Як пра­виль­но про­ти­ді­я­ти

Єв­ген ГОЛОВАХА: «Ро­сія мо­же оку­пу­ва­ти не ли­ше за­хо­пле­н­ням те­ри­то­рій, а й пе­ре­тво­рив­ши на­шу су­тність на свою — «рус­ский мир» з укра­їн­ською мо­вою та у ви­ши­ван­ках, але...»

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

5

Стор.

Про­тя­гом 25 ро­ків Укра­ї­на існу­ва­ла у ви­крив­ле­них ко­ор­ди­на­тах роз­ви­тку. Бо­льо­ві то­чки в на­шо­му су­спіль­стві не ли­ше не за­го­ю­ва­лись, а й бу­ли спосо­бом для рі­зно­го ро­ду по­пу­лі­стів і про­во­ка­то­рів ма­ти по­лі­ти­чні ди­ві­ден­ди з них. Вій­на фа­кти­чно ого­ли­ла на­ші ра­ни і по­ста­ви­ла в умо­ви тер­мі­но­во­го розв’яза­н­ня над­скла­дних про­блем. Тиск агре­со­ра, з одно­го бо­ку, спро­во­ку­вав низ­ку позитивних змін у на­шій кра­ї­ні, як то по­яву до­бро­воль­ців та во­лон­те­рів, але з ін­шо­го — ми й до­сі блу­ка­є­мо се­ред глу­хих ку­тів ста­рих не­по­ро­зу­мінь. Чи ви­ко­ри­стає Укра­ї­на цей стрім­кий і тра­гі­чний по­во­рот для ґрун­тов­ної ро­бо­ти над по­мил­ка­ми — пи­та­н­ня яке за­ли­ша­є­ться від­кри­тим. На ці та ін­ші про­бле­ми го­во­ри­мо з ві­до­мим со­ціо­ло­гом, за­сту­пни­ком го­ло­ви Ін­сти­ту­ту со­ціо­ло­гії НАН Укра­ї­ни, про­фе­со­ром Єв­ге­ном ГОЛОВАХОЮ.

«УКРА­ЇН­ЦЯМ ПРИТАМАННИЙ ІЗО­ЛЯ­ЦІО­НІЗМ»

— Єв­ге­не Іва­но­ви­чу, су­спіль­ство по ді ле не не ли ше на вла ду і на - род, а й за ба­га­тьма ін­ши­ми озна­ка­ми. В са­мо­му на­шо­му су­спіль­стві є до­сить во­до­роз­ді­лів, які ще біль­ше по­гли­блю­ю­ться — лі­ві та пра­ві, схід і за хід. Нас ді ли ли вже дав но, але те­пер ми ма­є­мо ще й бо­лі­сні на­слід­ки та­ко­го пе­ре­ді­лу. Які існу­ють схе­ми й ал­го­ри­тми для ні­ве­лю­ва­н­ня та­ких во­до­роз­ді­лів, для кон­со­лі­да­ції су­спіль­ства?

— Та­ких ал­го­ри­тмів існує без­ліч. Ми не пер­ші у сві­ті сти­ка­є­мо­ся з по­ді­бни­ми про­бле­ма­ми. Ра­зом із незалежністю ми отри­ма­ли ду­же скла­дну кра­ї­ну, яка на­справ­ді бу­ла по­ді­ле­на за іде­о­ло­гі­чни­ми і ре­гіо­наль­ни­ми чин­ни­ка­ми. У нас бу­ла до­сить обе­ре­жна, гну­чка вла­да, яка тіль­ки під­три­му­ва­ла ці ро­збі­жно­сті своєю па­сив­ні­стю. Яну­ко­вич про­сто пе­ре­тнув ме­жу. Пе­рі­од йо­го прав­лі­н­ня кон­ста­ту­вав те, що кра­ї­на вже бу­ла в глу­хо­му ку­ті і біль­ша ча­сти­на су­спіль­ства ві­ри­ла в те, що без Яну­ко­ви­ча бу­де на­ба­га­то кра­ще. Та­кі очі­ку­ва­н­ня змін у су­спіль­стві збе­рі­га­ю­ться до­сі, і перш за все, во­ни пов’яза­ні з єв­ро­пей­ським ве­кто­ром. В Єв­ро­пі до­мі­нує го­лов­на цін­ність — то­ле­ран­тність. Те­о­ре­ти­чно ми зна­є­мо, що це та­ке. Це тер­пи­ме став­ле­н­ня до по­зи­ції опо­нен­та і на­ма­га­н­ня зна­йти кон­сен­сус, тоб­то рі­ше­н­ня, яке не ути­скає жо­дну сто­ро­ну.

