Бі­ло­русь – не Укра­ї­на

Den (Ukrainian) - - Світові Дискусії - Пе­тро КРА­ЛЮК

Пев­но, ні­хто осо­бли­во не сум­ні­вав­ся, що Оле­ксандр Лу­ка­шен­ко пе­ре­мо­же на чер­го­вих пре­зи­дент­ських ви­бо­рах у Бі­ло­ру­сі, що від­бу­ли­ся в ми­ну­лу не­ді­лю. Не бу­де­мо га­да­ти, на­скіль­ки ці ви­бо­ри від­обра­зи­ли ре­аль­ні ре­зуль­та­ти, чи бу­ли, чи не бу­ли фаль­си­фі­ко­ва­ні. Ни­ні біль­шість на­се­ле­н­ня ці­єї кра­ї­ни під­три­мує сво­го пре­зи­ден­та. Чо­му — це вже ін­ше пи­та­н­ня. Але це факт. На­віть як­би й був зня­тий адмі­ні­стра­тив­ний ре­сурс і кан­ди­да­там на пост пре­зи­ден­та бу­ли на­да­ні рів­ні мо­жли­во­сті, ду­маю, Лу­ка­шен­ко все одно пе­ре­міг би. І в пер­шо­му ту­рі. До ре­чі, на­віть про­те­сти про­ти обра­н­ня Лу­ка­шен­ка цьо­го ра­зу ма­ли якийсь «не­сер­йо­зний ха­ра­ктер».

РО­СІЙ­СЬКИЙ РЕ­ВАНШ 1994 р.

Фе­но­мен Лу­ка­шен­ка за­слу­го­вує на ува­гу. Так, бі­ло­ру­сько­го кер­ма­ни­ча мо­жна на­зва­ти «остан­нім ди­кта­то­ром Єв­ро­пи » . Але хі­ба на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі пра­ви­те­лі ( за ви­ня­тком ли­ше При­бал­ти­ки) не пра­гну­ли ста­ти ди­кта­то­ра­ми? Най­кра­ще це вда­ло­ся Лу­ка­шен­ко­ві. Він вже біль­ше двад­ця­ти ро­ків пра­вить кра­ї­ною. І, пев­но, бу­де пра­ви­ти да­лі. По­годь­те­ся, для цьо­го тре­ба ма­ти чи­ма­лий по­лі­ти­чний та­лант.

Лу­ка­шен­ко при­йшов до вла­ди 1994 року в ре­зуль­та­ті ви­бо­рів, які бу­ли при­зна­ні де­мо­кра­ти­чни­ми і в пост­ра­дян­ських дер­жа­вах, і на За­хо­ді. Так «спів­па­ло», що чо­мусь до вла­ди в Укра­ї­ні на той час при­йшов ще один про­ро­сій­ський по­лі­тик — Ле­о­нід Ку­чма. І теж у ре­зуль­та­ті пре­зи­дент­ських ви­бо­рів. Прав­да, що­до остан­ніх бу­ли пи­та­н­ня. То­ді­шній чин­ний пре­зи­дент Укра­ї­ни Ле­о­нід Крав­чук, зда­ва­ло­ся, мав усі шан­си пе­ре­мог­ти. Але він не вла­што­ву­вав Мо­скву. За­над­то був про­укра­їн­ським. Ро­сій­ські мас-ме­діа, які ко­ри­сту­ва­ли­ся в Укра­ї­ні фа­кти­чно до­мі­ну­ю­чим впли­вом, від­вер­то про­па­гу­ва­ли Ку­чму. Бу­ли де­я­кі «ди­ва­цтва» й з під­ра­хун­ком го­ло­сів. Про­те це вже спра­ва дав­но ми­ну­лих днів.

Факт за­ли­ша­є­ться фа­ктом. 1994 р. і в Укра­ї­ні, і в Бі­ло­ру­сі до вла­ди при­йшли пре­зи­ден­ти, що взя­ли курс на ін­те­гра­цію з Ро­сі­єю. При­йшли, зві­сно, не без під­трим­ки ро­сій­сько­го ке­рів­ни­цтва. І, схо­же, при мов­чан­ні За­хо­ду, який по­го­див­ся на до­мі­ну­ва­н­ня Ро­сії на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі ( за ви­ня­тком При­бал­ти­ки). Ре­аль­но по­чав­ся курс на від­нов­ле­н­ня СРСР — хай і в « обрі­за­но­му» ва­рі­ан­ті.

СПА­ДОК ЛУ­КА­ШЕН­КА

Лукашенку ді­став­ся не­про­стий спа­док.

