го спів­а­ка — Бо­ри­са Ро­ма­но­ви­ча Гми­рю, який за­ли­шив нам у спадок не­по­втор­ні ін­тер­пре­та­ції укра­їн­ських на­ро­дних пі­сень і ро­ман­сів. Він ви­сту­пав із ви­да­тним кон­церт­мей­сте­ром Львом Острі­ним.

— На жаль, Гми­ря був зму­ше­ний пе­ред­ча­сно за­ли­ши­ти опер­ну сце­ну че­рез ін­три­ги, то­му для ньо­го ви­сту­пи з ка­мер­ним ре­пер­ту­а­ром бу­ли чи не єди­ним шан­сом вза­га­лі зву­ча­ти на кон­цер­тній естра­ді...

— На ща­стя, Та­рас має мо­жли­вість спів­а­ти на опер­них сце­нах і в Ки­є­ві, й за кор­до­ном — у Мюн­хе­ні, Пра­зі, Лон­до­ні, Рот­тер­да­мі, Осло, Маль­ме, Ан­твер­пе­ні та ін­ших мі­стах. Та одно­ча­сно він зна­йшов се­бе й у ка­мер­но­му жан­рі. Ба­га­то кон­цер­тів (май­же 50!) ми ма­ли в Да­нії, зокре­ма в Ко­пен­га­ге­ні, де нас ду­же ці­ну­ють і зав­жди ра­до при­йма­ють.

— Яке став­ле­н­ня до укра­їн­ських ар­ти­стів па­нує за­раз у кра­ї­нах Єв­ро­со­ю­зу?

— Цьо­го се­зо­ну ми бу­ли в Че­хії та Фін­лян­дії. І якщо ра­ні­ше в спіл­ку­ван­ні з мі­сце­вою пу­блі­кою не­рід­ко мо­жна бу­ло по­чу­ти: «Укра­ї­на... А де це?», то за­раз усі зна­ють про Укра­ї­ну, зві­сно, пі­сля дра­ма­ти­чних по­дій ми­ну­лої зи­ми, ці­кав­ля­ться: «А яка ни­ні­шня си­ту­а­ція у ва­шій кра­ї­ні?» До то­го ж за­пи­ту­ють лю­ди не ли­ше з му­зи­чно­го ото­че­н­ня, а й у го­те­лі, та­ксі, й в ін­то­на­ції їхніх за­пи­тань по­мі­тне щи­ре спів­чу­т­тя й до­бро­зи­чли­ве став­ле­н­ня до нас, укра­їн­ців.

— Де, за ва­ши­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, слу­хач най­більш без­по­се­ре­дній і ще­дрий на емо­цій­ну від­да­чу, най­більш на­ла­што­ва­ний на сприйня­т­тя му­зи­ки?

— Про­сто «вві­чли­вих» опле­сків я не при­га­дую. На­віть ко­ли ми десь ви­сту­па­є­мо впер­ше, й, ска­жі­мо, пер­ші два­три но­ме­ри слу­ха­чі ще, так би мо­ви­ти, «при­див­ля­ю­ться» до нас, то вже не­вдов­зі пу­блі­ка по­чи­нає те­пло ре­а­гу­ва­ти на ви­ступ, і від­чу­ва­є­ться, що ау­ди­то­рія вже «на­ша». Са­ме так бу­ло, на­при­клад, під час кон­цер­ту в опер­но­му те­а­трі Осло.

— А чи «ска­ну­є­те» ви по­пе­ре­дньо май­бу­тню ау­ди­то­рію на пре­дмет її сма­ків та упо­до­бань? Адже в ко­жній кра­ї­ні є свої прі­о­ри­те­ти, й най­ча­сті­ше це на­ціо­наль­на му­зи­ка то­го краю, ку­ди про­ліг ваш га­строль­ний мар­шрут. Чи ма­є­те мо­жли­вість вла­сно­го вер­ста­н­ня кон­цер­тних про­грам?

