За­бо­ро­не­на лю­бов – ще одна прав­да

Den (Ukrainian) - - Культура - Ал­ла ПІДЛУЖНА, те­а­тро­зна­вець

У Пол­та­ві пред­ста­ви­ли Іва­на Ма­зе­пу на те­а­траль­но­му ко­ну і в брон­зі пам’ятни­ка

По­стать укра­їн­сько­го ге­тьма­на Іва­на Ма­зе­пи ста­ла пре­дме­том ху­до­жньо­го до­слі­дже­н­ня дра­ма­тур­га Анатолія Кри­ма. Вті­ли­ти йо­го істо­ри­чну дра­му «Оста­н­ня лю­бов Ге­тьма­на» взя­ли­ся в Пол­тав­сько­му му­здрам­те­а­трі ім. М. Го­го­ля, за­про­сив­ши хер­сон­сько­го ре­жи­се­ра Сер­гія Пав­лю­ка, який зро­бив і му­зи­чне оформ­ле­н­ня ви­ста­ви.

Іван Ма­зе­па — осо­би­стість в укра­їн­ській істо­рії не­о­дно­зна­чна, су­пе­ре­чли­ва, з не до кін­ця роз­га­да­ни­ми мо­ти­ва­ці­я­ми до­ле­но­сних для кра­ї­ни вчин­ків і рі­шень. І до­сі ла­ма­ють спи­си у су­пе­ре­чках на­у­ков­ці, істо­ри­ки, при­хиль­ни­ки й опо­нен­ти жи­т­тя слав­но­го ге­тьма­на. Усім хо­че­ться до­ко­па­ти­ся до істи­ни, від­най­ти істо­ри­чну прав­ду. Удо­слі­дни­ків не­має пра­ва на фан­та­зію, ли­ше ху­до­жник вла­дний над прав­дою, тіль­ки він у змо­зі пе­ре­плав­ля­ти по­дії кон­кре­тно­го жи­т­тя у фе­є­рію ху­до­жньо­го ви­ми­слу. Ана­то­лій Крим здо­був та­ке пра­во своєю дра­ма­тур­гі­єю та про­зою, а Сер­гій Пав­люк до­вів йо­го чи­слен­ни­ми до­стой­ни­ми те­а­траль­ни­ми по­ста­нов­ка­ми, то ж на сце­ні­чний про­дукт та­ко­го твор­чо­го тан­де­му бу­ло дивитися вель­ми ці­ка­во.

Із по­дій жи­т­тя І.Ма­зе­пи, А.Крим ви­окре­мив чи на най­го­лов­ні­шу емоційну лі­нію — лю­бов до хре­ще­ни­ці Мо­трі, що ви­не­се­но в на­зву дра­ми. Однак, ця за­бо­ро­не­на лю­бов, спов­не­на нез’ясо­ва­них та­єм­ниць, стає ли­ше при­во­дом до роз­по­віді про остан­ні ро­ки жи­т­тя Ге­тьма­на.

Від­по­від­но до мас­шта­бу те­ми С.Пав­люк бу­дує ви­ста­ву як гран­діо­зне ба­га­то­пла­но­ве дійство. В ор­ке­стрі ве­ли­чно­го істо­ри­чно­го ма­си­ву по­дій те­ма лю­бо­ві «за­зву­чить» ні­жною цно­тли­вою ме­ло­ді­єю.

Вра­жає ви­до­ви­щна сце­но­гра­фія ( Іри­на Клі­мен­чен­ко), що на­си­чує про­стір від­чу­т­тям на­ціо­наль­но­го ду­ху. Тут ха­ра­ктер­ні вій­сько­ві ко­за­цькі атри­бу­ти, дов­гі бі­лі по­ло­тни­ща, що на­га­ду­ють ру­шни­ки, де­рев’яні ко­ле­са — мі­ні­а­тюр­ні по­до­би ві­чно­го ко­ло­во­ро­ту бу­т­тя, які зда­тні ста­ти яр­мом до­лі. Ши­ро­ки­ми роз­ло­ги­ми ру­ха­ми за до­по­мо­гою по­ло­тнищ за­мо­ту­ють пер­со­на­жів, ро­бля­чи з них ве­ли­кі ляль­ки-мо­тан­ки, тіль­ки на облич­чях за­мість спа­сен­них хре­стів з’яв­ля­ю­ться ма­ски. За­га­лом, на ко­ну па­нує світ по­е­ти­чної Укра­ї­ни, спів­о­чої, за­дум­ли­вої, не­ско­ри­мої, прав­ди­вої.

