«Це бу­ло справ­жнє пе­кло...»

Фрон­то­ва до­ля чо­ти­рьох бра­тів

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ва­силь ФЕДЧУК, ве­те­ран жур­на­лі­сти­ки, ди­тя вій­ни Во­ло­ди­мир ГИЖИЙ, Львів­щи­на

при­ціль­ним і обі­йшло­ся без жертв. Че­рез де­кіль­ка днів по­ча­ла­ся ева­ку­а­ція ба­га­тьох уста­нов, учи­лищ. Їхню гру­пу зв’яз­ків­ців теж від­пра­ви­ли на схід. У Зо­ло­че­ві, на стан­ції, по­їзд на­дов­го за­три­ма­ли: по­стій­но про­пу­ска­ли еше­ло­ни з вій­ська­ми і те­хні­кою в зо­ну бо­йо­вих дій. У три­во­жно­му очі­ку­ван­ні на­став ра­нок. Він ви­явив­ся кри­ва­вим. Фа­ши­сти не­ща­дно ста­ли бом­би­ти ску­пче­н­ня по­їздів. Хре­ста­ті стерв’ятни­ки йшли лан­ка за лан­кою. «Це бу­ло справ­жнє пе­кло. Із ва­го­нів ми ви­ска­ку­ва­ли че­рез ві­кна йбі­гли по­да­лі від вок­за­лу, — роз­по­від­ав ба­тько. — Це нас і вря­ту­ва­ло. Ко­ли бом­бар­ду­ва­н­ня за­кін­чи­ло­ся, стар­ший­на­шо­го від­ді­ле­н­ня зі­брав уці­лі­лих кур­сан­тів, і ми пі­шли до по­їзда. Наш ва­гон та су­сі­дні бу­ли вщент роз­би­ті, на мі­сці ко­лій— вир­ви, по­кру­че­не за­лі­зни­чне по­ло­тно».

Курсанти ви­рі­ши­ли проби­ра­ти­ся на схід пі­шки. Їхню гру­пу та ко­ло­ни від­сту­па­ю­чих німці по­стій­но об­стрі­лю­ва­ли з по­ві­тря, з ку­ле­ме­тів. Но­ча­ми йти бу­ло без­пе­чні­ше. В одно­му з сіл, ку­ди за­йшли по­про­си­ти хар­чів і во­ди, жін­ки ска­за­ли, що німці прор­ва­ли в Бро­дах обо­ро­ну, йї­хні тан­ки вже на кор­до­ні з Тер­но­піль­щи­ною. Курсанти по­вер­ну­ли на пів­ніч. У ра­йо­ні Ду­бно, в за­пла­ві рі­чки Іква, а ще да­лі — в до­зрі­ва­ю­чих пше­ни­чних ла­нах — по­ба­чи­ли со­тні спа­ле­них і на­віть не­у­шко­дже­них (бо за­кін­чи­ло­ся паль­не) ра­дян­ських тан­ків. Це жа­хли­ве ви­до­ви­ще гні­тю­че впли­ну­ло на мо­раль­ний стан мо­ло­дих юна­ків.

У су­сі­дньо­му се­лі стар­ші чо­ло­ві­ки по­ра­ди­ли хло­пцям пе­ре­в­дя­гну­ти­ся в ци­віль­ну оде­жу, бо на до­ро­гах вже з’яви­ли­ся по­сти жан­дар­ме­рії. «Ми вже в ні­ме­цько­му тилу. Без зброї, — зі­брав ко­ро­тку на­ра­ду стар­ший­гру­пи. — Хто з Рів­нен­ської та Во­лин­ської обла­стей, та­єм­но проби­рай­те­ся до сво­їх до­мі­вок...»

У До­ро­си­ні ба­тько при­йшов на по­ча­тку ли­пня. За­ймав­ся до­ма­шнім го­спо­дар­ством. По­тім до­по­ма­гав мі­сце­вим під­піль­ни­кам і пар­ти­за­нам. У бе­ре­зні 1944 року (вже пе­ред ви­зво­ле­н­ням се­ла і ра­йо­ну) ні­ме­цький ка­раль­ний­за­гін про­чі­су­вав До­ро­си­ні. Та­та важ­ко по­ра­ни­ли роз­рив­ною ку­лею в гру­ди. Йо­го вря­ту­ва­ла дру­жи­на свя­ще­ни­ка Єв­ге­нія Бор­ков­ська, яка зна­ла ні­ме­цьку мо­ву йза­сту­пи­ла­ся за ньо­го. Май­же два мі­ся­ці мі­сце­вий фельд­шер Оле­ксандр Ні­кі­тчен­ко ро­бив ба­тько­ві пе­рев’яз­ки. Але по­льо­вий­вій ськ­ко­мат не­до­лі­ко­ва­но­го при­звав в ар­мію. У Брян­ську в за­па­сно­му пол­ку ко­ман­дир ро­ти ка­пі­тан Ко­бзов на­пра­вив йо­го на по­втор­ну мед­ко­мі­сію, яка ви­зна­ла ба­тька не­при­да­тним до слу­жби. Йо­му до­зво­ли­ли по­вер­ну­ти­ся на Во­линь.

