По­зив­ний – «Га­ли­ча­нин»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Спіл­ку­ва­ла­ся Оле­на МА­КСИ­МЕН­КО

— Як ти по­тра­пив до «Пра­во­го се­кто­ру»? Чо­му са­ме до них?

— Із « Пра вим Сек то ром » зна­йо­мий ще з Май­да­ну, з 23 сі­чня. Ме не прий ня ли ту ди до сить швид ко, я зди ву вав ся — ад же я не «три­зу­бі­вець», фа­кти­чно при­йшов із ву­ли­ці. На Май­дан при­їхав із Чер­нів­ців. То­ді ще в ме­не бу­ла дру­жи­на (ци­віль­ний шлюб), і ми з нею на­віть по­сва ри­ли­ся, бо во­на ме­не не хо­ті­ла від­пу­ска­ти. Ру­шив у чо­му був, до сло­ва, їхав у бу­си­ку з отця­ми із Фран­ків­щи­ни, во­ни ка­за­ли: «У ра­зі чо­го — ти наш па­ла­мар!» І отак я при­їхав у Київ, од ра зу ж прий шов на Гру шевсь - ко го, най шов па лат ку « Пра во го се­кто­ру», ме­не ско­ор­ди­ну­ва­ли, і я по тра пив на п’ ятий по верх. На той час уже чи­ма­ло хло­пців бу­ли по­ра­не­ні пі­сля 19 сі­чня — об­ста­нов­ка бу­ла тро­хи гні­тю­ча. Я то­ді їх тро хи мо раль но під три му вав, спі вав « Бра тів Га дю кі них » . Зго - дом ме не пе ре се ли ли на Гру - шев­сько­го і при­зна­чи­ли ко­ман­ди­ром ба таль йо ну « Ба тя ри » , 90% там бу­ли львів’яни.

По тім ста ло ся так, що ми з дру­жи­ною ро­зі­йшли­ся, — зра­ди­ла во­на ме­ні, по­дзво­ни­ла й зі­зна­ла ся — це, як на ме не, на ба га то кра ще, аніж за мов чу ва ти це. Отак і вий ш ло, що своє жит тя пов ніс тю пе ре плів із « Пра вим сектором», з по­бра­ти­ма­ми, зна­йо­ми­ми ще з Май­да­ну. — Як ти по­тра­пив на фронт? — Пі сля пер шок віт не во го « жар ту » від Ава ко ва — він то ді нас обло­жив у го­те­лі «Дні­про» — ми ве­ли­ки­ми ту­ри­сти­чни­ми ав­то­бу­са­ми по­їха­ли на «Де­сну». Там, що прав да, на шу гру пу « Ба тя ри » роз­би­ли — там всі гру­пи по­ро­зби­ва­ли — й утво­ри­ла­ся дру­га чо­та. пи­ти, ку­ри­ти — я вів зав­жди ду­же до­бру ро­бо­ту, ба­га­то хто із «Пра­во­го се­кто­ру» ка­зав, що в ме­не по­ка­зо­ва гру­па. Я був ко­ман­ди­ром, дис цип лі на у ме не справ ді бу ла хо­ро­ша, і оскіль­ки мої хло­пці — мо лод ці та доб рі спе ці а ліс ти, їх «по­роз­тя­гу­ва­ли» по всьо­му фрон­ту. І от в пев­ний мо­мент в ме­не ли­ши­ло­ся тіль­ки двоє хло­пців — «Двад­цять Че­твер­тий» і «Оде­са». Ін­ших — ко­го в роз­від­ку за­бра­ли, ко­го ку­ди... А ми ж теж хо­ті­ли бу­ти на ви­їздах! То­ді я пі­ді­йшов до Яни Зін­ке­вич і по­про­сив­ся до неї в за­гін. До ре­чі, са­ме то­ді й фор­му­ва­ла­ся ко­ман­да « Го­спі­та­льє­рів», за­го­ну як та­ко­го то­ді ще не бу­ло, бу­ли ли­ше окре­мі ме­ди­ки. Це бу­ла се­ре­ди­на ми­ну­ло­го літа.

