Про по­лі­ти­чне (ду­же) не­сві­до­ме

Ми­хай­ло МІНАКОВ: «Ми­сли­ти, пам’ята­ти і за­по­бі­га­ти шко­ді з бо­ку не­до­бро­со­ві­сно­го по­лі­ти­ка — ось що мо­же зро­би­ти гро­ма­дя­нин для се­бе та сво­го на­ро­ду»

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Дми­тро КРИВЦУН, «День»

Які при­чи­ни Май­да­нів в Укра­ї­ні? Чо­му во­ни не мо­жуть по­до­ла­ти кла­но­во-олі­гар­хі­чну си­сте­му? Звід­ки ко­рі­н­ня ці­єї про­бле­ми? В ін­терв’ ю « Дню » від­по­від­ає по­лі­ти­чний фі­ло­соф, до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, до­цент ка­фе­дри фі­ло­со­фії та ре­лі­гі­є­знав­ства Ки­є­во-Мо­ги­лян­ської ака­де­мії, пре­зи­дент Фон­ду які­сної по­лі­ти­ки Ми­хай­ло МІНАКОВ.

«УСЕ, ДО ЧО­ГО ПРИВОДИЛИ МАЙ­ДА­НИ, — ЦЕ ЗМІ­НА РЕ­ЖИ­МУ ПРИ ЗБЕ­РЕ­ЖЕН­НІ СИ­СТЕ­МИ»

— Не­об­хі­дність по­до­ла­н­ня кла­но­во-олі­гар­хі­чної си­сте­ми є оче­ви­дною. Про­те во­на, зда­є­ться, збе­рі­гає свій вплив. На ва­шу дум­ку, ми за­три­ма­лись на цьо­му ета­пі ево­лю­ції, чи про­цес пе­ре­тво­ре­н­ня пост­ра­дян­ської Укра­ї­ни від­бу­ва­є­ться пла­но­мір­но? Яка роль у цьо­му укра­їн­ських ре­во­лю­цій?

— Ми жи­ве­мо у сві­ті, в яко­му до­брі мо­ти­ва­ції вчин­ків зов­сім не обов’яз­ко­во ве­дуть до до­брих на­слід­ків. Якщо ми ви­мі­рю­є­мо роз­ви­ток в тер­мі­нах збіль­ше­н­ня сво­бод, спра­ве­дли­во­сті, по­кра­ща­н­ня яко­сті жи­т­тя або вста­но­ви­мо ін­ший на­бір ін­ди­ка­то­рів для йо­го ви­мі­рю­ва­н­ня, то, ско­рі­ше за все, очі­ку­ва­но­го 1991 року роз­ви­тку не по­ба­чи­мо. Світ-2015 є не­о­чі­ку­ва­ним для тих, хто голосував за не­за­ле­жність у гру­дні 1991 року.

— Ко­ли, на ва­шу дум­ку, від­бу­лась зу­пин­ка цьо­го роз­ви­тку?

— Роз­ви­ток не зу­пи­няв­ся, а вів не ту­ди, ку­ди ми хо­ті­ли. Ми дві­чі про­йшли швид­кі ре­во­лю­цій­ні ци­кли з 1991 по 2004 рр. та з 2005 по 2013 рр. Во­ни одна­ко­ві — по­чи­на­ю­ться з обі­цян­ки сво­бод і спра­ве­дли­во­сті, по­тім від­бу­ва­є­ться мо­мент ство­ре­н­ня ре­жи­му, цей ре­жим має на­бір вну­трі­шніх су­пе­ре­чно­стей, які зро­ста­ють і при­зво­дять до йо­го ко­ла­псу, пов­ста­н­ня й но­вих обі­ця­нок сво­бод.

За­зна­че­ні ци­кли від­бу­ва­ю­ться в пев­ній ін­фра­стру­кту­рі — її ста­но­вить по­лі­ти­чна, со­ці­аль­но-еко­но­мі­чна си­сте­ма. Во­на, так зва­на дру­га Укра­їн­ська ре­спу­блі­ка, — це олі­гар­хія, й ін­шої Укра­ї­ни, ніж ре­аль­ної олі­гар­хі­чної, зда­є­ться, не­має.