Та­ким чи­ном, рі­зне ро­зу­мі­н­ня сві­ту не пе­ре­ро­стає в кон­флікт, а з’яв­ля­є­ться мо­жли­вість спіль­но­го мир­но­го спів­існу­ва­н­ня. У нас та­кої цін­но­сті ще не сфор­мо­ва­но, і то­му нам бу­де важ­че ін­те­гру­ва­тись у єв­ро­пей­ський світ. Ця цін­ність, яка ви­ро­бле­на в за­хі­дно­му сві­ті, там уко­рі­ни­ла­ся в по­лі­ти­чно­му жит­ті. Обра­н­ня чор­но­шкі­ро­го пре­зи­ден­та для Аме­ри­ки ко­лись бу­ло нон­сен­сом. Ще 20 ро­ків то­му один пу­блі­цист пи­сав, що ко­ли го­ло­вою дер­жа­ви бу­де обра­но чор­но­шкі­ру лю­ди­ну, то­ді по­го­во­ри­мо про то­ле­ран­тність. Тоб­то ще чверть сто­лі­т­тя на­зад та­ко­го фа­кту ні­хто не уяв­ляв за мо­жли­ве. Так са­мо як не мо­жна бу­ло уяви­ти, що гей мо­же ста­ти мі­ні­стром обо­ро­ни. Для Укра­ї­ни це аб­со­лю­тно не­мо­жли­ві ре­чі. На жаль, у нас до­мі­нує про­ти­ле­жна до то­ле­ран­тно­сті цін­ність.

Ми вив­ча­ли це пи­та­н­ня ще на­при­кін­ці 1980-х ро­ків, про­во­ди­ли від­по­від­ні со­ціо­ло­гі­чні до­слі­дже­н­ня і при­йшли до ви­снов­ку, що для укра­їн­ців притаманний ізо­ля­ціо­нізм. Це не озна­чає, що ми до опо­нен­та ста­ви­мо­ся з не­на­ви­стю чи агре­сі­єю. Але якщо ми ба­чи­мо ін­ших лю­дей, які не від­по­від­а­ють на­шим сте­ре­о­ти­пам, то пер­ше, що ми пра­гне­мо — це ізо­лю­ва­тись. Так ми й ро­би­ли 25 ро­ків. То­му у нас з’яви­ли­ся ве­ли­кі со­ці­аль­ні ди­стан­ції. За­мість то­го, щоб кон­со­лі­ду­ва­ти­ся, ми від­ме­жо­ву­ва­лись одне від одно­го. Ду­же ва­жли­во ско­ро­чу­ва­ти цю ди­стан­цію. Для цьо­го тре­ба усві­до­ми­ти, що не­зва­жа­ю­чи на ро­збі­жно­сті в по­зи­ці­ях, з опо­нен­том тре­ба до­мов­ля­тись. Не зни­щу­ва­ти опо­нен­та, не ти­сну­ти на ньо­го, а йти на діа­лог, спри­йма­ти йо­го по­зи­цію. Від­су­тність та­кої цін­но­сті, як то­ле­ран­тність, і на­то­мість — схильність до ізо­ля­ції, зре­штою, по­слу­жи­ли тлом для зга­да­них во­до­роз­ді­лів. Тіль­ки ізо­ля­ція має свою ме­жу.

— 2014-го нам уже ні­ку­ди бу­ло ізо­лю­ва­тись...

— Са­ме так. На нас про­сто на­па­ли. То­му ди­стан­ція з ро­сі­я­на­ми у нас за один рік зро­сла удві­чі. Ра­ні­ше ро­сі­я­ни й бі­ло­ру­си бу­ли до нас на­ба­га­то ближ­чи­ми.

— На ізо­ля­ціо­ні­змі ін­ко­ли гра­ють ті, хто про­по­нує розв’яза­н­ня кон­флі­кту на Дон­ба­сі шля­хом йо­го від’єд­на­н­ня.

