Ми і пів­ні­чний су­сід

Den (Ukrainian) - - Україна Incognita -

Укра­їн­сько-ро­сій­ські від­но­си­ни в ча­сі і про­сто­рі

ство­ре­ні одні­єю на­ро­дні­стю — укра­їн­сько-ру­ською, а Вла­ди­ми­ро-Мо­сков­ська дер­жа­ва, її пра­во і куль­ту­ра — ін­шою, яку пі­зні­ше на­зва­ли ве­ли­ко­ру­ською. Тоб­то ки­їв­ський пе­рі­од в істо­рії Схі­дної Єв­ро­пи пе­ре­йшов не у Вла­ди­ми­ро-Мо­сков­ський, а в Га­ли­цько-Во­лин­ський. Звід­си вче­ний ро­бив ви­сно­вок: «Об­ще­ру­ської істо­рії не мо­же бу­ти, як не­має об­ще­ру­ської на­ро­дно­сті»

М.Гру­шев­ський пов­ста­вав про­ти кон­це­пту «об­ще­ру­ської на­ро­дно­сті», який на­ро­див­ся в укра­їн­сько­му пра­во­слав­но­му се­ре­до­ви­щі пер­шої по­ло­ви­ни XVII ст. За­гро­же­ні Брест­ською уні­єю 1596 р., а у пер­спе­кти­ві — мо­жли­вою втра­тою ре­лі­гій­ної іден­ти­чно­сті, пра­во­слав­ні по­ле­мі­сти католицької Ре­чі По­спо­ли­тої до­во­ди­ли, що ві­ро­спо­віда­н­ня гно­бле­но­го укра­їн­сько­го на­ро­ду за­по­ча­тко­ва­не ве­ли­ким кня­зем ки­їв­ським Св. Во­ло­ди­ми­ром у X ст. За на­ка­зом ми­тро­по­ли­та Пе­тра Мо­ги­ли бу­ла опра­цьо­ва­на но­ва вер­сія зна­йде­но­го в 1620х рр. Хле­бни­ків­сько­го спи­ску Лі­то­пи­су Не­сто­ра — так зва­ний Гу­стин­ський лі­то­пис 1627 р. Біль­ша йо­го ча­сти­на при­свя­чу­ва­ла­ся до­мон­голь­сько­му пе­рі­о­ду в істо­рії Ру­сі. Лі­то­пис опи­су­вав без­пе­рерв­ний по­тік по­дій — від Ки­їв­ської Ру­сі до остан­ньо­го за­пи­су, да­то­ва­но­го 1597 ро­ком3.

Тер­мін «Русь» вжи­вав­ся в Гу­стин­сько­му лі­то­пи­су як су­ку­пна на­зва схі­дно­слов’ян­ських пле­мен і на­ро­дів, що роз­гля­да­ли­ся як пра­во­слав­на етні­чна спіль­ність. Під­ру­чник з істо­рії, який був гі­по­те­ти­чно ство­ре­ний ки­їв­ським ар­хі­ман­дри­том І.Гі­зе­лем у дру­гій по­ло­ви­ні XVII ст., теж об­грун­то­ву­вав дум­ку про Дав­ню Русь як спіль­ну дер­жа­ву єди­но­го ру­сько­го на­ро­ду4. Укра­їн­ські цер­ков­ни­ки XVII ст. на­по­ля­га­ли на існу­ван­ні «об­ще­ру­ської на­ро­дно­сті», щоб спер­ти­ся на підтримку пра­во­слав­но­го ро­сій­сько­го ца­ря у про­ти­сто­ян­ні з агре­сив­ним ка­то­ли­ци­змом.

