«Роз­сла­бля­ти­ся за­ра­но»

«День» спіл­ку­вав­ся з ко­ли­шнім го­ло­вою лу­ган­ської мі­лі­ції про те, як пра­во­охо­рон­ці ре­гіо­ну зу­стрі­ли оку­па­цію, і про подаль­ший пе­ре­біг по­дій

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

Ана­то­лій НАУМЕНКО за­сту­пив на по­са­ду го­ло­ви УМВС Лу­ган­ської обла­сті на са­мо­му по­ча­тку вій­ни, на­сту­пно­го дня пі­сля пер­шої спро­би за­хо­пле­н­ня бу­дів­лі ці­єї уста­но­ви. Мі­сто бу­ло пра­кти­чно оку­по­ва­не, й упро­довж мі­ся­ця лу­ган­ську мі­лі­цію бу­ло ви­ве­де­но з мі­ста. Скла­дність си­ту­а­ції по­ля­га­ла і в то­му, що да­ле­ко не всі пра­во­охо­рон­ці зайня­ли па­трі­о­ти­чну по­зи­цію. Фа­кти­чно цю стру­кту­ру на Лу­ган­щи­ні до­ве­ло­ся ство­рю­ва­ти за­но­во.

На зга­да­ній по­са­ді «за­лі­зний дядь­ко То­ля», як йо­го ба­га­то хто на­зи­ває, про­був пів­то­ра року. «День» по­го­во­рив із ко­ли­шнім го­лов­ним мі­лі­ціо­не­ром Лу­ган­щи­ни про те, що до­ве­ло­ся за цей час пе­ре­не­сти ре­гіо­ну і мі­сце­вій мі­лі­ції, що про­я­ви­ла в лю­дях вій­на і що тре­ба зро­би­ти для то­го, аби з ре­фор­мою в мі­лі­ції ми не «ви­хлю­пну­ли ди­тя» сво­го на­пи­са­но­го кров’ю до­сві­ду .

«НЕ МО­ЖНА НЕ­ХТУ­ВА­ТИ ПРО­ФЕ­СІО­НА­ЛА­МИ ПІД ПРИ­ВО­ДОМ «СВІ­ЖОЇ КРО­ВІ»

— Ана­то­лію В’яче­сла­во­ви­чу, з чим пов’яза­на ва­ша від­став­ка з по­са­ди го­ло­ви МВС Лу­ган­ської обла­сті?

— Пів­то­ра року на по­са­ді та­ко­го ро­ду і за та­ких об­ста­вин — це ба­га­то на­віть для ме­не. Ме­не називають «за­лі­зним То­лі­ком», але й ме­тал втом­лю­є­ться. Це ро­та­ція. Ту­ди зай­дуть ін­ші лю­ди. Ті, хто пра­цю­ва­ли там, пі­дуть на ін­ші по­са­ди в МВС. Я ду­маю, що ця ро­та­ція бу­де сут­тє­вою по всій Укра­ї­ні. На но­сі — ре­фор­ма мі­лі­ції.

— Ваш від­став­ка, зокре­ма, пов’яза­на з ці­єю ре­фор­мою?

— Час­тко­во. Але в ме­не бу­де ін­ша по­са­да, про що ми го­во­ри­ли з мі­ні­стром. Ну і ду­маю, що, мо­жли­во, у ме­не вже й око за­ми­ли­ло­ся, то­му по­трі­бні но­ві лю­ди, но­ва кров, щоб во­ни по­ди­ви­ли­ся на стан ре­чей сві­жим по­гля­дом. Тим біль­ше в цих уже в ла­пках «мир­них» умо­вах. Якщо хтось ду­має, що там гро­ші ло­па­тою гре­буть, то не­хай пі­дуть ві­зьмуть ло­па­ту і спро­бу­ють греб­ти. Там, на схо­ді Укра­ї­ни, не гро­ші, а ді­а­ман­ти у ви­гля­ді, ви­ба­чте, со­ба­чих екс­кре­мен­тів. Мі­ністр за­про­сив ме­не на ко­ле­гію МВС, де бу­дуть обго­во­рю­ва­тись ре­фор­ми.

