Тан­го пі­сля... вій­ни

Вій­сько­вий Оле­ксій Гав­рись ор­га­ні­зу­вав шко­лу тан­ців фа­кти­чно на пе­ре­до­вій, пі­сля де­мо­бі­лі­за­ції за­про­шує по­бра­ти­мів про­дов­жи­ти на­вча­н­ня в мирному жит­ті

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ін­на ЛИХОВИД, «День»

Ще кіль­ка го­дин — чи на­віть хви­лин — то­му бій­ці бу­ли на зав­дан­ні, стрі­ля­ли са­мі, чу­ли по­стрі­ли во­ро­га, а те­пер у тій же фор­мі, зі змо­ре­ни­ми, але усмі­хне­ни­ми облич­чя­ми тан­цю­ють... тан­го, кру­жля­ю­чи з пар­тне­ром під ні­жну ме­ло­дію. Це не фра­гмент із яко­гось кі­но­філь­му, це ре­а­лії ці­єї вій­ни, ко­ли бо­єць Оле­ксій Гав­рись вчив тан­цю­ва­ти тан­го сво­їх по­бра­ти­мів у пе­ре­р­вах між бо­йо­ви­ми зав­да­н­ня­ми. Вій­сько­вий із по­зив­ним «Фок­строт», бо­єць 12 ба­таль­йо­ну те­ри­то­рі­аль­ної обо­ро­ни (за­раз при­єд­на­ний до 26-ї бри­га­ди), зу­мів ор­га­ні­зу­ва­ти шко­лу тан­го фа­кти­чно на пе­ре­до­вій. А пі­сля де­мо­бі­лі­за­ції за­про­шує по­бра­ти­мів на без­ко­штов­ні уро­ки у Ки­є­ві, у сво­їй вла­сній шко­лі Aliento del Tango («По­дих тан­го»), вва­жа­ю­чи це най­кра­щою ре­а­бі­лі­та­ці­єю та ада­пта­ці­єю.

ВІД­ВО­ЛІ­КТИ ВІД ЗВУКІВ АР­ТИ­ЛЕ­РІЇ

Пер­ші уро­ки у ки­їв­ській шко­лі роз­по­ча­лись на­при­кін­ці ве­ре­сня, Оле­ксій Гав­рись із не­тер­пі­н­ням че­кає се­ред учнів ко­ли­шніх вій­сько­во­слу­жбов­ців. Та по­ки чо­мусь ні­хто не від­гу­ку­є­ться. І це для бій­ця-тан­цю­ри­ста ди­ви­на та не­спо­ді­ван­ка. Адже там, на фрон­ті, учнів вда­лось зна­йти до­во­лі швид­ко. «Че­рез пів­ро­ку пі­сля мо­бі­лі­за­ції на­ша че­твер­та ро­та 12-го ба­таль­йо­ну пе­ре­бу­ва­ла у Ста­ро­біль­ську. Бу­ла та­ка си­сте­ма, що ми звід­ти ви­їзди­ли на зав­да­н­ня і по­вер­та­лись на­зад на ба­зу, я був за­сту­пни­ком ко­ман­ди­ра ро­ти по ро­бо­ті з осо­бо­вим скла­дом і біль­ше зна­хо­див­ся у шта­бі. Ду­мав, ко­ли хло­пці по­вер­та­ю­ться із зав­дань, був би до­брим якийсь від­по­чи­нок, що від­во­лі­кав би їх від звуків ар­ти­ле­рії. І хо­ті­лось, щоб хло­пці ве­чо­ра­ми не шу­ка­ли со­бі яки­хось скла­дно­щів, то­го ж ал­ко­го­лю, а про­во­ди­ли час із ко­ри­стю для здо­ров’я та ці­ка­во. І я ви­рі­шив, чо­му б ні, я вмію тан­цю­ва­ти та ви­кла­да­ти тан­го, у ме­не є тут хло­пці, які б мо­гли йо­го тан­цю­ва­ти, чо­му б не спро­бу­ва­ти зро­би­ти шко­лу?»

