«До­бре, що є ці зна­ки со­лі­дар­но­сті та під­трим­ки»

Пе­ре­мож­цем одні­єї з най­пре­сти­жні­ших лі­те­ра­тур­них пре­мій «Ан­ге­лус» цьо­го року став Сер­гій Жа­дан. Чо­му він?

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ЯРЕМЧУК, Львів — Вро­цлав — Вар­ша­ва

Поль­ське мі­сто Вро­цлав зно­ву ста­ло мі­стом зу­стрі­чей. У те­а­трі «Ка­пі­толь» зі­бра­ла­ся ви­бра­на пу­блі­ка — пи­сьмен­ни­ки, по­е­ти, ви­дав­ці, пе­ре­кла­да­чі, лі­те­ра­тур­ні кри­ти­ки, жур­на­лі­сти. У по­ві­трі ви­тає хви­лю­ва­н­ня, адже за кіль­ка хви­лин ого­ло­сять ла­у­ре­а­та цен­траль­но­єв­ро­пей­ської пре­мії «Ан­ге­лус». Ще й юві­лей­ної, по­за­як цьо­го року «Ан­ге­лус» вру­ча­ти­муть вже вде­ся­те. У пер­шо­му ря­ду на чер­во­них окса­ми­то­вих крі­слах си­дять но­мі­но­ва­ні пи­сьмен­ни­ки — Яцек Де­нель, Дра­го Ян­чар, Ан­джей Ста­сюк, Зє­мо­віт Ще­рек, Лу­чі­ан Дан Те­о­до­ро­віч, Оль­га То­кар­чук та Сер­гій Жа­дан. Чу­ти ша­ру­ді­н­ня, сов­га­н­ня, але рів­но о во­сьмій все за­мов­кає — на сце­ні по­чи­на­є­ться дійство, ко­ро­ткі по­ста­нов­ки урив­ків із ко­жної книж­ки, що пе­ре­ті­ка­ють одна в одну, ство­рю­ю­чи одну ком­по­зи­цію. На сце­ну ви­хо­дить го­ло­ва жу­рі пре­мії Ми­ко­ла Рябчук, хви­ли­на ін­три­ги, і «ла­у­ре­а­том пре­мії стає... Сер­гій Жа­дан!». У ко­гось по­ру­чви­ри­ва­є­ться спан­те­ли­че­не «Ого!», щось ви­па­дає з рук, чу­ти ша­ле­ні опле­ски, Жа­дан, який щой­но при­ле­тів із Фран­кфурт­ської книж­ко­вої яр­мар­ки і який теж, во­че­видь, не ро­зу­міє, що від­бу­ва­є­ться, ви­хо­дить на сце­ну. Весь у чор­но­му, і див­но — не в ке­дах, як зав­жди, а в га­дах. Го­ло­сом, від яко­го млі­ють со­тні укра­їн­ських фа­на­ток, по­чи­нає чи­та­ти: ні, не вірш і на­віть не по­дя­ку. Хо­ча у ньо­го все зву­чить як вірш, сло­ва гу­чні й ри­тмі­чні як ба­ра­бан­ний дріб.

«До­ро­гі дру­зі, до­ро­гі чле­ни жу­рі, до­ро­гі ко­ле­ги. По­ді­бні на­го­ро­ди — ду­же до­бра на­го­да при­вер­ну­ти ува­гу до про­блем су­ча­сно­сті, — вже із кві­та­ми в ру­ках по­чав Сер­гій Жа­дан. — Сьо­го­дні кіль­ка гро­ма­дян Укра­ї­ни є по­лі­ти­чни­ми в’язня­ми, які си­дять у в’язни­цях на те­ри­то­рії Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції. Я маю на ува­зі Коль­чен­ка, Сен­цо­ва, На­дію Савченко... Ме­ні зда­є­ться, що ду­же ва­жли­во і Укра­ї­ні, і всій Цен­траль­ній Єв­ро­пі пам’ята­ти, що ці лю­ди не­за­кон­но пе­ре­бу­ва­ють по­за ме­жа­ми сво­бо­ди. Ко­ри­сту­ю­чись на­го­дою, хо­чу ви­сло­ви­ти їм свою со­лі­дар­ність та підтримку, при­свя­ти­ти цей знак ува­ги, ви­яв­ле­ний укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі. Я знаю, що цьо­го року і в Оле­га Сен­цо­ва, і в На­дії Савченко вийшли книж­ки. Хо­че­ться по­ба­жа­ти, щоб во­ни теж по­тра­пи­ли до фі­на­лу пре­мії «Ан­ге­лу­са», щоб ав­то­ри мо­гли при­їха­ти сю­ди осо­би­сто і бу­ти на по­ді­бній це­ре­мо­нії». Зно­ву опле­ски, церемонію за­вер­ше­но, ме­ту­шня, ві­та­н­ня, фо­то­гра­фії.

