Не бі­да

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Бу­ває (ві­зьміть пе­ре­р­ву, все­знай­ки), все ж бу­ває, що ве­ле­лю­дний яр­ма­рок ща­сли­вих ви­пад­ко­во­стей ра­птом упо­віль­нить біг, не­хай нев­мо­ти­во­ва­но або якраз за­слу­же­но, і спі­ткне­ться са­ме об вас, і зди­ву­є­шся — як же все про­сто. Чо­го ж ми так сі­па­ли­ся на шля­ху до за­ду­ма­но­го, чо­го так пре­су­ва­ли­ся, спо­сте­рі­га­ю­чи пе­ред со­бою тіль­ки спи­ни більш фар­то­вих. По­стій­но сві­до­мо за­ви­са­ю­чи на ка­на­лах, що по­ка­зу­ють зви­чки усі­ля­ких тва­рин у ди­кій при­ро­ді, ди­ву­ю­ся — на­чеб­то там не за­мов­ля­ють му­зи­ку ма­гна­ти-вла­сни­ки і спів­вла­сни­ки ка­на­лів, які до­во­дять усіх сво­ї­ми хи­тро­ща­ми у пе­ре­доз від жа­хів, що дав­но пе­ре­ви­щу­ють допу­сти­му нор­му. Ти хо­чеш від­вер­ну­ти­ся, але, вдив­ля­ю­чись у за­хо­плю­ю­чі сю­же­ти, по­стій­но ло­виш се­бе на дум­ці — все як у нас: ось мо­ло­да баб­ка роз­пря­ми­ла юні кри­ла для про­су­шу­ва­н­ня, за­ми­лу­ва­ла­ся, ма­буть, жи­т­тям, і одра­зу ж нею по­ла­су­вав якийсь під­во­дний хи­жак, ви­ско­чив­ши тор­пе­дою з во­ди. І все — сні­да­нок удав­ся. Лег­ким і за­хо­пле­ним так і тре­ба — так і ме­не, зов­сім з ін­шим жит­тє­вим про­бі­гом, об­чи­сти­ли від зай­во­го в ки­їв­ській кре­ди­тній спіл­ці «Тур­бо­та».

Або сю­жет про пін­гві­на, ще кіль­ка го­дин то­му ща­сли­во­го чо­ло­ві­ка. При­йшов він якось упев­не­ною хо­дою в свою но­ру, гні­здо, дім, при­ту­лок і за­став свою пін­гві­ни­ху з ін­шим. На до­ку­мен­таль­ність бій­ки сам­ців на­віть стра­шно бу­ло дивитися, по­тім су­пер­ни­ки, що зне­си­лі­ли вкі­нець, за­сти­гли в по­зі «за­мри» і сам­ка са­ма по­вин­на бу­ла обра­ти ба­жа­но­го. Во­на при­ту­ли­ла­ся до мо­ло­до­го. Як роз­гу­бле­но плен­тав­ся геть ко­ли­шній чо­ло­вік, не зі­грав би жо­ден актор. Ні, зі­грав би, як­би під­гле­дів цю хо­ду від­чай­ду­шно­го спу­сто­ше­но­го упо­ко­рю­ва­н­ня. Для стра­ж­дань, до ре­чі, не­має кор­до­нів, пін­гві­ни, ви­яв­ля­є­ться, жи­вуть і в Афри­ці, див­но, але ді­зна­ла­ся про це зов­сім не­що­дав­но.