Ми з «Го­спі­та­льє­ра­ми» — нас то ді бу ло не ба га то, ли ше кіль ка ме­ди­ків, штур­мо­ви­ків, — по­їха­ли на ви­їзд на Са­вур-мо­ги­лу. І пі­сля то­го, як на­ші взя­ли Са­вур-Мо­ги­лу, я по­ра­не­них від­во­зив у тил під Вол­но­ва­ху, щоб по­тім їх ге­лі­ко­пте­ром до Дні­про­пе­тров­ська до­пра­ви­ти. Одно­го ра­зу йо­го зби­ли пря­мо на під­льо­ті, про­сто в тилу... Ми бе ре мо Са вур- мо ги лу, від во зи мо по­ра­не­них, і пря­мо в тилу із «зе­лен ки » наш вер то літ зби ва ють! Во че видь, то бу ла « ДРГ » або, швид­ше за все, ро­сій­ські вій­сько­ві, а не се­па­ра­ти­сти. Бо зби­ли вер­то­літ на­віть не з «Му­хи», а зі стрі­лець кої зброї, із ав то ма тів, ко ли він ішов на по­сад­ку. — Як те­бе бу­ло по­ра­не­но? — Ми їха ли на опе ра цію на про­ха­н­ня ЗСУ: во­ни при­йшли до нас і ска­за­ли, що в них був бій, і на по­лі бою за­ли­ши­лись «200-ті» і «300-ті», по­мо­жіть, мов­ляв. Ми, зві­сно, сі­ли й по­їха­ли, бу­сик у нас був не­бро­ньо­ва­ний... То­ді ще на-

— Чим пла­ну­єш зайня­ти­ся пі­сля перемоги?

— Подаль­ше жи­т­тя мрію при­свя­ти­ти від­кри­т­тю ди­тя­чих та­бо­рів, і, за­га­лом, моя мрія по­ча­ла вже вті­лю­ва­ти­ся: не­да­ле­ко від Льво­ва є се­ло, бі­ля яко­го в 1940-х ро­ках був ви­шкіль­ний та­бір УПА, там і моя баб­ця 35 ро­ків пра­цю­ва­ла фельд­ше­ром, то­му ці мі­сця знаю до­бре — весь час при­їжджав до неї на ка­ні­ку­ли.

Ме­ні обі­ця­ли по­спри­я­ти з орен­дою зем­лі: хо­чу, щоб це був і ви­шкіль­ний та­бір, і ди­тя­чий та - бір, який пра­цю­ва­ти­ме на по­стій­ній осно­ві. Крим за­бра­ли — ді­тей ра­ні­ше во­зи­ли ту­ди... ін­ші та­бо­ри по­ро­зно­си­ли теж... У нас проблема — лю­дям бра­кує сві­до­мо­сті. І якщо ві­зьме­мо­ся за­раз за ді­ток, то за п’ять-де­сять ро­ків ма­ти­ме­мо по­ко­лі­н­ня тих, хто про­дов­жить на­ми по­ча­те. Це, в прин­ци­пі, основ­не, чим я за­йма­ю­ся за­раз і чим пла­ную за­йма­ти­ся в подаль­шо­му.

— Як від­бу­ва­ла­ся ада­пта­ція в мирному жит­ті?

— Ду­же важ­ко. Осо­бли­во, ко­ли ви­хо­диш з ха­ти, і баб­ки під під’їзда­ми по­чи­на­ють те­бе за­чі­па­ти, ро­бля­чи, зда­є­ться, все, що­би не да­ти то­бі ада­пту­ва­ти­ся. Але я зав­жди був по­зи­тив­ний. Дев’ять опе­ра­цій, по­стій­ні бо­лі... Як­би до­зво­ляв со­бі роз­ки­са­ти, я б не ви­три­мав!.. А так — на по­зи­ти­ві, на жар­тах усе три­ма­ло­ся в нас зав­жди! Го­лов­не, що жи­вий і що ме­ні вря­ту­ва­ли мої но­ги. Зна­чить, Бог ви­рі­шив, що я му шу та кі ви про бу ван ня за раз прой­ти, мо­же, во­но ме­ні на плюс — за­раз за­ду­му­ю­ся над цим.

ФОТО З АРХІВУ «ГАЛИЧАНИНА»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.