«ВИЯВ УВА­ГИ ДО УКРА­ЇН­СЬКОЇ ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РИ»

Вже на прес-кон­фе­рен­ції Сер­гій Жа­дан про­дов­жить: «Ця на­го­ро­да — вияв ува­ги до укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри. Ме­ні зда­є­ться, най­го­лов­ні­ше, аби Укра­ї­на не за­ли­ши­ла­ся за­раз сам на сам з агре­со­ром і з ті­єю бі­дою. До­бре, що ці зна­ки со­лі­дар­но­сті та під­трим­ки є. Во­ни мо­жуть ви­ра­жа­ти­ся на рі­зних рів­нях: на по­лі­ти­чно­му, еко­но­мі­чно­му, про­те куль­ту­ра — це теж ва­жли­ва скла­до­ва, і лег­ко­ва­жи­ти нею не мо­жна». В екс­клю­зив­но­му ко­мен­та­рі «Дню» укра­їн­ський по­ет та про­за­їк роз­ка­зує про на­бо­лі­ле, адже, при­ле­тів­ши із Фран­кфурт­ської книж­ко­вої яр­мар­ки, де стенд і всю по­їзд­ку лю­ди ор­га­ні­зо­ву­ва­ли «на ен­ту­зі­а­змі», Сер­гій ЖА­ДАН звер­нув ува­гу на ва­го­му про­бле­му: «У нас не ви­ста­чає ці­ле­спря­мо­ва­ної куль­тур­ної дер­жав­ної по­лі­ти­ки. Всі діа­ло­ги іні­ці­ю­ю­ться зов­ні­шньою сто­ро­ною. Фран­кфурт­ський яр­ма­рок, з яко­го я при­ле­тів, — чер­го­вий знак то­го, на­скіль­ки на­ша дер­жа­ва не дбає ні про свій імідж, ні про своє пред­став­ле­н­ня, ні про свою куль­ту­ру за­га­лом. Весь стенд, яким за­йма­ли­ся во­лон­те­ри і акти­ві­сти, — це пам’ятник укра­їн­сько­му су­спіль­ству і до­кір укра­їн­ській дер­жа­ві. У нас гро­ма­дя­ни ство­рю­ють ар­мію, під­ні­ма­ють еко­но­мі­ку і куль­ту­рою теж за­йма­ю­ться. Чим за­йма­є­ться в цей час дер­жа­ва, я зов­сім не ро­зу­мію».

По­при те, що Сер­гій Жа­дан на пер­ше мі­сце по­ста­вив та­ки ува­гу до Укра­ї­ни, а не вла­сні за­слу­ги, вар­то звер­ну­ти ува­гу й на са­му книж­ку, за яку ав­тор отри­мав пре­мію. Це «Ме­со­по­та­мія». Го­лов­ний ге­рой — мі­сто Хар­ків. З одно­го бо­ку, во­но зо­бра­же­не до­во­лі ре­а­лі­сти­чно, пре­дме­тно, адже мо­жна пі­зна­ти хар­ків­ські ло­ка­ції, хар­ків­ські ву­ли­ці, бу­дин­ки, з дру­го­го бо­ку, на­пи­са­но до­во­лі уні­вер­саль­но, адже в цьо­му мі­сті мо­жна пі­зна­ти ри­си будь-яко­го цен­траль­но­єв­ро­пей­сько­го мі­ста. «Ме­ні зав­жди бу­ло ці­ка­во пи­са­ти про ланд­ша­фти, які не над­то при­су­тні в укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі, — ка­же Сер­гій Жа­дан. — За­га­лом книж­ка про лю­бов, ні­жність, від­да­ність, за­ко­ха­ність як та­ку. А окрім всьо­го ін­шо­го, про мі­сто, в яко­му я жи­ву вже чверть сто­лі­т­тя. Стра­шен­но при­єм­но, що про мі­сто, яке я лю­блю, є мо­жли­вість про­чи­та­ти рі­зни­ми мо­ва­ми. Ті­шу­ся, що це пер­ші вір­ші, за які вру­чи­ли пре­мію «Ан­ге­лус». З одно­го бо­ку, це ро­ман в но­ве­лах, з дру­го­го, там є ча­сти­на, яка скла­да­є­ться з вір­шів».

