Лю­ди­на на тлі Ча­су

Сьо­го­дні Бо­ри­су Олій­ни­ку ми­нає80!

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка -

ІРо­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «Ден» сто­рія жи­т­тя Бориса Олій­ни­ка — це істо­рія Укра­ї­ни остан­ніх 80 ро­ків. Дру­га сві­то­ва вій­на, фор­му­ва­н­ня ра­дян­сько­го ре­жи­му, ре­пре­сії про­ти куль­тур­ної елі­ти, Чор­но­биль, роз­вал СРСР, не­ста­біль­ність та кон­флі­кти між йо­го ко­ли­шні­ми со­ю­зни­ка­ми, і зре­штою спов­не­ні ви­про­бу­вань 24 ро­ки не­за­ле­жної Укра­ї­ни. Все це Бо­рис Іл­ліч про­пу­скає крізь се­бе й ре­а­гує — вір­ша­ми, спра­ва­ми, гро­ма­дян­ською по­зи­ці­єю. Об­сто­ю­ю­чи лі­вий, ко­му­ні­сти­чний сві­то­гляд на­віть то­ді, ко­ли це су­пе­ре­чи­ло кон’юн­кту­рі, Бо­рис Олійник во­дно­час зав­жди за­ймає чі­тку дер­жав­ни­цьку, про­укра­їн­ську по­зи­цію. «Спо­ча­тку я — укра­ї­нець, а по­тім уже — член фра­кції, на­ро­дний де­пу­тат і та­ке ін­ше», — по­яснює по­ет в ін­терв’ю га­зе­ті «День» (див. ста­т­тю у №80 від 7 трав­ня 2008 року).

З вер­ши­ни сво­го не­пе­ре­сі­чно­го жит­тє­во­го до­сві­ду Бо­рис Олійник чі­тко ді­а­гно­стує «хво­ро­би» су­ча­сно­сті. «На цій три­бу­ні мо­їх ге­ро­їв не­має — при­йшов до вас, і тіль­ки до вас — не до них!» — го­во­рить він зі сце­ні ще пер­шо­го, по­ма­ран­че­во­го Май­да­ну. На жаль, не втра­ти­ли ці сло­ва своє акту­аль­но­сті й че­рез де­сять ро­ків...

Зна­хо­ди­мо у зга­да­но­му ви­ще ін­терв’ю й та­ке влу­чне та во­дно­час гір­ке про­ро­цтво: «Ми, укра­їн­ці, ду­же до­бре, на­віть ге­ні­аль­но пра­цю­є­мо в ін­шій, чу­жій, си­сте­мі. Але за­йма­тись си­сте­мо­тво­ре­н­ням для се­бе, у вла­сних ін­те­ре­сах — ось тут у нас ви­хо­дить зна­чно гір­ше, — пе­ре­ко­на­ний Бо­рис Олійник. — Мо­жли­во, че­рез це не бу­ло вча­сно про­ра­хо­ва­но й стра­те­гію на­шої по­лі­ти­ки не­за­ле­жно­сті, не ви­ро­бле­но не­об­хі­дну си­сте­му за­хо­дів — са­ме си­сте­му, а не ха­о­ти­чні, нер­во­ві по­шу­ки бо­дай яко­їсь від­по­віді на но­ві про­бле­ми, що ви­ни­ка­ють. А тим ча­сом вар­то по­чи­та­ти хо­ча бЛи­пин­сько­го, Єфре­мо­ва, Дон­цо­ва — в їхніх тво­рах бо­дай при­бли­зно по­да­ні кон­ту­ри на­шо­го май­бу­тньо­го. Ко­ли ж ви­ни­кає сер­йо­зна, ре­аль­на, не­ви­га­да­на за­гро­за — по­си­ла­є­мо бо­ро­тись з нею юна­ків (ді­тей, якщо прав­ду го­во­ри­ти!) а по­тім сто­ї­мо на ко­лі­нах, мо­ли­мось і опла­ку­є­мо убі­єн­них...»

Бо­рис Олійник — по­стать скла­дна, рі­зно­пла­но­ва й, ма­буть, са­ме то­му та­ка ва­жли­ва для осми­сле­н­ня укра­їн­ської істо­рії остан­ніх де­ся­ти­літь. «День» ві­тає юві­ля­ра зі свя­том! Ба­жа­є­мо Вам здо­ров’я і не­ви­чер­пних жит­тє­вих сил, ша­нов­ний Бо­ри­се Іл­лі­чу! Ми й да­лі до­слу­ха­ти­ме­мось до Ва­ших ду­мок.

Сьо­го­дні ж до­ре­чно по­го­во­ри­ти про роль ці­єї не­пе­ре­сі­чної Осо­би­сто­сті в укра­їн­ській куль­ту­рі та істо­рії. За­для цьо­го «День» на­дає сло­во лі­те­ра­ту­ро­знав­цям, пи­сьмен­ни­кам, дру­зям та учням Бориса Іл­лі­ча.