Осно­во­по­ло­жник ро­сій­ської на­у­ко­вої істо­рі­о­гра­фії М.Ка­рам­зін не су­шив со­бі го­ло­ву про­бле­ма­ми етно­ге­не­зу. Свою 12-том­ну «Істо­рію дер­жа­ви Ро­сій­ської» (1816 — 1829) він бу­ду­вав як істо­рію ди­на­стії Рю­ри­ко­ви­чів. Істо­рія Ро­сій­ської дер­жа­ви по­чи­на­ла­ся у ньо­го на бе­ре­гах Дні­пра з де­таль­но­го опи­су жи­т­тя і ді­яль­но­сті ве­ли­ких кня­зів ки­їв­ських — пер­ших пред­став­ни­ків ці­єї ди­на­стії, а зго­дом плав­но пе­ре­хо­ди­ла на бе­ре­ги Мо­сква-ріки, Оки і Вол­ги, аж до епо­хи ца­рю­ва­н­ня остан­ньо­го Рю ри ко ви ча — Фе до ра Іва но ви ча (1584 — 1598). Бу­ду­чи бли­ску­чим на­у­ков­цем і та­ла­но­ви­тим пи­сьмен­ни­ком, М.Ка­рам­зін по­ту­жно впли­нув на на­ціо­наль­ну пам’ять ро­сі­ян усіх по­ко­лінь, вклю ча ю чи су час ні. В іс то рич ній пам’яті ро­сі­ян пів­ти­ся­чо­лі­тня істо­рія Ки­їв­ської Ру­сі пе­ре­тво­ри­ла­ся на ор­га­ні­чну ча­сти­ну істо­рії Ро­сії.

Ін­шої схе­ми при­три­му­вав­ся М.По­го­дін. Як і всі ін­ші ро­сій­ські істо­ри­ки, він вва­жав істо­рію Ки­їв­ської Ру­сі ор­га­ні­чною ча­сти­ною ро­сій­ської істо­рії. Ви­вча­ю­чи до­мон­голь­ську істо­рію Схі­дної Єв­ро­пи, він ба­чив, однак, на­скіль­ки від­рі­зня­ла­ся Пів­ден­на Русь від Пів­ні­чно-Схі­дної за куль­ту­рою, тра­ди­ці­я­ми, ха­ра­кте­ром на­се­ле­н­ня. Пра­гну­чи розв’яза­ти цю су­пе­ре­чність, він об­ґрун­ту­вав у 7-том­ній пра­ці «До­слі­дже­н­ня, за­ува­же­н­ня і ле­кції з ро­сій­ської істо­рії» (1846 — 1857) па­ра­до­ксаль­ний ви­сно­вок про ство­ре­н­ня Ки­їв­ської Ру­сі одні­єю тіль­ки ве­ли­ко­ру­ською на­ро­дні­стю. По­го­дін при­пу­скав, не на­во­дя­чи кон­кре­тних до­ка­зів, що в дав­ньо­ру­ські ча­си Пів­ден­на Русь бу­ла за­се­ле­на ве­ли­ко­ро­са­ми, які пі­сля мон­го­ло-та­тар­сько­го по­гро­му пе­ре­мі­сти­ли­ся на Пів­ніч, за­брав­ши з со­бою все, що їм на­ле­жа­ло: мо­ву, пи­сем­ність, лі­те­ра­ту­ру, фоль­клор, по­лі­ти­чні тра­ди­ції та ін­сти­ту­ції. Спу­сто­ше­на за­во­йов­ни­ка­ми і по­ки­ну­та мі­сце­вим на­се­ле­н­ням Над­дні­прян­щи­на че­рез пев­ний час бу­ла за­се­ле­на, на йо­го дум­ку, ма­ло­ро­са­ми — ви­хід­ця­ми з Га­ли­чи­ни, По­ді­л­ля, Во­ли­ні.