— На ва­шу дум­ку, ця ре­фор­ма біль­ше ко­сме­ти­чна, ніж су­тні­сна?

— Но­ве зав­жди спри­йма­є­ться скла­дно. Про­цес ре­фор­му­ва­н­ня МВС і кра­ї­ни в ці­ло­му на­зрів. Це тре­ба ро­би­ти, але по­спіх ду­же не­без­пе­чний. Мо­жна на­ла­ма­ти дров. Я, бу­ду­чи на­чаль­ни­ком ВБНОН, ча­сто бу­вав у Єв­ро­пі і мо­жу ска­за­ти, що по­ряд із ма­сою позитивних мо­мен­тів у їхній пра­во­охо­рон­ній си­сте­мі так са­мо є й не­до­лі­ки. Тре­ба пам’ята­ти, що мі­лі­ція Укра­ї­ни на­пи­са­ла свою істо­рію кров’ю ще до вій­ни. Ва­жли­во, пе­ре­йма­ю­чи за­хі­дний до­свід, не пе­ре­кре­сли­ти наш до­свід. Не мо­жна за­но­во йти в пер­ший клас, іна­кше ми так ні­чо­му й не на­вчи­мо­ся. Ва­жли­во з во­дою не ви­пле­сну­ти і ди­тя. Про но­ву ж си­сте­му вар­то по­го­во­ри­ти то­ді, ко­ли її бу­де за­пу­ще­но. То­ді ми по­ба­чи­мо всі ню­ан­си, які за­раз мо­жна тіль­ки те­о­ре­ти­чно при­пу­ска­ти.

— А вза­га­лі, чи мо­жна по­мі­ня­ти МВС без змін у са­мо­му су­спіль­стві і вла­ді?

— Мі­лі­ція — це від­обра­же­н­ня вла­ди і не мо­же бу­ти ін­шою. Змі­ни ма­ють бу­ти ком­пле­ксні, а не фра­гмен­тар­ні, все­ося­жні, а не ло­каль­ні, ви­бір­ко­ві. Для то­го, щоб ці ре­фор­ми за­пу­сти­ти, по­трі­бні ро­ки. А для то­го, щоб ці ре­фор­ми усто­я­ли­ся, по­трі­бні де­ся­ти­лі­т­тя. І за­лу­ча­ти до цих ре­форм тре­ба і ста­рих, ма­сти­тих фа­хів­ців. По­трі­бні про­фе­сіо­на­ли най­ви­що­го кла­су, і не­хту­ва­ти ни­ми під при­во­дом «сві­жої кро­ві» не мо­жна. Та­ких про­фе­сіо­на­лів я знаю ба­га­то. І не тре­ба дивитися на те, в якій по­лі­ти­чній си­лі ця лю­ди­на бу­ла. Якщо во­на не ско­ю­ва­ла зло­чи­нів і пе­ре­бу­ває в Укра­ї­ні, то гріх не ско­ри­ста­ти­ся її до­сві­дом. Іна­кше ми мо­же­мо по­бу­ду­ва­ти кон­стру­кцію, яка про­сто не за­пу­сти­ться. Та­ких лю­дей не мо­же бу­ти міль­йо­ни. Ви­ста­чить і кіль­кох де­ся­тків з гі­дною опла­тою. За­раз де­я­кі при­пу­ска­ю­ться по­мил­ки, ка­жу­чи, що ось во­ни по­лі­ція, а ре­шта мен­ти. Су­спіль­ство вже не бу­де тер­пі­ти ло­бо­тря­сів і не­гі­дни­ків. У но­ву по­лі­цію від­би­ра­ти­муть тіль­ки кращих. При цьо­му тре­ба по­сту­по­во по­збу­ти­ся зай­вих фун­кцій, яки­ми за­раз на­ді­ле­ні ор­га­ни МВС.