«ЖИТ­ТЄ­ЛЮБ, МРІЙ­НИК, МУ­ДРЕЦЬ»

Дми­тро ДРОЗДОВСЬКИЙ,

до­кто­рант Iн­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри ім. Т.Г. Шев­чен­ка, го­лов­ний ре­да­ктор жур­на­лу «Все­світ»:

— В одно­му ви­дан­ні з іспан­ської лі­те­ра­ту­ри ме­ні тра­пи­ла­ся та­ка дум­ка: «Ор­те­га-і-Гас­сет при­тя­гу­вав до се­бе усі бли­скав­ки, як їх при­тя­гу­ва­ло б най­біль­ше де­ре­во». Бо­рис Іл­ліч Олійник — одне з та­ких най­ви­щих де­рев в укра­їн­ській куль­ту­рі ХХ сто­лі­т­тя. Не­о­дно­зна­чний (але хто ж із та­ла­но­ви­тих одно­зна­чний?!), за­пе­клий ко­му­ніст (при­бі­чник тих ко­му­ні­сти­чних іде­а­лів, які, як на ме­не, так і за­ли­ша­ться іде­а­ла­ми) і ли­цар укра­їн­ської куль­ту­ри, лю­ди­на вла­ди і лю­ди­на по­е­зії, по­лі­ти­чний ді­яч за умов іде­о­ло­гі­чної тем­ря­ви і апо­ло­гет люд­сько­го те­пла і сві­тла, Бо­рис Олійник про­йшов ди­во­ви­жний шлях. Він пра­гнув об’єд­на­ти те, що має ні­би­то рі­зний фун­да­мент. Про­те так зда­є­ться за пе­ре­сі­чно­го, оби­ва­тель­сько­го по­гля­ду на жи­т­тя.

Так, Бо­рис Олійник і до­сі за­ли­ша­є­ться ко­му­ні­стом, але це ду­же осо­бли­вий ко­му­ніст — олій­ни­ків­ський. Мо­жли­во, вар­то так і за­пи­са­ти в істо­рії. Ро­зу­мі­є­те, «Ко­декс бу­дів­ни­ка ко­му­ні­зму» — це своє­рі­дний пе­ре­спів де­ся­ти бі­блій­них за­по­від­ей, ко­му­ні­сти­чна іде­о­ло­гія узя­ла ду­же ба­га­то від хри­сти­ян­ства, від ні­ме­цько­го ро­ман­ти­зму. Що­прав­да, ці ви­со­кі іде­а­ли бу­ли уті­ле­ні жор­сто­ки­ми ди­кта­то­ра­ми, ти­ра­на­ми (Ста­лін міг би ста­ти свя­ще­ни­ком, як йо­му на­во­ро­жи­ли), які хо­ті­ли бу­ти но­вим Ме­сі­єю. І у цьо­му тра­ге­дія: ве­ли­чні ідеї, спря­мо­ва­ні до бла­го, бу­ли вті­ле­ні мон­стра­ми. А Бо­рис Олійник — це та­кий со­бі Дон-Кі­хот і про­зір­ли­вий му­дрець, який бачить су­тність ре­чей. Про­те рент­ге­нів­ський зір ча­сом ве­де за со­бою в за­над­то тон­кі ма­те­рії, і не хо­чеш ба­чи­ти то­го, що по­руч. Б. Олійник бачить іде­а­ли, які ви­про­мі­ню­ють сві­тло, про­те не хо­че при­йма­ти в ду­шу те зло, яке учи­ни­ли мир­ські при­бі­чни­ки ко­му­ні­сти­чно­го устрою.

Бо­рис Іл­ліч — іде­а­ліст і мрій­ник, який бачить най­ви­ще сві­тло. Ко­му­нізм у сво­їй су­ті був ан­ти­на­ціо­наль­ним і ан­ти­люд­ським. Чи міг би справ­жній ко­му­ніст у 1988 р. на XIX кон­фе­рен­ції КПРС у Мо­скві ствер­джу­ва­ти, що в УРСР го­ні­н­ня по­ча­ли­ся за­дов­го до 1937-го і що тре­ба з’ясу­ва­ти при­чи­ни го­ло­ду 1933-го, «який по­зба­вив жи­т­тя міль­йо­ни укра­їн­ців, на­зва­ти по­і­мен­но тих, із чи­єї ви­ни ста­ла­ся ця тра­ге­дія»? Ко­му­нізм у ста­лін­сько­му ва­рі­ан­ті спри­чи­нив­ся до ка­та­стро­фи, а Бо­рис Олійник, «за­тєн­тий ко­му­ніст», встав на за­хист тих без­імен­них не­вин­но уби­тих ра­дян­ською си­сте­мою ко­ле­кти­ві­за­ції. Він — за лю­ди­ну, за люд­ське ро­зу­мі­н­ня, за люд­ські пра­ва.

Про­те, що­би ма­ти змо­гу щось зро­би­ти у цьо­му ча­сто за­бру­дне­но­му по­лі­ти­кою сві­ті, до­во­ди­ться під­хо­ди­ти до Зла. А ра­дян­ська й пост­ра­дян­ська по­лі­ти­ка — це Зло апрі­о­рі. Зви­чай­но, він зазнав обра­зи з бо­ку сво­єї по­е­зії, му­зи, про­те Бо­рис Олійник став фі­ло­со­фом, який пра­гнув збе­рег­ти Укра­ї­ну, не роз­хи­ту­ва­ти чов­на, а бу­ду­ва­ти, об’єд­ну­ва­ти й гур­ту­ва­ти нав­ко­ло се­бе. Зви­чай­но, мо­жли­во, ча­сом не ба­чиш, як у ба­жан­ні уря­ту­ва­ти, ти близь­ко під­хо­диш до пе­кель­них істот-по­лі­ти­ків. Про­те чи зви­ну­ва­чу­ва­ти лю­ди­ну за лю­бов до сво­єї зем­лі, за ба­жа­н­ня за­хи­сти­ти «го­ни­мих», а я знаю, скіль­кох «не­уго­дних» ра­дян­ській і вже не ра­дян­ській, а «ре­гіо­наль­ній» вла­ді Бо­рис Олійник по­ря­ту­вав від в’язни­ці і бід? За спо­га­да­ми Бориса Олій­ни­ка мо­жна бу­ло б уза­га­лі на­пи­са­ти аль­тер­на­тив­ну істо­рію лі­те­ра­ту­ри.

