«На Но­вий рік тан­цю­ва­ти­му вальс»

35 бій­ців із тяж­ки­ми трав­ма­ми взя­ли участь в ін­но­ва­цій­но­му про­е­кті «ви­ро­щу­ва­н­ня» кі­сток, зав­дя­ки яко­му вда­ло­ся збе­рег­ти кін­ців­ки. Во­лон­те­ри про­сять зро­би­ти про­ект дер­жав­ною про­гра­мою

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ін­на ЛИХОВИД, «День»

Пер­ші дум­ки пі­сля отри­ма­но­го по­ра­не­н­ня — не­за­ба­ром по­ба­чу дру­жи­ну та ді­тей, обі­йму, при­гор­ну, бу­ду вдо­ма, як ра­ні­ше... Але до цьо­го «як ра­ні­ше» тре­ба прой­ти мі­ся­ці лі­ку­ва­н­ня в го­спі­та­лі, де­ся­тки опе­ра­цій, а в кін­ці мо­жна по­чу­ти нев­ті­шний вер­дикт лі­ка­рів — ам­пу­та­ція кін­ці­вок. І скіль­ки та­ких істо­рій мо­жна по­чу­ти від бій­ців, які пі­шли за­хи­ща­ти на­ші мир­ні сни та Ба­тьків­щи­ну, а за це від­да­ли най­цін­ні­ше — вла­сне здо­ров’я. На ща­стя, є істо­рії ін­ші.

ІСТО­РІЯ ПЕР­ША

Ве­сна 2014 року. У бе­ре­зні Оле­ксандр Під­ко­па­ний одер­жав по­віс­тку в 25-у окре­му Дні­про­пе­тров­ську по­ві­тря­но-де­сан­тну бри­га­ду. Бри­га­да штур­му­ва­ла Слов’янськ, Ша­хтарськ, Са­вур-Мо­ги­лу.

У ве­ре­сні то­го ж року отри­мав по­ра­не­н­ня. Ко­ли ко­ло­на по­вер­та­ла­ся з-під Ща­стя, ав­то­мо­біль з Оле­ксан­дром та йо­го то­ва­ри­шем по­тра­пив під гр­ана­то­ме­тний об­стріл. Ав­тів­ка ви­го­рі­ла вщент. 26-рі­чний бо­єць отри­мав тяж­кі по­ра­не­н­ня, п’ятко­ву кіс­тку бу­ла май­же роз­тро­ще­но. «По­пе­ре­ду на­шої ко­ло­ни йшла роз­від­ка, її пропу­сти­ли, а мою ма­ши­ну з гр­ана­то­ме­та пі­дір­ва­ли, ме­не то­ва­риш вже не­сві­до­мо­го ви­тя­гу­вав. Ви­ве­зли «швид­кою» че­рез Ар­те­мівськ, там на­да­ли пер­шу до­по­мо­гу, по­тім — у Хар­ків. Ко­ли друг при­йшов по­ці­ка­ви­тись, як я, лі­ка­рі ска­за­ли за­че­ка­ти, до­ки я отям­лю­ся, во­ни на­віть не по­мі­ти­ли, що в ме­не на по­ясі гра­на­та ви­сі­ла. Ко­ли ме­не при­ве­зли у Київ, лі­ка­рі бо­ро­лись за но­гу, чо­ти­ри ра­зи хо­ті­ли її від­рі­за­ти. Але я не до­зво­лив. Зго­дом ме­не від­пра­ви­ли в Ір­пін­ський го­спі­таль на ре­а­бі­лі­та­цію. А в ме­не п’ятки не­має. Два ти­жні там ще лі­ку­ва­ли, звід­ти — на ре­а­бі­лі­та­цію в Пе­ре­я­слав-Хмель­ни­цький від­пра­ви­ли, а по­тім ви­пи­са­ли до­до­му, вла­сне не­до­лі­ко­ва­но­го», — роз­по­вів Оле­ксандр.

