Час змін – це шанс...

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Він­ни­ча­ни — про ріст гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства

Де­да­лі ча­сті­ше від він­ни­чан мо­жна по­чу­ти дав­ню ки­тай­ську му­дрість: «Не дай вам Бо­же, жи­ти у ча­си змін», але не всі го­ро­дя­ни зна­ють її про­дов­же­н­ня: «...і не ско­ри­ста­ти­ся но­ви­ми мо­жли­во­стя­ми»...

Що­дня ду­шу йті­ло кла­дуть за на­шу сво­бо­ду мо­ло­ді хло­пці, остан­ні за­оща­дже­н­ня на підтримку Укра­їн­ської ар­мії від­да­ють ді­ти, мі­зер­ни­ми пен­сі­я­ми з АТОв­ця­ми ді­ля­ться лі­тні лю­ди. І іно­ді, ди­ву­є­шся, звід­ки во­ни взя­ли­ся у сві­ті ко­ри­сли­во­сті, ви­го­ди, ха­бар­ни­цтва і ко­ру­пції? Він­ни­ча­ни пе­ре­ко­на­ні, що це змі­ни — хо­ро­ші йпо­га­ні — роз­бу­ди­ли укра­їн­ське гро­ма­дян­ське су­спіль­ство.

Оле­на ПАВЛОВА, гро­мад­ський ді­яч:

— Ви по­мі­ча­ли, ко­ли йде силь­ний­дощ, над ка­лю­жею утво­рю­є­ться пі­на. Весь на­мул, бруд пі­ді­йма­є­ться зни­зу і бур­лить- бур­лить­бур­лить. Оце на­ша по­лі­ти­ка, ма­ні­пу­ля­ції, ігри, дерибан. Але з ча­сом во­да з ці­єї ка­лю­жі по­тра­пить у ру­сло по­ту­жної і чи­стої рі­чки, яка не­сти­ме її за те­чі­єю. Рі­ка — це на­ше гро­ма­дян­ське су­спіль­ство, яке ни­ні від­ро­джу­є­ться і роз­ви­ва­є­ться. Ми по­мі­ча­є­мо фан­та­сти­чну актив­ність гро­мад­сько­го се­кто­ру, пред­став­ни­ки яко­го не ли­ше са­мі пра­цю­ють, а чи­нов­ни­ків зму­шу­ють. По­ки дер­жа­ва шу­ка­ла шля­хи ви­рі­ше­н­ня про­блем пе­ре­се­лен­ців, а їх май­же 2 міль­йо­ни, во­лон­те­ри всіх роз­се­ли­ли. І ко­ли Єв­ро­па «ві­ша­є­ться » від 60 ти­сяч си­рій­ців, під­ра­хо­ву­ю­чи фі­нан­со­ві зби­тки, ми ли­ше «під­мор­гу­є­мо».

За­раз до гро­мад­ських об’ єд­нань біль­ше до­ві­ри, а ніж до Пре­зи­ден­та чи Уря­ду. А це є свід­че­н­ням то­го, що ра­но чи пі­зно по­лі­ти­ка ві­ді­йде на за­дній план. І це, бе­зу­мов­но, ве­ли­кий­плюс. Вже за­раз ми ма­є­мо чи­ма­ло ці­ка­вих про­е­ктів, які не під­три­му­ва­ли­ся дер­жа­вою, але при­не­сли гар­ні ре­зуль­та­ти для роз­ви­тку гро­ма­ди. До­сить зга­да­ти фо­рум з до­сту­пно­сті, який про­во­ди­ла ГО «Гар­мо­нія», чи мій про­ект « Шко­ла жі­но­чої по­лі­ти­ка», зав­дя­ки яко­му в по­лі­ти­чно­му жит­ті мі­ста та обла­сті з’ яви­ли­ся но­ві пер­спе­ктив­ні жін­ки. На чер­зі не менш ці­ка­вий­про­ект — гро­мад­ський­ре­сто­ран на зра­зок то­го, що діє в Іва­но- Фран­ків­ську. Вже ма­є­мо 20 він­ни­чан, які го­то­ві зро­би­ли свійв­не­сок — 1000 до­ла­рів у ство­ре­н­ня цьо­го за­кла­ду. При­бу­ток йти­ме на ви­рі­ше­н­ня со­ці­аль­них про­блем мі­ста. А пра­цю­ва­ти­муть у ре­сто­ра­ні лю­ди з обме­же­ни­ми фі­зи­чни­ми мо­жли­во­стя­ми. А з на­го­ди Но­во­го року пла­ну­є­мо ра­зом з ДП « Укр­по­шта » за­пу­сти­ти акцію « Укра­їн­ськийДід Мо­роз » . Наш слав­но­зві­снийВін­ни­цький Дід Мо­роз Оле­ксандр Ше­мет їзди­ти­ме по всіх обла­сних цен­трах Укра­ї­ни і ві­та­ти­ме укра­їн­ців з Но­вим ро­ком.