— Так, во­ни про­по­ну­ють про­сто вте­кти від про­бле­ми. Да­вай­те від­да­мо Дон­бас, і на­чеб­то проблема зни­кне як та­ка. Та­ка ідея до­во­лі по­ши­ре­на і се­ред по­лі­ти­ків, і се­ред ін­те­ле­кту­аль­ної елі­ти. Во­ни про­по­ну­ють про­сто по­бу­ду­ва­ти сті­ну. — А да­лі? — Ті, хто має шир­ше ба­че­н­ня про­е­кції на більш дов­го­стро­ко­вий пе­рі­од, усві­дом­лю­ють, що ко­ли сьо­год- ні ми від­го­ро­ди­мо­ся від одних, то зав­тра до­ве­де­ться від­го­ро­джу­ва­тись від ін­ших. І так бу­де до­ти, до­ки не бу­де пов­ні­стю пе­ре­ді­ле­но кра­ї­ну, до­ки всі від­го­ро­дя­ться одне від одно­го. То­му наш шлях — це по­шук по­ро­зу­мі­н­ня. І в цьо­му ра­зі будь-який ри­го­ризм є про­я­вом обме­же­н­ня ми­сле­н­ня, ко­ли шу­ка­ють не спо­сіб ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми, а вин­но­го. Це глу­хий кут. Світ на­ко­пи­чує до­свід ви­рі­ше­н­ня цих про­блем. На­при­клад, пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни бу­ли ви­бу­до­ва­ні фор­му­ли від­но­син між Ні­меч­чи­ною та Поль­щею, Фран­ці­єю. Це при­кор­дон­ні до Ні­меч­чи­ни кра­ї­ни, які по­тер­пі­ли від агре­со­ра. Мо­жна уяви­ти, яке бу­ло став­ле­н­ня до нім­ців пі­сля стіль­кох втрат. Але ж во­ни по­до­ла­ли ці ню­ан­си, ви­ро­би­ли від­по­від­ні цін­но­сті, пер­шою з яких є зга­да­на то­ле­ран­тність. І цей шлях для нас не за­кри­тий. Тіль­ки для цьо­го нам тре­ба змі­ню­ва­ти кра­ї­ну на всіх ща­блях і по­чи­на­ти тре­ба з ви­щої вла­ди. Звід­ти ма­ють бу­ти іти си­гна­ли су­спіль­ству. Адже цін­но­сті фор­му­ю­ться ду­же по­віль­но. Якщо ж си­гна­ли ідуть зго­ри, то та­кий про­цес фор­му­ва­н­ня цін­но­стей при­швид­шу­є­ться.

— Чи го­то­ва на­ша вла­да по­си­ла­ти та­кі ім­пуль­си? На­при­клад, за­раз ми ба­чи­мо, що по­лі­ти­чна бо­роть­ба, як і ра­ні­ше, ґрун­ту­є­ться не на кон­со­лі­да­ції, а на роз­бі­жно­стях еле­кто­ра­ту.

— У нас ось ще в чо­му по­ля­гає проблема. Ми ма­є­мо не ли­ше роз­ко­ли ре­гіо­наль­ні та іде­о­ло­гі­чні. У нас існує тра­ди­цій­ний роз­кол між вла­дою, яка на­ма­га­є­ться узур­пу­ва­ти всі пов­но­ва­же­н­ня, й обра­же­ною опо­зи­ці­єю. Остан­ні бу­ли зав­жди обра­же­ні тим, що не зна­хо­ди­ли сво­го мі­сця. — Бі­ля «ко­ри­та»? — Так, мо­жна ска­за­ти пря­мо — бі­ля «ко­ри­та». Якщо по­лі­ти­ки усві­дом­лять свою від­по­від­аль­ність, во­ни са­мі пі­дуть шля­хом по­шу­ку кон­сен­су­су між со­бою. То­ді во­ни бу­дуть зда­тні по­да­ва­ти в су­спіль­ство зга­да­ні си­гна­ли. Лю­ди не лю­блять жи­ти в ста­ні не­ви­зна­че­но­сті. Опи­ту­ва­н­ня гро­мад­ської дум­ки свід­чать про те, що є вже кон­со­лі­до­ва­на гро­мад­ська дум­ка, на­при­клад, що­до ін­те­гра­ції в Єв­ро­со­юз. Цьо­го до­ста­тньо для про­су­ва­н­ня в цьо­му на­пря­мі. Ра­ні­ше 50—60% го­во­ри­ли, що мо­жна ін­те­гру­ва­тись і в Єв­ра­зій­ський Со­юз. За­раз за ін­те­гра­цію в Єв­ра­зій­ський Со­юз ви­сту­пає тіль­ки чверть, а більш ніж 60% ви­сту­па­ють за єв­ро­ін­те­гра­цію. Тоб­то в су­спіль­стві вже не­має та­кої су­пе­ре­чно­сті з цьо­го при­во­ду, як ра­ні­ше, і са­ме єв­ро­ін­те­гра­ція мо­же ви­сту­пи­ти одні­єю з баз для кон­со­лі­да­ції су­спіль­ства.