Жов­тень 2015 року — чо­ло­вік уже сам во­дить ав­то­мо­біль, мі­цно стає на лі­ву но­гу, де ще не так дав­но со­чи­лась ра­на. На про­по­зи­цію при­сі­сти від­по­від­ає на­пів­жар­том: «Та я вже май­же без ми­лиць мо­жу прой­ти. А на Но­вий рік тан­цю­ва­ти­му вальс».

ІСТО­РІЯ ДРУ­ГА

Ра­зом із Оле­ксан­дром у ки­їв­сько­му шпи­та­лі в одній па­ла­ті гній­но­го від­ді­ле­н­ня ле­жав бо­єць «Ай­да­ру» Олег. Пі­шов до до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну ще у трав­ні ми­ну­ло­го року. Брав участь у ви­зво­лен­ні Но­во­ай­да­ру, ви­зво­ляв Ща­стя, брав блок­пост пе­ред «Ме­та­лі­стом» та ін­ші стра­те­гі­чно ва­жли­ві об’єкти.

27 ли­пня під се­ли­щем Лу­ту­ги­ним отри­мав по­ра­не­н­ня пра­вої ру­ки та пра­вої но­ги вна­слі­док тан­ко­во­го об­стрі­лу. У чо­ло­ві­ка по­тра­пи­ло 19 оскол­ків. На бор­ту ге­лі­ко­пте­ра, що за­брав Оле­га з по­ля бою, бій­ця дві­чі по­вер­та­ли до жи­т­тя за до­по­мо­гою де­фі­бри­ля­то­ра. Пі­сля ко­ро­тко­го лі­ку­ва­н­ня у Хар­ко­ві хло­пця пе­ре­пра­ви­ли лі­та­ком у ки­їв­ський го­спі­таль. «Тут про­ле­жав ві­сім з по­ло­ви­ною мі­ся­ців, ме­ні зро­би­ли десь 30 опе­ра­цій, май­же всі без­на­дій­ні, то гно­ї­ться, то не зро­ста­є­ться», — ка­же Олег. Лі­ка­рі да­ва­ли ма­ло шан­сів на по­ря­ту­нок по­ра­не­них кін­ці­вок.

Жов­тень 2015 року — Олег хо­дить ще на ми­ли­цях, бо три­ває ре­а­бі­лі­та­ція. Але ру­ку та но­гу вря­то­ва­но. Чо­ло­вік по­ка­зує шра­ми на ру­ці від по­ра­нень і ка­же, що са­мо­по­чу­т­тя — чу­до­ве.

ІСТО­РІЯ ТРЕ­ТЯ

Бо­єць Ми­хай­ло пі­шов до­бро­воль­цем у ба­таль­йон «Дні­про-1» у трав­ні ми­ну­ло­го року. Улі­тку бій­ці до­по­ма­га­ли при­кор­дон­ни­кам охо­ро­ня­ти Но­во­а­зовськ, а пі­сля то­го бу­ли пе­ре­дис­ло­ко­ва­ні під До­нецьк, обо­ро­ня­ти ае­ро­порт. 3 ве­ре­сня отри­мав по­ра­не­н­ня не­по­да­лік се­ла Пі­ски. Пер­шу до­по­мо­гу Ми­хай­лу на­да­ли в ае­ро­пор­ту, по­тім йо­го тран­спор­ту­ва­ли у Пі­ски, Кра­сно­ар­мійськ, а зго­дом на­пра­ви­ли на лі­ку­ва­н­ня у Дні­про­пе­тровськ. Звід­ти — до Ки­є­ва.

«По­тра­пи­ли в за­сід­ку під До­не­цьким ае­ро­пор­том, отри­мав два во­гне­паль­ні по­ра­не­н­ня, пі­сля чо­го за­ли­шив­ся без клю­чи­ці. Ко­ли отя­мив­ся, по­ба­чив, що не­має клю­чи­ці, лі­кар ка­зав, що бу­де ІІ гру­па ін­ва­лі­дно­сті. І ма­кси­мум, що мо­жна зро­би­ти, по­ста­ви­ти ім­план­тат», — роз­по­від­ає Ми­хай­ло.