Ці­ка­во, що че­рез це по­єд­на­н­ня про­зи та по­е­зії пе­ре­кла­да­чів книж­ки з укра­їн­ської бу­ло двоє. Основ­ну ча­сти­ну пе­ре­клав Мі­хал Пе­трик, який, до ре­чі, ра­зом із Жа­да­ном отри­мав на­го­ро­ду для пе­ре­кла­да­ча, а по­е­ти­чною ча­сти­ною за­ймав­ся зна­ний пе­ре­кла­да­чАдам По­мор­ський. «Я пе­ре­кла­дав ба­га­то кни­жок Жа­да­на, то­му вже тро­хи знаю йо­го мо­ву, — за­зна­чив у ко­мен­та­рі «Дню» Мі­хал ПЕ­ТРИК. — Якщо книж­ка до­бра, то во­на й пе­ре­кла­да­є­ться до­бре. Я був в Укра­ї­ні, був у Хар­ко­ві і пев­ною мі­рою ро­зу­мію та від­чу­ваю сю­жет».

МИ­КО­ЛА РЯБЧУК: «ЯКЩО ХТОСЬ З УКРА­Ї­НИ ДІ­СТА­НЕ НОБЕЛЯ, Б’ЮСЬ ОБ ЗА­КЛАД, ЩО ЦЕ БУ­ДЕ ЖА­ДАН»

Ви­бір жу­рі, до яко­го цьо­го року уві­йшли Ста­ні­слав Бе­ресь, Пйотр Кем­пін­ські, Ри­шард Кри­ні­цький, То­маш Лю­бєн­скі, Кши­штоф Ма­слонь, Юсти­на Со­бо­лев­ська, Мі­ро­слав Спі­халь­ські, Аджен За­ва­да та Ми­ко­ла Рябчук, був, м’яко ка­жу­чи, не­спо­ді­ва­ним. Основ­ною кан­ди­да­ту­рою на пе­ре­мо­гу на­пе­ре­до­дні вва­жа­ли Оль­гу То­кар­чук. Ця поль­ська пи­сьмен­ни­ця, ві­до­ма й в Укра­ї­ні зав­дя­ки сво­їм «Бі­гу­нам» у пе­ре­кла­ді Оста­па Сли­вин­сько­го та ви­сту­пам на фе­сти­ва­лях, цьо­го року за­вер­ши­ла свій opus magnum «Кни­ги Яку­ба» — дов­го­о­чі­ку­ва­ний текст, який став не­ймо­вір­но по­пу­ляр­ним у Поль­щі. Са­ме за «Кни­ги Яку­ба» Оль­га То­кар­чук бу­кваль­но ти­ждень то­му отри­ма­ла пре­сти­жну пре­мію Nike. Мо­жли­во, цей фа­ктор теж впли­нув на рі­ше­н­ня жу­рі, адже дві на­го­ро­ди за два ти­жні — ні­чо­го со­бі, так?