На від­мі­ну від Укра­ї­ни, тут не бу­ло при­мі­тних на­ціо­наль­них сил. Са­ма ж Бі­ло­русь за ра­дян­ських ча­сів бу­ла скро­є­на з кіль­кох те­ре­нів, від­мін­них у пла­ні куль­тур­но­му, мен­таль­но­му й на­віть етні­чно­му. Вла­сне, те­ри­то­рія « прав­ди­вої Бі­ло­ру­сі » , слов’ ян­ські зем­лі се­ре­дньо­го По­дні­пров’ я, ли­ше час­тко­во вві­йшли до Бі­ло­ру­сі. Ча­сти­на їх ді­ста­ла­ся Ро­сії. Ма­є­ться на ува­зі Смо­лен­щи­на. Ни­ні ж зна­чну ча­сти­ну кра­ї­ни ста­нов­лять те­ри­то­рії, які в пе­рі­од Се­ре­дньо­віч­чя бу­ли за­се­ле­ні бал­тій­ськи­ми ( лет­то- ли­тов­ськи­ми) пле­ме­на­ми, але за­зна­ли слов’яні­за­ції. Ча­сти­на з них, т. з. Пі­дляш­шя, вхо­дить до скла­ду Поль­щі. На­ре­шті, пів­ден­на Бі­ло­русь ( ра­йон рі­чки Прип’ ять) — це укра­їн­ська етні­чна те­ри­то­рія. Від­мін­но­сті між вка­за­ни­ми ре­гіо­на­ми до­пов­ню­ю­ться ще від­мін­но­стя­ми між За­хі­дною Бі­ло­рус­сю, яка в між­во­єн­ний пе­рі­од вхо­ди­ла до скла­ду Поль­щі, й ін­ши­ми ча­сти­на­ми кра­ї­ни.

По­ча­сти ці зем­лі бу­ли ін­те­гро­ва­ні в пе­рі­од існу­ва­н­ня Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го. За­раз на­ціо­наль­но на­ла­што­ва­ні бі­ло­ру­си ла­дні ба­чи­ти в цьо­му по­лі­ти­чно­му ор­га­ні­змі свою дер­жа­ву. На­справ­ді Ве­ли­ке кня­зів­ство Ли­тов­ське бу­ло ти­по­вою се­ре­дньо­ві­чною дер­жа­вою, де етні­чний прин­цип не на­ле­жав до ви­зна­чаль­них. Зре­штою, ця дер­жа­ва за­зна­ла по­мі­тних змін кор­до­нів і обме­же­н­ня су­ве­ре­ні­те­ту. У ХІХ ст., ко­ли в Єв­ро­пі на­ста­ла «ера на­ціо­на­лі­зму», во­на вже не існу­ва­ла. А на те­ре­нах Бі­ло­ру­сі то­ді не роз­гор­нув­ся якийсь по­мі­тний на­ціо­наль­ний рух. Те са­ме мо­жна ска­за­ти про ХХ ст. У бі­ло­ру­сів не­має яскра­вих на­ціо­наль­них сим­во­лів, ідей, які б мо­гли їх кон­со­лі­ду­ва­ти.

Ни­ні « на­ціо­наль­ною іде­єю » Бі­ло­ру­сі є, хо­чяк па­ра­до­ксаль­но, ідея ра­дян­сько­сті. Тут про­дов­жує па­ну­ва­ти ра­дян­ська мі­фо­ло­гія, зокре­ма мі­фо­ло­гія Ве­ли­кої Ві­тчи­зня­ної вій­ни. Дер­жав­на сим­во­лі­ка Бі­ло­ру­сі — це де­що від­ре­ту­шо­ва­на ко­ли­шня ра­дян­ська сим­во­лі­ка. Та­ко­го не­має в жо­дній пост­ра­дян­ській дер­жа­ві, яка є ви­зна­ною! По­ді­бну си­ту­а­цію з сим­во­лі­кою ма­є­мо ли­ше в При­дні­стров­ській Мол­дав­ській Ре­спу­блі­ці. Але це са­мо­про­го­ло­ше­на дер­жа­ва. На­віть бі­ло­ру­ска Сві­тла­на Але­ксі­є­вич, ни­ні­шній но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат в га­лу­зі лі­те­ра­ту­ри, ви­знає свою пев­ну при­хиль­ність до ра­дян­сько­сті. То що вже хо­ті­ти від біль­шо­сті зви­чай­них бі­ло­ру­сів та її лі­де­ра? Не ди­вуй­мо­ся, що Лу­ка­шен­ко так при­хиль­ний до ра­дян­ських ідей та сим­во­лів. Це не­об­хі­дна умо­ва йо­го по­лі­ти­чно­го ви­жи­ва­н­ня.