«ЗА­СЛУ­ГА ДО­БРО­ВОЛЬ­ЦІВ НЕОЦІНЕННА, А БУ­ЛИ Й ТА­КІ, ЯКІ ПРИ­ЙШЛИ НА ВІЙ­НУ ГРА­БУ­ВА­ТИ»

— Не що дав но в Ки є ві від був ся Марш Ге­ро­їв. Це бу­ла ве­ли­ка хо­да до­бро­воль­ців і по­лі­ти­чних сил, які ви­ма­га­ли звіль­не­н­ня пі­до­зрю­ва­них у зло­чи­нах вій­сько­вих. Але при цьо­му бу­ло оче­ви­дно, що мі­сто пе­ре­пов­не­не мі­лі­ці­єю та Нац­гвар­ді­єю. Кіль­кість остан­ніх бу­ла ве­ли­че­зною. Чи не­має за­раз не­без­пе­ки за роз­мо­ва­ми про ре­фор­ми в МВС пі­ти шля­хом по­си­ле­н­ня вну­трі­шніх військ, як це бу­ло за ча­сів Яну­ко­ви­ча?

— Ось при­клад. Три дні то­му ми з то­ва­ри­шем пи­ли чай в одно­му з ре­сто­ра­нів Ки­є­ва. За­клад не де­ше­вий. За одним зі сто­ли­ків си­ді­ли бій­ці з ві­до­мих ме­ні ба­таль­йо­нів. Не­го­ле­ні, розв’язні. Во­ни бу­ли на­під­пи­тку й по­ча­ли під­хо­ди­ти до сто­ли­ків — «за­пи­су­ва­ти» при­су­тніх в ар­мію. Зро­зумі­ло, що від­ві­ду­ва­чі ре­сто­ра­ну по­ча­ли роз’їжджа­ти­ся, щоб не по­тра­пи­ти в кон­флі­ктну си­ту­а­цію з агре­сив­ни­ми лю­дьми у ста­ні сп’яні­н­ня. Пі­ді­йшли й до ме­не, але швид­ко ре­ти­ру­ва­ли­ся. Як тре­ба чи­ни­ти з по­ді­бни­ми лю­дьми, які хи­зу­ю­ться ка­му­фля­жем і бу­кваль­но дис­кре­ди­ту­ють вій­сько­вих? Це сут­тє­ва проблема. Одра­зу під­кре­слю, що до­бро­воль­ці на цій вій­ні зро­би­ли ду­же ба­га­то і їхня за­слу­га неоціненна. Як­би не до­бро­воль­ці, то не­ві­до­мо, де б про­хо­ди­ла за­раз лі­нія роз­ме­жу­ва­н­ня. Але ра­зом із цим ту­ди йшли й лю­ди з не зов­сім бла­го­ро­дни­ми ці­ля­ми. Тре­ба ро­зу­мі­ти, що це вій­на, це зброя в ру­ках, це пев­на пе­ре­ва­га над ци­віль­ни­ми осо­ба­ми зав­дя­ки цій зброї. Я при­йшов на по­са­ду на­чаль­ни­ка обла­сно­го МВС 30 кві­тня 2014 року. Всі ці істо­рії з до­бро­воль­ця­ми від­бу­ва­ли­ся на мо­їх очах. Во­ни зро­би­ли як ба­га­то хо­ро­шо­го, так і ду­же ба­га­то не­га­тив­но­го. Сво­ї­ми зло­чи­на­ми де­я­кі пред­став­ни­ки то­го ж «Ай­да­ру» про­сто зі­гра­ли на ру­ку про­тив­ни­ку. То­му аб­со­лю­тно ло­гі­чним є ро­бо­та з при­тя­гне­н­ня та­ких еле­мен­тів до від­по­від­аль­но­сті. Але основ­на ма­са до­бро­воль­ців — це смі­ли­ві, вмо­ти­во­ва­ність та ефе­ктив­ні лю­ди. Все то­му, що хтось при­йшов во­ю­ва­ти, як, на­при­клад, «Аф­ган­ська со­тня», гру­па Іта­лій­ця, що за­ги­ну­ла, а хтось при­йшов на вій­ну гра­бу­ва­ти. Са­ме остан­ні й здій­сню­ва­ли на ме­не за­ма­хи.

— Ви вва­жа­є­те, що де­я­кі до­бро­воль­ці ви­ко­ри­сто­ву­ю­ться по­лі­ти­ка­ми?