— Най­ча­сті­ше нам щось за­мов­ля­ють і да­ють, так би мо­ви­ти, ге­не­раль­ну ідею кон­цер­ту, а ми мо­же­мо впли­ва­ти на подаль­ше фор­му­ва­н­ня про­гра­ми. Пра­гне­мо пред­ста­ви­ти му­зи­ку кра­ї­ни, в якій ви­сту­па­є­мо, адже рі­дну му­зи­ку лю­ди спри­йма­ють осо­бли­во га­ря­че: спе­ці­аль­но для Нор­ве­гії під­го­ту­ва­ли ро­ман­си Грі­га, а для Че­хії — Двор­жа­ка. Кіль­ка ра­зів ви­сту­па­ли та­кож і з укра­їн­ськи­ми про­гра­ма­ми. Та й вза­га­лі в ко­жний кон­церт ми на­ма­га­є­мо­ся вклю­чи­ти укра­їн­ську му­зи­ку, на­сам­пе­ред ме­ло­дій­ні, лі­ри­чні пі­сні — та­кі, як «Ой ти, дів­чи­но, з го­рі­ха зер­ня», «Див­люсь я на не­бо» та ба­га­то ін­ших. Спри­йма­ють їх зав­жди з ве­ли­ким ен­ту­зі­а­змом і не­пі­дро­бним за­хо­пле­н­ням.

— Ви де­ся­тий се­зон пра­цю­є­те кон­церт­мей­сте­ром в На­ціо­наль­ній опе­рі Укра­ї­ни. Мрі­я­ли про це?

— В остан­ніх кла­сах му­зи­чної де­ся­ти­рі­чки мо­їм пе­да­го­гом із кон­церт­мей­стер­сько­го кла­су ста­ла Га­ли­на Ду­ден­ко­ва, яка і за­раз пра­цює кон­церт­мей­сте­ром На­ціо­наль­ної опе­ри. Са­ме то­ді, з її лег­кої ру­ки, я за­хо­пи­ла­ся опер­ним ми­сте­цтвом, ча­сто ві­дві­ду­ва­ла ви­ста­ви, і ще до всту­пу в кон­сер­ва­то­рію зна­ла, що хо­чу пра­цю­ва­ти в опе­рі.

— За­зви­чай біль­шість пі­а­ні­стів мрі­ють про соль­ну кар’єру.

— Пев­на річ, за зов­сім юно­го ві­ку так і бу­ло, але, по­ри­нув­ши у світ кон­церт­мей­стер­ства, не змо­гла ви­зна­чи­ти­ся, що ж ме­не при­ва­блює біль­ше, і з то­го ча­су на­ма­га­ю­ся рів­но­мір­но по­єд­ну­ва­ти ці два твор­чі шля­хи — со­лі­ста й кон­церт­мей­сте­ра.

— Як роз­гор­тав­ся у ча­сі ваш діа­лог із Та­ра­сом Штон­дою, як від­бу­ва­ло­ся ста­нов­ле­н­ня ва­шо­го ду­е­ту ми­тців-одно­дум­ців?

— Ще сту­ден­ткою дру­го­го кур­су кон­сер­ва­то­рії я по­ча­ла ви­сту­па­ти із со­лі­ста­ми опе­ри, зде­біль­шо­го на рі­зно­го ро­ду уро­чи­стих за­хо­дах, де ми не­о­дно­ра­зо­во пе­ре­ти­на­ли­ся та­кож із Та­ра­сом. Якось ви­пад­ко­во зу­стрі­ли­ся з ним у фі­лар­мо­нії на кон­цер­ті Світлани До­брон­ра­во­вої, і Та­рас, на той час уже ві­до­мий опер­ний спі­вак, за­про­по­ну­вав ме­ні ви­сту­пи­ти в йо­го кон­цер­ті кон­церт­мей­сте­ром. Я охо­че при­ста­ла на цю при­ва­бли­ву про­по­зи­цію й від­ра­зу від­чу­ла, що Штон­да по­мі­тно ви­рі­зня­є­ться з-по­між ін­ших спів­а­ків.

— Ма­буть, сво­їм про­фе­сіо­на­лі­змом і вправ­ні­стю?