Сьо­го­дні бо­єць під­тя­гу­є­ться на тур­ні­ку, пов­ні­стю по­вер­нув­ся до ко­ли­шньо­го спор­тив­но­го жи­т­тя, бо ще з се­ми ро­ків за­йма­є­ться бо­ксом. І на­віть зно­ву пі­шов на слу­жбу. Це при то­му, що че­рез де­фект клю­чи­ці не міг на­віть під­ня­ти ру­ку, а стра­шен­ні бо­лі не да­ва­ли но­ча­ми спа­ти.

КЛІТИННЕ ДИ­ВО

Та­кі вра­жа­ю­чі істо­рії від­нов­ле­н­ня май­же втра­че­них кін­ці­вок — це ре­зуль­тат ро­бо­ти ки­їв­ських лі­ка­рів, які ви­ро­щу­ва­ли... кіс­тки для бій­ців. За ана­ло­гі­єю, як ме­ди­ки на­вчи­лись, гру­бо ка­жу­чи, ви­ро­щу­ва­ти шкі­ру. Ці ін­но­ва­цій­ні клі­тин­ні те­хно­ло­гії за­сто­со­ву­ва­лись ра­ні­ше ли­ше у США, а те­пер ста­ли до­сту­пни­ми і в Укра­ї­ні. На ба­зі при­ва­тної клі­ні­ки «Ілайя», її су­ча­сної ла­бо­ра­то­рії, бій­цям і ви­ро­щу­ва­ли кіс­тки, яких бра­ку­ва­ло для пов­но­цін­но­го від­нов­ле­н­ня ру­ки чи но­ги. Лі­кар Во­ло­ди­мир Окси­мець по­чав пра­цю­ва­ти над ці­єї те­хно­ло­гі­єю де­сять ро­ків то­му. Зго­дом отри­мав ви­зна­н­ня від На­ціо­наль­ної ака­де­мії ме­ди­чних на­ук, за­хи­стив з ці­єї те­ми до­ктор­ську ди­сер­та­цію.

Лі­ку­ва­н­ня до­ро­ге, у се­ре­дньо­му один бо­єць по­тре­бує 200-300 ти­сяч гри­вень. Усі троє хло­пців і ще 32 бій­ці з ана­ло­гі­чни­ми про­бле­ма­ми бу­ли про­лі­ко­ва­ні за во­лон­тер­ські ко­шти. За фі­нан­су­ва­н­ня взяв­ся по­ту­жний во­лон­тер­ський центр People’s project. Ке­рів­ник про­е­кту Да­вид Ара­ха­мія роз­по­від­ає, що про­ект «Бі­о­тех. Ре­а­бі­лі­та­ція по­ра­не­них» за­сну­ва­ли ра­зом із при­ва­тною клі­ні­кою «Ілайя», пер­ших па­ці­єн­тів про­лі­ку­ва­ли са­мо­туж­ки, а да­лі зі­бра­ли ві­сім міль­йо­нів гри­вень, до цьо­го до­лу­чи­ли­ся май­же сім ти­сяч осіб. Про­ект ни­ні від­зна­чає пер­шу рі­чни­цю. Ма­ю­чи як ре­зуль­тат про­лі­ко­ва­них бій­ців та їхні вря­то­ва­ні і не­по­ка­лі­че­ні жи­т­тя, Да­вид Ара­ха­мія спіль­но з Оле­ксі­єм Шер­шньо­вим, ке­рів­ни­ком клі­ні­ки, ве­дуть пе­ре­мо­ви­ни з Мі­ні­стер­ством со­ці­аль­ної по­лі­ти­ки, аби зро­би­ти цей про­ект дер­жав­ною про­гра­мою: щоб дер­жа­ва фі­нан­су­ва­ла і шу­ка­ла та­ких бій­ців, бо во­лон­те­ри роз­шу­ку­ва­ли са­мо­стій­но сол­да­тів для лі­ку­ва­н­ня.