Так, він був зму­ше­ний взя­ти крі­сло го­ло­ви Ко­мі­те­ту На­ціо­наль­ної пре­мії іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, був зму­ше­ний пі­ти на ком­про­міс із не вель­ми при­єм­ни­ми лю­дьми. Про­те як­би це був не Бо­рис Олійник, то що мо­гло б ста­ти­ся з Пре­мі­єю? Якої ни­щів­ної де­фор­ма­ції во­на мо­гла за­зна­ти? Я осо­би­сто вдячний Бо­ри­со­ві Іл­лі­чу за підтримку між­на­ро­дно­го по­е­ти­чно­го фе­сти­ва­лю «Терра По­е­ті­ка» 2014 р., ко­ли вда­ло­ся пе­ре­ко­на­ти Пре­зи­ден­та П. По­ро­шен­ка під­три­ма­ти цей про­ект.

Бо­рис Олійник — це укра­їн­ська лю­ди­на, і це вже ді­а­гноз. А ще: він уміє ра­ді­ти жи­т­тю, уміє вбо­лі­ва­ти за ін­ших і під­три­му­ва­ти ін­ших (ска­жі­мо, він під­три­мав сьо­го­дні уже до­кто­ра на­ук, про­фе­со­ра Іго­ря Пав­лю­ка, який ба­га­то ро­ків був зму­ше­ний но­чу­ва­ти у спаль­но­му мі­шку в Ін­сти­ту­ті лі­те­ра­ту­ри).

Бо­рис Олійник — жит­тє­люб і му­дрець, лю­ди­на над­зви­чай­но від­кри­та і ща­сли­ва, ко­ли тим, хто по­руч, та­кож до­бре. А це, по­вір­те, ду­же не­про­сто — щи­ро ра­ді­ти за сво­їх бли­жніх і дру­зів.

«ЛІРИК, ЩЕ «НЕ ПРОЧИТАНИЙ» УКРА­ЇН­СЬКОЮ СПІЛЬ­НО­ТОЮ»

На­та­ля ДЗЮБЕНКО-МЕЙС,

пи­сьмен­ни­ця, жур­на­ліс­тка, вдо­ва Джейм­са Мей­са:

— Го­во­ря­чи про не лі­те­ра­тур­но­го, а ре­аль­но­го Бориса Олій­ни­ка, що­ра­зу не­о­дмін­но став- лять на карб йо­го за­дов­гу при­на­ле­жність до ко­му­ні­сти­чної пар­тії в ча­си, ко­ли чи­ма­ло ко­ли­шніх пар­тій­них фун­кціо­не­рів бли­ска­ви­чно пе­ре­фар­бу­ва­ли­ся, мит­тє­во і спри­тно по­ча­ли бу­ду­ва­ти но­ві­тню кар’єру під но­ви­ми ви­ві­ска­ми, но­ви­ми га­сла­ми та ста­ри­ми ме­то­да­ми. Ні­ко­ли не по­ві­рю, що Бо­ри­су Олій­ни­ку бу­ла бо­дай чи­мось до­ро­га гро­мі­зд­ка і лю­до­їд­ська ком­пар­тій­на ма­ши­на, рад­ше за все він не хо­тів мар­ши­ру­ва­ти в ко­ло­нах но­ві­тніх па­трі­о­тів-ко­ру­пціо­не­рів. Він не звик бо­дай під ко­гось ла­шту­ва­ти свої кро­ки. В цьо­му та­кож я вба­чаю своє­рі­дний бунт че­сної лю­ди­ни про­ти при­сто­су­ван­ців і при­сто­су­ван­ства.

Ко­му­ні­стом Бо­рис Олійник був, на­віть у ча­си все­за­галь­но­го «одо­брямс», та­кож своє­рі­дним. За оди­над­цять ро­ків, ко­ли він очо­лю­вав пар­тор­га­ні­за­цію Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків, ні­ко­го з йо­го ко­лег-пи­сьмен­ни­ків не бу­ло ви­клю­че­но з її лав, по­са­дже­но за ґрати.

Са­ме він, по су­ті, зу­пи­нив бу­дів­ни­цтво пром­ву­зла у Ка­не­ві, що за­гро­жу­ва­ло уси­паль­ни­ці Т. Г. Шев­чен­ка. Ще у Вер­хов­ній Ра­ді УРСР ви­сту­пив про­ти зве­де­н­ня мо­сту че­рез Хор­ти­цю, що й зму­си­ло уря­дов­ців від­кла­сти ре­а­лі­за­цію сво­го за­мі­ру. Са­ме Олійник вру­чив від іме­ні ін­те­лі­ген­ції Укра­ї­ни мар­ша­лу Язо­ву кло­по­та­н­ня про звіль­не­н­ня від вій­сько­во-по­лі­ти­чно­го учи­ли­ща при­мі­щень Ки­є­во-Мо­ги­лян­ської ака­де­мії. Мар­шал на­клав по­зи­тив­ну ре­зо­лю­цію.