Ко­ло сце­ни ре­жи­сер ви­ко­ри­сто­вує як мо­жли­вість по­ка­зу всіх по­дій на­че на кі­но­плів­ці. Під ту­жли­ву пі­сню ко­за­ка Ма­мая, про­зо­рі ста­ро­вин­ні кан­ти по­чне­ться обіг ко­ла, на яко­му мі­зан­сце­на­ми-кар­ти­на­ми за­сти­гнуть: Ма­зе­па з дів­чин­кою-хре­ще­ни- цею під яблу­нею з бли­ску­чи­ми чер­во­ни­ми яблу­ка­ми на тлі зо­бра­же­н­ня пер­сон пер­во­ро­дно­го грі­ха — Ада­ма та Єви, де­рев’яно­го ко­ня, який осьось за­гар­цює під во­я­ком-ко­за­ком, і ма­лень­ка конячка-ігра­шка, цар Пе­тро І із по­чтом, який весь час тіль­ки й ду­має про вій­ну й за­гар­ба­н­ня ін­ших кра­їн, цар­ський бла­зень, який глу­зує над мі­сцем Укра­ї­ни на ма­пі ім­пе­рії. Ка­дри-кар­ти­ни по­вто­рю­ва­ти­му­ться у сти­лі ті­ньо­во­го те­а­тру на тлі вну­трі­шньої за­ві­си, що яв­ляє со­бою кар­ту Укра­ї­ни ча­сів Ма­зе­пи, на­віть і у зво­ро­тній ре­тро­спе­кти­ві. Так по­дії по­вер­та­ю­ться до сво­їх ви­то­ків, цей те­а­траль­ний при­йом ви­гля­дає кра­сно­мов­но.

Сер­гій Пав­люк — май­стер те­а­траль­ної метафори, ни­ми спов­не­ний про­стір ці­єї ви­ста­ви, яку мо­жна вва­жа­ти одним із зраз­ків укра­їн­сько­го по­е­ти­чно­го те­а­тру. Ро­ди­ці — єди­ний образ трьох ва­гі­тних жі­нок (Лю­дми­ла По­вар, Алі­на Зінченко, Алі­на Жмур­ко), які у Пав­лю­ка ви­сту­па­ють ві­щун­ка­ми, во­ни — уосо­бле­н­ня тих над­при­ро­дних сил, що зда­тні втру­ча­ти­ся в до­лю, тво­ри­ти но­ву ре­аль­ність, ко­мен­ту­ва­ти по­дії. Що й ро­блять Ро­ди­ці у ви­ра­зних укра­їн­ських со­ло­спі­вах, не­спо­ді­ва­но з’яв­ля­ю­чись на сце­ні й про­хо­дя­чи нею ні­би повз дію, че­рез дію, па­ра­лель­но з нею. Ро­ди­ці, на­че три шек­спі­рів­ські ві­дьми, і «за­мі­сять» ви­ста­ву, роз­по­чнуть її див­ним ма­гі­чним ри­ту­а­лом. Уза­лі­зне ко­ри­то одна ви­си­пле з гле­чи­ка зем­лю, дві ін­ші на­л­лють во­ди. Що мо­же утво­ри­ти­ся з та­кої су­мі­ші? Ба­гню­ка... В те ко­ри­то опу­стить но­ги Ма­зе­па (Ва­силь Го­луб) і звер­не­ться до Бо­га з про­ха­н­ням про­ба­чи­ти грі­хи. Йо­го ті­ло за­мо­та­ють ти­ми ж бі­ли­ми по­ло­тни­ща­ми, на­ді­нуть на облич­чя маску. Ви­ра­зна асо­ці­а­ція — ляль­ка в ру­ках про­ви­ді­н­ня!

Зго­дом у те ж ко­ри­то Ма­зе­пі си­па­ти­ме чер­він­ці су­д­дя Ко­чу­бей. Яскра­ва гі­пер­бо­ла про­да­жно­сті су­ду, ко­ри­то ж тут — сим­вол вла­ди.

Ві­зу­аль­но ви­ста­ва ви­три­ма­на в тон­ко­му есте­ти­чно­му сти­ле­ві, до­пов­ню­ють кар­ти­ну й ви­гляд ав­тен­ти­чних ко­стю­мів. Ви­га­дли­вий пла­сти­чний малюнок (Юрій Бусс) під­си­лює від­чу­т­тя при­тчі, обря­до­во­сті, кра­си на­ціо­наль­них тра­ди­цій, мас­шта­бно­сті сце­ні­чної опо­віді. Зву­ко­ряд про­ни­за­но укра­їн­ською ме­ло­ди­кою, не­ба­наль­ною, жи­вою ав­тен­ти­кою зву­ча­н­ня. При­су­тні в пар­ти­ту­рі гур­кіт гро­му й бли­скав­ки під­си­лю­ють емо­цій­ні пі­ки клю­чо­вих кар­тин.