До ре­чі, сам Оле­ксій остан­ні п’ять ро­ків за­ймав­ся тан­го про­фе­сій­но, ра­зом із пар­тнер­кою від­ри­ли свою шко­лу, до­да­тко­во пра­цює тан­го-ді­дже­єм. А за фа­хом — пе­ре­кла­дач, на­вчав­ся у Ки їв­сько му на ціо­наль но­му лін гвіс - ти­чно­му уні­вер­си­те­ті, про­хо­див вій­сько­ву під­го­тов­ку в КНУ ім. Т. Шев­чен­ка. «Я вій­сько­вий пе­ре­кла­дач, в Уні­вер­си­те­ті Шев­чен­ка здо­був зва­н­ня мо­лод­шо­го лей­те­нан­та, — роз­по­від­ає бо­єць. — А мо­бі­лі­зу­вав­ся до­бро­воль­цем, при­йшов одно­го ра­зу у військ­ко­мат, ска­за­ли, що вій­сько­ві пе­ре­кла­да­чі на цій вій­ні не по­трі­бні, по­тім вдру­ге при­йшов — зно­ву ска­за­ли, що не­по­трі­бен, але по­ра­ди­ли йти у 12-й ба­таль­йон за­хи­ща­ти об’єкти стра­те­гі­чно­го зна­че­н­ня Ки­є­ва. А я хо­тів то­ді ту­ди, де бо­йо­ві дії. А втре­тє пі­шов, ска­за­ли зно­ву про 12 ба­таль­йон. Ка­жу: «Мо­сти бо­ро­ни­ти не бу­ду». Від­по­ві­ли: «Уже в Лу­ганськ зав­тра ви­їзд, сьо­го­дні мо­бі­лі­зу­є­мо, а зав­тра від­прав­ля­є­мо». Я по­го­див­ся, але ще пе­ре­пи­ту­ва­ли, чи го­то­вий без під­го­тов­ки одра­зу опи­ни­ти­ся під Лу­ган­ськом».

ДЕ ДІВ­ЧА­ТА?

З вій­ни Оле­ксій Гав­рись по­вер­нув­ся ли­ше кіль­ка ти­жнів то­му і хо­че будь-яким чи­ном до­свід фрон­то­вої шко­ли тан­го ви­ко­ри­ста­ти у Ки­є­ві. Зга­дує, як отри­мав до­звіл від ко­ман­ди­ра ба­таль­йо­ну на за­ня­т­тя тан­го на ба­зі, і від­то­ді роз­по­ча­ло­ся тан­цю­валь­не жи­т­тя: «Шко­ла бу­ла пря­мо на фрон­ті, це не бу­ла пе­ре­до­ва, а про­мі­жний пункт, але там 40 кі­ло­ме­трів до Ща­стя, до лі­нії роз­ме­жу­ва­н­ня. Хло­пці ви­їзди­ли на Ща­стя, Трьо­хі­збен­ку, Ста­ни­цю Лу­ган­ську, са­ме за ти­ми на­прям­ка­ми бу­ли зав­да­н­ня. А ве­чо­ри — віль­ні. Я спро­бу­вав до­мо­ви­тись із мі­сце­вим бу­дин­ком куль­ту­ри, Ста­ро­біль­ським, і ми без­ко­штов­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли їхню пло­щу. Ту­ди ж я спро­бу­вав за­про­си­ти дів­чат, сту­ден­ток Лу­ган­сько­го уні­вер­си­те­ту, який пе­ре­їхав сю­ди, роз­ві­сив ого­ло­ше­н­ня, але ні­хто не при­йшов на пер­ші уро­ки. А ми з хло­пця­ми вже два ти­жні за­йма­є­мо­ся, при­хо­ди­ла ли­ше ме­дик та во­лон­тер­ка, яка до­по­ма­га­ла на­шо­му під­роз­ді­лу».

