«Я – по­зи­тив­ний ге­рой, то­му пи­шу оптимістичні кар­ти­ни»

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ві­до­мий ки­їв­ський ху­до­жник Вла­ди­слав Ше­ре­шев­ський — про до­свід ілю­стра­ції кни­жок, на­ро­дже­н­ня ін­ди­ві­ду­аль­но­го сти­лю в жи­во­пи­сі, прі­о­ри­те­ти у ми­сте­цтві, дру­зів та ін­ші ра­до­щі жи­т­тя

го — май­стер­не ба­лан­су­ва­н­ня між ли­сті­во­чним (1940—1950 рр.) кі­тчем, при­мі­тив­ни­ми ко­мі­кса­ми і ви­со­ким про­фе­сіо­на­лі­змом жи­во­пи­сця, май­же зав­жди під­крі­пле­не до­те­пним сло­вом (лі­те­ра­тур­ни­ми, ху­до­жні­ми і кі­но­ци­та­та­ми), — сфор­му­вав­ся пі­зні­ше. Що по­слу­жи­ло при­во­дом, під­каз­кою для йо­го ство­ре­н­ня?

— Книж­ко­ва гра­фі­ка і по­слу­жи­ла. Там зав­жди до­во­ди­ло­ся пра­цю­ва­ти зі сло­вом — тре­ба бу­ло ви­би­ра­ти з текс­ту най­ва­жли­ві­ше і най­по­трі­бні­ше для ілю­стра­цій. Я, що­прав­да, не­дов­го за­ймав­ся гра­фі­кою. В ін­сти­ту­ті ілю­стру­вав «Сні­го­ву ко­ро­ле­ву», яка, до ре­чі, бу­ла зро­бле­на не в тра­ди­цій­но кра­си­во­му сти­лі. — Не Гла­зу­нов? — В жо­дно­му ра­зі. І, як не див­но, Мі­ні­стер­ство куль­ту­ри ку­пи­ло де­кіль­ка ро­біт, які я по­да­вав на ре­спу­блі­кан­ську ху­до­жню ви­став­ку. По­тім бу­ли п’єси Че­хо­ва — але вже не книж­ка, а стан­ко­ві ли­сти про ко­жну п’єсу. Тра­пив­ся у ме­не і вель­ми ці­ка­вий до­свід — я ро­бив об­кла­дин­ку до книж­ки Юрія Ді­ден­ка­Чор­но­го «Ве­чір­ні во­гні», яку за­пам’ятав на­дов­го! Здав пер­ший ескіз, в ре­да­кції ска­за­ли: «Не­по­га­но, але тре­ба ще по­пра­цю­ва­ти». Мі­ся­ців з два при­но­сив рі­зні ва­рі­ан­ти об­кла­дин­ки, і вре­шті-решт ре­да­ктор «ви­бра­ла»... пер­ший! Я то­ді зро­зу­мів, що з ідіо­та­ми на­да­лі скла­дно бу­де пра­цю­ва­ти. А книж­ка бу­ла осо­ру­жна — дія від­бу­ва­ла­ся в 1950—1960 ро­ки на Дон­ба­сі, де йшла бо­роть­ба хо­ро­шо­го з кра­щим. І тов­ста! Жо­дно­го не­га­тив­но­го пер­со­на­жа, не­ма за що за­че­пи­ти­ся. Я та­ких «тво­рів» біль­ше в жит­ті не чи­тав!

— А як­би сьо­го­дні за­про­по­ну­ва­ли зайня­ти­ся книж­ко­вою гра­фі­кою, за яку лі­те­ра­ту­ру б узяв­ся із за­до­во­ле­н­ням?