— Так, та пе­ре­д­усім тим, що йо­го за­ці­кав­ле­ність як май­стра ви­хо­дить за ме­жі су­то йо­го соль­ної пар­тії. Йо­го ува­гу зав­жди при­вер­тає фор­те­пі­ан­на пар­тія тво­ру, пов­ні­стю весь му­зи­чний ма­те­рі­ал до остан­ньої но­ти. Май­же всі ро­ман­си, ко­ли ми по­чи­на­ли свою спів­пра­цю, вже бу­ли в ре­пер­ту­а­рі Та­ра­са, а для ме­не во­ни бу­ли аб­со­лю­тно но­ви­ми. Тож я ува­жно при­слу­ха­ла­ся до йо­го вка­зі­вок і за­ува­жень

— А чи не ви­ни­ка­ли у ва­шій спів­пра­ці з Та­ра­сом які-не­будь су­пе­ре­чли­ві ко­лі­зії, роз­бі­жно­сті під час ре­пе­ти­цій, під­го­тов­ки про­грам?

— Пев­на річ, що дов­ше ми пра­цю­ва­ли ра­зом, то впев­не­ні­ше я се­бе по­чу­ва­ла. Ми ра­зом го­ту­ва­ли ба­га­то но­вих тво­рів, і зві­сно, в нас пе­рі­о­ди­чно ви­ни­ка­ли спір­ні мо­мен­ти, пев­ні роз­бі­жно­сті в тра­ктов­ках, ча­сом я йо­го пе­ре­ко­ну- ва­ла, ін­ко­ли — він ме­не. Але ми ні­ко­ли не ігно­ру­є­мо за­ува­жень одне одно­го і, зре­штою, спіль­но зна­хо­ди­мо розв’яза­н­ня су­пе­ре­чли­вих мо­мен­тів. Та­рас пра­цює не ли­ше над сво­єю во­каль­ною пар­ті­єю, а й при­скі­пли­вий до всіх де­та­лей аком­па­не­мен­ту, і зав­дя­ки цьо­му я від­чу­ваю ва­жли­вість і по­трі­бність сво­єї пра­ці. В осо­бі Та­ра­са маю пе­ред со­бою ви­ня­тко­во чу­тли­ве «ву­хо», яке не пропу­стить най­мен­шої хи­би, яко­їсь не­щи­ро­сті, сти­лі­сти­чної не­від­по­від­но­сті.

Та­ра­су до ду­ші му­зи­ка дра­ма­ти­чно­го ре­а­лі­зму, він в ній від­чу­ває се­бе як ри­ба у во­ді. Одна з йо­го улю­бле­них опер­них пар­тій — пар­тія Бо­ри­са Го­ду­но­ва з одно­ймен­ної опе­ри Му­сорг­сько­го. Ду­же близь­ка йо­му й му­зи­ка Д. Шо­ста­ко­ви­ча, ми ма­є­мо в ре­пер­ту­а­рі кіль­ка йо­го ро­ман­сів і, зокре­ма, цикл на вір­ші Дол­ма­тов­сько­го, так зва­ну «П’яти­ден­ку». Та­кож ми ба­га­то ви­ко­ну­є­мо тво­рів укра­їн­ських ком­по­зи­то­рів, зокре­ма ро­ман­сів М. Ли­сен­ка, Я. Сте­по­во­го, В. Ко­сен­ка, А. Кос-Ана­толь­сько­го, П. Май­бо­ро­ди, О. Бі­ла­ша.

— Для ба­га­тьох ша­ну­валь­ни­ків твор­чо­сті Штон­ди ста­ло при­єм­ною не­спо­ді­ван­кою йо­го рі­шу­че вхо­дже­н­ня до опер­но­го сві­ту Р. Ва­гне­ра. Що це — ви­кли­ки ча­су, сві­до­мий ви­хід на но­ві твор­чі обрії чи пе­ре­вір­ка сво­го го­ло­со­во­го апа­ра­ту «на мі­цність»? Адже не се­крет, що існує на­віть спе­ці­аль­ний тер­мін «ва­гне­рів­ський спі­вак» че­рез спе­ци­фі­чний «ін­стру­мен­таль­ний» ва­гне­рів­ський во­кал, по­тре­бу­ю­чий осо­бли­вої фі­зи­чної ви­три­ва­ло­сті й мо­бі­лі­за­ції всьо­го ви­ко­нав­сько­го за­па­су мі­цно­сті спів­а­ка.