Пе­рі­од ма­кси­маль­но­го пе­си­мі­зму — кра­щий час по­ку­пок, у су­во­ро­му роз­ка­дру­ван­ні ха­о­су див­но ого­лю­є­ться своя ви­го­да для рі­зно­пар­тій­ної бра­тії асів «бі­лої бух­гал­те­рії». Зви­чай­но, до­бре б усьо­го цьо­го не зна­ти, не ро­зу­мі­ти, але все так до обра­зли­во­го про­сто чи­та­є­ться, що стає на­віть ні­яко­во за па­руб­ків, їхніх ба­тьків і ді­дів, які ду­ма­ють, до­зво­лю со­бі не­без­пе­ре­чне по­рів­ня­н­ня, але на­о­чне, чим біль­ші у дів­чи­ни гру­ди, тим во­на дур­ні­ша. На­справ­ді чим біль­ші у дів­чи­ни гру­ди, тим дур­ні­шим стає па­ру­бок, на­віть пен­сій­но­го ві­ку. Чим актив­ні­ше, при­ціль­ні­ше вдов­блю­ють ко­ру­пціо­не­ри свою при­стра­сну не­по­мір­ко­ва­ну лю­бов до нас, на­ро­ду, тим ці­ка­ві­ше слу­ха­ти їхніх опо­нен­тів, що­прав­да, не дов­го, аби не зав’язну­ти. І ось во­на рів­но­ва­га — зло­дій+зло­дій=зло­дії. І у всіх, що ці­ка­во, «чи­сті ру­ки». До­бре все ж смі­є­ться той, хто смі­є­ться без на­слід­ків. Ось і зро­би­ла свій спро­ще­ний ви­бір — про­го­ло­сую за го­спо­да­ря мі­ста, яко­му не тре­ба кра­сти. Це вже не­ма­ло в та­ко­му ін­ку­ба­то­рі при­стра­стей.

За одним ма­лень­ким шма­то­чком шов­ку мо­жу ви­зна­чи­ти йо­го якість. Ду­маю, в мо­їх ве­нах те­че шовк, смі­я­ла­ся в те­а­траль­но­му бу­фе­ті, до яко­го за­зи­ра­ла, але ні­чо­го, при­ро­дно, не ку­пу­ва­ла, мо­дна не­ро­ба, кра­су­ю­чись десь, ду­маю, ви­чи­та­ною фра­зою... Я ж по­дум­ки від­по­від­а­ла — по одно­му при­ни­жен­ню на день і шкі­ра за­ду­бне так, що бро­ня не зна­до­би­ться, по­чув­ши в її фра­зі зви­чне са­мо­лю­бу­ва­н­ня і зна­ю­чи дже­ре­ла до­хо­дів та­єм­них або яв­них її чо­ло­ві­ка...

Від­чу­ваю, за­го­тов­ле­ні дум­ки ні­би всі про­мо­кли і зім’яли- ся і від за­ду­ма­ної ми­ті успі­ху, яку ма­ла на­мір де­що пре­па­ру­ва­ти, за­не­сло ку­дись убік. Один при­клад за­галь­них, ду­маю, на­стро­їв мі­стян по­чу­ла, по­бу­вав­ши не­що­дав­но в го­стях у бра­тів Ко­ма­рен­ків, Де­ни­са і Дми­тра, в їхньо­му га­стро­ка­фе «Та­ріл­ка». Фра­зу, яку по­чу­ла на за­ку­ску, на­со­ло­джу­ю­чись чу­до­вим де­лі­ка­те­сом, уя­віть со­бі, хлі­бом, але осо­бли­во гра­мо­тним, на за­ква­сці і без дрі­жджів, ствер­джу­ють на­віть, що від ньо­го не тов­сті­ша­ють, сма­ку­ю­чи не­по­втор­ну ско­ри­но­чку, ви­ра­жа­ю­чись актор­ською тер­мі­но­ло­гі­єю, ха­ра­ктер­ною і важ­ко роз­ши­фро­ву­ва­ною, що да­рує шо­сте від­чу­т­тя сма­ку, так от по­чу­ла те, про що й са­ма ду­ма­ла і ду­маю по­стій­но. Хто дав пра­во, ска­жі­мо, де­пу­та­там усіх рів­нів, про верх­ніх і го­во­ри­ти не вар­то — ті дав­но зем­лі під но­га­ми не чу­ють, вва­жа­ти се­бе най­го­лов­ні­шим в кра­ї­ні. Це бе­з­глу­здо, ска­зав хтось із бра­тів. Чо­му, ска­жі­мо, не Пекар. Ми ви­ро­сти­ли цей пе­ре­кіс, від­по­ві­ла, адже все зро­зумі­ло — на­ша про­ви­на, на­ша. Я б го­ло­су­ва­ла, ска­жі­мо, за пе­ка­ря та­ко­го рів­ня, за їхній про­фе­сій­ний ре­зуль­тат, та цим бра­там бу­ло б там ну­дно та ті­сно. Спра­вою зви­кли за­йма­ти­ся.