— Я на­віть не уяв­ляю, як за­раз книж­ки ілю­стру­ють. Ди­тя­чі — не хо­чу. До­ро­слі — не ро­зу­мію. Адже там не по­трі­бні кар­тин­ки усе­ре­ди­ні книж­ки, тіль­ки об­кла­дин­ка. А об­кла­дин­ка сьо­го­дні має бу­ти по­мі­тна і кі­тче­ва, на­віть якщо це ду­же хо­ро­ша і сер­йо­зна річ. Аби її на при­лав­ку ви­дно бу­ло, аби до­бре про­да­ва­ла­ся. До ре­чі, й ди­тя­чу лі­те­ра­ту­ру мо­жна в та­ко­му «зу­хва­ло­му» сти­лі ілю­стру­ва­ти! Я ко­лись ба­чив по­ді­бну — ще ен­де­е­рів­ську! — книж­ку і дов­го не міг зро­зу­мі­ти, що ме­ні в ній так по­до­ба­є­ться?! На­чеб­то по­га­но на­ма­льо­ва­но, не­пра­виль­но, на­пів­на­їв­ні кар­тин­ки, але яв­но зро­бле­ні про­фе­сіо­на­лом, — про­те во­на за­ча­ро­ву­ва­ла!

— Зро­зу­мів то­ді, що все-та­ки за­ча­ро­ву­ва­ло?

— Май­стер­ність. З ве­ли­ким ми­сте­цтвом зав­жди так бу­ває — за­па­дає в го­ло­ву якась картина, на­віть якщо не «твоє», ду­ма­єш-ду­ма­єш про неї і яко­їсь ми­ті ро­зу­мі­єш, чо­му за­че­пи­ло. У мі­ру то­го, як сам ро­стеш про­фе­сій­но, вчи­шся про­чи­ту­ва­ти ви­да­тні зраз­ки ми­сте­цтва.

ШТРИ­ХИ ДО ПОРТ­РЕ­ТА:

— Як ви­ни­кла ідея ві­до­мої єхи­дної ро­бо­ти «Во­ва Пу­тін у шко­лі»? Адже во­на на­пи­са­на дав­но, ко­ли ще ні­що не про­ві­ща­ло бі­ди?

— Картина, опу­блі­ко­ва­на в ка­та­ло­зі, 2005 року, але це ав­тор­ський по­втор. А ори­гі­наль­на ро­бо­та бу­ла на­пи­са­на 1999 року.

— Чо­му те­бе то­ді за­ці­ка­ви­ла осо­би­стість Пу­ті­на?! Адже він на­віть не був Пре­зи­ден­том Ро­сії?

— Ху­до­жник пе­ред­ба­чив, що про Во­во­чку бу­дуть ще анекдоти скла­да­ти ( Cмі­є­ться).

ПРО БОННАРА І СУТІНА, БУКОВСЬКОГО І ДОВЛАТОВА, ЖА­ДА­НА І АН­ДРУ­ХО­ВИЧ

— А який жи­во­пис мо­жеш на­зва­ти «тво­їй»? Які ху­до­жни­ки то­бі близь­кі?

— Сьо­го­дні я лю­блю жи­во­пис П’єра Боннара, Ха­ї­ма Сутіна. Во­ни близь­кі ме­ні, але не яв­но по­мі­тні у мо­їй твор­чо­сті. Ван Го­га і Рем­бранд­та лю­бив зав­жди. З пра­виль­них ре­а­лі­стів — Ва­лен­ти­на Сє­ро­ва. І Во­ло­ди­ми­ра Мо­шко­ва (ін­ко­ли зу­стрі­ча­є­ться на­пи­са­н­ня — Ма­шков. — Авт.), Пе­тра Кон­ча­лов­сько­го — на­ших се­зо­ні­стів. Мо­жли­во, хтось на мо­є­му мі­сці став би на­зи­ва­ти іме­на су­ча­сних ху­до­жни­ків. Але всі ни­ні­шні май­стри — по су­ті, ко­ри­сту­ю­ться пе­ре­ро­бле­ною спад­щи­ною. До по­ча­тку XX сто­лі­т­тя ще бу­ли ху­до­жни­ки, які ру­ха­ли­ся впе­ред. Сьо­го­дні ж на­віть не­без­та­лан­ні лю­ди не ро­блять від­крит­тів, ідуть па­ра­лель­но до­ся­гне­н­ням вже ви­зна­них май­стрів.

