Лю­бов і во­ля

Den (Ukrainian) - - Культура - Ва­дим ДИШКАНТ

У Те­а­трі ім. І. Фран­ка від­бу­ла­ся бе­не­фі­сна прем’єра «Лі­су» (по­ста­нов­ка Д. Бо­го­ма­зо­ва)

Ідея по­ста­ви­ти «Ліс» за одно­ймен­ною п’єсою кла­си­ка сві­то­вої дра­ма­тур­гії Олександра Остров­сько­го на го­лов­ній дра­ма­ти­чній сце­ні на­шої кра­ї­ни ви­та­ла дав­но. Цю ви­ста­ву, ще до прем’єри, те­а­тра­ли роз­ці­ню­ва­ли як бе­не­фіс про­від­них акто­рів-фран­ків­ців На­та­лії Сум­ської в ро­лі Гур­миж­ської та Анатолія Хо­сті­ко­є­ва в ро­лі Не­ща­слив­це­ва.

Для ре­жи­се­ра-по­ста­нов­ни­ка Дми­тра Бо­го­ма­зо­ва у ство­рен­ні сце­ні­чної вер­сії від­прав­ною то­чкою ста­ла від­вер­та те­а­траль­ність. Адже Остров­ський — «яскра­вий актор­ський ав­тор», який дає мо­жли­вість ство­ре­н­ня не­ор­ди­нар­них ха­ра­кте­рів. До то­го ж, у п’єсі одни­ми з го­лов­них пер­со­на­жів є акто­ри. Са­ме во­ни, ро­зі­гру­ю­чи ото­че­н­ня, пе­ре­во­дять сю­жет із тра­ге­дій­ної пло­щи­ни в ко­мі­чну. Ці бла­го­ро­дні ли­ца­рі сце­ни при­му­шу­ють ді­йо­вих осіб ста­ти без­по­се­ре­дні­ми уча­сни­ка­ми їхньо­го спе­кта­клю, їхньої гри, яка ла­має си­сте­му ста­лих пра­вил і да­рує лю­ди­ні сво­бо­ду, зда­тність ди­ву­ва­ти­ся, за­ко­ху­ва­ти­ся, бу­ти са­мим со­бою...

У по­ста­нов­ці Д. Бо­го­ма­зо­ва кіль­кість хо­ро­ших актор­ських ро­біт не обме­жу­є­ться ци­ми дво­ма зір­ко­ви­ми для на­шої сце­ни прі­зви­ща­ми. Мо­жна при­ві­та­ти з хо­ро­ши­ми ро­бо­та­ми Ва­си­ля Ба­шу (Ща­слив­цев) та Ксе­нію Ба­шу­Дов­жен­ко (Акси­нья). Вла­сне, як мо­жна при­ві­та­ти і ко­ле­ктив На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. І. Фран­ка з твор­чим успі­хом.

Хо­ча оцін­ки но­вої ро­бо­ти Дми­тра Бо­го­ма­зо­ва у кри­ти­ків та пу­блі­ки ви­яви­ли­ся по­ляр­ни­ми, що за­зви­чай ха­ра­кте­ри­зує не­ор­ди­нар­ні ми­сте­цькі тво­ри. Спро­бу­є­мо ро­зі­бра­ти­ся в при­ро­ді по­ляр­но­сті су­джень що­до «Лі­су». З одно­го бо­ку, не мо­же не ті­ши­ти пре­кра­сне во­ло­ді­н­ня фор­мою ре­жи­сер­ська фан­та­зія, умі­н­ня при­ду­му­ва­ти і вті­лю­ва­ти на ко­ну не про­сто ефе­ктні, а й ви­ра­зні для роз­кри­т­тя змі­сту, обра­зні мі­зан­сце­ни. З ін­шо- го — за­сму­чує притаманна ре­жи­се­ро­ві пе­ре­ва­га фор­маль­них рі­шень над жи­т­тям люд­сько­го ду­ху.