У сво­їй книж­ці Оль­га То­кар­чук роз­по­від­ає про ма­ло­зна­ний у Поль­щі пе­рі­од кін­ця Ре­чі По­спо­ли­тої пе­ред оста­то­чним її роз­по­ді­лом. Це дру­га по­ло­ви­на XVIII сто­лі­т­тя, яку во­на опи­сує з пер­спе­кти­ви єре­ти­чно­го роз­коль­ни­цько­го ру­ху в єв­рей­сько­му се­ре­до­ви­щі. Як в екс­клю­зив­но­му ко­мен­та­рі «Дню» по­яснює го­ло­ва жу­рі «Ан­ге­лу­са» Ми­ко­ла Рябчук, дов­ко­ла цьо­го ру­ху ав­тор­ка ви­бу­до­вує весь сю­жет. Її ге­рой — Якуб, про­від­ник цьо­го ру­ху, є ду­же кон­тра­вер­сій­ною по­ста­т­тю, не зро­зумі­ло, чи це справ­ді ві­ру­ю­ча лю­ди­на, чи якийсь афе­рист-шахрай. «Єди­не, ме­ні зда­ло­ся, що Оль­га То­кар­чук на­зби­ра­ла та­кий колосальний ма­те­рі­ал, що їй тро­шки шко­да бу­ло цей ма­те­рі­ал по­рі­за­ти­ско­ро­ти­ти, — за­зна­чає Ми­ко­ла РЯБЧУК, укра­їн­ський пу­блі­цист та есе­їст. — Во­на за­ба­га­то йо­го впа­ку­ва­ла, і, як на ме­не, там ба­га­то сю­же­тних роз­га­лу­жень, які ні­ку­ди не про­ва­дять. Але якщо чи­тач по­до­лає пер­ші 200 сто­рі­нок, то десь да­лі по­чи­на­є­ться ін­три­га. Вза­га­лі по­ту­жна про­за, я вва­жаю, Оль­га То­кар­чук теж мо­гла би бу­ти пе­ре­мож­цем».

На дум­ку го­ло­ви жу­рі, ко­жна книж­ка у фі­на­лі по-сво­є­му вар­та на­го­ро­ди, на­віть біль­ше, май­же всі книж­ки у пів­фі­на­лі бу­ли вар­ті на­го­ро­ди. Мо­жна со­бі уяви­ти, якщо до чо­тир­над­ця­тки не про­йшла но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат Ель­фі­рі­де Єлі­нек.

Се­ред ін­ших кон­ку­рен­тів Жа­да­на був і Дра­го Ян­чар, який у книж­ці «Ба­чив її ті­єї но­чі» по­дає ці­лу па­но­ра­му жи­т­тя Юго­сла­вії пе­ре­дво­єн­них та во­єн­них ча­сів, і ві­до­мий в Укра­ї­ні Зє­мо­віт Ще­рек із книж­кою «Сім­ка». «Він, мо­же, за­над­то мо­ло­дий, і на ньо­го див­ля­ться як на лі­те­ра­тур­но­го під­лі­тка, — роз­мір­ко­вує Ми­ко­ла Рябчук. — Це про­за тро­хи ху­лі­ган­ська, і мо­жли­во, це стри­мує по­ва­жних чле­нів жу­рі. Але я вва­жаю, що Ще­рек ду­же пер­спе­ктив­ний. Це по­ки що не є про­за з ве­ли­кої по­ли­ці, про­те во­на ду­же до­те­пна і чи­та­є­ться на одно­му ди­хан­ні». До ре­чі, сам Ще­рек у ко­мен­та­рі «Дню» роз­по­вів, що чи­тає Жа­да­на, вва­жає, що на лі­те­ра­тур­но­му рин­ку ва­жли­ву роль він ві­ді­грає вже дав­но: «Жа­дан на­пи­сав ба­га­то чу­до­вих кни­жок, мо­єю улю­бле­ною є «Гімн де­мо­кра­ти­чної мо­ло­ді», це ге­ні­аль­не ви­да­н­ня. «Ме­со­по­та­мія» по­ка­зує схі­дну Укра­ї­ну, це від­обра­же­н­ня ре­аль­но­сті».

Та­кож у спи­ску фі­на­лі­стів опи­нив­ся поль­ський пи­сьмен­ник Яцек Де­нель із книж­кою «Ма­ти Ма­кри­на». «Про­за Де­не­ля апо­кри­фі­чна, — за­зна­чає Ми­ко­ла Рябчук, — він бе­ре до­лю ге­ро­ї­ні Ма­кри­ни, яка є ре­аль­ним істо­ри­чним пер­со­на­жем, ледь не ка­но­ні­зо­ва­ним. На неї по­си­ла­ли­ся поль­ські кла­си­ки. Во­на бу­ла взір­цем ці­єї чер­ни­ці-ва­си­лі­ан­ки, яка не під­да­ла­ся на­ти­ску ро­сій­ської вла­ди пі­сля по­ді­лу Поль­щі, ко­ли уні­ат­ська церква бу­ла за­бо­ро­не­на в Ро­сії. Яцек Де­нель опи­сує стра­ж­да­н­ня, які пе­ре­жи­ла ця чер­ни­ця, пе­ре­слі­ду­ва­н­ня і т.д. Але Ка­рел Ча­пек зро­бив би з цьо­го про­сто ко­ро­ткі апо­кри­фи». Та­кож у но­мі­нан­тах був Ан­джей Ста­сюк із книж­кою «Схід». «Я був на­віть ду­же роз­дво­є­ний, — зі­зна­є­ться Ми­ко­ла Рябчук. — Ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться Ста­сюк, а осо­бли­во «Схід». Це есе­їс­тка, але во­на дає на­стіль­ки па­но­рам­не ба­че­н­ня Схо­ду ме­та­фі­зи­чно­го, це сим­вол від­ста­ло­сті, за­бу­то­сті, а та­кож ди­тин­ства».

