Пі­шов у Ві­чність по­ет-му­дрець, ди­пло­мат...

Учо­ра Ро­ма­на Лубківського по­хо­ва­ли на Ли­ча­ків­сько­му кла­до­ви­щі у Льво­ві

Den (Ukrainian) - - Культура - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День», Те­тя­на КОЗИРЄВА, Львів

Зна­ний укра­їн­ський пи­сьмен­ник, по­ет, пе­ре­кла­дач, гро­мад­ський ді­яч, ба­га­то­рі­чний ав­тор «Дня» Ро­ман Мар’яно­вич Луб­ків­ський по­мер у ві­ці 74 ро­ків у Льво­ві.

Ро­ман Мар’яно­вич лю­бив «День», а «День» лю­бив йо­го. «Скіль­ки пе­ре­го­во­ре­но, а скіль­ки не ви­го­во­ре­но... Ві­чна пам’ять!» — на­пи­са­ла у «Фейс­бук», ко­ли отри­ма­ла сум­ну звіс­тку го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Ів­ши­на. І як пи­сьмен­ник, і як державний ді­яч та ди­пло­мат Ро­ман Луб­ків­ський зав­жди за­ли­шав­ся лю­ди­ною гли­бо­ко не­бай­ду­жою. У «Дні» ви­йшло кіль­ка йо­го зна­ко­вих ста­тей про укра­їн­ську куль­ту­ру. Він був вір­ним чи­та­чем га­зе­ти та книг із Бі­блі­о­те­ки «Дня», по­стій­ним від­ві­ду­ва­чем на­ших за­хо­дів й зокре­ма Фо­то­ви­став­ки «Дня». Вли­сто­па­ді ми­ну­ло­го року, вже бу­ду­чи хво­рим, Ро­ман Мар’яно­вич від­гу­кнув­ся на ма­те­рі­ал, при­свя­че­ний май­бу­тньо­му Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків (див. ста­т­тю «Про «зміст» і «фор­му» Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків» у №219 від 21-22 листопада 2014 року). До­ля роз­по­ря­ди­ла­ся так, що ця не­ве­ли­чка за­мі­тка ста­ла йо­го остан­ньою по­явою у «Дні»...

Ро­ман Луб­ків­ський був на­ді­ле­ний про­ни­кли­вим ро­зу­мом й чи­стою ду­шею. Ось про­ро­чі дум­ки, на які на­ди­хну­ла йо­го Фо­то­ви­став­ка га­зе­та «День» — 2013: «Ме­ні зда­є­ться, що тут ми ма­є­мо щось біль­ше, ніж спо­гля­да­н­ня пев­них пей­за­жів, облич чи по­бу­то­вих по­дро­биць. Ми дій­сно ба­чи­мо при­кме­ти су­ча­сно­го ча­су, який ра­ні­ше десь хо­вав­ся від то­го, хто зні­мав. Ті­шу­ся, що цьо­го року пред­став­ле­ні ду­же гар­ні фо­то­гра­фії, до­те­пні, то­чні... Але за­раз ду­маю про ін­ше — про опти­ку за­галь­но­го ха­ра­кте­ру. Маю на ува­зі сло­ва Ла­ри­си Ів­ши­ної про те, що, оче­ви­дно, за­раз фор­му­є­ться та­кий про­цес, який ви­ма­гає ду­же ба­га­тьох зу­силь, але ці ка­дри вже про­чи­ту­ю­ться в окре­мих по­ді­ях, окре­мих епі­зо­дах, окре­мих на­стро­ях — то тра­гі­чних, то ве­се­лих, то пе­чаль­них, то роз­ва­жли­вих... Змі­ню­є­ться на­ша кра­ї­на, на­ше су­спіль­ство. На аре­ну, якщо го­во­ри­ти обра­зно, ви­хо­дять рі­зні ли­це­дії, але на цю аре­ну та­кож ви­хо­дить но­ва сила — мо­ло­дість, вмі­н­ня ба­чи­ти се­бе в кон­текс­ті сві­то­вої про­бле­ма­ти­ки, вмі­н­ня за­хи­сти­ти се­бе, свою на­ціо­наль­ну, люд­ську гі­дність...»

Р.М. Луб­ків­ський на­ро­див­ся на Тер­но­піль­щи­ні 10 сер­пня 1941 року. Пи­сьмен­ник був на­ро­дним де­пу­та­том пер­шо­го де­мо­кра­ти­чно­го скли­ка­н­ня Верховної Ради, та­кож у 1990-х пра­цю­вав по­слом Укра­ї­ни у Че­хії та Сло­вач­чи­ні, у 2006 — 2007 рр. — го­ло­вою На­ціо­наль­ної пре­мії ім. Т. Г. Шев­чен­ка, держ­слу­жбов­цем у Львів­ській обла­сній адмі­ні­стра­ції.