По­го­дін­ська гі­по­те­за про пе­ре­се­ле­н­ня ве­ли­ко­ро­сів не при­ще­пи­ла­ся в ро­сій­ській істо­ри­чній на­у­ці. При­ще­пив­ся, як уже зга­ду­ва­ло­ся, ка­рам­зін­ський під­хід до ми­ну­ло­го Схі­дної Єв­ро­пи як істо­рії дер­жа­ви, а не на­ро­дів. Ко­ли істо­рію ди­на­стії ви­ма­га­ло­ся син­хро­ні­зу­ва­ти з істо­рі­єю на­се­ле­н­ня ім­пе­рії, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла­ся схе­ма, опра­цьо­ва­на В.Клю­чев­ським. У Дав­ній Ру­сі, як він ствер­джу­вав, існу­вав єди­ний ру­ський на­род, який пі­сля мон­го­ло-та­тар­сько­го за­во­ю­ва­н­ня ро­зі­рвав­ся нав­піл, — на ве­ли­ко­ро­сів і ма­ло­ро­сів, а зго­дом ви­ни­кла і тре­тя гіл­ка ко­лись єди­но­го ру­сько­го пле­ме­ні — бі­ло­ру­ська5. Та­кий під­хід до­зво­ляв ви­да­тним ро­сій­ським істо­ри­кам-си­сте­ма­ти­кам — С.Со­лов­йо­ву і В.Клю­чев­сько­му — вка­зу­ва­ти у сво­їх кур­сах, згі­дно з істо­ри­чною прав­дою, на са­мо­бу­тність Пів­ні­чно-Схі­дної Ру­сі, яка по­ро­ди­ла Ро­сій­ську ім­пе­рію, й одно­ча­сно роз­гля­да­ти істо­рію Ки­їв­ської Ру­сі як ор­га­ні­чну ча­сти­ну ро­сій­ської істо­рії. Хо­ча, за ло­гі­кою, «ро­зір­ва­н­ня нав­піл єди­но­го ру­сько­го на­ро­ду» му­си­ло озна­ча­ти одно­ча­сну по­яву на істо­ри­чній сце­ні ве­ли­ко­ро­сів і ма­ло­ро­сів, у ро­сій­ських кур­сах ві­тчи­зня­ної істо­рії в мо- мент роз­ри­ву з’яв­ля­ли­ся тіль­ки ма­ло­ро­си. Істо­рія ве­ли­ко­ро­сів по­чи­на­ла­ся одно­ча­сно з по­явою у Схі­дній Єв­ро­пі пер­ших Рю­ри­ко­ви­чів.

Ло­гі­чну нев’яз­ку ста­ра­ли­ся не по­мі­ча­ти. Укра­їн­цям і бі­ло­ру­сам від­мов­ля­ли в пра­ві бу­ти окре­ми­ми на­ро­да­ми, во­ни мо­гли пре­тен­ду­ва­ти ли­ше на ста­тус етно­гра­фі­чної «гіл­ки» єди­но­го на­ро­ду. Від­по­від­но, укра­їн­ській мо­ві від­мов­ля­ли в пра­ві бу­ти мо­вою, во­на мо­гла пре­тен­ду­ва­ти ли­ше на ста­тус го­вір­ки (на­ре­чия) ро­сій­ської мо­ви. Вар­то про ци ту ва ти лист М. Горь ко го від 7 трав­ня 1926 р. ди­ре­кто­ро­ві Дер­жви­да­ву Укра­ї­ни О.Слі­са­рен­ку з про­те­стом про­ти ско­ро­че­н­ня текс­ту по­ві­сті «Ма­ти» під час її ви­да­н­ня укра­їн­ською мо­вою. Пи­сьмен­ник-де­мо­крат се­ред ін­шо­го ви­сло­вив і та­ке мір­ку­ва­н­ня: «Мне ка­же­тся, что и пе­ре­вод этой по­ве­сти на украин­ское на­ре­чие то­же не ну­жен. Ме­ня очень удив­ля­ет тот факт, что лю­ди, ста­вя пе­ред со­бой одну и ту же цель, не толь­ко утвер­жда­ют ра­зли­чие на­ре­чий — стре­мя­тся сде­лать на­ре­чие «языком», но еще и угне­та­ют тех ве­ли­ко­рос­сов, ко­то­рые очу­ти­лись мень­шин­ством в обла­сти дан­но­го на­ре­чия»