У трав­ні-черв­ні 1986 року одним з пер­ших по­бу­вав у Чор­но­би­лі, в зо­ні, звід­ки вів ре­пор­та­жі на ЦТ СРСР і Укра­ї­ни. То­го ж року ви­сту­пив зі стат­тею в «Ли­те­ра­тур­ной га­зе­те» (Мо­сква), «Ви­про­бу­ва­н­ня Чор­но­би­лем», в якій ви­крив зло­чин­ну ді­яль­ність тим­ча­сов­ців, на по­ча­тку ли­пня 1988 року на XIX кон­фе­рен­ції КПРС у Мо­скві Бо­рис Олійник, зу­пи­нив­шись на ста­лін­сько­му те­ро­рі 1937 року, ціл­ком не­о­чі­ку­ва­но для при­су­тніх за­вер­шив цю те­му так: «А оскіль­ки в на­шій ре­спу­блі­ці го­ні­н­ня по­ча­ли­ся за­дов­го до 1937-го, тре­ба з’ясу­ва­ти ще й при­чи­ни го­ло­ду 1933-го, який по­зба­вив жи­т­тя міль­йо­ни укра­їн­ців, на­зва­ти по­і­мен­но тих, із чи­єї ви­ни ста­ла­ся ця тра­ге­дія». Тоб­то са­ме він пер­шим на дер­жав­но­му рів­ні 1988 року в Крем­лів­сько­му па­ла­ці ска­зав про Го­ло­до­мор в Укра­ї­ні, за­про­по­ну­вав­ши ство­ри­ти «Бі­лу кни­гу» про чор­ні ді­ла 1932-1933 ро­ків. І во­на бу­ла ство­ре­на. Він був іні­ці­а­то­ром кни­ги «Го­лод-33. На­ро­дна кни­га-ме­мо­рі­ал. Ти­ся­ча свід­чень оче­вид­ців», яку упо­ряд­ко­ву­ва­ли Во­ло­ди­мир Ма­няк і Лі­дія Ко­ва­лен­ко, і ре­да­кто­ром якої бу­ла я. Спи­сок ре­да­кцій­ної ко­ле­гії на чо­лі з Бо­ри­сом Олій­ни­ком був при­бра­ний з кни­ги уже в остан­ній мо­мент, про­сто пе­ред дру­ком. Кни­га дов­го ле­жа­ла в ти­по­гра­фії, ви­йшла уже пі­сля ГКЧП, я до­сі не знаю, ким і чо­му бу­ло ухва­ле­но та­ке рі­ше­н­ня. Але до­сте­мен­но знаю, що са­ме Бо­рис Олійник був одним з пер­ших, який під­няв пи­та­н­ня Го­ло­до­мо­ру на за­галь­но­со­ю­зний, єв­ро­пей­ський, сві­то­вий рі­вень як го­ло­ва По­стій­ної де­ле­га­ції Верховної Ради Укра­ї­ни у Пар­ла­мент­ській Асам­блеї Ради Єв­ро­пи, по­тім як ві­це-пре­зи­дент Пар­ла­мент­ської Асам­блеї Ради Єв­ро­пи.

Упер­ше я зу­стрі­ла Бориса Олій­ни­ка 1974 року на Все­со­ю­зно­му з’їзді мо­ло­дих пи­сьмен­ни­ків у Мо­скві, ку­ди він при­віз мо­ло­ду і бу­рем­ну укра­їн­ську де­ле­га­цію. Сві­тла­на Йо­вен­ко, Лю­бов Го­ло­та, Ана­то­лій Ки­чин­ський, Ла­ри­са Хо­ро­лець, Бо­г­дан Су­шин­ський, На­та­ля Бі­ло­цер­кі­вець... Це був час укра­їн­сько­го лі­те­ра­тур­но­го по­гро­му, Мо­сква на­ма­га­ла­ся про­де­мон­стру­ва­ти, як дбає про мо­ло­ді лі­те­ра­тур­ні та­лан­ти і вга­му­ва­ти по­лі­ти­чні при­стра­сті. Це бу­ло ди­во­ви­жно, але як не по пар­тій­но­му мо­ло­до і чи­сто, як трі­ум­фаль­но там лу­на­ли укра­їн­ські го­ло­си. До ме­не як львів’ян­ки бу­ла осо­бли­ва ува­га, на­віть на­гляд. Ки­я­ни мо­гли віль­но роз­мов­ля­ти ро­сій­ською, для ме­не з цим бу­ли скла­дно­щі ія з хо­ду по­тра­пи­ла під жорс­тку про­во­ка­цію, ко­ли на ме­не чи не з ку­ла­ка­ми під час ве­че­рі на­ки­ну­ла­ся гру­па мо­ло­ди­ків, про­кли­на­ю­чи укра­їн­ських на­ціо­на­лі­стів. Я обі­зва­ла їх «шо­ві­ні­ста­ми». За­хо­ди­ло на гро­зу. Ме­не «від­би­ли» Ві­ктор Астаф’єв і Бо­рис Олійник. Де­лі­ка­тно і жорс­тко по­га­си­ли скан­дал. І не без йо­го бла­го­сло­ве­н­ня я за со­бою у Львів при­тя­гну­ла Все­со­ю­зний пи­сьмен­ни­цький се­мі­нар. Це бу­ло свя­то, ко­ли ми зустрілися з гру­зин­ськи­ми, узбе­цьки­ми, ли­тов­ськи­ми, бі­ло­ру­ськи­ми пи­сьмен­ни­ка­ми, мо­гли по­ше­пта­ти­ся і про­го­во­ри­ти на­ші про­бле­ми. По­тім уже в Ки­є­ві на­ші шля­хи пе­ре­плі­та­ли­ся не раз, при ре­да­гу­ван­ні Шев­чен­ків­ських збір­ни­ків, до­ве­ло­ся ре­да­гу­ва­ти і йо­го книж­ки. До ньо­го я не­о­дно­ра­зо­во звер­та­ла­ся як ре­да­ктор «Ра­дян­сько­го пи­сьмен­ни­ка» по до­по­мо­гу, ко­ли бу­ло по­трі­бно «про­штов­хну­ти» че­рез цен­зу­ру книж­ки або ко­гось вста­ви­ти у ви­дав­ни­чий план. Я ні­ко­ли не чу­ла від ньо­го від­мо­ви. Ні ра­зу він не від­сту­пив від сво­їх обі­ця­нок. А це бу­ло вкрай ва­жли­во, осо­бли­во ко­ли йшло­ся, на­при­клад, про пер­шу, пі­сля дов­гої пе­ре­р­ви, книж­ку Іва­на Дзю­би.