Най­стар­шо­го бра­та — За­ха­ра, се­ре­дуль­шо­го — Іва­на, най­мо­лод­шо­го — Михайла і ще 400 до­ро­си­нів­ців мо­бі­лі­зу­ва­ли за три дні в кві­тні 1944-го. Курс мо­ло­до­го бій­ця про­йшов у Бо­ри­со­глєб­ську. Там він втра­тив 15 кі­ло­гра­мів ва­ги. Зго­дом у Там­бо­ві За­хар май­же два ро­ки пра­цю­вав на по­ро­хо­во­му за­во­ді. «Це бу­ло ду­же шкі­дли­ве ви­ро­бни­цтво, не­без­пе­чне для здо­ров’я, — ка­зав. — Ми по­стій­но не­до­їда­ли, але ви­ко­ну­ва­ли нор­му. Тру­ди­ли­ся за­для перемоги над во­ро­гом».

Іван хо­ро­бро во­ю­вав у При­бал­ти­ці. Ку­ле­ме­тни­ком. Але не лю­бив хва­ли­ти­ся сво­ї­ми по­дви­га­ми. Про йо­го від­ва­гу якось опо­вів нам у шко­лі Фе­дон Смі­лий. Роз­по­вів, що Іван вря­ту­вав їхню ро­ту, яку есе­сів­ці ото­чи­ли в бо­ло­тах Ла­твії. Ко­сив їх, по­ки не пі­ді­йшла до­по­мо­га. Зго­дом ви­ніс по­ра­не­но­го Фе­до­на до сво­їх.

Ба­тьків брат Ми­хай­ло по­чав во­ю­ва­ти на Ві­теб­щи­ні в Бі­ло­ру­сії. У бою на рі­чці Дріс­са в кри­ти­чній­си­ту­а­ції він зга­дав про при­йом за­по­різь­ких ко­за­ків. Там їхній­ба­тальй он три дні утри­му­вав плац­дарм. «Німці за будь-яку ці­ну на­ма­га­ли­ся нас ски­ну­ти в рі­ку, — роз­по­від­ав ме­ні. — За­сі­ва­ли мі­на­ми, по­ли­ва­ли ку­ле­ме­тним во­гнем. На­віть в одно­му з місць обо­ро­ни від­ті­сни­ли до во­ди. Ми пі­шли в ру­ко­па­шну. Ме­не здо­ро­вен­ний­ні­мець по­ра­нив у пле­че. «Ві­дво­ю­вав­ся», — ска­зав санітар. Я сповз у рі­чку. По­чув мо­ву чу­жин­ців, які впев­не­но про­чі­су­ва­ли бе­рег. Стрі­ля­ли по оче­ре­ту йпо тих, хто вплав пе­ре­би­рав­ся на дру­гу сто­ро­ну. Ось то­ді я ско­ри­став­ся ви­на­хо­дом на­ших пред­ків. Із оче­ре­ти­ни зро­бив труб­ку і так ди­хав нею під во­дою, про­су­ва­ю­чись по­над бе­ре­гом. Уже вве­че­рі, десь за кі­ло­метр, ме­не, обез­си­ле­но­го, ви­тя­гну­ли з во­ди на­ші роз­ві­дни­ки...»

Лі­ку­вав­ся дядь­ко Ми­хай­ло в го­спі­та­лі в мі­сті Рев­да, що на Ура­лі. Вій­ну за­кін­чив у Прус­сії. Став ка­ва­ле­ром ор­де­на Чер­во­ної Зір­ки і ме­да­лі «За від­ва­гу».

...Ось та­кі фрон­то­ві до­ро­ги ви­па­ли на до­лю мо­їх рі­дних. Важ­кі, скла­дні. Але, дя­ку­ю­чи Все­ви­шньо­му, за­вер­ши­ли­ся для них ща­сли­во. Во­ни по­вер­ну­ли­ся жи­ви­ми до сво­їх дру­жин і нас, ді­тей вій­ни. Зго­дом ще ба­га­то літ че­сно тру­ди­ли­ся, до­че­ка­ли­ся ону­ків і зна­йшли свій­спо­чи­нок на впо­ряд­ко­ва­но­му сіль­сько­му кла­до­ви­щі, в рі­дній­зем­лі, яку хо­ро­бро за­хи­ща­ли мо­ло­ди­ми. а пі­сля роз­ва­лу Со­ю­зу, об’єд­нав­шись з «со­ці­аль­но близь­ким» кри­мі­на­лі­те­том, роз­кві­тнув і за­бу­яв в усій­сво­їй гра­бі­жни­цькій­су­тно­сті.