— Та­рас за­раз за­ко­ха­ний у му­зи­ку Ва­гне­ра. А по­ча­ло­ся все з то­го, що Ми­ко­ла Дя­дю­ра — на той час го­лов­ний ди­ри­гент На­ціо­наль­ної фі­лар­мо­нії — за­про­по­ну­вав здій­сни­ти по­ста­нов­ку тре­тьої дії ва­гне­рів­ської «Валь­кі­рії». І не бу­ло жо­дних сум­ні­вів що­до го­лов­ної пар­тії — Во­та­на, де у спів­а­ка ма­ють бу­ти і пов­но­цін­ні вер­хи, й пов­но­кров­ний ни­жній ре­гістр, а та­кож зда­тність швид­ко роз­у­чу­ва­ти пар­тію. Та­рас спо­ча­тку по­ста­вив­ся до цьо­го з пев­ним остра­хом, та по­сту­по­во в про­це­сі вив­че­н­ня ці­єї скла­дної ро­лі він пе­ре­йняв­ся вну­трі­шньою кра­сою та епі­чною ве­лич­чю обра­зу Во­та­на. По­тім ця ча­сти­на «Валь­кі­рії» бу­ла кіль­ка ра­зів ви­ко­на­на на сце­ні На­ціо­наль­ної опе­ри, та­кож під ору­дою Ми­ко­ли Дя­дю­ри, а зго­дом Та­рас за­спі­вав уже всю опе­ру в Ма­рі­їн­сько­му те­а­трі. Ін­шою ви­зна­чною ва­гне­рів­ською ро­л­лю став Гур­не­манц в опе­рі «Пар­сі­фаль», яко­го Та­рас спів­ав у Маль­ме (Шве­ція). І всю­ди він мав успіх у пу­блі­ки та схваль­ні від­гу­ки у пре­сі.

— При­єм­но, що ви щи­ро ра­ді­є­те з успі­хів Та­ра­са, а він вам не за­здрить?

— Ні­ко­ли! Нав­па­ки, він зав­жди пе­ре­жи­ває за ме­не і так са­мо щи­ро ра­діє мо­їм вда­лим ви­сту­пам!

— Ваш ду­ет, ма­буть, має чи­слен­них при­хиль­ни­ків...

— Справ­ді, є свої «фа­ни», які по­стій­но хо­дять на на­ші кон­цер­ти. І стає те­плі­ше на ду­ші, ко­ли ба­чиш у за­лі зна­йо­мі, при­ві­тні, облич­чя сво­їх ша­ну­валь­ни­ків.

Пі­сля вда­ло­го кон­цер­ту, як пі­сля бо­ка­ла ко­ле­кцій­но­го ви­на, за­ли­ша­є­ться ефект «пі­сля­сма­ку». А ще — мір­ку­ва­н­ня що­до спра­ве­дли­во­сті дум­ки ви­да­тно­го пе­да­го­га, ві­до­мої пі­а­ніс­тки, уче­ни­ці Ф. Бу­зо­ні Ма­рії Ба­ри­но­вої: «Аком­па­ні­а­тор, який впли­ває на успіх со­лі­ста, му­сить бу­ти не ниж­че со­лі­ста за обда­ро­ва­ні­стю. Ді­яль­ність аком­па­ні­а­то­ра не є менш до­стой­ною за ді­яль­ність естра­дно­го пі­а­ні­ста. Та­лант пі­а­ні­ста, якщо та­кий є, ві­діб’ється яскра­во й у аком­па­ні­а­то­рі. Якщо ж та­лан­ту не­має — то й естра­да пі­а­ні­ста не вря­тує».

Кон­цер­тмей­стер Ана­ста­сія ТІТОВИЧ — про спів­пра­цю зі зна­ме­ни­тим ба­сом — Та­ра­сом Штон­дою

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.