Зов­сім по-ін­шо­му по­ча­ли скла­да­ти­ся на­ші сто­сун­ки, ко­ли з’явив­ся Джеймс Мейс. Сьо­го­дні ба­га­то хто ска­же, як до­по­ма­гав Джейм­су чи пі­клу­вав­ся про ньо­го. А Бо­рис Іл­ліч про­сто ви­рі­шу­вав у скла­дних ви­пад­ках пи­та­н­ня з ві­зою, си­лою сво­го ав­то­ри­те­ту ви­штов­ху­вав Джейм­са на три­бу­ни між­на­ро­дних кон­фе­рен­цій, на три­бу­ну Верховної Ради Укра­ї­ни. Він під­три­му­вав Джейм­са в усіх йо­го по­чи­на­н­нях бо, я це пов­ся­кчас від­чу­ва­ла, ні­жно йо­го лю­бив. У скор­бо­тні дні трав­ня 2004 року, ко­ли Джейм­са не ста­ло, Бо­рис Олійник вхо­пив сво­го по­тер­то­го порт­фе­ли­ка і обі­йшов усі йо­му до­сту­пні ка­бі­не­ти, за­те­ле­фо­ну­вав на ли­ше йо­му ві­до­мі те­ле­фо­ни, що­би ви­рі­ши­ти пи­та­н­ня по­хо­ва­н­ня Джейм­са Мей­са на Бай­ко­во­му ме­мо­рі­аль­но­му кла­до­ви­щі. По­тім він сам ска­же, що це бу­ло не­мо­жли­во, але це йо­му вда­ло­ся, за що йо­му до­зем­ний уклін.

Для ме­не Бо­рис Олійник — на­сам­пе­ред не­пе­ре­вер­ше­ний лірик, у си­лу ба­га­тьох об­ста­вин ще «не прочитаний» укра­їн­ською спіль­но­тою. Са­ме в йо­го по­е­зії я вчу­ваю отой істин­ний укра­їн­ський по­е­ти­чний ген, нерв — іро­ні­чний, з ро­дзин­ка­ми гу­мо­ру, пол­тав­ською лу­ка­вин­кою, спо­кон­ві­чною прав­дою фі­ло­со­фа і сі­я­ча:

Я все вам про­щу, по­бра­ти­ми

і не­дру­ги вче­ні, – Хай до­ля вро­жай­но­го вам

на­да­рує до­щу! Але не про­щу і пи­лин­ки

на образ Шев­чен­ка І зла­ма­ну гіл­ку ка­ли­ни по­вік

не про­щу!

«80 РО­КІВ, МІ­НІ­МУМ 60 ІЗ ЯКИХ — ЖИ­Т­ТЯ ПО­Е­ТА»

Iгор ПАВ­ЛЮК,

по­ет, до­ктор на­ук із со­ці­аль­них ко­му­ні­ка­цій:

— Бі­о­гра­фія, фо­то­гра­фія, бі­бліо­гра­фія по­е­та в ге­ні­аль­но гар­мо­ній­но­му, ор­га­ні­чно-бо­же­ствен­но­му по­єд­нан­ні тво­рять ле­ген­ду, «ці­ло­го чо­ло­ві­ка» (в ети­ко-гу­ма­ні­сти­чній кон­це­пції Іва­на Фран­ка).

Бо­рис Іл­ліч Олійник — жи­ва ле­ген­да і, по­при всі пси­хо­ло­гі­зми, іде­о­ло­гі­зми та ін­ші ізми, чо­ло­вік ці­лий, ціль­ний.

Во­лею до­лі і до­лею во­лі він фі­зи­чно до­жив сам до се­бе то­го, хто, як та ж ле­ген­да чи ство­ре­на ним же пі­сня, що ста­ла на­ро­дною, не вми­рає се­ред лю­дей, які ма­ють ду­шу...

Бі­о­гра­фія по­е­та ха­ра­ктер­на для біо­гра­фій усіх ра­дян­ських хло­пча­ків — ді­тей вій­ни, ба­тьки яких не по­вер­ну­ли­ся з неї. Про це і подаль­ші зов­ні­шні штри­хи шля­ху ти­ту­ло­ва­но­го кла­си­ка укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри на­пи­са­но і ска­за­но чи­ма­ло — як дру­зя­ми, так і во­рі­жень­ка­ми, яких у ньо­го, зви­чай­но, як і в ко­жної ха­ри­зма­ти­чної осо­би, осо­би­сто­сті, чи­ма­ло, рі­зно­ка лі­бро­вих.

Нас біль­ше ці­ка­вить йо­го вну­трі­шня бі­о­гра­фія, як Все­ви­шньо­го — люд­ська ду­ша...