Ці­ка­вим від­кри­т­тям цьо­го­рі­чно­го «Ан­ге­лу­са» став ру­мун­ський ав­тор Лу­чі­ан Дан Те­о­до­ро­віч із книж­кою «Ма­тей Бру­нуль». Са­ме він ді­став на­го­ро­ду від чи­та­чів іме­ні На­та­лі Гор­ба­нев­ської, яка ще два ро­ки то­му го­ло­ву­ва­ла в жу­рі «Ан­ге­лу­са». «Книж­ка Те­о­до­ро­ві­ча дає зріз жи­т­тя ста­лін­ської то­та­лі­тар­ної Ру­му­нії, де ди­кта­ту­ра бу­ла чи не одною з най­стра­шні­ших. Ду­же пі­зна­валь­на, до­бра книж­ка. Я про ко­жну мо­жу ска­за­ти ба­га­то чо­го до­бро­го, — ка­же Ми­ко­ла Рябчук. — Про­те Жа­дан був на ви­со­ті. Він по­єд­нує в со­бі не­ймо­вір­ні ре­чі — ви­со­ку про­ни­зли­ву по­е­ти­чність та ек­зи­стен­цій­не від­чу­т­тя обме­же­но­сті жи­т­тя, ко­ли ви­слов­лю­є­ться про жит­тє­ві та­єм­ни­ці. Це ду­же до­бре на­пи­са­на жит­тє­ва про­за. На кон­тра­стах ви­хо­дять ко­ло­саль­ні ефе­кти, ко­ли, з одно­го бо­ку, ма­єш це бу­ден­не жи­т­тя, не­сим­па­ти­чне, ча­сом кри­мі­наль­не, а з дру­го­го, якісь по­е­ти­чні зле­ти. Це мі­ні­ма­лізм сти­лю. Я вва­жаю, що це бли­ску­чий пи­сьмен­ник, і якщо хтось з Укра­ї­ни ді­ста­не Нобеля, б’юсь об за­клад, що це бу­де Жа­дан. Тут я не мав жо­дно­го сум­ні­ву, біль­шість лю­дей під­три­ма­ла цю кан­ди­да­ту­ру. Ма­буть, ві­ді­гра­ло роль і те, що він пред­став­ляє якусь ін­шу Укра­ї­ну, яку в Поль­щі не ду­же зна­ють. Це Схі­дна Укра­ї­на, але спра­ва в то­му, що це мі­ська Схі­дна Укра­ї­на. У нас якщо мі­сто, то га­ли­цьке, у край­ньо­му ра­зі — Київ, або ж сіль­ська ру­сти­каль­на про­за. Схі­дно­укра­їн­ське мі­сто не при­су­тнє в укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі. Про­за Жа­да­на — до­бра, ви­со­ко­які­сна лі­те­ра­ту­ра. І я вва­жаю, що це пи­сьмен­ник з єв­ро­пей­ською пер­спе­кти­вою, ба біль­ше — сві­то­вою пер­спе­кти­вою». Так, Жа­дан пе­ре­міг із ші­стьма го­ло­са­ми про­ти трьох, за­ли­шив­ши по­за­ду ін­ших пре­тен­ден­тів. Че­рез кіль­ка го­дин пі­сля вру­че­н­ня Сер­гій Жа­дан, ра­зом із ста­ту­е­ткою Еви Рос­са­но та 150-ма ти­ся­ча­ми зло­тих, по­ле­тів на­зад у Франкфурт, да­лі пра­цю­ва­ти, роз­по­від­а­ти — про се­бе, про Укра­ї­ну.

ФОТО З САЙТА TOMASZ WA KУW

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.