«...На­ма­цав гра­на­ту і чо­мусь зга­дав ко­за­ків під Бе­ре­сте­чком»

Як пи­сан­кар із При­кар­па­т­тя Олег Кі­ра­щук во­ю­вав на Дон­ба­сі

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Сер­гій ЛАЩЕНКО

Роз­мо­ву з Оле­гом Кі­ра­щу­ком із Ко­ло­миї по­ча­ли з та­кої те­ми: в Ін­тер­не­ті є ду­же ба­га­то фо­то­знім­ків на­ших бій­ців у зо­ні АТО. Не­рід­ко во­ни сфо­то­гра­фо­ва­ні з ко­ти­ка­ми, кро­ли­ка­ми... А не­що­дав­но ме­не до сліз зво­ру­ши­ло фото з пе­ре­до­вої: по­ли­та гря­до­чка ци­бу­лі, ви­са­дже­ної пря­мо на... бру­стве­рі око­пу. Хі­ба ці фа­кти не свід­чать про ди­во­ви­жну ми­ро­лю­бність укра­їн­ців, лю­бов до жи­т­тя і до всьо­го жи­во­го?

Ці­кав­лю­ся дум­кою Оле­га з цьо­го при­во­ду. Пі­сля де­яких роз­ду­мів пи­сан­кар від­по­вів так: «Я не під­три­мую те­зи про кон­тра­стний чор­но-бі­лий світ. Не мо­жна ду­ма­ти, що на на­шо­му бо­ці ли­ше до­бро, а на бо­ці во­ро­га — су­ціль­не зло. Я теж знаю ви­па­док, ко­ли се­па­ра­ти­сти спе­ці­аль­но на­пра­ви­ли ба­бу­сю (во­на йшла на на­шу те­ри­то­рію, щоб отри­ма­ти пен­сію) на мін­не по­ле. Зві­сно, ек­спе­ри­мент був з пе­ред­ба­чу­ва­ним фі­на­лом — лі­тня жін­ка пі­дір­ва­ла­ся на мі­ні... Що­прав­да, їй по­ща­сти­ло ви­жи­ти, тож і зна­є­мо про цей ви­па­док. Але я ні­ко­ли не за­бу­ду про те, як ма­лень­кий хло­пчик, їду­чи з ці­єї са­мої «ДНР» на наш бік, ска­зав: «А вы зна­е­те — на той сто­ро­не то­же не все пло­хие...» Не­да­рем­но ка­жуть: ву­ста­ми ді­тей гла­го­лить істи­на! Йо­му ли­ше ро­ків шість, а він уже ро­зі­брав­ся, що й до чо­го. Нам на блок­по­стах ді­тки «з то­го бо­ку» ча­сто на­ма­га­ли­ся по­ти­сну­ти ру­ки, адже хло­пчи­ки тра­ди­цій­но по­ва­жа­ють лю­дей зі збро­єю. На дум­ку іде­о­ло­гі­чно за­ан­га­жо­ва­них ро­ди­чів, ді­тла­хи ба­га­то чо­го не ро­зу­мі­ють, біль­ше роз­ра­хо­ву­ють на вла­сні вра­же­н­ня. Са­ме ді­ти, на мою дум­ку, є най­більш про­укра­їн­ським се­гмен­том «ДНР». А що ж до до­ро­слих се­па­ра­ти­стів... Зго­ден, що се­ред них теж тра­пля­ю­ться нор­маль­ні лю­ди. На­віть як при­клад мо­жу роз­по­ві­сти та­кий ви­па­док. Це ста­ло­ся під Де­баль­це­вим. На­ша ма­ши­на з ме­ди­ка­ми ви­пад­ко­во за­їха­ла на блок­пост се­па­ра­ти­стів. Ті одра­зу по­ба­чи­ли, що ма­ши­на із си­ньо-жов­тим пра­по­ром. Але во­гонь не від­кри­ли. Мо­же, то­му, що пе­ред ни­ми бу­ли ме­ди­ки? Ли­ше ска­за­ли ти­хо, з при­ти­ском: «Так, ре­бя­та, ра­зво­ра­чи­ва­ем­ся... и НА­ЗАД!» І по­при те, що та­кі ви­пад­ки тра­пля­ли­ся, в ці­ло­му ж — зра­да сво­го на­ро­ду і сво­єї кра­ї­ни не­ми­ну­че за­ну­рює се­па­ра­ти­стів у зло. Я гли­бо­ко пе­ре­ко­на­ний, що на на­шо­му бо­ці по­зи­ти­ву зна­чно біль­ше...»