Ро­ман Луб­ків­ський — ав­тор чи­слен­них по­е­ти­чних збі­рок і про­зо­вих тво­рів. Се­ред них «Сер­пне­ве яблу­ко», «По­гляд ві­чно­сті», «Бал­кан­ський Хри­стос», «Ка­мін­не жни­во», «Зе­ле­не сер­це», «Сто і одна стро­фа». Він пе­ре­кла­дав із поль­ської тво­ри Юлі­у­ша Сло­ва­цько­го, з че­ської — Йо­зе­фа-Ва­цла­ва Фрі­ча, з бі­ло­ру­ської — Яна Ку­па­ли. Лі­те­ра­ту­ро­знав­ці ви­окрем­лю­ють у твор­чо­сті Р.М. Лубківського Шев­чен­ків­ську тематику. На­пи­сав цикл, при­свя­че­ний Ко­бза­ре­ві, «По­гляд ві­чно­сті» ( за це 1992 р. був удо­сто­є­ний На­ціо­наль­ної пре­мії іме­ні Шев­чен­ка).

Пре­зи­дент Укра­ї­ни Пе­тро По­ро­шен­ко на­пи­сав у сво­є­му Twitter:

«Пі­шов у Ві­чність Ро­ман Луб­ків­ський — по­ет, ди­пло­мат, лі­дер у ко­лі ін­те­ле­кту­а­лів. Укра­ї­на йо­го пам’ята­ти­ме»!

Про Ро­ма­на Мар’яно­ви­ча зга­ду­ють йо­го ко­ле­ги, дру­зі, ша­ну­валь­ни­ки та­лан­ту митця і лю­ди­ни з ви­со­кою гро­ма­дян­ською по­зи­ці­єю.

Ро­ман ЯЦІВ, про­ре­ктор з на­у­ко­вої ро­бо­ти Львів­ської на­ціо­наль­ної ака­де­мії ми­стецтв:

— Від­хід у Ві­чність Ро­ма­на Лубківського — не­по­прав­на втра­та для укра­їн­ської куль­ту­ри і дер­жав­но­го жи­т­тя в йо­го рі­зних про­я­вах. По­ет, пе­ре­кла­дач, до­слі­дник і пал­кий про­па­ган­дист яскра­вих на­ціо­наль­них фе­но­ме­нів у лі­те­ра­ту­рі, на­у­ці і ми­сте­цтві, ор­га­ні­за­тор ін­те­ле­кту­аль­но­го жи­т­тя, державний і гро­мад­ський ді­яч, він ор­га­ні­чно пе­ре­йняв на се­бе мі­сію про­від­ни­ка ду­ху від ве­ли­ких по­пе­ре­дни­ків — Мар­кі­я­на Ша­шке­ви­ча, Іва­на Фран­ка, Ва­си­ля Сте­фа­ни­ка, Бо­г­да­на Ле­пко­го, Бо­г­да­на-Іго­ря Ан­то­ни­ча, Свя­то­сла­ва Гор­дин­сько­го та ін. Ве­ру­ди­ції що­до твор­чих до­сві­дів у сві­то­вих куль­ту­рах йо­му не бу­ло рів­них! Луб­ків­ський одна­ко­во гли­бо­ко міг го­во­ри­ти про Па­во­ла Гве­здо­сла­ва і Ра­бін­дра­на­та Та­го­ра, Ва­цла­ва Фрі­ча і Юлі­у­ша Сло­ва­цько­го, він лег­ко до­лав ди­стан­ції між ча­са­ми Да­ни­ла Га­ли­цько­го і Михайла Гру­шев­сько­го, шу­ка­ю­чи від­по­від­ей на фун­да­мен­таль­ні пи­та­н­ня на­шої укра­їн­ської іден­ти­чно­сті у ви­мі­рі уні­вер­саль­них ду­хов­но-куль­тур­них цін­но­стей.

Ро­ман Мар’яно­вич лю­бив су­ча­сність, але не тер­пів усе­ре­дне­них куль­тур­них за­пи­тів. Він був жорс­тким в оцін­ці чи­слен­них при­кла­дів не­дбаль­ства або не­ві­гла­ства в пра­кти­ці дер­жав­но­го ке­рів­ни­цтва у сфе­рі куль­ту­ри та осві­ти. Осо­бли­во йо­му бо­лі­ло те, що вза­мін акту­а­лі­за­ції ве­ли­ких до­сві­дів укра­їн­ської куль­ту­ри ми­ну­ло­го в Укра­ї­ні ча­сті­ша­ють при­кла­ди де­на­ціо­на­лі­зо­ва­них роз­ваг у фор­мах рі­зних ма­со­вих фе­сти­ва­лів, в осно­ві яких не­має ні істо­ри­чно­го ко­рі­н­ня, ні ду­хов­но­сті. За­ли­шив по со­бі ве­ли­ку й рі­зно­ма­ні­тну на­у­ко­ву та лі­те­ра­тур­ну спад­щи­ну, по­зна­че­ну щи­рою при­стра­стю і не­бу­ден­ним та­лан­том. Близь­кі дру­зі й одно­дум­ці Ро­ма­на Лубківського зо­бов’яза­ні, на по­ша­ну­ва­н­ня йо­го сві­тлої пам’яті, вті­ли­ти за­ли­ше­ні ним пла­ни і на­ста­но­ви на вдо­ско­на­ле­н­ня на­ціо­наль­но­го бу­т­тя в су­ча­сній Укра­їн­ській дер­жа­ві.