Ми на­ма­га­є­мо­ся за­ра­ди­ти на­шим су­спіль­но-по­лі­ти­чним про­бле­мам. На­ші пов­ста­н­ня ви­прав­да­ні ба­жа­н­ням змі­ни­ти си­сте­му, від­но­ви­ти шанс на сво­бо­ду і спра­ве­дли­вість. Але все, до чо­го по­ки що приводили май­да­ни — це змі­на ре­жи­му при збе­ре­жен­ні си­сте­ми. Та­ка змі­на не­на­дов­го. Але, як бу­дья­ка ре­во­лю­ція, — це шанс за­по­ча­тку­ва­ти но­вий про­ект.

На­ша по­лі­ти­чна си­сте­ма скла­да­є­ться з кіль­кох по­вер­хів, один із яких — дер­жав­ні по­лі­ти­чні ін­сти­ту­ти, й во­ни роз­ви­ну­ті слаб­ко. Час­тко­во це пов’яза­но зі спе­ци­фі­кою олі­гар­хі­чних по­лі­ти­чних си­стем. Пост­ра­дян­ська олі­гар­хія за­сно­ва­на на кіль­кох про­стих прин­ци­пах: пер­ший — ви­ко­ри­ста­н­ня пу­блі­чних дер­жав­них і по­лі­ти­чних ін­сти­ту­тів для при­ва­тної ме­ти, зба­га­че­н­ня. У дер­жав­них ком­па­ні­ях чи уста­но­вах, що екс­плу­а­ту­ють бю­джет, вста­нов­лю­є­ться ме­не­джмент, який пра­цює в ін­те­ре­сах яко­гось олі­гар­ха, — це дру­га прин­ци­по­ва умо­ва олі­гар­хії. Як тіль­ки ми вста­нов­лю­є­мо чі­тку ме­жу між при­ва­тним та пу­блі­чним се­кто­ра­ми, до­ла­є­мо ко­ру­пцій­ні зв’яз­ки, олі­гар­хі­чний спо­сіб існу­ва­н­ня в еко­но­мі­ці зни­кає. Цю ме­жу якраз і під­три­му­ють роз­ви­не­ні пу­блі­чні ін­сти­ту­ти, роз­ви­тком яких зне­ва­жа­ли ін­же­не­ри су­ча­сної Укра­ї­ни.

У на­шій олі­гар­хі­чній дер­жа­ві, хоч хто б з якою шля­хе­тною ме­тою при­хо­див до по­лі­ти­чної по­са­ди чи дер­жав­ної слу­жби, він так чи іна­кше має спра­ву з олі­гар­ха­ми. Ми мо­же­мо по­ди­ви­ти­ся на ра­ди­каль­ні гру­пи, які ви­ни­ка­ють як ав­то­ном­ні, не­за­ле­жні, з мо­ти­ва­ці­єю по­си­ли­ти на­цію, ре­спу­блі­ку чи ін­ди­ві­ду­аль­ні сво­бо­ди. Але з ча­сом стає зро­зумі­лим — щоб ма­ти ре­сурс для під­трим­ки цьо­го ру­ху, по­трі­бно до­мов­ля­ти­ся з олі­гар­ха­ми. Та­ка до­ля, при­мі­ром, спі­тка­ла «Пра­вий се­ктор».