«Є пев­ні про­бле­ми: не­до­ві­ра від лі­ка­рів і час­тко­во су­спіль­ства. Лі­ка­рі не хо­чуть ви­зна­ва­ти на­шу те­хно­ло­гію, ча­сто не ра­дять бій­цям до нас звер­та­тись. Але бій­ці за­слу­жи­ли на те, щоб обі­йма­ти сво­їх рі­дних, во­ди­ти ді­тей до сад­ка. За на­ши­ми да­ни­ми, 6—7% усіх бо­йо­вих травм — це на­ші ви­пад­ки. Це десь від се­ми­сот до ти­ся­чі осіб у рі­зний час ма­ють по­тре­бу у та­ких те­хно­ло­гі­ях. І як мо­жна оці­ни­ти мо­раль­ні пе­ре­жи­ва­н­ня — я на­віть не бе­русь. Якщо ду­же гру­бо при­ки­ну­ти, що на­ра­зі май­же ти­ся­ча лю­дей по­тре­бу­ють ам­пу­та­ції або та­кої те­хно­ло­гії, як на­ша, то на ви­пла­ти по ін­ва­лі­дно­сті про­тя­гом 10— 20 ро­ків дер­жа­ва ви­тра­тить близь­ко трьох мі­льяр­дів гри­вень, а про­ект ви­тра­тить на них 300 міль­йо­нів», — до­дає Оле­ксій Шер­шньов.

ЖИ­Т­ТЯ ТРИ­ВАЄ

За­раз Оле­ксандр по­вер­та­є­ться у своє рі­дне се­ло на Дні­про­пе­тров­щи­ні. Го­лов­не йо­го зав­да­н­ня — за­вер­ши­ти ре­а­бі­лі­та­цію: «А ро­бо­та — зна­йде­ться. Я п’ять ро­ків пра­цю­вав у дер­жав­ній пе­ні­тен­ці­ар­ній слу­жбі, звіль­нив­ся, по­їхав на за­ро­бі­тки за кор­дон, при­їхав, а ме­не мо­бі­лі­зу­ва­ли. Ко­ли я по­тра­пив до клі­ні­ки, у ме­не но­га бу­ла на­че ви­вер­ну­та, ба­га­то ча­су пі­шло, по­ки її на­зад ви­ста­ви­ли, по­ки при­жи­лось все». По­при тру­дно­щі з до­ку­мен­та­ми, бо чо­ло­ві­ка звіль­ни­ли у за­пас на­пе­ред (у вій­сько­во­му кви­тку сто­їть да­та 15 листопада 2015 року), він ві­рить у кра­ще. Не­ве­ли­чку та­єм­ни­цю роз­кри­ває ма­ма бій­ця, яка їздить з ним по­всю­ди: ско­ро у си­на ве­сі­л­ля.

Олег — ро­дом з Іва­но-Фран­ків­щи­ни, до вій­ни слу­жив за кон­тра­ктом у мор­ській пі­хо­ті. Спо­ча­тку сам не ві­рив, що йо­му мо­жуть від­но­ви­ти ру­ку та но­гу. Але ди­ва тра­пля­ю­ться. Як і те, що пе­ре­бу­ва­ю­чи на лі­кар­ня­но­му ліж­ку, пі­сля се­ми днів ре­а­ні­ма­ції зро­бив сво­їй дів­чи­ні про­по­зи­цію. Ни­ні одру­же­ний, на паль­ці пра­вої ру­ки кра­су­є­ться обру­чка. А на облич­чі — щи­ра усмі­шка.

Ми­хай­ло до вій­ни ме­шкав у Лу­ган­ську, був мо­лод­шим сер­жан­том ДСНС. Че­рез свою па­трі­о­ти­чну по­зи­цію зму­ше­ний був по­ки­ну­ти рі­дне мі­сто, за­ли­шив­ши там дру­жи­ну з ди­ти­ною, як бу­ває, ро­зі­йшлись у по­гля­дах. Чо­ло­вік ве­де то­чний під­ра­ху­нок, че­рез скіль­ки мі­ся­ців пі­сля опе­ра­ції по­чав роз­ро­бля­ти ру­ку, че­рез скіль­ки ча­су по­вер­нув­ся на слу­жбу. Ми­хай­ло сер­йо­зний і му­жній на свій мо­ло­дий вік — йо­му всьо­го 21. На ща­стя, у ко­жно­го з бій­ців жи­т­тя три­ває і з ко­жним днем на­би­рає все біль­ше барв.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.