Єди­не, що розчаровує, — це ви­бор­ча кам­па­нія. Над­то ба­га­то бру­ду, про який­важ­ко бу­де за­бу­ти. Сьо­го­дні­шнім кан­ди­да­там в де­пу­та­ти вже зав­тра до­ве­де­ться пра­цю­ва­ти у одній­се­сій ній­за­лі. Як ди­ви­ти­му­ться один одно­му в очі? Не знаю.

Ва­лен­ти­на ВЕЛЬГАН, во­лон­тер:

— Під час остан­ньої по­їзд­ки в зо­ну АТО ми про­їха­ли три з по­ло­ви­ною ти­ся­чі кі­ло­ме­трів уздовж « кор­до­ну » з оку­по­ва­ною те­ри­то­рі­єю. Ро­зве­зли все, що хло­пці за­мов­ля­ли. Вже по­вер­та­ю­чись до­до­му, за­їха­ли до мо­го дво­ю­рі­дно­го бра­та, який­сто­їть на блок­по­сту за 10 кі­ло­ме­трів від ро­сій­сько­го кор­до­ну. Я не ба­чи­ла йо­го кіль­ка мі­ся­ців і на­ша зу­стріч бу­ла не про­сто те­плою, а не­за­бу­тньою. Він так мі­цно обійняв ме­не, що аж по­дих за­та­му­вав. Я зля­ка­ла­ся, за­пи­тую: « Ти за­хво­рів? Сер­це бо­лить? » . А він, три­ма­ю­чи ме­не в обі­ймах, ка­же: «Ні, я про­сто хо­чу за­пам’ята­ти цей­за­пах дому... » . Цю мить важ­ко опи­са­ти сло­ва­ми. Але ті, хто не був у зо­ні, ні­ко­ли не зро­зу­мі­ють хло­пців звід­ти. Во­ни на­вчи­ли­ся ці­ну­ва­ти звичайні і по­бу­то­ві ре­чі, на які ми, на мир­ній­зем­лі, ні­ко­ли не звер­та­є­мо ува­ги. Ко­жен з де­мо­бі­лі­зо­ва­них бій­ців го­то­вий вже зав­тра по­вер­ну­ти­ся на схід, але за­хи­ща­ти во­ни пра­гнуть не дер­жа­ву, а Ба­тьків­щи­ну. На пре­ве­ли­кий­жаль, у нас за­раз дві Укра­ї­ни: рі­дна зем­ля і дер­жа­ва, оста­н­ня з ко­жним днем втра­чає всій­ав­то­ри­тет і до­ві­ру в на­се­ле­н­ня. На­то­мість мі­цні­ша­ють гро­ма­дян­ські ін­сти­ту­ції: гро­ма­да за­ро­джу­є­ться швид­ше, ніж фор­му­є­ться дер­жа­ва. Пра­виль­но це чи ні — не ска­жу. Під час по­ло­гів, ко­ли жін­ка на­ро­джує в му­ках, ні­хто не мо­же ска­за­ти, чи за­вер­ши­ться все бла­го­по­лу­чно. Але ко­жен че­кає на мо­мент на­ро­дже­н­ня здо­ро­вої ди­ти­ни. За­раз Укра­ї­на з бо­лем, на­віть кри­ком, на­ро­джує но­ву на­цію. Якою во­на бу­де, — по­ка­же час.

Дми­тро КАЙТАНЮК, де­мо­бі­лі­зо­ва­ний бо­єць до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну «Ай­дар»:

— То­рік ми обо­ро­ня­ли Лу­ган­ську ТЕС. Ма­ли зна­чні втра­ти, ба­га­то по­бра­ти­мів не по­вер­ну­ли­ся зі схо­ду жи­ви­ми. А за­раз, за­мість то­го, щоб ку­па­ти­ся в лав­рах, ми зму­ше­ні за­хи­сти ай­да­рів­ців у су­дах, при­чо­му за сфа­бри­ко­ва­ни­ми зви­ну­ва­че­н­ня­ми. Я ро­зу­мію, що це по­лі­ти­чні за­мов­ле­н­ня, бо до­бро­воль­ці-ве­те­ра­ни не по­трі­бні дер­жа­ві, біль­ше то­го — нас вва­жа­ють не­без­пе­чни­ми. Ви­ко­на­ли свою ро­бо­ту і гай­да на на­ри!!! Бо­ля­че...

За остан­ні пів­то­ри року по­лі­ти­чні ін­сти­ту­ції силь­но се­бе дис­кре­ди­ту­ва­ли. Са­ме то­му біль­шість лю­дей­не ма­ють ба­жа­н­ня йти на ви­бо­ри, во­ни зне­ві­ри­ли­ся, роз­ча­ру­ва­ли­ся. Су­спіль­ство не має то­чок до­ти­ку з дер­жа­вою, яка фа­кти­чно на­ма­га­є­ться за­ба­ри­ка­ду­ва­ти­ся від за­пи­тань і ви­ко­на­н­ня обі­ця­нок.