От­же, у нас ви­ни­кла по­лі­ти­чна си­сте­ма, де гро­ма­дя­ни зде­біль­шо­го не бе­руть уча­сті в прийнят­ті рі- шень, але є де­мо­кра­ти­чний мі­ні­мум — ви­бо­ри. На­шу дер­жа­ву ча­сто називають ЗАТ«Укра­ї­на» — це жарт, який біль­ше є опи­сом ре­аль­ної си­ту­а­ції, бо «дру­га Укра­їн­ська ре­спу­блі­ка» існує в ін­те­ре­сах ти­ся­чі ро­дин. Усі во­ни — справ­жні гро­ма­дя­ни ЗАТ: їхній го­лос ва­жить. А т.з. ви­бор­ці — ли­ше ча­сти­на фа­са­ду, вста­нов­ле­но­го в Укра­ї­ні, це «зай­ве на­се­ле­н­ня», на яке «справ­жнім гро­ма­дя­нам» до­во­ди­ться ви­тра­ча­ти ба­га­то ува­ги, — ство­рю­ва­ти силь­ну мі­лі­цію, щоб вча­сно зу­пи­ня­ти пов­ста­н­ня, бу­ду­ва­ти па­трон-клі­єнт­ські ме­ре­жі, в яких роз­да­ю­ться ко­пій­ки і які утри­му­ють на ме­жі бі­дно­сті все на­се­ле­н­ня. Одним сло­вом, кон­тро­лю­ва­ти, не да­ва­ти роз­ви­ва­ти­ся, в ре­зуль­та­ті кіль­кість «зай­вих жи­те­лів» змен­шу­є­ться. Ре­аль­не на­се­ле­н­ня на те­ри­то­рії, кон­тро­льо­ва­ній на­шою вла­дою, швид­ко змен­шу­ва­ло­ся від по­ча­тку 1990-х.

У цій по­літ­еко­но­мі­чній фор­мі «дру­гої ре­спу­блі­ки» ми — не­жит­тє­зда­тна кра­ї­на, а май­да­ни — один з про­я­вів ці­єї не­жит­тє­зда­тно­сті. У мо­мен­ти, ко­ли ін­сти­ту­цій­на слаб­кість дер­жа­ви до­ся­гає та­ко­го рів­ня, що без­пе­ко­ві стру­кту­ри пе­ре­ста­ють утри­му­ва­ти під кон­тро­лем на­се­ле­н­ня, ста­є­ться Май­дан. Ко­ли си­сте­ма де­що від­нов­лю­є­ться і вста­нов­лює біль­шменш по­ту­жну по­лі­цію та ін­ші стру­кту­ри кон­тро­лю, во­на мо­же існу­ва­ти п’ять-шість ро­ків без пов­стань. І от у цей про­мі­жок ча­су вся «па­ра» ви­пу­ска­є­ться че­рез кон­тро­льо­ва­ні ви­бо­ри. «Ви­пуск па­ри» та злам ре­жи­му — це два ва­жли­ві еле­мен­ти на­шо­го ци­клі­чно­го існу­ва­н­ня.

«СПРАВ­ЖНІЙ УРЯД УКРА­Ї­НИ ПЕ­РЕ­БУ­ВАЄ ДЕСЬ МІЖ ОФІ­СА­МИ ПРЕ­ЗИ­ДЕН­ТА, ПРЕМ’ЄР-МІ­НІ­СТРА ТА ПАР­ЛА­МЕН­ТОМ»

— Фа­кти­чно ті «но­ві облич­чя», які по­тра­пля­ють у вла­ду, аб­сор­бу­ю­ться пред­став­ни­ка­ми ста­ро­го по­лі­ти­чно­го кла­су. Та­ким чи- ном ста­ра кла­но­во-олі­гар­хі­чна си­сте­ма онов­лює кров і про­дов­жує своє існу­ва­н­ня. Як ро­зі­рва­ти це за­мкне­не ко­ло?