Іван ДРАЧ, по­ет, пе­ре­кла­дач, кі­но­сце­на­рист, дра­ма­тург, Ге­рой Укра­ї­ни:

— Я зав­жди вва­жав Ро­ма­на Лубківського сво­їм дру­гом. Ми бу­ли зна­йо­мі ро­ків із 50! Знав йо­го ще мо­ло­день­ким то­нень­ким «сол­да­ти­ком». Ду­же при­хиль­но ста­вив­ся до пер­ших вір­шів Ро­ма­на, бо сам був та­ким «сол­да­том» і знав, як ба­га­то вар­тує по­чу­ти до­бре сло­во про свою твор­чість. Зго­дом ми ста­ли «ве­ли­ки­ми» і «гру­би­ми», опа­си­сти­ми дядь­ка­ми, але це ні­чо­го не зна­чи­ло — адже ми ли­ши­ли­ся у при­я­зних сто­сун­ках.

Востан­нє з Ро­ма­ном Луб­ків­ським ми ба­чи­ли­ся на Фо­ру­мі ви­дав­ців у Льво­ві. Як зав­жди, ми з ним то спе­ре­ча­ли­ся, то ми­ри­ли­ся... Си­ді­ли по­руч на обго­во­рен­ні но­вих ви­дань га­зе­ти «День» й слу­ха­ли про­мо­ву Ла­ри­си Ів­ши­ної. Пам’ятаю, він ду­же рвав­ся ви­сту­пи­ти, але, на жаль, це не бу­ло пе­ред­ба­че­но про­гра­мою. То бу­ла на­ша оста­н­ня зу­стріч... До цьо­го та­кож спіл­ку­ва­ли­ся влі­тку, те­ле­фо­ном — ко­ли по­мер наш спіль­ний зна­йо­мий, ви­да­тний укра­їн­ський ху­до­жник, ла­у­ре­ат Шев­чен­ків­ської пре­мії Єв­ген Бе­зні­ско.

Я знаю Ро­ма­на Лубківського як пре­кра­сно­го по­е­та, бли­ску­чо­го пе­ре­кла­да­ча. Якщо го­во­ри­ти, на­при­клад, про поль­ську лі­те­ра­ту­ру, то те, чо­го не встиг пе­ре­кла­сти Ма­ксим Риль­ський, а по­тім Дми­тро Пав­ли­чко, все те пе­ре­клав Ро­ман Луб­ків­ський. У ньо­го ви­йшло ду­же ба­га­то пе­ре­кла­дів поль­ської, че­ської, сло- ва­цької, серб­ської по­е­зії. Він був пре­кра­сним знав­цем слов’ян­ських лі­те­ра­тур. Сьо­го­дні са­ме пе­ре­див­ляв­ся йо­го книж­ку «Слов’ян­ська лі­ра» (ан­то­ло­гія пе­ре­кла­дів по­е­зій), яка ви­йшла ще 1983 року. Вже хо­ча б з огля­ду ли­ше на неї мо­жна зро­би­ти ви­сно­вок про те, яка мо­гу­тня по­стать не­що­дав­но пі­шла від нас.

Ро­ман Луб­ків­ський пра­цю­вав зав­від­ді­лом, а по­тім за­сту­пни­ком го­лов­но­го ре­да­кто­ра жур­на­лу «Жов­тень» (від 1990 р. — «Дзвін»). Ми то­ді ба­га­то кон­та­кту­ва­ли — я над­си­лав йо­му свої вір­ші. Ко­ли Укра­ї­на здо­бу­ла не­за­ле­жність, він став по­слом у Че­хо­сло­ва­цькій, а по­тім у Че­ській Ре­спу­блі­ці. Ба­га­то там зро­бив для про­па­ган­ди Укра­ї­ни та укра­їн­ської куль­ту­ри, лі­те­ра­ту­ри, зав­жди за­ймав­ся ли­ше кон­кре­тни­ми спра­ва­ми. По­тім пра­цю­вав на­чаль­ни­ком управ­лі­н­ня куль­ту­ри Львів­ської ОДА. Луб­ків­ський ду­же ба­га­то знав, зокре­ма ці­ка­вив­ся львів­ською та га­ли­цькою ста­ро­ви­ною. До йо­го дум­ки всі при­слу­ха­ли­ся. Мав чу­до­ву ко­ле­кцію ми­сте­цьких ро­біт. До­во­ди­лось ба­чи­ти її в ньо­го на да­чі в Ро­ки­тно­му, що пі­ді Льво­вом, де ми не раз зу­стрі­ча­ли­ся.