На від­мі­ну від Укра­ї­ни, Бі­ло­русь не має зна­чних при­ро­дних ре­сур­сів. Тут не­має укра­їн­сько­го чор­но­зе­му, за­па­сів ву­гі­л­ля, руд, ін­ших ко­ри­сних ко­па­лин. Від СРСР во­на « не ді­ста­ла » та­ко­го про­ми­сло­во­го по­тен­ці­а­лу, як Укра­ї­на. І якщо в Укра­ї­ні мо­жна бу­ло роз­ба­за­рю­ва­ти ра­дян­ський ін­ду­стрі­аль­ний спа­док, що ча­сто в нас «успі­шно» ро­би­ли, то для Бі­ло­ру­сі умо­вою ви­жи­ва­н­ня ста­ло збе­ре­же­н­ня цьо­го спад­ку, а за мо­жли­ві­стю і йо­го при­мно­же­н­ня. Це та­кож бу­ло умо­вою по­лі­ти­чно­го ви­жи­ва­н­ня Лу­ка­шен­ка.

ЦІ­НА БІ­ЛО­РУ­СЬКО­ГО «ХЛІ­БА»

Бі­ло­русь під ке­рів­ни­цтвом Лу­ка­шен­ка, на від­мі­ну від Укра­ї­ни, змо­гла збе­рег­ти в основ­но­му ра­дян­ський ін­ду­стрі­аль­ний по­тен­ці­ал. Збе­рі­гав­ся й більш- менш прийня­тний рі­вень со­ці­аль­но­го за­без­пе­че­н­ня. Але щоб усе це фун­кціо­ну­ва­ло, не­об­хі­дно бу­ло й збе­рег­ти ра­дян­ський ре­пре­сив­ний апа­рат. А від­по­від­но, ре­пре­сив­ну си­сте­му. Що й бу­ло зро­бле­но Лу­ка­шен­ком.

Ка­жуть, бі­ло­ру­ське КГБ — одна з най­більш ефе­ктив­но ді­ю­чих спец­служб на пост­ра­дян­ських те­ре­нах. Ду­маю, при­бли­зно так во­но і є. Ко­ли до­во­ди­ться при­їжджа­ти в Бі­ло­русь і спіл­ку­ва­ти­ся зі сво­ї­ми ко­ле­га­ми, вра­жає їхня стри­ма­ність і за­мкну­тість, бо­язнь ска­за­ти зай­ве сло­во. До­во­ди­ло­ся спо­сте­рі­га­ти й та­ке. Той са­мий гро­ма­дя­нин Бі­ло­ру­сі, ко­ли при­їздить в Укра­ї­ну, по­во­дить се­бе віль­ні­ше, ніж у се­бе на ба­тьків­щи­ні, на­віть мо­же в нас го­во­ри­ти « кра­мо­лу » , чо­го у се­бе со­бі й близь­ко не до­зво­ляє. Там на­віть за анек­дот про Лу­ка­шен­ка мо­жна ма­ти ве­ли­кі не­при­єм­но­сті. Де­я­кі бі­ло­ру­си при­їжджа­ють в Укра­ї­ну, аби « від­ве­сти ду­шу » , до­бря­че гуль­ну­ти — на ба­тьків­щи­ні та­ке їм ро­би­ти не віль­но.

За­те в Бі­ло­ру­сі не­має та­ко­го без­ро­бі­т­тя, як у нас. Хо­ча на­справ­ді ба­га­тьох бі­ло­ру­сів не за­до­воль­ня­ють ті зар­пла­ти, які во­ни отри­му­ють. Чи­ма­ло з них (близь­ко міль­йо­на) їздять у Ро­сію на за­ро­бі­тки. У Бі­ло­ру­сі про­дов­жує за­ли­ша­ти­ся на від­но­сно за­до­віль­но­му рів­ні со­ці­аль­на сфе­ра. На не­по­га­но­му рів­ні, зокре­ма, ме­ди­ци­на. При­ді­ля­ють ува­гу роз­ви­тку спор­ту, по­бу­до­ва­но чи бу­ду­ють рі­зні спор­тив­ні об’ єкти. Та­кож там за­до­віль­ний рі­вень ін­фра­стру­кту­ри. При­найм­ні до­ро­ги в Бі­ло­ру­сі кра­щі, ніж у нас. Не­має та­кої ко­ру­пції й зло­чин­но­сті, як в Укра­ї­ні. Але всі ці бла­га об­умов­ле­ні тим, що існує жорс­тка ви­ко­на­вча вер­ти­каль й зла­го­дже­но пра­цює ре­пре­сив­на си­сте­ма.