— Це симптом на­яв­но­сті двох рів­нів ін­сти­ту­цій в Укра­ї­ні. Пер­ші — фор­маль­ні, до яких на­ле­жать, ска­жі­мо, пар­ла­мент, Пре­зи­дент, Ка­бмін, мі­сце­ві ради. На по­са­ди в цих ін­сти­ту­ці­ях при­хо­дять но­ві лю­ди з мо­дер­ні­за­цій­ною мо­ти­ва­ці­єю, які го­то­ві ство­ри­ти дер­жа­ву, яка б пра­цю­ва­ла на гро­ма­дян. Але во­ни ви­яв­ля­ю­ться в си­ту­а­ції без­ви­хо­ді, оскіль­ки фор­маль­ні ін­сти­ту­ти є не­ро­з­ви­ну­ти­ми для ухва­ле­н­ня по­лі­ти­чних і стра­те­гі­чних рі­шень. Справ­жні мі­сця ухва­ле­н­ня рі­шень — у не­фор­маль­них ін­сти­ту­тах. Справ­жній уряд Укра­ї­ни пе­ре­бу­ває десь між офі­сом Пре­зи­ден­та, прем’єр­мі­ні­стра та пар­ла­мен­том. Тут не­має про­це­дур, підзві­тно­сті, за­ко­ни не пра­цю­ють — пра­цю­ють при­ва­тні ін­те­ре­си та до­мов­ле­но­сті. Те ж са­ме від­бу­ва­є­ться в най­мен­ших лан­ках дер­жав­но­го управ­лі­н­ня або мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня. Тож мо­ло­ді та енер­гій­ні лю­ди ви­тра­ча­ють ро­ки жи­т­тя на не­зро­зумі­лі про­це­си у фаль­ши­вих фор­маль­них ін­сти­ту­тах, але їхня ро­бо­та не дає ре­зуль­та­тів. Во­ни ба­чать, що мо­жна бра­ти участь у ре­аль­ній, але не­фор­маль­ній по­лі­ти­ці, з якою одна ча­сти­на по­чи­нає спів­пра­цю­ва­ти, а ін­ша — ви­ми­ва­є­ться си­сте­мою та ви­па­дає з ва­жли­вих про­це­сів.

Си­ту­а­цію з ка­дра­ми в Укра­ї­ні ча­сто називають «не­га­тив­ною се­ле­кці­єю»: щоб ста­ти ви­со­ко­по­са­дов­цем, на вас має бу­ти та­кий ком­про­мат, що ви вже ні­ко­ли не бу­де­те не­за­ле­жною фі­гу­рою, а змо­же­те існу­ва­ти ли­ше в ме­жах ті­ньо­вих пра­вил не­фор­маль­них ін­сти­ту­тів. І за­со­ба­ми са­мо­го ли­ше Май­да­ну цьо­го не змі­ни­ти.

До ре­чі, хоч яка б ва­жли­ва, ро­зум­на та до­бра фі­гу­ра по­тра­пля­ла на по­са­ду пре­зи­ден­та Укра­ї­ни, во­на за один-пів­то­ра року не­о­дмін­но стає чем­піо­ном ав­то­ри­та- ри­зму. Са­ма ін­сти­ту­ція пост­ра­дян­сько­го пре­зи­ден­та є ав­то­ри­тар­ною — він ко­ор­ди­нує ін­те­ре­си «справ­жніх гро­ма­дян» — олі­гар­хів і ви­рі­шує су­пе­ре­чно­сті між ни­ми. Ра­но чи пі­зно пре­зи­дент із дис­пе­тче­ра між олі­гар­хі­чни­ми гру­па­ми на­ма­га­є­ться пе­ре­тво­ри­ти­ся на ке­рів­ни­ка олі­гар­хів. То­ді під­трим­ка та­ко­го ма­ло­фун­кціо-наль­но­го пре­зи­ден­та па­дає се­ред олі­гар­хів, і ви­бор­ці отри­му­ють шанс йо­го змі­сти­ти.

«НА­ШІ ШАН­СИ СТА­ТИ ЧА­СТИ­НОЮ ЄС ЗМЕН­ШУ­Ю­ТЬСЯ. ПРО­ТЕ ЦЕ НЕ ОЗНА­ЧАЄ, ЩО ЗМЕН­ШУ­Ю­ТЬСЯ НА­ШІ ШАН­СИ БУ­ТИ ЄВ­РО­ПОЮ»

— Ви ба­га­то ча­су про­во­ди­те за кор­до­ном. Весь світ ні­би ди­ви­ться й за­хо­плю­є­ться на­ши­ми ре­во­лю­ці­я­ми та су­спіль­ством. Але яке на За­хо­ді сприйня­т­тя на­шо­го по­лі­ти­чно­го кла­су?