По­при всі член­ства у рі­зних ко­мі­те­тах до ЦК КПРС вклю­чно, де­пу­тат­ства, лав­ре­ат­ства Бо­рис Іл­ліч Олійник уже, дя­ку­ва­ти Бо­гу, прожив 80 ро­ків жи­т­тя, мі­ні­мум 60 із яких — жи­т­тя по­е­та. І са­ме цим він усе ска­зав.

Він по­ет ве­ли­ко­го ди­на­мі­чно­го ді­а­па­зо­ну — ін­тер­ва­лу зна­чень ве­ли­чи­ни, об­ся­гу сво­го по­е­ти­чно­го і гро­мад­сько­го го­ло­су. Мо­жли­во, най­біль­шо­го ді­а­па­зо­ну се­ред укра­їн­ських по­е­тів ХХ сто­лі­т­тя, адже ма­ло хто з них має стіль­ки ти­ту­лів та на­го­род, ко­го за жи­т­тя так єлей­но і льов­ко (зно­ву ж улю­бле­не пол­тав­ське сло­во) сла­ви­ли і так хльос­тко би­ли, кри­ти­ку­ва­ли за по­лі­ти­чні пе­ре­ко­на­н­ня то­що, зра­джу­ва­ли, як йо­го.

Ще той же Іван Фран­ко за­зна­чав, що від­дав би всі свої вір­ші, за один, який би став на­ро­дною пі­снею. За «Пі­сню про ма­тір» по­е­то­ві тре­ба про­сти­ти все. Хо­ча за що, вре­шті, ми — свід­ки, а не суд­ді на цьо­му гір­ко­му свя­ті жи­т­тя — ма­є­мо су­ди­ти бли­жньо­го? Бджо­ла скрізь шу­кає мед, а му­ха — сміття...

Лю­блю йо­го по­чу­т­тя гу­мо­ру, йо­го ні­би­то се­лян­ські, му­жи­цькі (за І. Фран­ком), але ари­сто­кра­ти­чні за су­т­тю прин­ци­пи, які він не ли­ше знає, але яких і до­три­му­є­ться, бо лю­бов це не від­чу­т­тя, а дія.

Бо­рис Іл­ліч Олійник — по­ет дії, який і у ве­ли­кій по­лі­ти­ці (за Дж. Бай­ро­ном з йо­го фор­му­лою «по­е­зія по­лі­ти­ки») ба­чив, ло­вив му­зи­ку, на­пи­са­ну свя­ти­ми-грі­шни­ми сло­ва­ми, — По­е­зію.

Са­ме та­ка му­зи­ка нам за­раз по­трі­бна, са­ме та­кий... що­би зо­ста­ти­ся лю­дьми — якщо не на цьо­му, то вже в ін­шо­му сві­ті, май­бу­тньо­му...

«ПО­ЕТ СВО­БО­ДИ ДУ­ХУ І СЛО­ВА»

Ми­ко­ла ЖУ­ЛИН­СЬКИЙ,

лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, ака­де­мік, ди­ре­ктор Iн­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри ім. Т.Г. Шев­чен­ка НАН Укра­ї­ни:

— Де­бю­ту­вав Бо­рис Олійник — ди­ти­на жор­сто­кої вій­ни по­е­ти­чною збір­кою «Б’ють у кри­цю ко­ва­лі»1962 року, за два ро­ки за­явив ще впев­не­ні­ше дру­гою книж­кою «Двад­ця­тий вал». Спра­глий на чи­сте і щи­ре по­е­ти­чне сло­во чи­тач ра­до вслу­хав­ся в са­мо­бу­тні ін­то­на­ції йо­го роз­ку­то­го, спо­від­аль­но­го ви­по­віда­н­ня ду­шев­но­го на­строю по­во­єн­но­го по­ко­лі­н­ня, яке пам’ята­ло жер­тов­ний по­двиг ба­тьків, ну­жден­не ви­бор­су­ва­н­ня з го­ло­ду і холоду сол­дат­ських удів, згір­че­не вій­ною ди­тин­ство і пі­зна­ло на сво­їй до­лі справ­жню ці­ну ми­ру, ку­сню хлі­ба і на­бу­т­тю знань.

Уже у пер­ших по­е­ти­чних спо­від­ях ви­ра­зно по­стає ха­ра­ктер Бориса Олій­ни­ка, який від­зна­чав­ся вну­трі­шньою гі­дні­стю, чі­тким опри­лю­дне­н­ням сво­єї по­зи­ції, пра­гне­н­ням зро­зу­мі­ти суть су­спіль­них явищ і про­це­сів, прин­ци­пів сві­то­бу­до­ви, за­ко­нів при­ро­ди, та­ї­ну і ду­хов­ну си­лу сло­ва.

По­е­ти­чний цикл «Си­ве сон­це моє» є сер­це­ви­ною нев­ти­ши­мо­го бо­лю по­е­та, йо­го ту­ги за втра­че­ною ма­тір’ю-сол­да­ткою, йо­го не­від­мо­ле­ної без­не­вин­ної ви­ни за її гір­ку вдо­ви­ну до­лю, що пе­ре­ро­стає в ту­жли­вий са­мо­до­кір за не­ви­мо­ле­не про­ще­н­ня сво­їх бор­гів пе­ред ма­тір’ю, ро­дом і на­ро­дом. Я тим уже бор­жник, що укра­ї­нець зро­ду...