— Не хо­че­ться пря­мо­лі­ній­но ле­сти­ти, але до­ве­де­ться: ху­до­жник Ше­ре­шев­ський якраз іде сво­їм не­у­то­ро­ва­ним шля­хом. До ре­чі, окрім до­те­пних, єм­ких на­пи­сів на кар­ти­нах, що ча­сто «пе­ре­вер­та­ють» зо­бра­же­н­ня з ніг на го­ло­ву, ме­не зав­жди при­го­лом­шу­ва­ла твоя зда­тність да­ва­ти ма­кси­маль­но про­сті і то­чні на­зви са­мим ви­став­кам — «Жі­но­чий день», «Ко­ктейль Ше­ре­шев­сько­го», «ПІПЛ», «Вай-Фай». І, чи­та­ю­чи ано­та­цію до вер­ні­са­жу, вже мо­жна фан­та­зу­ва­ти, що по­ба­чиш на ви­став­ці, на від­мі­ну, на­при­клад, від гли­бо­ко­дум­них і роз­ми­тих фор­му­лю­вань (чим стра­жда­ють ба­га­то на­віть ду­же хо­ро­ших ху­до­жни­ків) на кшталт — «Пер­фе­кціо­нізм па­пе­ру», «Кон­це­пту­аль­ність не­пі­зна­но­го»...

— У ме­не, ма­буть, більш обра­зне ми­сле­н­ня. Я зав­жди чі­тко уяв­ляю со­бі, якою на­звою мо­жна об’єд­на­ти ро­бо­ти.

— Ме­ні зда­є­ться, ще й то­му, що в ди­тин­стві ви чи­та­ли рі­зні книж­ки.

— Книж­ки я якраз у ди­тин­стві чи­тав хо­ро­ші.

— При­го­дни­цькі. Мій стар­ший син ще та­кож зро­став на та­кій лі­те­ра­ту­рі, а ось у мо­лод­шо­го (йо­му за­раз 16 ро­ків) ін­ше сприйня­т­тя, йо­му всі ці «майн рі­ди», «джек лон­до­ни» та ін­ші «фе­ні­мо­ри ку­пе­ри» зда­ю­ться ну­дни­ми. А ме­ні і в мо­є­му ві­ці во­ни ці­ка­ві.

— Ві­рю. Са­ма не­що­дав­но ви­рі­ши­ла пе­ре­чи­та­ти «При­го­ди Не­знай­ки і йо­го дру­зів». І отри­ма­ла за­до­во­ле­н­ня.

— Я «Не­знай­ку» (дві тов­сті книж­ки бу­ли, пам’ятаю) в ди­тя­чій лі­кар­ні про­чи­тав за­по­єм. Теж гар­ні спо­га­ди. Ко­ли став стар­шим — за­хо­плю­вав­ся Мо­пас­са­ном, Баль­зак ме­ні по­до­бав­ся, як не див­но.

— А сьо­го­дні хто в прі­о­ри­те­ті? — Я лю­блю Чарль­за Буковського і Сер­гія Довлатова. По-справ­жньо­му. Ще — Го­го­ля і Че­хо­ва. За «влу­чне» сло­во, є та­ке ви­зна­че­н­ня. Все ін­ше — про­сто чи­таю. Сьо­го­дні з’яв­ля­ю­ться швид­ко­мо­дні книж­ки, на­зви яких по­чи­наю за­бу­ва­ти за пів­ро­ку пі­сля то­го, як про­чи­таю.

За­раз хо­чу щіль­но зайня­ти­ся укра­їн­ською лі­те­ра­ту­рою. Го­во­рять, є вар­ті­сні ре­чі. Жа­да­на я вже про­чи­тав. Со­фію Ан­дру­хо­вич на­віть брав із со­бою на пле­нер, але там не бу­ло ча­су на чи­та­н­ня.