Умов­но ка­жу­чи, ко­ли по­ста­ло пи­та­н­ня про ви­бір між хлі­бом і сво­бо­дою, бі­ло­ру­си ви­бра­ли хліб. Не ска­жу, що це був ви­бір усіх бі­ло­ру­сів. Але біль­шо­сті — то­чно. Укра­ї­на пі­шла ін­шим шля­хом. Ми, на­то­мість, ви­бра­ли сво­бо­ду.

ЯК СТАВ­ЛЯ­ТЬСЯ БІ­ЛО­РУ­СИ ДО УКРА­Ї­НИ?

Укра­ї­на за остан­нє де­ся­ти­річ­чя всти­гла пе­ре­жи­ти дві ре­во­лю­ції. По­лі­то­ло­ги, зві­сно, мо­жуть дис­ку­ту­ва­ти про при­ро­ду цих явищ. Але факт за­ли­ша­є­ться фа­ктом: те, що ми на­зи­ва­є­мо по­ма­ран­че­вою ре­во­лю­ці­єю та Ре­во­лю­ці­єю Гі­дно­сті, при­зве­ло до змін по­лі­ти­чних еліт, при чо­му в фор­мах, які важ­ко на­зва­ти ле­гі­тим­ни­ми.

Так, ці ре­во­лю­ції да­ли мо­жли­вість укра­їн­цям збе­рег­ти сво­бо­ду. Але якою ці­ною? І чи при­зве­ли ре­во­лю­ції до «змін на кра­ще»? Якщо го­во­ри­ти про на­шу остан­ню (але чи остан­ню?) ре­во­лю­цію, то її на­слід­ком ста­ла втра­та те­ри­то­рій, вій­на на Дон­ба­сі з ти­ся­ча­ми жертв і со­тня­ми ти­сяч­бі­жен­ців, різ­ке па­ді­н­ня еко­но­мі­ки й рів­ня жи­т­тя укра­їн­ців. Тут ми­мо­во­лі при­га­ду­ю­ться мір­ку­ва­н­ня фран­цузь­ко­го фі­ло­со­фа Рай­мо­на Аро­на, який вва­жав, що «вся­ке ви­зво­ле­н­ня не­се в со­бі не­без­пе­ку но­вої фор­ми за­крі­па­че­н­ня». А й справ­ді, хі­ба на­ша вко­тре «ви­бо­ре­на сво­бо­да» не пе­ре­тво­ри­ла­ся на ще біль­ше еко­но­мі­чне за­крі­па­че­н­ня основ­ної ма­си на­се­ле­н­ня? Ко­ли лю­ди­на не мо­же про­го­ду­ва­ти се­бе й свою сім’ю, чи ду­має во­на про сво­бо­ду? Ось ще одне мір­ку­ва­н­ня Рай­мо­на Аро­на: «...Ча­сто-гу­сто ре­во­лю­ціо­не­ри грі­шать опти­мі­змом. Усі ві­до­мі су­спіль­ні по­ряд­ки при­ре­че­ні, якщо їх від­но­сять до аб­стра­ктно­го іде­а­лу рів­но­сті чи сво­бо­ди... Міф про ре­во­лю­цію пра­вить за при­хи­сток для уто­пі­чної дум­ки, він стає мі­сти­чним, не­пе­ре­дба­чу­ва­ним адво­ка­том між дій­сні­стю та іде­а­лом».

Мо­жна зро­зу­мі­ти на­сто­ро­же­ність бі­ло­ру­сько­го ке­рів­ни­цтва та й за­га­лом зна­чної (якщо не біль­шої) ча­сти­ни бі­ло­ру­сів до Укра­ї­ни. У ни­ні­шньо­му бі­ло­ру­сько­му су­спіль­стві існу­ють по­мі­тні ан­ти­укра­їн­ські на­строї. І, схо­же, во­ни піджив­лю­ю­ться вла­дою, яка хо­че обе­рег­ти се­бе від укра­їн­ських ре­во­лю­цій­них ві­янь. За­га­лом же в уяв­лен­ні бі­ло­ру­сів Укра­ї­на — це кра­ї­на не­ста­біль­но­сті зі зруй­но­ва­ною і де­гра­до­ва­ною еко­но­мі­кою.