– цей кри­ла­тий ви­раз Бориса Олій­ни­ка скон­ден­су­вав усві­дом­ле­н­ня по­е­том сво­єї від­по­від­аль­но­сті за весь той ду­хов­ний Все­світ, іме­н­ня яко­му Укра­ї­на. Біль­ше то­го, йо­го борг по­ши­рю­є­ться на всю планету, на Все­світ, оскіль­ки по­ет уже ви­сту­пає від іме­ні ве­ли­ко­го на­ро­ду, від сво­єї Ві­тчи­зни, за яку він го­то­вий сто­я­ти на сво­є­му сло­ві до остан­ку, бо во­на для по­е­та — ім­пе­ра­тив ві­ри і не­зра­дли­вої лю­бо­ві.

Ко­жен образ, зву­ко­пис, ри­тмо­ме­ло­ди­ка в Олій­ни­ко­вій по­е­зії ор­га­ні­чно під­по­ряд­ко­ва­ні ви­ра­жен­ню дум­ки і по­чу­ва­н­ня, пра­гнен­ню ав­то­ра до­сяг­ти емо­цій­но гар­мо­ній­но­го спів­пе­ре­жи­ва­н­ня з чи­та­чем, яко­го по­ет роз­мов­но-діа­ло­гі­чною фор­мою спіл­ку­ва­н­ня за­зи­ває у свій по­е­ти­чний світ.

...Ви­йти на «пря­мий зв’язок» із чи­та­чем, всту­пи­ти з ним у від­вер­тий діа­лог — ха­ра­ктер­на, а в остан­ніх по­е­зі­ях, опу­блі­ко­ва­них у по­е­ти­чних збір­ни­ках «Та­єм­на ве­че­ря» (2000), «Стою на зем­лі» (2003), «Пі­сня про ма­тір» (2004), «Осно­ви» (2005), «У за­мкне­но­му ко­лі. Із оку­па­цій­но­го зо­ши­та» (2007), «Тру­бить Тру­біж» (2012) до­мі­нан­тна ри­са по­е­ти­чно­го мов­ле­н­ня Бориса Олій­ни­ка. По­ет оби­рає са­ме та­ку — діа­ло­гі­чно-по­ле­мі­чну — фор­му спіл­ку­ва­н­ня з чи­та­чем, бо пе­ре­ко­на­ний, що в цьо­му по­е­ти­чно­му дис­пу­ті швид­ше на­ро­ди­ться істи­на. Вірніше, це най­ближ­ча від­стань до чи­та­цьких почуттів, бо ж са­ме на спів­пе­ре­жи­ва­н­ня роз­ра­хо­вує по­ет, ви­по­від­а­ю­чи свої дум­ки, три­во­ги і біль.

Дра­ма­ти­чний стан ду­ші по­е­та по­ро­джує осо­бли­во го­стру емоційну чу­тли­вість обра­зних ре­а­гу­вань на при­ни­зли­ву як із люд­сько­го, так і з на­ціо­наль­но­го бо­ку по­лі­ти­чну мі­мі­крію зем­ля­чків, схиль­них до ді­ле­н­ня ко­льо­рів та меж, до чу­бле­н­ня, як го­роб­ці у про­сі, го­то­вих пха­ти­ся світ за очі за­мість то­го, щоб вмі­ло ха­зяй­ну­ва­ти у су­ве­рен­ній... Са­ти­ри­чно-іро­ні­чні стрі­ли ін­ве­ктив Бо­рис Олійник спря­мо­вує на тих, хто в за­ле­жно­сті від по­лі­ти­чної кон’юн­кту­ри го­то­вий до «пе­ре­в­дя­га­н­ня душ», до гри­зні за бу­ла­ву, хто не на­ва­жу­є­ться пі­ді­йти до лю­стер­ка і за­зир­ну­ти у вла­сну ду­шу — бо­ї­ться впі­зна­ти в со­бі сво­го во­ро­га. І ба­ла­да «Сон», і «Ін­ве­кти­ва-1» та «Ін­ве­кти­ва-2», і «Ро­здум», і «Ди­птих з Май­да­ну», і «Та­єм­на ве­че­ря», і низ­ка ін­ших по­ле­мі­чно дра­ма­ти­чних по­е­зій звер­не­ні до тих, хто мо­же і по­ви­нен ви­зво­ли­ти прав­ду «із ока­ян­них уст», хто зда­тний усві­до­ми­ти, якою мо­раль­ною по­ка­рою є згу­ба пам’яті Ро­ду та ози­ва­н­ня всує ви­со­ко­го іме­ні На­ро­ду.

І за­раз, на ща­сли­вій ви­со­ті твор­чо­го дов­го­лі­т­тя, Бо­рис Олійник на­тхнен­но акти­ві­зує ду­хов­ні си­ли, ви­ра­жає у ме­ди­та­тив­них ін­то­на­ці­ях ви­со­кий по­чут­тє­вий на­стрій ду­ші, ви­во­дить свої дум­ки і пе­ре­жи­ва­н­ня на рі­вень особливого, емо­цій­но­го ми­сле­н­ня і вра­зли­во­го на змі­ни в су­спіль­ній атмо­сфе­рі сві­то­с­прийня­т­тя.