ШТРИ­ХИ ДО ПОРТ­РЕ­ТА

— Хо­бі, улю­бле­не за­ня­т­тя є? — На жаль, хо­бі — гра у фут­бол — по­сту­по­во схо­дить на­ні­вець. Бо я вже ста­рий. Ко­ман­да омо­ло­джу­є­ться, і я пе­ре­став отри­му­ва­ти за­до­во­ле­н­ня від фут­бо­лу — не­має ми­ну­лої різ­ко­сті, швид­ко­сті... — А ким був на по­лі? — Остан­нім ча­сом — пів­за­хи­сни­ком. А ро­ків до 35-ти — на­па­да­ю­чим. — До­бре грав? Тіль­ки че­сно. — До­бре.

ПРО ТЕ, ЩО ТА­КЕ «КРА­СА» I ЩО ТА­КЕ — «ВУЛЬГАРНІСТЬ»

— До ре­чі, про пле­нер. За­до­во­ле­ний ре­зуль­та­та­ми?

— Ду­же за­до­во­ле­ний. Бо ви­явив у со­бі но­ві фар­би. На­ма­лю­вав у Слав­сько­му кіль­ка будиночків май­же з на­ту­ри — сфо­то­гра­фу­вав, а по­тім зро­бив із них ви­твір ми­сте­цтва (смі­є­ться). Зна­йшов хід, який спро­бую роз­ви­ну­ти. Ме­ні зда­є­ться, з жи­во­пи­су вийшли гар­ні кар­тин­ки. Во­ни на пле­не­рі всім спо­до­ба­ли­ся, а сьо­го­дні при­віз у май­стер­ню, ху­до­жни­ки по­ди­ви­ли­ся, ка­жуть: «Мо­ло­дець!» Щи­ро. Ці лю­ди зна­ють ме­не дав­но, у нас скла­ли­ся до­вір­чі сто­сун­ки: як­би щось бу­ло не так — не при­хо­ву­ва­ли б. У най­ближ­чі три ти­жні на­ма­люю ви­ди Ки­є­ва в та­ко­му сти­лі. Не ли­сті­во­чні, а які я, ки­я­нин, знаю. По­ка­жу мі­сто тро­хи ін­шим — є та­кий план.

— А від­чу­т­тя су­пер­ни­цтва при­су­тнє в се­ре­до­ви­щі ху­до­жни­ків?

— Ма­буть. Це нор­маль­но. Що­прав­да, з ти­ми, з ким дав­но дру­жиш, на­чеб­то вже й ні... — У бу­дин­ку ви­сять ро­бо­ти дру­зів? — Трі­шки — Жу­ра­вель, Вайс­берг, Ле­вич, Ма­лих, Блу­дов... Я не фа­нат ко­ле­кціо­ну­ва­н­ня, але є кра­си­ві ро­бо­ти, які лю­блю.

— Що та­ке «кра­са» в тво­є­му ро­зу­мін­ні?