По­при де­яку про­укра­їн­ську ри­то­ри­ку, яка зву­ча­ла з уст Лу­ка­шен­ка пі­сля Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті, не тре­ба ма­ти що­до цьо­го ілю­зій. Са­ме у той час бі­ло­ру­ська вла­да ро­би­ла чи­ма­ло для бло­ку­ва­н­ня прав­ди­вої ін­фор­ма­ції з Укра­ї­ни. А ре­ве­ран­си в бік на­шої дер­жа­ви з бо­ку пре­зи­ден­та Бі­ло­ру­сі бу­ли не чим ін­шим, як на­ма­га­н­ням збе­рег­ти се­бе. Лу­ка­шен­ко чу­до­во ро­зу­міє, що ко­ли Ро­сія по­гли­не Укра­ї­ну, на чер­зі бу­де Бі­ло­русь. І то­ді пи­та­н­ня, чи ли­ши­ться він при вла­ді. Та й, зре­штою, чо­го вар­ту­ва­ти­ме ця вла­да.

ДО РО­СІЇ — З ЛЮ­БОВ’Ю?

Тут ми під­хо­ди­мо до пи­та­н­ня став­ле­н­ня Лу­ка­шен­ка до Ро­сії. Пре­зи­ден­та Бі­ло­ру­сі тра­кту­ють як про­ро­сій­сько­го по­лі­ти­ка. Але да­вай­те по­ду­ма­є­мо, чи був у ньо­го ви­бір. При­йшов він до вла­ди не без під­трим­ки Ро­сії. Ро­зу­міє Лу­ка­шен­ко і те, що За­хід ли­шив Бі­ло­русь у зо­ні впли­ву її схі­дно­го су­сі­да. При­найм­ні роз­ра­хо­ву­ва­ти йо­му на до­по­мо­гу За­хо­ду не­має чо­го. На­то­мість Ро­сія до­ту­ва­ла Бі­ло­русь, по­став­ля­ю­чи де­ше­ві енер­го­но­сії. Зві­сно, за це Лу­ка­шен­ко­ві тре­ба роз­пла­чу­ва­ти­ся — від­да­ва­ти ро­сі­я­нам під­при­єм­ства, спів­пра­цю­ва­ти в обо­рон­ній сфе­рі і т. ін. Та все ж він на­ма­га­є­ться за­ли­ша­ти­ся го­спо­да­рем у сво­їй кра­ї­ні, ді­ю­чи за прин­ци­пом «Дер­жа­ва — це я».

Са­ме це на­ма­га­н­ня йо­го ли­ша­ти­ся го­спо­да­рем ро­бить Лу­ка­шен­ка «не зов­сім ро­сій­ським». Він так і не пі­шов на ство­ре­н­ня со­ю­зної дер­жа­ви Ро­сії та Бі­ло­ру­сі. А зов­сім не­дав­но, як уже йшло­ся, на­віть демонстрував пев­ну «підтримку Укра­ї­ни», яка ста­ла жер­твою ро­сій­ської агре­сії.

Так, Лукашенку за­раз не­лег­ко. Він ро­зу­міє, що най­ближ­чим ча­сом до­ве­де­ться ро­би­ти ви­бір між Ро­сі­єю, яка де­гра­дує й втра­чає свої по­зи­ції, та За­хо­дом. Остан­ній пі­шов на тим­ча­со­ве зня­т­тя сан­кцій з Бі­ло­ру­сі. Це си­гнал. Зре­штою, си­гна­лом, пев­но, мо­жна вва­жа­ти й при­су­дже­н­ня бі­ло­ру­сці Але­ксі­є­вич но­бе­лів­ської пре­мії. На­то­мість Ро­сія, яка влі­зла пі­сля Укра­ї­ни в чер­го­ву во­єн­ну аван­тю­ру в Си­рії, зби­ра­є­ться роз­мі­сти­ти авіа­цій­ну ба­зу в Бі­ло­ру­сі. Схо­же, «брат­ський на­род», який до­не­дав­на утри­му­вав Бі­ло­русь у сфе­рі сво­го впли­ву зав­дя­ки еко­но­мі­чним ва­же­лям, ви­рі­шив по­мі­ня­ти ці ва­же­лі на вій­сько­ві.

Лу­ка­шен­ко­ві за­раз до­ве­де­ться про­ве­сти ко­ра­бель під на­звою Бі­ло­русь між Сціл­лою та Ха­рі­бдою. Чи ви­ста­чить у ньо­го по­лі­ти­чно­го та­лан­ту? По­жи­ве­мо — по­ба­чи­мо.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.