Це був мо­гу­тній чо­ло­вік, який зав­жди на­ма­гав­ся зро­би­ти все від ньо­го за­ле­жне. Остан­нім ча­сом тяж­ко хво­рів... Ма­буть, від­би­ва­ло­ся на йо­го ду­ші й те не зов­сім від­по­від­не мас­шта­бо­ві йо­го осо­би­сто­сті став­ле­н­ня, яко­го він за­зна­вав. Не­зва­жа­ю­чи на все це, він зав­жди яко­мо­га ча­сті­ше на­ма­гав­ся ви­хо­ди­ти на лю­ди.

Я ду­же ту­жу за цим чо­ло­ві­ком, який зро­бив ме­ні так ба­га­то до­бра. Ті­шу­ся, що у кра­щі ча­си Ро­ман Луб­ків­ський на­зи­вав ме­не сво­їм дру­гом...

Пе­тро КО­ЛО­ДІЙ, го­ло­ва Львів­ської обла­сної ради:

— Для ме­не це — не­по­прав­на втра­та. Вва­жаю Ро­ма­на Лубківського не ли­ше хо­ро­шою та по­зи­тив­ною лю­ди­ною, а й сво­їм дру­гом. Ми не­о­дно­ра­зо­во зу­стрі­ча­ли­ся з Ро­ма­ном Мар’яно­ви­чем у не­фор­маль­ній об­ста­нов­ці, ка­ву­ва­ли, го­во­ри­ли про сьо­го­де­н­ня...

Ця лю­ди­на ма­ла ба­га­то че­снот. Не мо­жу не зга­да­ти про над­зви­чай­но ва­жли­ву роль Ро­ма­на Лубківського у по­вер­нен­ні в Укра­ї­ну імен ви­да­тних укра­їн­ців — го­во­рю, зокре­ма, про ви­да­н­ня книж­ки, при­свя­че­ної ви­да­тно­му ху­до­жни­ку і ми­сте­цтво­знав­цю Свя­то­сла­ву Гор­дин­сько­му — «Сім сві­тів Свя­то­сла­ва Гор­дин­сько­го». Та­кож, зви­чай­но, вар­то зга­да­ти, що, зав­дя­ки актив­ній уча­сті Ро­ма­на Мар’яно­ви­ча, до­чки Свя­то­сла­ва Гор­дин­сько­го пе­ре­да­ли ар­хів ви­да­тно­го ху­до­жни­ка і ми­сте­цтво­знав­ця Львів­сько­му на­ціо­наль­но­му му­зею ім. Ан­дрея Ше­пти­цько­го, і це 25 па­кун­ків, в яких — ескі­зи до мо­ну­мен­таль­них роз­пи­сів та мо­за­їк, ри­сун­ки, ли­сти, чер­не­тки ста­тей, окре­мі ви­да­н­ня з вла­сної бі­блі­о­те­ки, про­зір­ки та фо­то­гра­фії, мо­ну­мен­таль­ний гра­фі­чний порт­рет Ми­тро­по­ли­та Ан­дрея Ше­пти­цько­го, ви­ко­на­ний Оле­ксою Но­ва­ків­ським...

Та­кож вар­то від­зна­чи­ти роль Ро­ма­на Лубківського у ство­рен­ні у Льво­ві Му­зею ви­зволь­ної бо­роть­би — Ро­ман Мар’яно­вич опі­ку­вав­ся цим пи­та­н­ня близь­ко двад­ця­ти (!) ро­ків, вхо­див до На­гля­до­вої ради май­бу­тньо­го му­зею, вва­жав, що ця уста­но­ва пра­цю­ва­ти­ме на спра­ве­дли­вість і прав­ди­вість, бо Укра­ї­на має зна­ти одну, а не ба­га­то рі­зних правд...

Маю по­да­ру­нок від Ро­ма­на Лубківського — збір­ку «Клю­чо­ві сло­ва», що цьо­го року ви­йшла у ви­дав­ни­цтві «Спо­лом». Це сло­во по­е­та-му­дре­ця про укра­їн­ську на­цію й Укра­ї­ну, які здо­ла­ють Ле­ві­а­фа­на!

«День» гли­бо­ко су­мує з при­во­ду втра­ти Р. Луб­ків­сько­гой ви­слов­лює щи­рі спів­чу­т­тя рі­дним та близь­ким.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.