ЧИ ПО­ВЕР­НЕ­МО ВТРА­ЧЕ­НІ ТЕ­РИ­ТО­РІЇ ТА ЛЮД­СЬКІ ДУ­ШІ?

Олег Кі­ра­щук вва­жає, що так, по­вер­не­н­ня до кра­що­го мо­жли­ве. Він роз­по­вів, що сто­я­чи на блок­по­стах, під час огля­ду ав­то­бу­сів, які їха­ли з бо­ку «ДНР», зав­жди на­ма­гав­ся по­да­ти ру­ку лі­тнім жін­кам, звер­та­ю­чись до них, ска­жі­мо, «па­ні»... Ба­га­тьом із них це по­до­ба­ло­ся, а ось на­ші бій­ці під­ко­лю­ва­ли Оле­га: «То ми хун­та чи не хун­та?» Про­те та­ка по­ве­дін­ка да­ва­ла свої пло­ди. Адже лю­ди по­рів­ню­ва­ли нас із се­па­ра­ти­ста­ми і ро­би­ли ви­снов­ки не на ко­ристь остан­ніх. У ве­ре­сні ми­ну­ло­го року, десь у ра­йо­ні Слов’ян­ська, до бій­ців пі­ді­йшов чо­ло­вік се­ре­дньо­го ві­ку і дав два гар­но оздо­бле­них (і, зві­сно, не­де­ше­вих) ко­ши­ки з ви­но­гра­дом. «Я щи­ро по­дя­ку­вав, — зга­дує Олег, — взяв ко­ши­ки й по­про­сив, щоб чо­ло­вік хви­лин­ку за­че­кав — мов­ляв, за­раз пе­ре­си­пле­мо ви­но­град і по­вер­не­мо ко­ши­ки. Тіль- ки-но я це ска­зав, як у чо­ло­ві­ка на очах ви­сту­пи­ли сльо­зи, і він ти­хо ска­зав: «Да что вы? Там ре­бя­та ги­бнут, а вы о кор­зи­нах бе­спо­кои­тесь...» І мо­жна бу­ло зро­зу­мі­ти цьо­го про­укра­їн­сько­го до­неч­ча­ни­на — ще бу­ли за­над­то сві­жі спо­га­ди про Іло­вайськ...»

Бу­ли й ін­ші хви­лю­ю­чі мо­мен­ти. Влі­тку цьо­го року, під час чер­гу­ва­н­ня Оле­га на блок­по­сту (в ра­йо­ні Ста­ни­ці Лу­ган­ської) до них під’їхав тра­ктор. Тра­кто­рист від­чи­нив двер­ця­та і став го­ло­сно кри­ча­ти — бо крізь гул мо­то­ру по­га­но чу­ти: «Му­жи­ки, эта пе­сня о вас!..» По­тім під­кру­тив звук, і всі по­чу­ли сло­ва до­бре зна­йо­мої пі­сні: «Вои­ны све­та, вои­ны до­бра...» Цей факт ли­ше під­твер­див дум­ку, що зна­чна ча­сти­на мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня спри­ймає укра­їн­ських во­ї­нів як сво­їх ви­зво­ли­те­лів, а не так, як їх на­ла­што­ву­ва­ла ро­сій­ська про­па­ган­да. Хо­ча Олег при­пу­скає, що пев­ний від­со­ток ще дов­го не­на­ви­ді­ти­ме Укра­ї­ну. Але во­ни вже не ро­блять по­го­ди. «Во­се­ни ми­ну­ло­го року, — зга­дує Олег, — я з кіль­ко­ма бій­ця­ми пі­ді­йшов до від­ді­ле­н­ня бан­ку, щоб зня­ти зар­пла­ту зі сво­їх кар­ток. Пе­ред на­ми сто­я­ла величезна чер­га з пен­сіо­не­рів. Ми за­ва­га­ли­ся — чи ста­ва­ти в та­ку дов­же­ле­зну чер­гу, адже нас від­пу­сти­ли з роз­та­шу­ва­н­ня ча­сти­ни не­на­дов­го. На­ші пе­ре­ші­пту­ва­н­ня та не­рі­шу­чість по­мі­ти­ла одна лі­тня жін­ка, яка бу­ла в чер­зі. Во­на тут же ви­йшла і роз­кри­ча­ла­ся, що, мов­ляв, як­би не ми — «хун­та» і «фа­ши­сти», то й чер­ги ні­якої не бу­ло б. Але на одну та­ку істе­ри­чну баб­цю зна­йшов­ся до­брий де­ся­ток аде­ква­тних лю­дей, які рі­шу­че по­ста­ви­ли її на мі­сце, а нам за­про­по­ну­ва­ли пі­ти до бан­ку по­за чер­гою...»