— За­зна­чу, що «За­хід» існує ли­ше в го­ло­вах пост­ра­дян­ських лю­дей. Якщо ми го­во­ри­мо про Брюс­сель, Берлін, Па­риж, то єе­сїв­ські по­лі­ти­ки й бю­ро­кра­ти спри­йма­ють на­ші по­лі­ти­чні елі­ти у двох аспе­ктах. По-пер­ше, це олігархи, від яких тре­ба яко­мо­га силь­ні­ше ди­стан­ці­ю­ва­ти­ся, бо ці­на їхніх слів ві­до­ма, і в які б ша­ти ті ря­ди­ли­ся, єв­ро­пей­ці зна­ють, чим це за­вер­ши­ться. По-дру­ге, до нас ста­ви­ли­ся як до ре­во­лю­ціо­не­рів, бор­ців за сво­бо­ду. Тож спо­ча­тку ста­ви­лись до укра­їн­ців із по­ва­гою. Але ця по­ва­га не­трив­ка і по­тре­бує до­ка­зів справ­жно­сті на­шо­го на­мі­ру вста­но­ви­ти де­мо­кра­ти­чну си­сте­му. Ли­ше ре­зуль­та­ти пе­ре­тво­рень мо­жуть бу­ти під­ста­вою до по­ва­ги та під­трим­ки.

Що­до став­ле­н­ня «зви­чай­них» єв­ро­пей­ців, то во­но рі­зне. Я був вра­же­ний пі­сля ви­сту­пів у ні­ме­цьких та іта­лій­ських уні­вер­си­те­тах у 2013—2015 рр., де по­ши­ре­ні лі­ві ідеї, як сту­ден­ти не­га­тив­но став­ля­ться до Єв­ро­май­да­ну і до укра- їн­ської ре­во­лю­ції. Для них при­су­тність на­ціо­на­лі­сти­чної іде­о­ло­гії на Єв­ро­май­да­ні бу­ла не­га­тив­ною. І ча­сто во­ни не со­лі­да­ри­зу­ю­ться з на­ми. І на­віть лі­бе­раль­них чи лі­вих май­да­нів­ців во­ни по­га­но спри­йма­ють че­рез го­тов­ність спів­пра­цю­ва­ти з на­ціо­на­лі­ста­ми. Є, зві­сно, й ті, хто під­три­мує нас і ро­зу­міє, що Май­дан був мі­сцем спів­пра­ці рі­зних іде­о­ло­гій за­ра­ди пе­ре­за­сну­ва­н­ня Укра­їн­ської ре­спу­блі­ки. Однак нам ще слід чи­ма­ло зро­би­ти, щоб під­трим­ка цих лю­дей бу­ла ви­прав­да­на.

— На ва­шу дум­ку, що сьо­го­дні впли­ває на сприйня­т­тя Укра­ї­ни за кор­до­ном? Чи ба­чи­те ви шля­хи то­го, щоб Укра­ї­на по­ча­ла роз­гля­да­ти­ся єв­ро­пей­ською спіль­но­тою як її ча­сти­на?

— Щоб ста­ти ча­сти­ною Єв­ро­пи, нам по­трі­бно зро­би­ти кро­ки з пе­ре­о­бла­шту­ва­н­ня по­лі­ти­чної та со­ці­аль­но-еко­но­мі­чної си­сте­ми, але цих ру­хів ми по­ки не ро­би­ли. Я вва­жаю — те, що мо­жна на­зва­ти «іде­о­ло­гі­єю ру­ху в бік Єв­ро­пи» — це один зі спосо­бів до­мі­ну­ва­н­ня олі­гар­хії в Укра­ї­ні. За роз­мо­ва­ми про цей рух кра­ї­на са­мо­ізо­лю­є­ться, а вла­да знов опи­ня­є­ться в ти­ся­чі ро­дин. Та­ка Укра­ї­на ні­ко­му се­ред єв­ро­пей­ських кра­їн не по­трі­бна як член ЄС.