Уро­ки Та­ра­са Шев­чен­ка, що їх пов­ся­кча­сно по­ет пра­гне ося­га­ти, до­по­ма­га­ють за­зи­ра­ти у «пер­шо­дже­ре­ла ха­ра­кте­ру рі­дно­го на­ро­ду, в ко­ре­ні йо­го бо­лінь, бо­рінь та спо­ді­вань» і слі­ду­ва­ти в сво­їй твор­чо­сті, в гро­мад­ській ді­яль­но­сті за ідей­но-есте­ти­чни­ми до­ро­го­вка­за­ми Ве­ли­ко­го Ко­бза­ря. В одно­му із ін­терв’ю Бо­рис Олійник так ви­зна­чає го­лов­ні уро­ки від Шев­чен­ка: «Пра­гне­н­ня до сво­бо­ди ду­ху й сло­ва, до рів­но­сті, со­ці­аль­ної спра­ве­дли­во­сті, від­чу­т­тя вла­сно­го гні­зда — Ві­тчи­зни, си­нів­ську ша­но­бу до пред­теч, зре­штою по­тяг до пі­зна­н­ня сві­ту й се­бе».

На цих шев­чен­ків­ських уро­ках-за­по­ві­тах по­ет сто­їть твер­до, впев­не­но, не­зру­шно. Сто­їть на сво­їй зем­лі з ві­рою в пам’ять ро­ду в обо­ро­ну рі­дно­го на­ро­ду.

З ро­си, з во­ди!

«ЗА ЙО­ГО ПО­МИЛ­КИ Я ЛЮ­БЛЮ ЙО­ГО НА­ВІТЬ БІЛЬ­ШЕ, НІЖ ЗА ПРА­ВИЛЬ­НІ ВЧИН­КИ»

Дми­тро СТУС,

пи­сьмен­ник, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, ге­не­раль­ний ди­ре­ктор На­ціо­наль­но­го му­зею Та­ра­са Шев­чен­ка, кан­ди­дат фі­ло­ло­гі­чних на­ук, син Ва­си­ля Сту­са:

— Ме­ні по­ща­сти­ло в жит­ті — у ме­не є кіль­ка стар­ших вчи­те­лів, лю­дей, дум­ка яких для ме­не є своє­рі­дним ка­мер­то­ном. Та­кою лю­ди­ною зав­жди був для ме­не й Бо­рис Олійник.

Бо­рис Іл­ліч не­за­ле­жно від сво­єї іпо­ста­сі, чи то як ке­рів­ник пар­тор­га­ні­за­ції Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків, чи то як за­сту­пник го­ло­ви Ради На­ціо­наль­но­стей Верховної Ради СРСР, зав­жди за­ли­шав­ся по­ря­дною лю­ди­ною. На­скіль­ки ме­ні ві­до­мо, зав­дя­ки йо­му кіль­ка де­ся­тків лю­дей бу­ли вря­то­ва­ні від «по­сад­ки». Ба­га­тьом пи­сьмен­ни­кам Бо­рис Олійник до­по­міг «ви­би­ти» жи­тло. Сам він цим ні­ко­ли не хва­ли­ться.

Ко­ли по­чи­нав­ся Ка­ра­ба­ський кон­флікт йо­го як за­сту­пни­ка го­ло­ви Ради На­ціо­наль­но­стей від­пра­ви­ли при­ми­рю­ва­ти дві сто­ро­ни, хо­ча зро­би­ти це бу­ло не­мо­жли­во апрі­о­рі. Зві­сно не вда­ло­ся це й Бо­ри­су Олій­ни­ку. Однак уні­каль­ним є те, що ні вір­ме­ни, ні азер­бай­джа­ни не ма­ли до ньо­го пре­тен­зій. Він ро­бив все від ньо­го за­ле­жне, щоб пом’якши­ти ви­яви не­люд­сько­сті, які зав­жди тра­пля­ю­ться за та­ких об­ста­вин. Ро­бив про­зо­ро і по­ря­дно.

Ко­ли аме­ри­кан­ці зби­ра­ли­ся бом­бар­ду­ва­ти мо­сти в Сер­бії, сер­це під­ка­за­ло йо­му не зля­ка­ти­ся і ста­ти в «жи­во­му щи­ті». Там бу­ло п’ятьшість чо­ло­вік і се­ред них — Бо­рис Олійник. Я не знаю, чи ви­ста­ча­ло б ко­мусь з су­ча­сних по­лі­ти­ків му­жно­сті зва­жи­тись на та­кий крок. Він же зро­бив це, хо­ча то­ді цей вчи­нок нав­ряд чи був по­пу­ляр­ним.

Ко­ли спон­со­ри, які по­обі­ця­ли про­фі­нан­су­ва­ти ви­хід ди­ску «Жи­вий го­лос Ва­си­ля Сту­са», від­мо­ви­лись від вла­сних слів, своє пле­че під­ста­вив са­ме Бо­рис Олійник. Пам’ятаю, як роз­по­вів йо­му про це, а він ка­же: «Ой, Дми­тре, ме­ні це так зна­йо­мо. Ось я отри­мав де­пу­тат­ську зар­пла­ту — бе­ри».

Бо­рис Олійник аб­со­лю­тно від­кри­тий до сві­ту. Не мо­жна ска­за­ти, що він ні­ко­ли не по­ми­ляв­ся, але за йо­го по­мил­ки я лю­блю йо­го на­віть біль­ше, ніж за пра­виль­ні вчин­ки. За жо­дних об­ста­вин він не ки­дав ка­мі­н­ням у спи­ну, ні­ко­ли не за­су­джу­вав істо­рію — зав­жди на­ма­гав­ся її зро­зу­мі­ти. У всіх не­про­стих си­ту­а­ці­ях, в які ста­ви­ла йо­го до­ля, він за­ли­шав­ся лю­ди­ною. Для ни­ні­шньо­го сві­ту це — унікальна зда­тність.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФОТО УКР­ІН­ФОРМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.