—( По­жвав­лю­є­ться). Ме­ні за­те­ле­фо­ну­вав дня­ми Са­ша Жи­во­тков (він по­ди­вив­ся «Вай-Фай») і го­во­рить: «Ду­же кра­си­ва ви­став­ка». Від ньо­го та­ку по­хва­лу по­чу­ти — до­ро­го ко­штує. Він же фор­ма­ліст! І смак у Са­ші збо­че­ний, ви­со­кий смак у ньо­го, але він про­чи­тав усі на­пи­си на кар­ти­нах, по­смі­яв­ся і по­ба­чив у них кра­су. Я теж вва­жаю це кра­сою. Бо все кра­си­ве — це гар­мо­нія. У ме­не є порт­ре­ти лі­тніх жі­нок — во­ни усі кра­су­ні по­при не­гар­ні ри­си облич­чя. Кра­са... Я не­що­дав­но, на­при­клад, по­зна­йо­мив­ся з одні­єю дів­чин­кою, не міг очей від неї ві­ді­рва­ти. А у неї — тон­кі гу­би і ду­же ве­ли­кий ніс. Але во­на увесь час по­смі­ха­є­ться, ямо­чки на що­ках, кра­си­ві очі... Я як ху­до­жник ди­вив­ся на неї і ду­мав, що ж у ній так при­во­ро­жує? На фо­то­гра­фі­ях, ма­буть, во­на про­гра­ва­ти­ме, а ко­ли ди­ви­шся жив­цем — кра­си­ва. Тре­ба вмі­ти роз­гле­ді­ти це. Я чи­тав до­слі­дже­н­ня про те, чо­му ху­до­жни­ки втом­лю­ю­ться у му­зе­ях. Во­ни див­ля­ться на кар­ти­ни не так, як зви­чай­ний гля­дач — зі­ни­ця по­стій­но в ру­сі, за одну кіль­кість ча­су ху­до­жник мо­же по­ба­чи­ти в де­ся­те­ро біль­ше, ніж не­про­фе­сіо­нал. І пі­сля від­ві­дин му­зею бу­ває ду­же стом­ле­ним, оскіль­ки про­вів там ве­ли­ку до­слі­дни­цьку ро­бо­ту. — А що та­ке — «вульгарність»? — На­віть не знаю, що ска­за­ти... Пра­гну з вуль­гар­ні­стю не сти­ка­ти­ся, хо­ча во­на на ко­жно­му кро­ці. Ми се­ред цьо­го жи­ве­мо, і на­ше зав­да­н­ня не по­мі­ча­ти її. Іна­кше стає сум­но. Але вульгарність пе­ре­ма­гає, зви­чай­но. Від­бу­ва­є­ться «усе­ре­дню­ва­н­ня се­ре­дньо­го рів­ня». На жаль, це сві­то­ва тен­ден­ція. Куль­ту­ру опу­ска­ють до се­ре­дньої план­ки, а де­бі­лів пра­гнуть під­ня­ти до її ро­зу­мі­н­ня. За кіль­ка де­ся­ти­літь все бу­де се­ре­дньо­ста­ти­сти­чним. У жи­во­пи­сі я ці тенденції вже ба­чу.

ШТРИ­ХИ ДО ПОРТ­РЕ­ТА:

— У ро­ди­ні па­трі­ар­хат чи ма­трі­ар­хат?

— Ма­трі­ар­хат, ма­буть. 60 до 40 від­со­тків на ко­ристь Олен­ки. Во­на вдо­ма актив­на, а я вже і не чи­ню опо­ру ( Смі­є­ться). — Дру­жи­ну ма­лю­єш ча­сто? — Во­на сер­ди­ться, що ма­ло. Хо­ча всі го­во­рять, що Олен­ка так чи іна­кше пред­став­ле­на на всіх мо­їх ро­бо­тах. — Їй це по­до­ба­є­ться? — А як це мо­же не по­до­ба­ти­ся! (Смі­є­ться.) Хо­ча, якщо че­сно, я близь­ких ма­ло ма­люю. Де­я­кі ху­до­жни­ки вза­га­лі зав­жди пи­шуть сво­їх дру­жин, ді­тей, а ме­ні це якось важ­ко да­є­ться.

ПРО ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДЕ­РЕ­ВО І МАЙ­ДАН

— Як­би то­бі тра­пи­ла­ся на­го­да зі­бра­ти на ча­шку чаю в сво­їй май­стер­ні ком­па­нію ці­ка­вих то­бі лю­дей (з будь-яко­го ча­су, рі­зних про­фе­сій), ко­го б ти за­про­сив?