Не­що­дав­но в Бер­лі­ні я мав від­вер­ту роз­мо­ву з гру­пою впли­во­вих по­лі­ти­ків. Во­ни го­во­ри­ли, що хо­ті­ли б, щоб де­мо­кра­ти­чна, не­о­лі­гар­хі­чна, Укра­ї­на ста­ла чле­ном Євросоюзу. Але во­ни так са­мо за­зна­ча­ли, що та­кої Укра­ї­ни, ско­рі­ше за все, в ча­си жи­т­тя їхньо­го по­ко­лі­н­ня не бу­де. Оскіль­ки во­ни не ухва­лю­ють рі­ше­н­ня, го­ри­зонт яких біль­ший за час їхньо­го жи­т­тя, то по­ки про на­ше член­ство в ЄС не осо­бли­во дба­ють. Во­ни розв’язу­ють про­бле­ми, які є за­раз, і мо­жуть ви­ни­кну­ти в най­ближ­чо­му май­бу­тньо­му.

Вла­дні елі­ти в ЄС сьо­го­дні роз­ко­ло­ті. Від­був­ся іде­о­ло­гі­чний по­діл на схід і за­хід, як ре­а­кція на мі­грант­ську кри­зу. Ви­яви­ло­ся, що на­ро­ди, які 25 ро­ків то­му са­мі бу­ли бі­жен­ця­ми і апе­лю­ва­ли до єв­ро­пей­ської со­лі­дар­но­сті, сьо­го­дні то­таль­но від неї від­мов­ля­ю­ться. Сло­ва­ки, угор­ці, ру­му­ни, бол­га­ри по­ка­за­ли се­бе як руй­нів­ни­ки со­лі­дар­но­сті ЄС. Для нас це озна­чає, що на­ші шан­си ста­ти ча­сти­ною ЄС змен­шу­ю­ться.

Про­те це не озна­чає, що змен­шу­ю­ться на­ші шан­си бу­ти Єв­ро­пою. До­ста­тньо вті­ли­ти пев­ні прин­ци­пи: тре­ба від­тво­ри­ти по­діл гі­лок вла­ди, зро­би­ти пар­ла­мент на­гля­да­чем за ді­яль­ні­стю уря­ду, на­ді­ли­ти опо­зи­цію пов­но­ва­же­н­ня­ми, що ба­лан­су­ють біль­шість, по­вер­ну­ти гро­ма­дам укра­де­не пра­во са­мов­ря­ду­ва­н­ня й да­ти укра­їн­цям мо­жли­вість бу­ти віль­ни­ми в по­лі­ти­чно­му та еко­но­мі­чно­му сен­сі.

«ПРОБЛЕМА У ТО­МУ, ЩО В УКРА­ЇН­ЦІВ, ЯК У ГРО­МА­ДЯН І ВИ­БОР­ЦІВ, ДУ­ЖЕ КО­РО­ТКА ПАМ’ЯТЬ»

— Чи не втра­ча­є­мо ми наш шанс на по­бу­до­ву де­мо­кра­тії че­рез збі­дні­н­ня на­се­ле­н­ня? На про­ти­ва­гу цьо­му фор­му­є­ться під­грун­тя для перемоги по­пу­лі­стів — ми вже ба­чи­мо, що від­по­від­ні га­сла пе­ре­ва­жа­ють на бі­гбор­дах на­шої кра­ї­ни.