Але від­но­сно то­го, що нам ро­би­ти з Дон­ба­сом, усі опи­ту­ва­н­ня по­ка­зу­ють, що єд­но­сті в цьо­му пи­тан­ні не­має. Існує спектр ду­мок, і жо­дна з них не є до­мі­ну­ю­чою. Що це озна­чає? Це озна­чає, що лю­ди жи­вуть у ста­ні не­ви­зна­че­но­сті. Хтось го­во­рить про те, що Дон­бас тре­ба ін­те­гру­ва­ти й від­нов­лю­ва­ти. Хтось ви­сту­пає за те, що про­бле­му на Дон­ба­сі мо­жна ви­рі­ши­ти ли­ше во­єн­ним шля­хом, і тре­ба не­гай­но на­сту­па­ти, щоб від­во­ю­ва­ти свої зем­лі. А хтось вва­жає, що тре­ба на лі­нії роз­ме­жу­ва­н­ня по­бу­ду­ва­ти сті­ну й від­го­ро­ди­ти­ся від оку­по­ва­них те­ри­то­рій. І са­ме в цьо­му вла­да з опо­зи­ці­єю так са­мо не мо­же зна­йти спіль­но­го зна­мен­ни­ка. А це — пи­та­н­ня май­бу­тньо­го кра­ї­ни, а не іде­о­ло­гій. Тре­ба зна­йти кон­сен­сус, який по­ля­га­ти­ме не в на­кле­ю­ван­ні яр­ли­ків — «зра­да» чи «пе­ре­мо­га», а у від­бит­ті ін­те­ре­сів зна­чних про­шар­ків на­се­ле­н­ня. Якщо ці ін­те­ре­си ми ути­ска­ти­ме­мо, то ма­ти­ме­мо по­гли­бле­н­ня кон­флі­кту.

«МОВНЕ ПИ­ТА­Н­НЯ СТА­ЛО ПЕР­ШИМ ПОСТРІЛОМ «АВ­РО­РИ» НА ДОН­БА­СІ»

— По­вер­та­ю­чись до те­ми ім­пуль­сів су­спіль­ству від вла­ди. На ва­шу дум­ку, на цьо­му кри­зо­во­му ета­пі для фор­му­ва­н­ня та­ких ім­пуль­сів має бу­ти єди­но­на­чаль­ність?

— Во­но по­трі­бно обов’яз­ко­во, ви­хо­дя­чи з двох чин­ни­ків. По-пер­ше, у нас в Укра­ї­ні до­сі пе­ре­ва­жає лі­дер­ський тип по­лі­ти­чних сил. У нас не­має ре­аль­них іде­о­ло­гі­чних пар­тій. Тоб­то лю­ди оби­ра­ють лі­де­ра, який має від­по­від­а­ти за стан ре­чей. За умов пар­ла­мент­сько-пре­зи­дент­ської ре­спу­блі­ки збе­рі­га­є­ться пев­ний ба­ланс в прийнят­ті рі­шень, і це до­бре. Але що­до зов­ні­шньої по­лі­ти­ки має бу­ти чі­ткий курс, і це є пре­ро­га­ти­вою Пре­зи­ден­та. Що­до вну­трі­шніх пи­тань, то тут має за­сто­со­ву­ва­ти­ся ме­ха­нізм кон­сен­су­су. Іна­кше на нас че­кає ро­сій­ська си­сте­ма. Це не­без­пе­чно.