— Я не на­стіль­ки ро­зум­ний, аби роз­мов­ля­ти з ви­да­тни­ми лю­дьми, яких усі ми по­ва­жа­є­мо. Мій ма­кси­мум — акто­ри. Фі­ло­со­фів і ре­жи­се­рів я б не по­тяг- нув, у ме­не для цьо­го низь­кий ін­те­ле­кту­аль­ний рі­вень. — Га­разд! — Я не ро­зум­ний, я та­ла­но­ви­тий! ( Смі­є­ться). А міз­ків тро­хи не ви­ста­чає. Не­до­ста­тньо єв­рей­ської кро­ві. 25 від­со­тків. Ма­ло. — А яка ще є? — Офіційно: 25 від­со­тків ро­сій­ської і 50 — укра­їн­ської. З єв­рей­сько­го бо­ку ще є по­ля­ки. До ре­чі, у ме­не один ді­дусь був ро­сі­я­ни­ном, і ось я остан­нім ча­сом ду­маю, які ж ме­ні від ньо­го не­га­тив­ні ри­си ді­ста­ли­ся? Не мо­жу при­га­да­ти. Він був та­ким хо­ро­шим. Хі­ба що ви­пи­ти лю­бив, а я — ні. У тих кіль­ко­стях. ( Смі­є­ться). — А від укра­їн­ців що взяв? — Зав­зя­тість. Так, я зав­зя­тий стра­шно. На­по­ле­гли­вий. — На­по­ле­гли­вий чи впер­тий? — І на­по­ле­гли­вий, і впер­тий. Одно­ча­сно... Що­до вір­ту­аль­ної ком­па­нії. Ме­ні ду­же шко­да, зви­чай­но, що не вда­ло­ся по­спіл­ку­ва­ти­ся з Бо­г­да­ном Сту­пкою. Одно­го дня ми на­віть зби­ра­ли­ся ста­ви­ти ви­ста­ву з йо­го уча­стю (Бо­го­ма­зов мав бу­ти ре­жи­се­ром, я — ху­до­жни­ком), але щось не скле­ї­ло­ся зі спон­со­ром. Обра­зли­во. Се­ред су­ча­сних акто­рів, по-мо­є­му, ду­же хо­ро­ша лю­ди­на Ко­стя Ха­бен­ський. Хо­ті­ло­ся б із ним по­го­во­ри­ти. Мо­жна бу­ло б фут­бо­лі­стів за­про­си­ти, що­прав­да, се­ред них осо­бли­во ро­зум­них не­має. А з Ло­ба­нов­ським — не­зро­зумі­ло, про що го­во­ри­ти. Ма­буть, про­сто зі­брав би дру­зів — то­го ж Ді­му Бо­го­ма­зо­ва, ху­до­жни­ків. Ком­па­нію хо­ро­ших лю­дей, аби мо­жна бу­ло по­го­во­ри­ти.

— А який ти в по­бу­ті? Якщо су­ди­ти з ро­біт — по­ви­нен бу­ти ве­се­лим та іро­ні­чним. Але ча­сто — як із пи­сьмен­ни­ка­ми-са­ти­ри­ка­ми, на­при­клад, — бу­ває нав­па­ки: лег­кість у про­фе­сії — і за­мкну­тість у пов­сяк­ден­но­му жит­ті?

— Я став по­мі­ча­ти, що остан­ні ро­ків де­сять пе­ре­став «фе­є­ри­ти» під час гу­ля­нок. Мо­жу, зви­чай­но, коротко по­жар­ту­ва­ти, але три­ва­лих роз­по­від­ей — діа­ло­гів в осо­бах, як ра­ні­ше, не ви­хо­дить. Не знаю, чо­му. Ма­буть, силь­но за­мкнув­ся в со­бі і сьо­го­дні отри­мую за­до­во­ле­н­ня від то­го, як жар­ту­ють ін­ші. Мо­же, це ста­рість? ( Смі­є­ться). Про­те я — не ну­дний, я — нор­маль­ний. Су­сі­ди по май­стер­ні, ху­до­жни­ки, лю­блять при­хо­ди­ти до ме­не ви­пи­ти чай-ка­ву і по­слу­ха­ти, що я ве­се­ло­го роз­по­вім.