НЕ­ГА­ТИВ

Обго­во­рю­ю­чи з Оле­гом те­му вій­ни, при­йшли до ви­снов­ку, що твор­чі лю­ди гір­ше пе­ре­но­сять пе­ре­бу­ва­н­ня на пе­ре­до­вій, за­те лег­ше ада­пту­ю­ться, по­вер­нув­шись до­до­му.

«Якось уже вдо­ма я ви­йшов на двір, щоб роз­па­ли­ти ба­га­т­тя, — роз­по­від­ає пи­сан­кар. — За зви­чкою на­ки нув на се бе за хис ну війсь ко ву фор му. Ме ту шу ся бі ля вог ню, біч - ним зо­ром ба­чу ли­ше ру­ка­ви і ра­птом від чу ваю, що ме не ця фор ма... дра­тує. Мо­бі­лі­зує, то­ні­зує та во­дно­час стра шен но дра тує! Пси хо ло ги, ма­буть, кра­ще по­ясни­ли б при­чи­ну цьо­го від­чу­т­тя. І ко­ли я зняв ка­му­фляж, то ме­ні одра­зу якось по­лег­ша­ло. І хоч дру­жи­на ка­же, що пі­сля вій ни я став знач но спо кій ні шим і стри­ма­ні­шим — на­справ­ді ж, ме­ні до­во­ди­ться кон­тро­лю­ва­ти ко­жен свій крок...»

Ні Олег, ні йо­го дру­жи­на не роз­по­від­а­ли двом сво­їм ді­то­чкам по­дро­биць пе­ре­бу­ва­н­ня ба­тька в зо­ні АТО, то­му хло­пчик та дів­чин­ка спри­йма­ли від сут ність гла ви сім’ ї від нос но спо­кій­но. Аж ось у се­ре­ди­ні лю­то­го, пі­сля по­вер­не­н­ня з го­спі­та­лю Оле­га Кі ра щу ка за про си ли на зу стріч до шко­ли, де на­вча­є­ться йо­го п’ятнад­ця­ти­рі­чна до­чка. «Ко­ли я за­йшов у акто­вий зал, — зга­дує пи­сан­кар, — то по ба чив, що там зі бра ли ся зде - біль­шо­го стар­шо­кла­сни­ки. То­му й за­пи­та­н­ня бу­ли не по-ди­тя­чо­му сер­йо­зні. Від­по­від­ав на них ду­же обе­ре­жно, щоб не трав­му­ва­ти під­лі­тко­вої пси­хі­ки. Моя до­чка си­ді­ла в дру­го­му ря­ду, не­да­ле­ко від ме­не, то­му я не міг не по­мі­ти­ти, як під час на­шо го з уч ня ми діа ло гу змі ню вав ся ви раз її об лич чя. Да лі во на де да лі ниж­че на­хи­ля­ла го­ло­ву і, на­ре­шті, ти­хо за­пла­ка­ла... Тіль­ки те­пер во­на зро­зумі­ла, на­скіль­ки важ­кий­пе­рі­од до­ве­ло­ся про­жи­ти ме­ні ра­зом з бо­йо­ви­ми по­бра­ти­ма­ми...»