— Ці­ка­во. По­ши­ре­на дум­ка, що укра­їн­ці та ро­сі­я­ни ма­ють сут­тє­ву ментальну від­мін­ність.

— Єди­не, чим ми від­рі­зня­є­мось, — у нас ін­ша істо­ри­чна си­ту­а­ція. Са­ме то­му в нас є еле­мен­ти де­мо­кра­тії, а в Ро­сії во­на ви­клю­че­на як та­ка. Істо­ри­чно в нас бу­ла вій­сько­ва де­мо­кра­тія, а Ро­сія бу­ла то під та­та- ро-мон­голь­ською, то під вла­сною ор­дою. За ін­ши­ми по­ка­зни­ка­ми, в нас ду­же схо­жі мен­таль­ні про­я­ви. Зокре­ма й цін­но­сті у нас в ба­га­тьох мо­мен­тах спіль­ні.

— Що­до цін­но­стей. На схо­ді три­ває спе­ку­ля­ція на так зва­них цін­но­стях «рус­ско­го ми­ра». Що це за «рус­ский мир», і чи справ­ді існу­ють якісь цін­но­сті цьо­го «ми­ра»?

— Для них це не про­сто «рус­ский мир», це пе­ре­д­усім ра­дян­ський світ, в яко­му ці ре­гіо­ни зви­кли жи­ти. Тоб­то, ко­ли го­во­рять про «рус­ский мир», ро­зу­мі­ють са­ме ра­дян­ський. Про­ми­сло­вість, сила, якісь еле­мен­тар­ні со­ці­аль­ні га­ран­тії та ба­жа­н­ня, щоб весь світ нас бо­яв­ся. Зро­зумі­ло, що, зви­кши жи­ти у сві­ті су­во­ро­го під­по­ряд­ку­ва­н­ня, їм не по­до­ба­є­ться ха­ос, який став­ся на по­ча­тку 90-х ро­ків. Їм мо­жна в цьо­му по­спів­чу­ва­ти, то­му що на схо­ді Укра­ї­ни справ­ді бу­ли най­більш кри­ва­ві су­ти­чки з при­во­ду вла­сно­сті. І тре­ба ви­зна­ти, що там вла­сність та­ки бу­ла, а от­же, бу­ло що ді­ли­ти й за що бо­ро­ти­ся. На­род, який цей без­лад ба­чив, зві­сно, ду­же лег­ко сприйняв апе­ля­ції до ра­дян­ських сим­во­лів, де для них існу­вав пев­ний по­ря­док, і все бу­ло більш-менш зро­зумі­ло. Ще над­то ва­жли­вою скла­до­вою так зва­но­го «рус­ско­го ми­ра» є мова. Ро­сія цей чин­ник ду­же по­ту­жно під­три­му­ва­ла. Укра­ї­на у свою чер­гу цьо­му пи­тан­ню ува­гу не при­ді­ля­ла. Укра­їн­ське су­спіль­ство вва­жа­ло, що мов­на проблема сто­їть на 15-му мі­сці. Я зав­жди ка­зав, що цю про­бле­му тре­ба ви­рі­шу­ва­ти. Мова не має зна­че­н­ня тіль­ки до то­го мо­мен­ту, ко­ли по­чну­ться будь-які вну­трі­шні не­га­ра­зди. То­ді ця мов­на проблема мо­же бу­ти лег­ко ви­ко­ри­ста­на. І пі­сля то­го, як ски­ну­ли Яну­ко­ви­ча, са­ме мо­вою спро­во­ку­ва­ли бі­ду. — Ви ма­є­те на ува­зі Фа­ріон? — Так. Мова то­ді ви­сту­пи­ла пер­шою збро­єю, а вже по­тім бу­ло за­сто­со­ва­но зброю вій­сько­ву. Існу­вав дур­ний мов­ний за­кон, ухва­ле­ний 2012 року, який, по су­ті, ні­чо­го не озна­чав. У час, ко­ли кра­ї­на пе­ре­жи­ва­ла гли­бин­не по­тря­сі­н­ня, тре­ба бу­ло шу­ка­ти то­чки кон­со­лі­да­ції, а не роз’єд­на­н­ня. Але чо­мусь у Вер­хов­ній Ра­ді ви­рі­ши­ли взя­ти­ся за ска­су­ва­н­ня то­го, ні­ко­му не по­трі­бно­го, за­ко­ну, що да­ло при­від про­ро­сій­ським си­лам го­во­ри­ти про те, що Укра­ї­на ути­скає ро­сій­сько­мов­не на­се­ле­н­ня. Пер­ший по­стріл «Ав­ро­ри» Ро­сія зро­би­ла са­ме істо­рі­єю зі ска­су­ва­н­ням цьо­го за­ко­ну.

— Ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи укра­їн­ських на­ціо­на­лі­стів.

— Без­пе­ре­чно. При цьо­му офі­цій­ний Київ ні­чо­го не ро­бив для то­го, щоб на схо­ді Укра­ї­ни впро­ва­джу­ва­ти укра­їн­ську мо­ву. Ме­ха­ні­змів для цьо­го є ба­га­то, але на­сам­пе­ред тре­ба сти­му­лю­ва­ти ін­те­рес до зна­н­ня мо­ви. Укра­їн­ська мова ма­ла ста­ти озна­кою пре­сти­жу, са­мо­ре­а­лі­за­ції лю­ди­ни. Ба­тьки са­мі б від­да­ва­ли ді­тей в укра­їн­ські кла­си, зна­ю­чи, що це дає пер­спе­кти­ви. Як­би існу­ва­ла про­гра­ма із впро­ва­дже­н­ня укра­їн­ської мо­ви в Лу­ган­ську та До­не­цьку, обов’яз­ко­во зна­йшлись би ен­ту­зі­а­сти, які б під­три­ма­ли цю спра­ву. На пра­кти­ці ні­чо­го по­ді­бно­го не бу­ло зро­бле­но. Про­бле­му ски­ну­ли на окре­мих па­трі­о­тів. Спо­від­у­вав­ся прин­цип — не спри­я­ти, а пла­ка­ти. Що біль­ше пла­чеш, то кра­ще бу­де для мо­ви. На­справ­ді ж чим біль­ше пла­чеш, тим оче­ви­дні­ше де­мон­стру­єш свою слаб­кість. А слаб­ких на Дон­ба­сі не лю­блять.

«У НАС ІСНУЄ ДО­МІ­НУ­ВА­Н­НЯ ДВОХ ЦІН­НО­СТЕЙ — БЕЗ­ПЕ­КИ І ВЛА­ДИ»

— Існує три­ку­тник: вла­да, олігархи і на­род. Ко­ли спо­рі­дню­ю­ться пер­ші два еле­мен­ти, то на­ро­ду вже мі­сця не­має. На­род за­ли­шав­ся не уча­сни­ком ре­фор­му­ва­н­ня кра­ї­ни, а об’єктом спе­ку­ля­цій, в то­му чи­слі у ви­ко­ри­стан­ні мо­ви. На схо­ді до­ста­тньо бу­ло по­обі­ця­ти дво­мов­ність — і го­ло­си кан­ди­да­ту бу­ли га­ран­то­ва­ні. Тоб­то ви­рі­шу­ва­ти мовне пи­та­н­ня бу­ло не­ви­гі­дно, адже во­но за­без­пе­чу­ва­ло пе­ред­ви­бор­чі ди­ві­ден­ди для пев­них сил.

— За да­ни­ми на­ших до­слі­джень, зна­чно мен­ше ста­ло бі­лін­гвів, які віль­но спіл­ку­ю­ться дво­ма мо­ва­ми. З се­ре­ди­ни 1990-х до по­ча­тку 2000-х на схо­ді Укра­ї­ни зна­чно мен­ше за­ли­ши­ло­ся лю­дей, які ви­ко­ри­сто­ву­ють кіль­ка мов. З’явив­ся про­ша­рок лю­дей, які прин­ци­по­во спіл­ку­ю­ться укра­їн­ською мо­вою, і за­ли­шив­ся ве­ли­кий пласт лю­дей, які прин­ци­по­во спіл­ку­ю­ться ро­сій­ською. Ці пи­та­н­ня нам все одно до­ве­де­ться ви­рі­шу­ва­ти, але те­пер вже пі­сля вій­ни, пі­сля та­ких жа­хли­вих ви­про­бу­вань. Те­пер вже про­ли­ла­ся кров, а це фа­ктор, який бу­де ду­же не­га­тив­но впли­ва­ти на по­шук кон­сен­су­су в су­спіль­стві. Про­те є ве­ли­кий сві­то­вий до­свід, на­при­клад, в Ір­лан­дії.