Істо­рія Ки­їв­ської Ру­сі біль­шменш ві­до­ма ко­жно­му пе­ре­сі­чно­му укра­їн­це­ві та ро­сі­я­ни­ну. Во­ни з одна­ко­вим пі­є­те­том став­ля­ться до Со­фії Ки­їв­ської або Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри: на­ше! Про ви­то­ки та­ко­го став­ле­н­ня ко­ли­шніх ра­дян­ських лю­дей і пер­шо­го по­ко­лі­н­ня пост­ра­дян­ських гро­ма­дян по­го­во­ри­мо пі­зні­ше, а те­пер тре­ба зо­се­ре­ди­ти ува­гу на об­ста­ви­нах по­лі­ти­чно­го під­не­се­н­ня Пів­ні­чно-Схі­дної Ру­сі.

На­ма­га­ю­чись пред­ста­ви­ти Ки­їв­ську Русь і єв­ро­пей­ську ча­сти­ну Ро­сій­ської ім­пе­рії, яка пра­кти­чно збі­га­є­ться з нею, одні­єю кра­ї­ною в рі­зні ча­си її існу­ва­н­ня, істо­ри­ки ко­ри­сту­ва­ли­ся дво­ма під­хо­да­ми: або зо­се­ре­джу­ва­ли ува­гу на роз­по­віді про ди­на­стію Рю­ри­ко­ви­чів (Ка­рам­зін), або твер­ди­ли про по­хо­дже­н­ня з одно­го ко­ре­ня тих на­ро­дів із сво­їм спе­ци­фі­чним ми­ну­лим, які вже існу­ва­ли в їхні ча­си (укра­їн­ські пра­во­слав­ні по­ле­мі­сти XVII ст., ро­сій­ські істо­ри­ки-си­сте­ма­ти­ки Со­лов­йов і Клю­чев­ський). Фан­та­сти­чне при­пу­ще­н­ня По­го­ді­на про мі­гра­цію ім­пер­ської на­ції з бе­ре­гів Дні­пра на при­то­ки Вол­ги не за­ли­ши­ло слі­дів у на­у­ко­вій істо­рі­о­гра­фії.

Пів­ні­чно-Схі­дною Рус­сю, як і всі­ма ін­ши­ми ре­гіо­на­ми Дав­ньої Ру­сі, во­ло­ді­ли чле­ни ди­на­стії Рю­ри­ко­ви­чів. Ве­ли­кий князь ки­їв­ський Во­ло­ди­мир Мо­но­мах ви­ді­лив сво­є­му мо­лод­шо­му си­но­ві Юрію во­лость із цен­тром у Ро­сто­ві (ни­ні — рай­центр Яро­слав­ської обла­сті Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції). Зго­дом ре­зи­ден­ці­єю Юрія Во­ло­ди­ми­ро­ви­ча (йо­го прі­зви­сько Дов­га Ру­ка з’яви­ло­ся у лі­то­пи­сах тіль­ки в XV ст.) став Су­здаль (ни­ні — рай­центр Вла­ди­мир­ської обла­сті РФ). Юрій Дол­го­ру­кий за­сну­вав у Ро­сто­во-Су­здаль­ській зем­лі ряд міст, вклю­ча­ю­чи Мо­скву, роз­по­чав три­ва­лу бо­роть­бу за Київ із сво­їм пле­мін­ни­ком Ізя­сла­вом Мсти­сла­ви­чем, а ко­ли став Ве­ли­ким кня­зем ки­їв­ським, то роз­са­див сво­їх си­нів по пів­ден­но­ру­ських мі­стах. Стар­ший син Ан­дрій одер­жав Виш­го­род під Ки­є­вом і му­сив на­слі­ду­ва­ти ба­тько­ві, але всу­пе­реч йо­го во­лі пе­ре­брав­ся до Вла­ди­ми­ра, об’єд­нав Пів­ні­чно-Схі­дну Русь, і став Ве­ли­ким кня­зем вла­ди­ми­ро-су­здаль­ським.