Про­бле­му з дів­ча­та­ми не­вдов­зі по­ща­сти­ло ви­рі­ши­ти, пі­сля роз­мов та зу­стрі­чей у ме­ди­чно­му учи­ли­щі на кур­си та­ки при­йшли сту­ден­тки. «На­шим хло­пцям спо­до­ба­лось на­ре­шті тан­цю­ва­ти з дів­ча­та­ми справ­жні­ми, бо до то­го хло­пці з хло­пця­ми тан­цю­ва­ли. Але в цей час нам якраз за­бо­ро­ни­ли по­ки­да­ти те­ри­то­рію ба­зи. Та оскіль­ки учи­ли­ще бу­ло пря­мо на­про­ти ба­зи, мій ком­бат до­зво­лив хо­ди­ти ту­ди на на­вча­н­ня. Так бу­ло десь пів­то­ра мі­ся­ці. По­тім був важ­кий час, на­пру­же­на ро­бо­та, зав­да­н­ня, я за­хво­рів, один бо­єць за­ги­нув, мав від­ве­сти йо­го ті­ло до­до­му, і все це на­ко­пи­чи­лось, що отри­мав пнев­мо­нію і по­тра­пив у го­спі­таль. А ко­ли по­вер­нув­ся, то під­роз­діл уже бу­ло ви­ве­де­но зі Ста­ро­біль­ська. Ми по­вер­ну­лись у Бер­ди- чів на ро­та­цію, звід­ти — на Рів­нен­ський по­лі­гон, по­тім на Ар­те­мівськ, тоб­то на но­ву те­ри­то­рію. Там уже ми бу­ли в лі­сах, ку­щах, по­лях, не в мі­сті, бу­ла на­пру­же­на об­ста­нов­ка, і я не ба­чив мо­жли­во­сті пра­цю­ва­ти. Хо­ча ба­га­то се­ред мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня під­три­му­ва­ло укра­їн­ських вій­сько­вих, до­ста­тню кіль­кість ба­чив, що хо­ди­ли у фут­бол­ках з три­зу­бом та пра­по­ра­ми», — зга­дує бо­єць.

ТАН­ГО ВІД­ВО­ЛІ­КАЄ, ЗА­СПО­КО­ЮЄ ТА КОНЦЕНТРУЄ

Оле­ксій роз­по­від­ає, що у біль­шо­сті йо­го учнів-вій­сько­вих тан­го до­сить до­бре ви­хо­ди­ло, хо­ча спо­ча­тку вра­же­н­ня бу­ли су­пе­ре­чли­ві. Та по­тім учи­тель все ча­сті­ше чув, що бій­цям по­до­ба­є­ться, і во­ни вдя­чні за та­ку мо­жли­вість. Адже час­тко­во це ство­рює ілю­зію ци­віль­но­го та зви­чно­го жи­т­тя. «Це від­во­лі­кає, за­ці­кав­лює, роз­сла­бляє, дає змо­гу по­спіл­ку­ва­ти­ся з жін­ка­ми. Тан­го — це спо­кій­на му­зи­ка 1930—1950-х ро­ків, спо­ча­тку зда­є­ться ну­дною, а по­тім її лю­биш, во­на за­спо­ко­ює, концентрує на со­бі, ви­кли­кає від­чу­т­тя біль­шо­го ро­зу­мі­н­ня сво­го ті­ла і ті­ла пар­тне­ра, з яким тан­цю­єш. Або на­віть про­сто обійми, я ду­маю, ні­який те­ра­певт не бу­де за­пе­ре­чу­ва­ти ко­ри­сті еле­мен­тар­них обіймів», — роз­по­від­ає тан­цю­рист. До ре­чі, му­зи­ку во­зить із со­бою скрізь: чи за­пи­са­ну в те­ле­фон, чи окре­мо на фле­шці, то­му з му­зи­чним су­про­во­дом про­блем на фрон­ті не бу­ло.

За­раз на про­по­зи­цію Олексія на­вча­ти тан­го бій­ців біль­ше ре­а­гу­ють во­лон­те­ри, ніж вій­сько­ві, ма­буть, на­пе­ред ба­чать ко­ристь та­ко­го до­зві­л­ля. Де­хто про­по­ну­вав на­віть на­вча­ти тан­го бій­ців із про­те­за­ми, але тан­цю­рист ка­же, що для цьо­го тре­ба са­мо­му під­го­ту­ва­ти­ся та про­кон­суль­ту­ва­тись із лі­ка­ря­ми. На­ра­зі кон­цен­тру­є­ться на сво­їй шко­лі Aliento del Tango, че­кає на по­бра­ти­мів і за­кли­кає їх хо­ча б спро­бу­ва­ти. А на­о­ста­нок роз­кри­ває се­крет: хто при­йде сю­ди хоч раз — за­ли­ши­ться на­дов­го.

ФОТО ІЗ FACEBOOK-СТО­РІН­КИ ОЛЕКСІЯ ГАВРИСЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.