Як етно­граф, за де­ся­тки літ сво­їх мандрів по Га­ли­чи­ні, Во­ли­ні і За­кар­пат­ті я зі­брав ба­га­тю­щи­йма­те­рі­ал про то­таль­не ни­ще­н­ня укра­їн­ської іден­ти­чно­сті в усіх мо­жли­вих сфе­рах люд­ської ді­яль­но­сті, а осо­бли­во в се­ман­ти­ці йто­по­ні­мі­ці.

Як при­клад, моє рі­дне се­ло Зим­на Во­да, що оми­ва­є­ться ці­лим ка­ска­дом ці­лю­щих дже­рел, які не за­мер­за­ють на­віть у лю­ті мо­ро­зи.

«Ви­зво­ли­те­лям» на­зва не спо­до­ба­лась, і іме­ну­ва­ли се­ло — «Во­дя­не», а при­сі­лок, що ле­жав уздовж го­стин­ця Львів — Пе­ре­мишль і на­зи­вав­ся Зим­но­від­ка, пе­ре­хре­сти­ли на «Хо­ло­дную вод­ку», що ста­ло при­чи­ною кпи­нів рі­зних до­те­пни­ків над мі­сце­ви­ми жи­те­ля­ми.

Тож на пер­шій­се­сії пер­шо­го де­мо­кра­ти­чно­го скли­ка­н­ня сіль­ська гро­ма­да, не че­ка­ю­чи по­ста­но­ви зго­ри, обра­ла ко­мі­сію з п’яти осіб по де­ко­му­ні­за­ції се­ла. До неї вві­йшли за­сту­пник го­ло­ви ради, два вчи­те­лі шко­ли (мов­ник і істо­рик), ди­ре­ктор мі­сце­во­го до­слі­дно-екс­пе­ри­мен­таль­но­го за­во­ду, па­рох цер­кви і я, як де­пу­тат рай­ра­ди.

У сво­їй­ро­бо­ті ко­мі­сія одер­жа­ла над­зви­чай­ні пов­но­ва­же­н­ня і на пер­шо­му сво­є­му за­сі­дан­ні прийня­ла по­ста­но­ву: По­вер­ну­ти се­лу дав­ню істо­ри­чну на­зву, ста­рим цен­траль­ним ву­ли­цям — ав­тен­ти­чні на­зви, а но­во­по­ста­лим на­да­ти іме­на укра­їн­ських ді­я­чів чи ми­ло­зву­чні на­зви з прив’яз­кою до мі­сце­вої кон­кре­ти­ки. Від­но­ви­ти на сіль­сько­му май­да­ні мо­ги­лу сі­чо­вим стріль­цям і во­ї­нам УПА. Ре­став­ру­ва­ти цвин­тар­ну ка­пли­чку і ка­пли­чку бі­ля дже­ре­ла «Ге­ва­ко­ва кри­ни­ця», де тра­ди­цій­но на Во­до­хре­ща від­бу­ва­лись ре­лі­гій­ні дій­ства. На пе­ре­хре­сті по­льо­вих до­ріг від­но­ви­ти пам’ятний­кам’яний хрест, по­став­ле­нийу 1848 ро­ці, з на­го­ди лі­кві­да­ції пан­щи­ни, що був, як і ка­пли­чки, зни­ще­ний­бе­збо­жни­ми ко­му­ні­ста­ми. Ого­ло­си­ти збір ко­штів і без­тер­мі­но­ву то­ло­ку по ре­став­ра­ції до­ве­де­ної до руй­на­ції сіль­ської цер­кви, пле­ба­нії і при­ле­глої те­ри­то­рії. Лі­кві­ду­ва­ти гі­псо­во-бе­тон­ну ла­во­чку з си­дя­чим на нійЛе­ні­ним (фі­гу­ру Ста­лі­на, що ко­лись си­дів по­руч во­ждя, мі­сце­ві ко­му­ні­сти крадь­ко­ма ви­ве­зли ку­дись ще пі­сля ХХ з’їзду сво­єї пар­тії). Тер­мін по­ста­нов ко­мі­сії по де­ко­му­ні­за­ції се­ла — до одно­го року. Ана­ло­гі­чні ко­мі­сії бу­ли ство­ре­ні при всіх мі­ських і сіль­ських ра­дах Га­ли­чи­ни, тож спра­ва де­ко­му­ні­за­ції бу­ла ви­рі­ше­на ще двад­цять з гаком ро­ків то­му.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФОТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

НАЙ­МО­ЛОД­ШИЙ БРАТ БА­ТЬКА МИ­ХАЙ­ЛО ФЕДЧУК, БО­ЄЦЬ ПРИБАЛТІЙСЬКОГО ФРОН­ТУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.