Укри­т­тя на­ви­во­ріт

Den (Ukrainian) - - Тайм-аут -

хо­ча б на де­який час за­хо­ва­ти­ся не тіль­ки від вій­ни, а й від ми­ру, який не втом­лю­є­ться жи­ви­ти на­шу вій­ну. Але звід­ки са­ме на­су­ва­є­ться не­без­пе­ка? Мир став во­ро­жим, бо по­стій­на за­гро­за ве­ли­кої вій­ни за­над­то дов­го ви­про­бо­вує йо­го», — ствер­джу­ють Бу­дні­ков і Рал­ко у вла­сно­му текс­ті до про­е­кту.

По­штов­хом до ство­ре­н­ня ро­біт ста­ли тра­фа­ре­тні на­пи­си «Укри­т­тя» на сті­нах бу­дин­ків, що спря­мо­ву­ють до бом­бо­схо­вищ. «Ці на­пи­си від­си­ла­ли до яко­гось ра­дян­сько­го по­бу­ту, на­вчань з ци­віль­ної ро­бо­ти. Нам спа­ло на дум­ку, що у сві­ті го­ді шу­ка­ти яко­гось укри­т­тя. Не­має га­ран­тій без­пе­ки. То­му час до­ро­слі­ша­ти, мі­ня­ти щось у нас са­мих і у на­шо­му сприйнят­ті цьо­го не­без­пе­чно­го, але пре­кра­сно­го сві­ту», — роз­по­від­ає істо­рію про­е­кту Вла­да Рал­ко.

Про­ект «Укри­т­тя» хо­че­ться на­зва­ти без­жаль­ним, адже з жор­сто­кою пря­мо­тою ми­тці вка­зу­ють лю­ди­ні на її слаб­кість. І, во­дно­час, без­жаль­ний — той, хто не має жа­ла, сам без­за­хи­сний, бо ви­слов­лю­є­ться пря­мо і не при­кри­ва­є­ться хи­три­ми сло­ва­ми. Ві­двер­тість стає збро­єю, яка ли­шає вла­сни­ка укри­т­тя, від­сі­кає мо­жли­вість ігно­ру­ва­ти на­бли­же­н­ня ви­бу­ху-ка­та­стро­фи да­лі. «Цей про­ект ду­же про сьо­го­де­н­ня, — пе­ре­ко­на­ний кри­тик і ку­ра­тор су­ча­сно­го ми­сте­цтва Ко­стян­тин Дорошенко. — Ко­ли ху­до­жни­ки по­чи­на­ли ство­рю­ва­ти «Укри­т­тя», Укра­ї­на вже рік пе­ре­бу­ва­ла у ста­ні вій­ни і скла­дних очі­ку­вань. Але цей про­ект ви­ри­ва­є­ться з укра­їн­сько­го кон­текс­ту, бо він — про ці­лий світ. Про ре­чі, се­ред яких жи­вуть лю­ди і на­віть не по­мі­ча­ють їх. Або на­ма­га­ю­ться не по­мі­ча­ти. А са­ме — про втра­ту ві­ри у те, що будь-яке укри­т­тя мо­жли­ве. Лю­ди, на­пев­но, — єди­ний у сві­ті біо­ло­гі­чний вид, який зни­щує сам се­бе. І лю­дям тре­ба зро­зу­мі­ти: якщо во­ни се­бе зни­щать, кра­са пла­не­ти і при­ро­ди не зни­кне. Від нас за­ле­жить — чи за­ли­ши­мо­ся ми тут із мо­жли­ві­стю спо­гля­да­ти одне одно­го, світ, при­ро­ду і ми­сте­цтво. Або все за­вер­ши­ться пла­не­тар­ним ка­тар­си­сом, ядер­ним ви­бу­хом, який бу­де кра­си­вим, з то­чки зо­ру бу­т­тя, але зни­щить нас».

По­ря­ту­нок ху­до­жни­ки про­по­ну­ють шу­ка­ти у пус­тці. Мі­сце пра­ці в Ка­не­ві для Бу­дні­ко­ва і Рал­ко ста­ло чи­мось на кшталт від­лю­дної ла­бо­ра­то­рії і схо­ви­ща. «Під час пра­ці там ні­би по­тра­пля­єш до пус­тки укри­т­тя, де мо­жли­вість мо­ви­ти в ти­ші ви­гля­дає па­ра­лель­ною зво­ро­хо­бле­ній ре­аль­но­сті. От­же, ма­є­мо один-єди­ний ви­хід — спро­бу­ва­ти зі­сков­зну­ти на­зад, все­ре­ди­ну, в пус­тку по­ча­тку та без­ді­яль­но­сті, де не­ви­зна­че­ність іще не пе­ре­тво­ри­ла­ся на роз­гу­бле­ність та бай­ду­жість, але, нав­па­ки, озна­чає по­тен­цій­ну дію та зда­тність роз­рі­зня­ти, упі­зна­ва­ти, ви­зна­ча­ти ре­чі», — по­ясню­ють Во­ло­ди­мир Бу­дні­ков і Вла­да Рал­ко у сво­є­му текс­ті.

У по­шу­ках укри­т­тя і без­пе­ки ми хо­ва­є­мо люд­ське, че­сне й від­вер­те гли­бо­ко в со­бі — щоб ні­хто не здо­га­дав­ся про на­шу чу­тли­вість і не ско­ри­став­ся нею. Але те­пер, імо­вір­но, час при­бра­ти за­ро­зумі­лість і ді­ста­ти ці на­ші «слаб­ко­сті» зі схо­ви­ща десь у сві­до­мо­сті. Укри­т­тя все одно не­має. І са­ме лю­дя­ність зда­тна врятувати нас від ка­та­стро­фи і зни­кне­н­ня — як не фі­зи­чно­го, то мен­таль­но­го.

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛІПАЧУКА / «День»

Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.