— Не­до­лі­ки про­фе­сії. Адже ху­до­жни­ки, по су­ті, оди­на­ки. За­то­че­ні на твор­чо­сті, ча­сто де­кла­ру­ю­чі, що ми­сте­цтво і швид­ко­плин­не жи­т­тя не­по­єд­ну­ва­ні. І, при­зна­ю­ся, ме­не вра­зи­ла гро­ма­дян­ська актив­ність тво­їх ко­лег по це­ху під час Май­да­ну. Знаю, що й ти не був спо­сте­рі­га­чем під час ки­їв­ських по­дій зи­ми 2014-го. А як пра­цю­ва­ло­ся то­ді? Ти пи­сав кар­ти­ни в ха­ра­ктер­но­му для се­бе сти­лі чи бу­ло не до жар­тів, на­віть на по­ло­тні?

— Я весь час ви­хо­див на Май­дан, бо від­чу­вав по­тре­бу в цьо­му. Але гло­баль­но­го опти­мі­зму не від­чу­вав, ро­зу­мів — Яну­ко­ви­ча ми ски­не­мо, але це бу­де тіль­ки по­ча­ток... Так усе і ста­ло­ся. Й увесь час пи­сав. Що­прав­да, не ство­рив жо­дних ге­ні­аль­них тво­рів, окрім ка­мер­них, не­ве­ли­ко­го роз­мі­ру. Се­ред них бу­ло ба­га­то хо­ро­ших ро­біт. Ко­ли ж брав­ся за ве­ли­ке по­ло­тно, ви­хо­ди­ло по­се­ре­дньо, а по­се­ре­дні ро­бо­ти я не за­ли­шаю, пе­ре­пи­сую. — За­фар­бо­ву­єш? — Так, якщо від­чу­ваю, що не ви­хо­дить. До ре­чі, кар­ти­ни на укра­їн­ську на­ціо­наль­ну тематику став пи­са­ти не взим­ку, на­ба­га­то пі­зні­ше, мі­ся­ців че­рез три. Влі­тку, ко­ли від­бу­ло­ся пе­ре­о­сми­сле­н­ня си­ту­а­ції.

— Пи­та­н­ня жи­тей­ське: на ці ро­бо­ти є по­пит?

— Мої ро­бо­ти про­да­ю­ться, я б так ска­зав. І я одра­зу під­три­мав во­лон­тер­ський рух зі збо­ру гро­шей для во­ї­нів АТО — пі­сля ко­жно­го про­да­жу від­да­вав ор­га­ні­за­то­рам до­бро­дій­них ау­кціо­нів при­стой­ні су­ми го­тів­кою. І в су­пер­мар­ке­ті за­раз роблю по­ку­пки не тіль­ки для сім’ї, але й для вій­сько­вих — ма­ка­ро­ни, ту­шон­ку, чай, ка­ву — і кла­ду їх у во­лон­тер­ські ко­ши­ки. А як же іна­кше?

— Це гі­дний вчи­нок. До ре­чі, в одно­му з дав­ніх ін­терв’ю ти ска­зав про се­бе: «Я хо­ро­ша лю­ди­на, пра­кти­чно іде­аль­на». Ча­сті­ше по­ді­бні сло­ва го­во­рять про лю­ди­ну ін­ші лю­ди, ар­гу­мен­ту­ю­чи їх. А чим ти ке­ру­вав­ся, ха­ра­кте­ри­зу­ю­чи се­бе та­ким чи­ном?

—( Смі­є­ться). По-пер­ше, я до­брий. По-дру­ге (так вва­жа­є­ться), лег­кий у спіл­ку­ван­ні. Не під­лий. Це й озна­чає: «Я — хо­ро­ший», — як го­во­рив пи­сьмен­ник Гри­шко­вець, який ви­явив­ся «ва­тни­ком», на жаль.

Я — по­зи­тив­ний ге­рой. Аб­со­лю­тно по­зи­тив­ний: че­сний, від­кри­тий, від­но­сно ро­зум­ний, ве­се­лий. То­му й пи­шу та­кі оптимістичні кар­ти­ни ( Смі­є­ться).

ОЛЕ­КСА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.