ПІД ЧАС БОЮ ПІД ДЕ­БАЛЬ­ЦЕ­ВИМ ВКЛЮ­ЧИВ «ПОВСТАНСЬКЕ ТАН­ГО»

Не ко­жен на­ва­жи­ться роз­по­ві­сти про свої вра­же­н­ня від бли­жньо­го кон­та­кту з про­тив­ни­ком; про­те Олег від­вер­тий на­віть у по­дро­би­цях: «Ко­ли че­рез на­ші по­зи­ції прор­ва­ли­ся ро­сій­ські тан­ки, я взяв у ру­ки гра­на­ту і з су­мом по­ду­мав: «Ну все, Оле­жи­ку, при­їха­ли...» Чо­мусь одра­зу по­ду­мав про бій­ців УПА і зга­дав ко­за­ків під Бе­ре­сте­чком. Сти­сну­ло­ся сер­це, ко­ли по­ду­мав про дру­жи­ну і ді­тей... Ра­ні­ше я в пе­ре­р­ві між бо­я­ми всти­гав на­віть СМС-ку від пра­ви­ти, те­пер же бу­ло не до цьо­го — си­ту­а­ція бу­ла кри­ти­чною та ви­ма­га­ла ма­кси­маль­ної мо­бі­лі­за­ції. Я ді­став мо­біл­ку, бо ду­же хо­тів під­ба­дьо­ри­ти се­бе і по­бра­ти­ма (нас в око­пі за­ли - ши­ло­ся тіль­ки двоє) ві­до­мим «Ко­за­цьким мар­шем»... Але тро­хи по­спі­шав, хви­лю­вав­ся, то­му уві­мкнув те, що ви­йшло — «Повстанське тан­го». Під йо­го му­зи­ку ми й во­ю­ва­ли. Адре­на­лін за­шка­лю­вав, але ми ні­чо­го не мо­гли зро­би­ти з тан­ка­ми, бо ма­ли тіль­ки стрі­ле­цьку зброю. Див­но, що во­ро­жий танк, який про­ско­чив че­рез на­ші по­зи­ції, не ро­звер­нув­ся і не про­їхав по нас, — а лег­ко міг би утрам­бу­ва­ти в окоп, у сві­жо­ви­ри­ту зем­лю... Це вже пі­зні­ше я ді­знав­ся, що танк то­ді зу­пи­нив­ся ли­ше то­му, що одні­єю гу­се­ни­цею про­ва­лив­ся у наш блін­даж. По­тім під’їха­ла во­ро жа бо­йо ва ма ши­на пі­хо­ти, і звід­ти ви­си­па­ли озбро­є­ні се­па­ра­ти­сти. Зро­зу­мів, що це вже на­ші «ці­лі», то­му гра­на­ту по­клав у ки­ше­ню, взяв ав­то­мат і по­чав при­ціль­но стрі­ля­ти... Се­па­ра­ти­сти за­ля­гли, і я зро­зу­мів, що їм теж ста­ло стра­шно. І я на­ре­шті від­чув мо­раль­не за­до­во­ле­н­ня. Ось ко­ли по­ча­ла­ся для ме­не пов­но­цін­на вій­на, бо я по­ві­рив у се­бе. Пе­ред цим я ба­чив во­ро­га ли­ше на від­да­лі, а тут він був зов­сім по­ряд... Са­ме пі­сля Де­баль­це­вим я зро­зу­мів, чо­го вар­тий як во­їн...»

«Я ПО­СТІЙ­НО ВІД­ЧУ­ВАВ, ЩО МЕ­НЕ ОБЕ­РІ­ГАЄ ЯКАСЬ ВИ­ЩА СИЛА...»