— Але у них не бу­ло зов­ні­шньо­го фа­кто­ра. На нас, в свою чер­гу, по­стій­но впли­ває Ро­сія, де­ста­бі­лі­зу­ю­чи си­ту­а­цію.

— Як­би не Ро­сія, то вза­га­лі б та­ких про­блем не бу­ло. А на­ші олігархи про­сто за­гра­ли­ся в цю ду­же не­без­пе­чну гру. Бе­зу­мов­но, на­яв­ність олі­гар­хії не є нор­маль­ним для будь-якої кра­ї­ни. Але й від­су­тність кла­су за­мо­жних лю­дей — так са­мо не­нор­маль­но. Ін­ша спра­ва, що ці заможні лю­ди не по­вин­ні ма­ти вплив на по­лі­ти­ку. В на­шо­му ви­пад­ку ве­ли­кий ка­пі­тал ін­те­гро­ва­но в по­лі­ти­ку з са­мо­го по­ча­тку. У про­стих лю­дей не­має гро­шей для про­ве­де­н­ня по­лі­ти­чної кам­па­нії. Так са­мо і ЗМІ не ма­ють за­со­бів для ви­жи­ва­н­ня в на­шій бі­дній кра­ї­ні, якщо у них не бу­де фі­нан­со­вої до­по­мо­ги від олі­гар­хів. Хто вкла­дає гро­ші, той і за­мов­ляє му­зи­ку. Тоб­то те, що ми отри­ма­ли, в яко­мусь сен­сі бу­ло не­від­во­ро­тнім. Це Ющен­ко ма­рив іде­я­ми ство­ре­н­ня ко­за­цької дер­жа­ви. На пра­кти­ці це бу­ло не­мо­жли­вим, адже й та ко­за­цька дер­жа­ва з дав­ньої істо­рії ба­га­то в чо­му бу­ла по­бу­до­ва­на на олі­гар­хах. Ге­тьма­ни, пол­ков­ни­ки бу­ли ба­га­ти­ми лю­дьми. У них про­сто бу­ли ін­ші за­со­би впли­ву на сві­до­мість лю­дей. Але во­ни так са­мо під­ку­па­ли ви­бор­ців.

За­раз су­спіль­ство має всі­ля­ко зна­хо­ди­ти ме­ха­ні­зми обме­же­н­ня впли­ву ве­ли­ко­го ка­пі­та­лу на по­лі­ти­ку. І тут нам мо­же до­по­мог­ти сві­то­вий до­свід, адже на­віть у де­мо­кра­ти­чних США бу­ла та­ка пра­кти­ка. І в цьо­му нам до­по­мо­же во­лон­тер­ський рух. За­раз існує за­гро­за то­го, що із вій­ною спли­не й во­лон­тер­ство. Одна спра­ва — це ен­ту­зі­азм в умо­вах не­без­пе­ки, а ін­ша — це по­слі­дов­на і нев­пин­на ро­бо­та з ре­фор­му­ва­н­ня кра­ї­ни. Ви­яви­ло­ся, що ми мо­же­мо мо­бі­лі­зу­ва­ти­ся на пев­ний тер­мін. Але за­ли­ша­є­ться пи­та­н­ня — чи змо­же­мо ми утри­му­ва­ти цей стан мо­бі­лі­за­ції сво­їх ре­сур­сів в дов­го­стро­ко­во­му пе­рі­о­ді, в то­му чи­слі за від­су­тно­сті зов­ні­шньої за­гро­зи.