— Якщо ти не зго­ден із вла­дою, то бо­рись за свою пра­во­ту за­кон­ни­ми ме­то­да­ми. Зно­ву ж та­ки це все індикатори здо­ров’я су­спіль­ства. Ме­ні зда­є­ться, що лю­ди до­сі не на­вчи­ли­ся ви­би­ра­ти. Ма­ло хто ці­ка­ви­ться біо­гра­фі­я­ми кан­ди­да­тів, і при цьо­му ба­га­то «клю­ють» на кра­си­ві га­сла і біл­бор­ди. Ми­сле­н­ня — це теж ро­бо­та. Не мо­жна лі­ну­ва­ти­ся ду­ма­ти. Іна­кше ва­ми обов’яз­ко­во ско­ри­ста­ю­ться кри­ку­ни і про­во­ка­то­ри. На жаль, на це ве­ду­ться й че­сні лю­ди. Ми вже про­хо­ди­ли етап ре­во­лю­ції. Час ду­ма­ти, час пра­цю­ва­ти, час бу­ду­ва­ти. Один по­лі­тик ме­ні роз­по­від­ав, як тре­ба чи­ни­ти з су­д­дя­ми, мов­ляв, усіх без роз­бо­ру «зни­щи­ти». Ні, це аб­сур­дно і про­ти­за­кон­но. І де ме­жа ці­єї ре­во­лю­цій­ної пра­во­сві­до­мо­сті? А зна­чить за­кон, як ка­зав Ша­ра­пов, вко­тре пом’яли, вже не за­кон, а обу­шок ви­хо­дить. І ще про до­бро­воль­ців. Не за­бу­вай­те, що не всі, хто б’є се­бе в гру­ди, дій­сно бу­ли уча­сни­ка­ми «ве­ли­ких битв». Ті, хто ре­аль­но во­ю­вав, не бу­дуть хи­зу­ва­ти­ся цим. Це вже осо­бли­ва пси­хо­ло­гія лю­ди­ни, яка знає ці­ну сло­ву і на­слід­ків вчин­ку. Ча­сто по­лі­ти­ки ви­ко­ри­сто­ву­ють са­ме тих, хто схиль­ний щось із се­бе уяв­ля­ти.

— Аб­со­лю­тна біль­шість бій­ців, з яки­ми ме­ні до­ве­ло­ся роз­мов­ля­ти в мирному мі­сті, не бу­ли одя­гне­ні на­віть у ка­му­фляж. За тим ви­ня­тком, ко­ли бо­єць при­їхав про­сто з фрон­ту.

— Ось я за­раз із ва­ми си­джу, але ви ж не ба­чи­те на ме­ні мун­ди­ра і ме­да­лей. По­руч із на­ми мо­же си­ді­ти зви­чай­ний бо­єць, який не раз був під «гра­да­ми». Уя­віть, що бу­де, якщо до ньо­го пі­ді­йде та­кий пер­со­наж, про яко­го я щой­но роз­по­вів, і по­чне йо­го «за­пи­су­ва­ти в ар­мію». Що­до «Ай­да­ру», до ре­чі, у нас за­ре­є­стро­ва­но по­над 100 зло­чи­нів, і я осо­би­сто по­пе­ре­джав Сер­гія Мель­ни­чу­ка, щоб він при­пи­нив по­ді­бну ді­яль­ність.

«БИ­ТВА ЗА ЛЮ­ДЕЙ ПО­ЧИ­НА­Є­ТЬСЯ НЕ З БРЯЗ­КА­Н­НЯ ЗБРО­ЄЮ, А З БО­РОТЬ­БИ ЗА ЇХНІ МІЗКИ»

— Тор­кну­ся те­ми, на якій ба­га­то спе­ку­лю­ють і якою до­рі­ка­ють вас. А са­ме те, що вас обра­ли «на­ро­дним на­чаль­ни­ком» мі­лі­ції «ЛНР» і вас Бо­ло­тов при­зна­чив на цю по­са­ду. Ви мо­же­те роз­ста­ви­ти за­раз усі кра­пки над «i» в цьо­му пи­тан­ні?