1212 р. Вла­ди­ми­ро-Су­здаль­ське кня­зів­ство роз­па­ло­ся на сім уділь­них, а в се­ре­ди­ні XIII ст. во­ни під­па­ли під яр­мо мон­голь­ських за­во­йов­ни­ків. Пів­ні­чно-Схі­дна Русь уві­йшла до скла­ду Мон­голь­ської дер­жа­ви, яка в лі­то­пи­сах XVI ст. ста­ла на­зи­ва­ти­ся Зо­ло­тою Ор­дою. Ко­ри­сту­ю­чись по­кро­ви­тель­ством зо­ло­то­ор­дин­ських ха­нів, онук Ве­ли­ко­го кня­зя ки­їв­сько­го і вла­ди­мир­сько­го — Олександра Нев­сько­го — Іван на прі­зви­сько Ка­ли­та і йо­го най­ближ­чі на­сту­пни­ки об’єд­на­ли Пів­ні­чно-Схі­дну Русь і ство­ри­ли Ве­ли­ке кня­зів­ство Мо­сков­ське. В ро­сій­ську істо­рі­о­гра­фію Іван Ка­ли­та (1288 — 1340) уві­йшов як пер­ший «зби­рач ру­ських зе­мель».

Мон­голь­ські за­во­йов­ни­ки не втру­ча­ли­ся в ре­лі­гій­не жи­т­тя і по­лі­ти­чну са­мо­ор­га­ні­за­цію під­ко­ре­них на­ро­дів. То­му Ве­ли­ке кня­зів­ство Мо­сков­ське збе­ре­гло куль­тур­ну спад­щи­ну Ки­їв­ської Ру­сі й одно­ча­сно уві­бра­ло в се­бе ва­го­мі здо­бу­тки мон­го­ло-та­тар в га­лу­зі вій­сько­во­го та ци­віль­но­го адмі­ні­стру­ва­н­ня. Пі­сля жа­хли­вих руй­ну­вань се­ре­ди­ни XIII ст. во­но ін­те­гру­ва­ло­ся в Мон­голь­ську ім­пе­рію, тоб­то ста­ло одним із йо­го улу­сів.

43-рі­чне прав­лі­н­ня Іва­на III (1440 — 1505) озна­ме­ну­ва­ло­ся лі­кві­да­ці­єю уділь­них кня­зівств та Нов­го­род­ської ре­спу­блі­ки і за­во­ю­ва­н­ням Сі­вер­щи­ни та Го­мель­щи­ни. 1472 р. Іван III взяв шлюб із пле­мін­ни­цею остан­ніх ві­зан­тій­ських ім­пе­ра­то­рів Зо­єю-Со­фі­єю Па­ле­о­лог і зро­бив гер­бом сво­го кня­зів­ства герб по­гли­ну­тої 1453 р. осман­ськи­ми тур­ка­ми пра­во­слав­ної Ві­зан­тії. У сві­тлі даль­ших по­дій при­вла­сне­н­ня ві­зан­тій­сько­го дво­го­ло­во­го ор­ла як гер­ба тра­кту­ва­ло­ся як пре­тен­зія на ві­зан­тій­ську спад­щи­ну. Однак ве­ли­кі кня­зі мо­сков­ські пре­тен­ду­ва­ли пе­ре­д­усім на зо­ло­то­ор­дин­ську спад­щи­ну. 1480 р. Ве­ли­ке кня­зів­ство Мо­сков­ське по­збу­ло­ся ста­ту­су одно­го з улу­сів Зо­ло­тої Ор­ди і пе­ре­тво­ри­ло­ся на су­ве­рен­ну Мо­сков­ську дер­жа­ву. Онук Іва­на III — Іван Ва­си­льо­вич IV — у сі­чні 1547 р. ко­ро­ну­вав­ся на цар­ство. Ца­ря­ми в офі­цій­них мо­сков­ських до­ку­мен­тах на­зи­ва­ли мон­голь­ських ха­нів із ди­на­стії Чин­гі­зі­дів.