Не­нав’язли­во, але чі­тко че­рез ви­ста­ву про­хо­дить те­ма від­но­син Укра­ї­ни і Ро­сії, на­го­ло­шу­є­ться на істо­ри­чній тя­гло­сті існу­ю­чих роз­бі­жно­стей. Ви­ра­зні фра­зи, на­при­клад: «Укра­ї­на — са­мо­цвіт у ко­ро­ні ро­сій­сько­го цар­ства», «Язык мо­жно сло­мать об это хо­хля­цкое на­ре­чие!», «Ты для не­го кум и брат... млад­ший!» ілю­стру­ють за­галь­не тло укра­ї­но-ро­сій­ських про­ти­річ, що за­раз на­бу­ли осо­бли­вої акту­аль­но­сті.

На цен­траль­но­му обра­зі Ма­зе­пи ле­жить основ­не емо­цій­но-пси­хо­ло­гі­чне на­ван­та­же­н­ня. З йо­го клю­чо­во­го ви­сло­ву: «Двох я лю­бив — Мо­трю й Укра­ї­ну!», ре­жи­сер ро­бить ви­зна­чаль­ною лю­бов до ба­тьків­щи­ни. То­му й ви­хо­дить Ма­зе­па у В.Го­лу­ба на­сам­пе­ред гро­мад­ським ді­я­чем. Уньо­му нур­тує під­спу­дна мо­гу­тня сила во­лі, він — ха­ри­зма­ти­чна осо­би­стість, ду­має ли­ше про до­лю на­ро­ду, кра­ї­ни. Умі­ло ма­нев­рує у роз­мо­вах із Пе­тром, як осо­би­сту тра­ге­дію спри­ймає зра­ду Ко­чу­бея (Сер­гій Ко­зир). Усце­нах ко­ха­н­ня з Мо­трею (Олександра Га­ла­тчен­ко) Ма­зе­па-Го­луб збен­те­же­ний, він пра­гне лю­бо­ві, але ро­зу­міє всю гли­би­ну її грі­хов­но­сті. Ви­рі­ше­н­ня ви­ста­ви, втім, ви­клю­чає на­яв­ність будь-яких се­ксу­аль­них мо­ти­вів між Ма­зе­пою та Мо­трею.

Над­зви­чай­но пе­ре­кон­ли­ві у сво­їх по­чу­т­тях до Ге­тьма­на ще дві жін­ки. Лю­бі, дру­жи­ні Ко­чу­бея (Мар­га­ри­та Томм) до­во­ди­ться зіграти тра­ге­дію жін­ки, яка ді­зна­є­ться, що її су­пер­ни­цею в ко­хан­ні стає вла­сна до­чка. Зва­бли­вість, спо­ку­са, хти­вість — Лю­ба-Мар­га­ри­та на­по­ле­гли­ва у сво­є­му на­ти­ску, але Ма­зе­па не­зво­ру­шний. Та­кож не отри­мує ба­жа­но­го і гра­фи­ня Ган­на Доль­ська. На­та­ля Си­зо­ва в обра­зі гор­дої поль­ки про­во­дить вір­ту­о­зну, ви­шу­ка­ну сце­ну зва­бле­н­ня. Як гра­цій­но ви­гля­дає во­на в тем­но­му пла­щі на де­рев’яно­му ко­ни­ко­ві!

Ще один ви­ра­зний образ про­хо­дить че­рез усю ви­ста­ву — клуб­ки чер­во­ної вов­ни. Їх пле­туть, роз­мо­ту­ють, на­ки­да­ють на шию Ма­зе­пі. Ба­га­то­зна­чна ме­та­фо­ра ни­тки жи­т­тя, за­плу­та­но­сті си­ту­а­ції, пле­ті­н­ня ін­триг. Кри­ва­вою ців­кою в’ється ни­тка по бі­лій со­ро­чці, але ж як спів­а­ють у пі­сні: «Чер­во­не — то лю­бов...»

Дра­ма­тург, ре­жи­сер і всі твор­ці ви­ста­ви ство­ри­ли образ сво­го Ма­зе­пи, своє­рі­дний та пе­ре­кон­ли­вий. Йо­го при­страсть і ду­шев­на дра­ма пе­ре­вті­ли­лись у лю­бов до ба­тьків­щи­ни, за­ра­ди неї він від­мо­вив со­бі у чо­ло­ві­чо­му ща­сті. Ви­ста­ва, в якій фі­лі­гран­но зба­лан­со­ва­ні дра­ма­тур­гі­чні лі­нії, пси­хо­ло­гі­чні сен­си, де сю­жет у фі­на­лі на­бу­ває ло­гі­чно­го за­вер­ше­н­ня обі­гу ко­ла жи­т­тя, до­зво­ляє го­во­ри­ти про сьо­го­дні­шній ро­ман­ти­чний те­а­траль­ний по­гляд на ве­лич по­ста­ті Ма­зе­пи. Так, він до­стой­ний державний муж, і все ж, у гли­би­ні ду­ші жев­ріє щи­рий жаль за остан­нім ко­ха­н­ням ге­тьма­на, яко­му не су­ди­ло­ся бу­ти...

ФОТО ОЛЬ­ГИ КО­ВА­ЛЕН­КО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.