Т а все жє і при­па­се­ний при­клад особливого за­лу­че­н­ня успі­ху. Ві­чно­му ве­зун­чи­ко­ві Зін­ге­ру, ви­на­хі­дни­ко­ві ле­ген­дар­ної шва­цької ма­шин­ки, яка й ни­ні ще ста­ран­но пра­цює у її ща­сли­вих вла­сни­ків і зна­йшла по­че­сне мі­сце у му­зе­ях сві­ту, на­справ­ді дов­го не ща­сти­ло. Бу­ва­ло, всі йо­го зу­си­л­ля, вкла­де­н­ня, ін­три­ги йшли ураз під укіс. Про­те зна­йшов він свою гру з успі­хом, ма­буть, та теж не про­ти попу­сту­ва­ти: став під­ки­да­ти свою мо­не­ту на успіх, став­ля­чи на ор­ла. Всі ди­ву­ва­ли­ся — той зав­жди ви­гра­вав, а про­гра­ма бу­ла на ди­во про­ста — орел був із двох бо­ків йо­го мо­не­ти. Ви­на­хі­дни­цька до­те­пність зро­би­ла йо­го ша­ле­но ба­га­тим, але зін­ге­рів­ська ма­шин­ка бу­ла все ж ре­зуль­та­том об’єд­на­них зна­хі­док ін­ших. Во­ни бу­ли так не­спо­ді­ва­но до­те­пно по­єд­на­ні Зін­ге­ром, що всі фра­гмен­ти за­гра­ли са­ме так, як тре­ба. Ось і ви­хо­дить — все бу­ло на по­верх­ні, але без ньо­го, са­ме без ньо­го, йо­го хи­мер­но­го ми­сле­н­ня та­кий ре­зуль­тат не з’яв­ляв­ся. Йо­го ма­шин­ка на­ро­ди­ла­ся за кіль­ка но­чей, а ще го­во­рять, що йо­го тре­тя дру­жи­на ста­ла мо­де­л­лю для зна­ме­ни­тої ста­туї Сво­бо­ди. Зви­чай­но, не в мо­не­ті спра­ва, але хто знає, хто знає...

Якось з’ясу­ва­ла, що стиль жи­т­тя, який спо­від­ую дав­но і вва­жа­ла сво­їм зна­н­ням, ві­до­мий на­віть ма­ля­там. Один ди­во­ви­жний ка­ра­пуз, який ще по­га­но три­мав­ся на но­гах, пі­сля ко­жно­го па­ді­н­ня з ве­се­лим кри­ком «Не бі­да» під­ні­мав­ся і біг да­лі. Фра­зі, пра­виль­ні­ше, своє­рі­дній фор­му­лі ща­стя, хло­пчи­ська на­вчив йо­го ді­дусь, а то­го, схо­же, теж хтось ко­лись на­вчив. За­тре­бу­ва­ність та­кої жит­тє­вої про­гра­ми бу­ла за­галь­ною, то­му прийня­та мит­тє­во — не­о­дмін­но по­то­ва­ри­шую з цим ди­во­ви­жним ма­лю­ком і йо­го бі­до­вим мо­ло­жа­вим ді­ду­сем.

Мо­же, і со­бі якусь уда­чли­ву мо­не­ту під­ки­да­ти?

По­чну з по­не­діл­ка, ні, все ж із не­ді­лі. З ці­єї.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.