— Зна­є­те, ба­рон Мюнх­га­у­зен по се­ре­дах вів вій­ну з Ан­глі­єю, але Ан­глія про це ні­чо­го не зна­ла. Так са­мо і з цим «при­зна­че­н­ням». Хто та­кий Бо­ло­тов, щоб ме­не при­зна­ча­ти? Дру­гий мо­мент. Ко­ли я 2 трав­ня 2014 року зі­брав «Бер­кут», то во­ни ме­не одра­зу за­пи­та­ли, чи­єї вла­ди я є пред­став­ни­ком і хто ме­не при­зна­чав? Я від­по­вів, що є пред­став­ни­ком ки­їв­ської вла­ди і ме­не при­зна­чав мі­ністр вну­трі­шніх справ Укра­ї­ни. По­ло­ви­на пра­ців­ни­ків «Бер­ку­та» одра­зу вста­ла і пі­шла. По­тім я пі­шов до Бо­ло­то­ва. У ко­ри­до­рі ОДА сто­яв озві­рі­лий «опол­че­нець», який від­крив по­верх мо­єї го­ло­ви во­гонь з ав­то­ма­та і хо­тів, щоб я ліг на під­ло­гу. Якщо че­сно, я йо­му у від­по­відь по­ка­зав ду­лю і ска­зав, що він ду­рень. По­ди­вив­шись йо­му в очі під ба­ла­кла­вою, від­по­від­аю, що з Бо­ло­то­вим про зу­стріч до­мо­вив­ся. Він опу­стив очі і ска­зав: «Іди». Це бу­ла моя пер­ша пе­ре­мо­га над ни­ми. Бо­ло­тов зро­зу­мів, що ва­рі­ант «у при­сяд­ки» зі мною не прой­де, і ска­зав, щоб я пи­сав ра­порт на звіль­не­н­ня з по­са­ди на­чаль­ни­ка УМВС Лу­ган­ської обла­сті. Лю­ди, що від­бу­ли­ся, ні­ко­му не по­трі­бні. Бо­ло­то­ва я знав осо­би­сто, а з ба­тьком Ка­ря­кі­на на­віть пра­цю­ва­ли ра­зом. Я був опе­ром, а він діль­ни­чним. Ле­о­нід Ка­ря­кін то­ді був зов­сім ма­лень­ким, за­раз він го­ло­ва так зва­но­го пар­ла­мен­ту «ЛНР». То­му всі ці спе­ку­ля­ції від лу­ка­во­го. Я ні­ко­ли не був зра­дни­ком. Для ме­не це жит­тє­во ва­жли­во.

— З 6 на 7 кві­тня ми­ну­ло­го року бойовикам вда­ло­ся за­хо­пи­ти Лу­ган­ське обла­сне СБУ. А ось 29 кві­тня МВС не бу­ло зда­но по­при те, що штурм бу­дів­лі МВС був на­ба­га­то сер­йо­зні­ший. Це вже бу­ли не про­сто ба­бу­сі з ка­стру­ля­ми, а озбро­є­ні лю­ди. Як ви вва­жа­є­те, чи ре­аль­но бу­ло не зда­ти і СБУ на по­ча­тку кві­тня?