51-рі­чне прав­лі­н­ня Іва­на IV (1530 — 1584) озна­ме­ну­ва­ло­ся за­во­ю­ва­н­ням біль­шо­сті зо­ло­то­ор­дин­ських улу­сів — Казанського, Астра­хан­сько­го і Си­бір­сько­го ханств. На ру­ї­нах Зо­ло­тої Ор­ди на­ро­джу­ва­ла­ся но­ва ім­пе­рія. На­да­лі Іван IV від­мо­вив­ся кон­ку­ру­ва­ти з Осман­ською ім­пе­рі­єю за реш­тки зо­ло­то­ор­дин­ської спад­щи­ни — Крим­ське хан­ство і Но­гай­ську ор­ду. Із 1558 р. він роз­по­чав не­вда­лу для се­бе Лі­вон­ську вій­ну за узбе­реж­жя Бал­тій­сько­го мо­ря.

Мон­го­ло-та­тар­ське па­ну­ва­н­ня в Пів­ні­чно-Схі­дній Ру­сі три­ва­ло май­же два з по­ло­ви­ною сто­лі­т­тя. В ро­сій­ській істо­рі­о­гра­фії во­но опи­су­ва­ло­ся як яр­мо. На­справ­ді во­но бу­ло яр­мом тіль­ки для на­ро­дних мас, які му­си­ли за­до­воль­ня­ти по­тре­би як сво­їх, так і чу­жих го­спо­да­рів. Мі­сце­ва елі­та роз­бу­до­ву­ва­ла вла­сну не­су­ве­рен­ну дер­жав­ність, спи­ра­ю­чись на ре­сур­си і мо­жли­во­сті Зо­ло­тої Ор­ди. Ви­зна­ти це спро­мо­гли­ся тіль­ки ті по­лі­ти­ки і вче­ні, які роз­ро­бля­ли кон­це­пцію єв­ра­зій­ства. Один із її роз­ро­бни­ків, лін­гвіст за фа­хом князь Ми­ко­ла Тру­бе­цькой, пи­сав, вже пе­ре­бу­ва­ю­чи в емі­гра­ції: «Мо­сков­ское го­су­дар­ство во­зни­кло бла­го­да­ря та­тар­ско­му игу. Рус­ский царь был на­сле­дни­ком мон­голь­ско­го ха­на. Свер­же­ние та­тар­ско­го ига све­лось к за­ме­не та­тар­ско­го ха­на пра­во­слав­ным ца­рем и пе­ре­не­се­нию хан­ской став­ки в Мо­скву. Да­же пер­со­наль­но зна­чи­тель­ный про­цент бо­яр и дру­гих слу­жи­лых лю­дей мо­сков­ско­го ца­ря со­став­ля­ли пред­ста­ви­те­ли та­тар­ской зна­ти. Рос­сий­ская го­су­дар­ствен­ность прои­схо­ди­ла от та­тар­ской, и вряд ли пра­вы те исто­ри­ки, ко­то­рые за­крыва­ют гла­за на это об­сто­я­тель­ство или ста­ра­ю­тся пре­у­мень­шить его зна­че­ние»

ФОТО З САЙТА TREEF.RU

КНЯЗЬ ВО­ЛО­ДИ­МИР МО­НО­МАХ — НАШ СЛА­ВЕ­ТНИЙ ПРЕДОК, ДАВНЬОУКРАЇНСЬКИЙ ВОЛОДАР. ВО­І­СТИ­НУ ВКРАЙ ЦИНІЧНИМ Є ПРИ­СВО­Є­Н­НЯ ІМЕ­НІ ЦЬО­ГО ВИ­ДА­ТНО­ГО ДЕР­ЖАВ­НО­ГО ДІ­Я­ЧА РО­СІЙ­СЬКІЙ АТОМ­НІЙ СУБМАРИНІ НО­ВО­ГО ПО­КО­ЛІ­Н­НЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.