Зі ща­сли­вих мо­мен­тів — ма­лень­кі ра­до­сті. Хтось одру­жив­ся, оду­жав, на­ро­див ді­тей, на­ре­шті ви­йшов на сво­бо­ду...

Сві­тла­на ЛУЧЕНКО, ди­ре­ктор за­галь­но­осві­тньої шко­ли №13:

— Не­що­дав­но ми про­ве­ли акцію «По­са­ди у рі­дній­шко­лі де­ре­во», під час якої ви­са­ди­ли по­бли­зу алею із туй. Те­пер ко­жен клас має своє де­ре­во, за яким до­гля­дає. Ще за­мі­ни­ли ста­рі ві­кна на но­ві, уте­пли­ли фа­са­ди — звичайні бу­ден­ні спра­ви, але для нас це ма­лень­кі перемоги, бо учням має бу­ти те­пло і ком­фор­тно.

На­ші ді­ти уні­каль­ні. При­га­дую, як кіль­ка ро­ків то­му я бу­ла на се­мі­на­рі у Поль­щі і ми від­ві­ду­ва­ли один лі­цей. Зна­є­те, хто най­кра­ще від­по­від­ав на уро­ках? Ді­ти з Укра­ї­ни: Окса­на з Сум­щи­ни і Ро­ман з Воль­ні. Їхні ба­тьки пе­ре­їха­ли до Поль­щі на ро­бо­ту. Укра­їн­ським ді­тям не­має рів­них і са­ме то­му Поль­ща за­ці­кав­ле­на у то­му, щоб ви­пу­скни­ки на­ших шкіл всту­па­ли до їхніх ви­шів. І ба­га­то він­ни­цьких ді­тей ви­ко­ри­сто­ву­ють цю мо­жли­вість, бо на­ша осві­та — це по­стій­на ре­фор­ма, а ри­нок пра­ці не від­по­від­ає рин­ку про­по­зи­ції.

Остан­нім най­вда­лі­шим но­во­вве­де­н­ням в осві­ті вва­жаю про­фі­лю­ва­н­ня зов­ні­шньо­го не­за­ле­жно­го оці­ню­ва­н­ня, яке до­зво­ляє ді­тям ще в шко­лі ви­зна­чи­ти сві­ймай бу­тній фах. На­ші ви­пу­скни­ки, до ре­чі, по­ка­за­ли до­сить не­по­га­ний­рей тинг із ЗНО з укра­їн­ської мо­ви — се­ред за­галь­но­осві­тніх шкіл зайня­ли 2 мі­сце по мі­сту і 9 — в обла­сті. Але є но­во­вве­де­н­ня, від яких пра­кти­ку­ю­чі вчи­те­лі бе­ру­ться за го­ло­ву. То­му моя дум­ка та­ка — змі­ни по­трі­бні, але від них не по­вин­ні стра­жда­ти ді­ти, вчи­те­лі і ба­тьки. На­ше зав­да­н­ня ви­ро­сти­ти ро­зум­них і здо­ро­вих ді­тей.

Сві­тла­на ФИЦАЙЛО, ке­рів­ник лі­те­ра­тур­но-дра­ма­тур­гі­чної ча­сти­ни обла­сно­го му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­го те­а­тру:

— Бла­го­слов­ляй­день, у яко­му жи­веш — за та­ким де­ві­зом на­ма­га­ю­ся жи­ти що­дня. Ра­ді­ти близь­ким і рі­дним лю­дям. Лю­блю, ко­ли ро­ди­на зби­ра­є­ться за ве­ли­ким сто­лом, бо ж, го­лов­не, не що на сто­лі, а хто за сто­лом. Ве­ли­кою ра­ді­стю ста­ла не­що­дав­ня зу­стріч з Лон­до­ном. Не­ймо­вір­не мі­сто, ди­во­ви­жна ар­хі­те­кту­ра, каз­ко­ва при­ро­да йбе­зме­жна лю­бов ан­глій­ців до сво­єї істо­рії, куль­ту­ри. Во­ни про­сто жи­вуть, бо ма­ють впев­не­ність у зав­тра­шньо­му дні, за­хи­ще­ні дер­жа­вою.

А у нас «і слів не­ма, і сліз не ви­ста­чає...» за на­ших хло­пців, які що­дня ги­нуть, за­хи­ща­ю­чи. Скіль­ки б гар­них ді­тей­во­ни мо­гли ви­хо­ва­ти, жі­нок лю­би­ти, жи­т­тю ра­ді­ти. Це ж йдуть не про­сто від­чай­ду­хи, а справ­жні му­жи­ки!

Ви­бо­ри дра­ту­ють. Спо­сте­рі­га­ю­чи за лю­дьми, ро­зу­мію, що по­ти­хень­ку зни­кає ві­ра йдо­ві­ра. Бла­го­слов­ляю день, у яко­му жи­ву, бо так лег­ше...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.