— По­пу­лізм — ще один із сим­пто­мів на­шої по­лі­ти­чної хво­ро­би. Це — обер­не­на мо­дель до олі­гар­хії. Тут пу­блі­чні ці­лі лі­де­рів-по­пу­лі­стів об­сто­ю­ю­ться при­ва­тни­ми за­со­ба­ми. По­пу­лі­сти уни­ка­ють ін­сти­ту­цій і по­тре­бу­ють осо­би­стої до­ві­ри та лю­бо­ві. Во­ни ви­ма­га­ють від гро­ма­дян ві­ри в се­бе, по­при все. Пар­тії ста­ють не­ва­жли­ви­ми, ви­бо­ри ли­ше по­си­лю­ють по­пу­лі­стів у вла­ді, а в су­спіль­стві про­цві­тає «те­ле­ві­зій­на де­мо­кра­тія», в якій зни­ка­ють змі­сти, але за­ли­ша­ю­ться яскра­ві фор­ми та сим­во­ли — ко­са, ви­ла, ку­лак то­що.

По­пу­лі­сти від­по­від­аль­ні за роз­бе­ще­н­ня укра­їн­ських ви­бор­ців. Але й по­пу­лі­стам це по­вер­та­є­ться: во­ни ста­ють за­ру­чни­ка­ми сво­го по­пу­лі­зму, і ко­ли на­ма­га­ю­ться пе­ре­тво­ри­ти­ся на дер­жав­них ді­я­чів, то їхні ви­бор­ці це не під­три­му­ють — від них не очі­ку­ють ар­гу­мен­тів, змі­стов­ної роз­мо­ви та ми­сле­н­ня. Тіль­ки при­во­дів для за­хва­ту.

Проблема та­кож у то­му, що в укра­їн­ців як у гро­ма­дян і ви­бор­ців ду­же ко­ро­тка пам’ять. І тут роль ЗМІ ду­же ва­жли­ва, щоб на­га­ду­ва­ти, хто ті лю­ди, за яких го­ло­су­ють як за но­вих по­лі­ти­ків. Бо 2014 року «но­ви­ми по­лі­ти­ка­ми» ви­яви­ли­ся Пе­тро По­ро­шен­ко, Ар­се­ній Яце­нюк та ін­ші лю­ди, які де­ся­ти­лі­т­тя­ми бу­ли в укра­їн­ській по­лі­ти­ці, їхні по­лі­ти­чні ін­стин­кти сфор­му­ва­ли­ся в олі­гар­хі­чній по­лі­ти­ці. Або ж оби­ра­ють ко­ли­шніх в’язнів за кри­мі­наль­ни­ми ста­т­тя­ми — Ві­кто­ра Яну­ко­ви­ча чи ін­ших. Ця за­будь­ку­ва­тість ви­бор­ців — ва­жли­вий еле­мент «не­га­тив­ної се­ле­кції», яка не дає за­пра­цю­ва­ти по­лі­ти­чній від­по­від­аль­но­сті й бо­дай мі­ні­маль­ній по­лі­ти­чній гі­гі­є­ні. Ви­гля­дає, що в Укра­ї­ні олі­гар­хі­чний клан і в’язниця — го­лов­ні ку­зні ка­дрів.

Та на­яв­ність по­пу­лі­стів — це не ли­ше по­га­не яви­ще, а й до­бра озна­ка то­го, що в кра­ї­ні є хоч якийсь плю­ра­лізм. До­слі­дни­ця Ме­рі Фейн­сод ко­лись за­зна­чи­ла, що по­пу­лізм — це тінь від по­лі­ти­чної де­мо­кра­тії.

Якщо ж го­во­ри­ти про обме­же­н­ня впли­ву по­пу­лі­стів, то мо­жна спи­ра­ти­ся ли­ше на ети­чні та осві­тні за­со­би. Ми­сли­ти, пам’ята­ти і за­по­бі­га­ти шко­ді з бо­ку не­до­бро­со­ві­сно­го по­лі­ти­ка — ось що мо­же зро­би­ти гро­ма­дя­нин для се­бе та сво­го на­ро­ду. Все, що спонукає гро­ма­дян до та­кої ді­яль­но­сті, пра­цює на «тре­тю Укра­їн­ську ре­спу­блі­ку».

МИ­ХАЙ­ЛО МІНАКОВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.