Згі­дно з на­ши­ми до­слі­дже­н­ня­ми, за­раз вер­баль­но, тоб­то на сло­вах, сут­тє­во збіль­ши­ла­ся кіль­кість лю­дей, які зго­дні бра­ти участь в гро­мад­сько­му жит­ті. Але на­го­ло­шую — це ли­ше вер­баль­на го­тов­ність. Ми не мо­же­мо ствер­джу­ва­ти, що ці лю­ди на пра­кти­ці го­то­ві до уча­сті в гро­мад­ській ді­яль­но­сті. По­я­сню, чо­му я до­сить ске­пти­чно став­лю­ся до пе­ре­хо­ду від вій­сько­во-во­лон­тер­сько­го до гро­мад­сько-во­лон­тер­сько­го ру­ху. То­му що у нас біль­шість лю­дей за остан­ні 25 ро­ків зо­рі­єн­то­ва­на на дві цін­но­сті — це без­пе­ка і вла­да. Укра­їн­ці хо­чуть за­ли­ша­ти­ся в без­пе­ці, в то­му чи­слі ма­те­рі­аль­ній. І при цьо­му во­ни хо­чуть зро­би­ти кар’єру. На За­хо­ді ці цін­но­сті вже не є ви­зна­чаль­ни­ми, а у нас во­ни за­ли­ша­ю­ться до­мі­ну­ю­чи­ми. Для то­го щоб во­лон­тер­ський рух по­ши­рю­вав­ся й на­да­лі, ми ма­є­мо ви­ро­би­ти на­сту­пні цін­но­сті — це са­мо­ре­а­лі­за­ція і вза­єм­на до­по­мо­га. За­зна­чу, що йде­ться не про са­мо­ре­а­лі­за­цію, яка за­ле­жить від то­го, чи бу­деш ти на­чаль­ни­ком чи олі­гар­хом. Мова про са­мо­ре­а­лі­за­цію від то­го, що кон­кре­тна лю­ди­на усві­дом­лює, що во­на ви­ко­нує ду­же ва­жли­ву спра­ву.

— Ви ска­за­ли, що цін­но­сті на За­хо­ді вже змі­ни­ли­ся. Тоб­то кла­си­чна пі­ра­мі­да Ма­слоу так са­мо вже за­зна­ла змін?

— До пі­ра­мі­ди Ма­слоу у ба­га­тьох вче­них до­сить ске­пти­чне став­ле­н­ня. Цін­но­сті до­сить прим­хли­ві, але се­ред них є свої до­мі­нан­ти. І на­ші до­мі­нан­ти, на жаль, ще від­рі­зня­ю­ться від тих, які є на За­хо­ді. Са­ме то­му ми са­мі та­кі і та­ких по­лі­ти­ків оби­ра­є­мо. Це і є на­шою про­бле­мою. Я спо­ді­ва­ю­ся на те, що рух до змін у нас при­ско­ри­ться. За 25 ро­ків ми пев­ною мі­рою змі­ни­ли­ся. Якщо ми не змі­ни­мо зга­да­ні цін­но­сті, то від Ро­сії нам бу­де важ­ко ві­ді­рва­ти­ся і вбе­рег­ти­ся. І в пер­шу чер­гу то­му, що мо­де­лі на­шої по­ве­дін­ки ба­га­то в чо­му по­ді­бні. У нас є величезна за­гро­за пе­ре­тво­ри­ти­ся на та­ку ж са­мо Ро­сію (при чо­му з най­кра­щих па­трі­о­ти­чних мір­ку­вань). Є за­гро­за по­ді­ли­ти на­ше су­спіль­ство на па­трі­о­тів, во­ро­гів і «п’яту ко­ло­ну». Щой­но це від­бу­де­ться — ми одра­зу ста­не­мо дру­гою Ро­сі­єю, бо там існує са­ме та­кий прин­цип по­ді­лу. І за­уваж­те, все це тра­пи­ться з по­зи­ції па­трі­о­ти­зму, ви­ши­ва­нок і кра­ша­нок в ру­ках. Тоб­то Ро­сія нас мо­же оку­пу­ва­ти не ли­ше за­хо­пле­н­ням те­ри­то­рій, а й пе­ре­тво­рив­ши на­шу су­тність на свою. Не за­бу­вай­те, що мо­жли­вий «рус­ский мир» з укра­їн­ською мо­вою і в ви­ши­ван­ках. Це ті, хто про­ти НАТО, про­ти ЄС і ствер­джу­ють, що нам тре­ба жи­ти ли­ше на на­шій Бо­гом да­ній зем­лі. Та­ким чи­ном ізо­ля­ція від сві­ту й ста­не одним із чин­ни­ків на­шої стра­те­гі­чної по­раз­ки.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ЄВ­ГЕН ГОЛОВАХА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.