Зав­дя­ки дав­ній твор­чій спів­дру­жно­сті Дми­тра Бо­го­ма­зо­ва з ці­ка­вим сце­но­гра­фом Оле­ксан­дром Дру­га­но­вим у ви­ста­ві ба­га­то вда­лих, ін­ко­ли бли­ску­чих зна­хі­док та мі­зан­сцен. На­при­клад, там, де в Остров­сько­го дія від­бу­ва­є­ться в якій-не­будь аль­тан­ці чи на лав­ці, у ви­ста­ві ду­же ви­на­хі­дли­во обі­гру­є­ться чо­вен, зав­дя­ки чо­му сце­на зу­стрі­чі Не­ща­слив­це­ва з Акси­ньєю на­бу­ває не ли­ше зов­ні­шньої ди­на­мі­ки, а й вну­трі­шньо­го дра­ма­ти­зму — зви­чай­но, у цьо­му та­кож є за­слу­га акто­рів. Не про­сто ефе­ктною, а спов­не­ною змі­сту, ва­жли­во­го для ро­зу­мі­н­ня су­ті всі­єї ви­ста­ви, є сце­на, де Гур­миж­ська співає опер­ну арію, яку слі­дом за нею на­ма­га­є­ться про­му­ги­ка­ти й мо­ло­дий аль­фонс Бу­ла­нов (Оле­ксандр Фор­ман­чук) — по­збав­ле­не жи­во­го ім­пуль­су мер­тве ака­де­мі­чне ми­сте­цтво тут про­ти­став­ля­є­ться бур­ле­ску жи­вих ім­про­ві­за­цій Не­ща­слив­це­ва і Ща­слив­це­ва, які пре­кра­сно ви­ко­ну­ю­ться як окре­мі естра­дні но­ме­ри Ана­то­лі­єм Хо­сті­ко­є­вим та Ва­си­лем Ба­шею...

І тут, вла­сне, ми під­хо­ди­мо до про­бле­ми, че­рез яку, на на­ше вра­же­н­ня, ча­сти­на пу­блі­ки (і на­віть ре­цен­зен­тів) кри­ти­ку­ва­ти­ме «Ліс»: яскра­ві, ефе­ктні еле­мен­ти фор­ми не зав­жди на­ле­жним чи­ном мі­цно скрі­пле­ні єди­ним змі­стом, який про­ни­зу­вав би всю ви­ста­ву від по­ча­тку до кін­ця. Че­рез це по­ло­ви­на пер­шої дії про­ви­сає, роз­па­да­ю­чись на окре­мі епі­зо­ди, по­збав­ле- ні вну­трі­шньої на­пру­же­но­сті, яку у ви­ста­ву (чи у фільм) зав­жди прив­но­сить чі­тко за­яв­ле­на й ви­бу­ду­ва­на істо­рія. Ті укра­їн­ські ре­жи­се­ри, які про­те­сту­ють про­ти амор­фно­сті, фор­маль­ної не­ви­ра­зно­сті, від­су­тно­сті сти­льо­вої та жан­ро­вої ви­зна­че­но­сті у ви­ста­вах ба­га­тьох сво­їх ко­лег, ча­сто ро­блять крен у про­ти­ле­жний бік. І в по­шу­ках стиль­ної, ви­ра­зної фор­ми за­бу­ва­ють про те, що ре­жи­су­ра, по су­ті, є ні­чим ін­шим, як умі­н­ням за­хо­пли­во й пе­ре­кон­ли­во роз­по­від­а­ти істо­рії. Це до пев­ної мі­ри вла­сти­ве Д. Бо­го­ма­зо­ву, який мо­же на пев­ну мить від­мо­ви­тись від ясно­сті, вну­трі­шньої зв’язно­сті істо­рії на ко­ристь зов­ні­шніх фор­маль­них, хоч і ефе­ктних зна­хі­док. Як на­слі­док, той же «Ліс», хоч у ньо­му й про­чи­ту­є­ться ре­жи­сер­ська дум­ка, роз­па­да­є­ться на мон­таж яскра­вих атра­кціо­нів, по­га­но пов’яза­них єди­ною на­скрі­зною ді­єю.

«Ліс» ви­гля­дає на­справ­ді хо­ро­шою ре­жи­сер­ською ро­бо­тою. Тим па­че, що одві­чна зло­бо­ден­ність п’єси під­си­лю­є­ться на­шою, близь­кою до тра­гі­зму су­спіль­ною си­ту­а­ці­єю, в якій до­мі­нує культ гро­шей, між лю­дьми — не­щи­рі сто­сун­ки з роз­ра­хун­ку. Бо­го­ма­зов по­ста­вив ви­ста­ву про те, що справ­жньою жит­тє­вою цін­ні­стю є не гро­ші, не ма­є­тки, а лю­бов і во­ля. І якщо це не про­сто те­о­ре­ти­чно зба­гне, а прийме як жит­тє­ве кре­до хоч один гля­дач, то фран­ків­ський «Ліс» своє зав­да­н­ня ви­ко­нає пов­ною мі­рою.

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛІПАЧУКА / «День»

22 ЖОВ­ТНЯ ВІД­БУ­ДЕ­ТЬСЯ ДРУ­ГИЙ ПО­КАЗ ВИ­СТА­ВИ «ЛІС». НА ФОТО ЗЛІ­ВА НА ПРА­ВО: ОЛЕГ СТАЛЬЧУК (ВОСЬМИБРАТОВ) І АНА­ТО­ЛІЙ ХО­СТІ­КО­ЄВ (НЕ­ЩА­СЛИВ­ЦЕВ)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.