Не міг я не за­пи­та­ти пи­сан ка­ря про те, як по­во­дять се­бе на­ші сол­да­ти в бою.: « 10 — 20% во юють без - страш но, як ле ви. Влас не, на них все й три ма єть ся. Це при род же ні во­ї­ни, і ре­зуль­тат бою ба­га­то в чо­му за­ле­жить від їхньо­го про­фе­сіо­на­лі­зму. А ре­шта за­зви­чай про­сто на­ма­га ють ся пе ре бо ро ти свій страх і більш-менш ефе­ктив­но ве­сти бій. І на­ре­шті, є від­со­тків де­сять, які го­то­ві за­хо­ва­ти­ся в будь-якій щі­ли­ні, тіль­ки б не ри­зи­ку­ва­ти жи­т­тям. Ко­ри­сті від та­ких у бою не­ба­га­то...» — роз­по­від­ає Олег.

А ві ра? Чи до по ма гає во на на - шим вій­сько­во­слу­жбов­цям? «Мо­жу ска­за­ти ли­ше за се­бе. Ма­буть, ма­ло зна­че­н­ня те, що я пи­сан­кар — а це сак раль ний вид мис тец тва. Звіс но, я ві ру ю чий, а то му зав ж ди від чу - вав, що ме не обе рі гає якась ви ща си ла. Мо жу на зва ти ба га то ви пад - ків ди во виж но го ве зін ня. Бу ло та - ке, що хо тів по дзво ни ти дру жи ні і ска­за­ти ли­ше па­ру слів: «Со­не­чко, у ме­не все до­бре». Якось не­згра­бно вхо­пив мо­біль­ний те­ле­фон, і він тут же ви­пав у ме­не з рук. Я на­хи­лив­ся, щоб під ня ти йо го з зем лі, і в цю ж мить по ряд ви бух ну ла мі на — оскол­ки про­сви­сті­ли над го­ло­вою... Ко­ли ми з на­пар­ни­ком ди­вом вир­ва­ли ся з ото чен ня ( бо во ро жий танк за­стряв, а пі­хо­та за­ля­гла), то в «зе - лен­ці» на­тра­пи­ли ще на од ну гру­пу сво­їх. Іду­чи вже з ни­ми, по­тра­пи­ли в за­сід­ку, де ме­не і ще одно­го хло­пця по­ра­ни­ло. Я мар­но на­ма­гав­ся зу­пи­ни­ти кров, при­ту­лив­ши до скро­ні ба лак ла ву. Вря ту ва ло те, що ме не ду­же вмі­ло пе­ре­бин­ту­вав бо­єць ро­дом із За кар пат тя, бо си ли я втра - чав ду­же швид­ко, ціл­ком міг би по­мер ти від втра ти кро ві. За кар па - тець на йме­н­ня Мі­лан на­по­ліг на то­му, щоб во ни зу пи ни ли ся, бо ме не кон че тре ба пе рев’ яза ти. І вся гру - па тер п ля че че ка ла, по при те, що во рог на сту пав нам на п’ яти... По - тім ми йшли уз довж за ліз ни ці. Як­би не на­тра­пи­ли на на­шу роз­ві­дгру пу, то пі шли б пря мо на зус т річ сво­їй смер­ті. До­бре, що роз­ві­дни­ки по пе ре ди ли нас, що до ро га на Де - баль­це­ве вже за­кри­та — во­ро­жі ди­вер­сан­ти по­пе­ре­кри­ва­ли всі мо­жли­ві шля хи на шо го від сту пу. Са ме роз від ни ки ( а їх бу ло сім чи ві сім чо ло вік) ста ли на ши ми ан ге ла ми­охо­рон­ця­ми на цьо­му ета­пі й бла­го­по­лу­чно ви­ве­ли з ото­че­н­ня. Я пі­зні­ше по­да­ру­вав Мі­ла­но­ві пи­сан­ку, хо­тів би ще й ко ман ди ро ві роз від ни - ків по­да­ру­ва­ти. У зо­ні АТО сол­да­ти з рі­зних ре­гіо­нів ду­же збли­зи­ли­ся і на­ба­га­то біль­ше, аніж до вій­ни, по­ча­ли ці­ну­ва­ти все укра­їн­ське».

ФОТО З АРХІВУ ОЛЕ­ГА КІРАЩУКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.