Оль­га МИКИТЕНКО:

Den (Ukrainian) - - Культура - Ла­ри­са ТАРАСЕНКО

«Я на­вчи­ла­ся від­окрем­лю­ва­ти го­лов­не від дру­го­ря­дно­го»

24жов­тня зір­ку опер­ної сце­ни ме­ло­ма­ни по­чу­ють у пар­тії Ві­о­ле­ти в «Тра­віа­ті» Дж. Вер­ді, а 29 жов­тня актор­ка з’яви­ться в обра­зі юної ра­би­ні Лю в пуч­чи­нів­ській «Ту­ран­дот».

Сьо­го­дні зна­ме­ни­та укра­їн­ська спів­а­чка співає на най­пре­сти­жні­ших опер­них сце­нах сві­ту. Оста­н­ня зу­стріч Оль­ги Микитенко з ки­я­на­ми від­бу­ла­ся кіль­ка ро­ків то­му, в рам­ках фе­сти­ва­лю «Схо­ди до не­ба», в яко­му ви­сту­пи­ли на­ші зна­ме­ни­ті спів­ві­тчи­зни­ки, які до­мо­гли­ся між­на­ро­дно­го успі­ху і про­сла­ви­ли на­шу Ба­тьків­щи­ну, роз­ши­рив­ши уяв­ле­н­ня сві­ту про твор­чий по­тен­ці­ал Укра­ї­ни. На дум­ку Оль­ги, по­ді­бні фо­ру­ми — це «пев­ний про­стір, де пра­цю­ють за­ко­ни по-справ­жньо­му твор­чих лю­дей, які вир­ва­ли­ся з пут не­га­тив­них ві­бра­цій, які до­мо­гли­ся мо­жли­во­сті про­сто якнай­кра­ще ро­би­ти свою спра­ву, ре­а­лі­зо­ву­ва­ти свої мрії».

— Убе­злі­чі кра­їн сві­ту по­ді­бні за­хо­ди — яви­ще ціл­ком зви­чне, в Укра­ї­ні ж на­ра­зі зі ста­ну епі­зо­ди­чно­сті не транс­фор­му­ю­ться че­рез при­чи­ни як вну­трі­шні, так і зов­ні­шні. І за­ли­ша­є­ться ли­ше спо­ді­ва­ти­ся на те, що при­йде ро­зу­мі­н­ня їх ва­жли­во­сті для під­трим­ки в сво­їх спів­ві­тчи­зни­ках пре­кра­сно­го пра­гне­н­ня до мрії, — на­го­ло­шує Оль­га МИКИТЕНКО. — Лю­ди­на без мрії впадає в сму­ток і не­га­тив, стає агре­сив­ною. Ми ж, ар­ти­сти, на­ма­га­є­мо­ся про­ти­ста­ви­ти цьо­му кра­су, до якої пра­гне­мо са­мі, — му­зи­ку, сло­во, та­нець.

— Той по­зи­тив, з яким ви зно­ву зу­стрі­ча­є­те­ся з укра­їн­ським гля­да­чем, об­умов­ле­ний успі­шною кар’єрою за кор­до­ном, адже ро­бо­та на пер­ших сце­нах Ри­му, Ві­дня, Дре­зде­на, Мюн­хе­на, Бар­се­ло­ни — пря­мий си­но­нім успі­ху?

—Я б на­зва­ла це ре­а­лі­за­ці­єю сво­їх ба­жань і мо­жли­во­стей. Сьо­го­дні мо­жу ска­за­ти, що за­до­во­ле­на тим, як скла­да­є­ться моє жи­т­тя. Ни­ні жи­ву в Ні­меч­чи­ні, в Ес­се­ні, де­кіль­ка ро­ків бу­ла со­лі­стом опер­ної тру­пи мі­сце­во­го те­а­тру, яка тут, як і в Ки­є­ві, по­стій­на, а не на ан­тре­при­зних за­са­дах. Ком­фор­тні умо­ви кон­тра­кту на­да­ва­ли пев­ну сво­бо­ду, не­об­хі­дну як для ті­єї ж твор­чо­сті, так і для чо­гось осо­би­сто­го. На­стає мо­мент, ко­ли ро­зу­мі­єш, що не­мо­жли­во без­пе­рерв­но стри­ба­ти з одні­єї по­ста­нов­ки в ін­шу, що по­трі­бно звід­кись чер­па­ти енер­гію, роз­ви­ва­ти­ся як осо­би­стість для то­го, щоб ма­ти пе­ре­кон­ли­ве пра­во роз­по­ві­сти щось гля­да­че­ві. Перш ніж від­да­ти, по­трі­бно на­ко­пи­чи­ти. Якщо по­го­джу­ва­ти­ся на все, що то­бі про­по­ну­ють, є ри­зик ви­чер­па­ти всі за­па­си, а пу­сту­шку пу­блі­ка від­ра­зу роз­ку­сить і від­ки­не.

— Від­кри­є­те та­єм­ни­цю та­ко­го по­пов­не­н­ня?

— Я ви­бра­ла шлях осво­є­н­ня схі­дної му­дро­сті. За­йма­ю­ся йо­гою, чи­таю фі­ло­соф­ську лі­те­ра­ту­ру. Сві­до­мо обме­жи­ла ко­ло спіл­ку­ва­н­ня. Це не озна­чає, що в ме­не не­має дру­зів, але са­ме щоб уни­кну­ти бо­льо­вих мо­мен­тів, їх ко­ло ста­ло до­во­лі вузь­ким, я не спіл­ку­ю­ся да­рем­но. То­му не че­кай­те від ме­не од­кро­вень про осо­би­сте жи­т­тя. На те во­но й осо­би­сте. Вва­жаю, що пра­виль­но ор­га­ні­зу­ва­ла своє жи­т­тя, і та­ким чи­ном звіль­ни­ла час для са­мо­за­гли­бле­н­ня. Шлях са­мо­пі­зна­н­ня так са­мо важ­кий, як і будь-який ці­ле­спря­мо­ва­ний шлях. Він не звіль­няє від уто­ми, тим па­че, що у сфе­рі сво­єї основ­ної, про­фе­сій­ної ді­яль­но­сті я про­дов­жую пра­цю­ва­ти до­сить на­пру­же­но.

ФОТО КО­СТЯН­ТИ­НА ГРИ­ШИ­НА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.