— Де­таль­но го­во­ри­ти про за­хо­пле­н­ня СБУ я не мо­жу, бо не був там при­су­тній. Бу­дів­лю МВС бу­ло за­хо­пле­но 18 трав­ня вже при ме­ні. До то­го мо­мен­ту мі­сто бу­ло пра­кти­чно за­хо­пле­не від СБУ та ОДА до про­ку­ра­ту­ри. Ко­ли з Лу­ган­ська вийшли хло­пці з Іва­но-Фран­ків­ська, то в мі­сті за­ли­ши­лись тіль­ки лу­ган­ська мі­лі­ція. То­го не­діль­но­го дня я ви­їхав до Сва­то­во­го. 500 ді­ду­сів і ба­бусь, за спи­на­ми яких сто­я­ли ав­то­ма­тни­ки, за­йшли в бу­дів­лю МВС, ви­ла­мав­ши во­ро­та. Біль­ше звід­ти на­па­дни­ки вже не ви­хо­ди­ли. Я за­ли­шив­ся в Сва­то­во­му. На всіх блок­по­стах се­па­ра­ти­стів бу­ло роз­мі­ще­но мої порт­ре­ти як чо­мусь ке­рів­ни­ка «Пра­во­го се­кто­ра» і да­но вка­зів­ку, що стрі­ля­ти в ме­не тре­ба без по­пе­ре­дже­н­ня. У під­сум­ку ча­сти­на мі­лі­ції пе­ре­йшла на бік бан­ди­тів, ча­сти­на про­сто звіль­ни­ла­ся. При­бли­зно тре­ти­на пра­во­охо­рон­ців Лу­ган­щи­ни за­ли­ши­ла­ся з на­ми. Де­я­кі, хто то­ді звіль­нив­ся, при­їжджа­ли по­тім до ме­не, щоб від­но­ви­ти­ся на слу­жбі, ко­ли вже все сти­хло. Я не прийняв жо­дно­го та­ко­го «пе­ре­вер­тня». Ко­ли бу­ло стра­шно, во­ни зми­ли­ся й жи­ли хто в Мо­скві, хто в Пі­те­рі, хто в Клай­пе­ді. Їм бу­ло стра­шно. І ме­ні бу­ло стра­шно. Так, усім бу­ло стра­шно, але ми ж не вте­кли від ви­ко­на­н­ня обов’яз­ків. Ми ж бо при­ся­гу скла­да­ли.

— Чи мо­жна бу­ло не ви­во­ди­ти з Лу­ган­ська мі­лі­цію?

— Си­ли мі­лі­ції не бу­ли ви­ве­де­ні. Від­бу­ва­лась ро­та­ція. То­ді тре­ба бу­ло ді­я­ти кар­ди­наль­но, але для цьо­го ма­ла бу­ти силь­на по­лі­ти­чна во­ля. Хо­ча на той мо­мент мі­лі­ція вже са­ма по­ча­ла за­сто­со­ву­ва­ти зброю, ко­ли, на­при­клад, роз­стрі­лю­ва­ли іва­но-фран­ків­ців на військ­ко­ма­ті в ра­йо­ні ав­то­вок­за­лу. Ми то­ді ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли всі мо­жли­ві спосо­би, щоб до­ста­ви­ти їм бо­є­при­па­си і про­до­воль­ство. По­вто­рю­ся, тре­ба бу­ло про­я­ви­ти по­лі­ти­чну во­лю, на­сам­пе­ред пар­ла­мен­ту. На той час бу­ла величезна де­мо­ра­лі­за­ція пра­во­охо­рон­них ор­га­нів. Це ва­жли­во бу­ло вра­ху­ва­ти. Ні­хто не го­во­рив із лю­дьми, не по­ясню­вав їм, не мо­ти­ву­вав. Ду­маю, що сто­ро­ною, яка роз­ви­ва­ла цей сце­на­рій, все це бу­ло вра­хо­ва­но, у них бу­ла ще низ­ка пла­нів. У нас же ні­яких стра­те­гій не бу­ло. Ме­ні то­ді ста­ло зро­зумі­ло, що си­ту­а­ція, яка роз­ви­ва­є­ться, при­йшла до нас ззов­ні. Там це пла­ну­ва­ли дав­но і пі­клу­ва­ли­ся про те, що бу­дуть го­во­ри­ти лю­дям. У нас же не бу­ло ні від­по­від­них філь­мів, ні те­ле­пе­ре­дач, ні кни­жок, ні га­зет, ні ра­діо. А ось у про­ти­ле­жної сто­ро­ни все це бу­ло, і лу­ган­ча­ни по­про­сту за­ков­ту­ва­ли цю на­жив­ку. Але як що то ді ми це втра ти ли, то обов’яз­ко­во все тре­ба ро­би­ти за­раз. Гір­кий до­свід у нас уже є. Ми не­що­дав­но вста­но­ви­ли да­тчи­ки і за­пу­сти­ли про­цес мов­ле­н­ня на оку­по­ва­ну те­ри­то­рію. Би­тва за лю­дей по­чи­на­є­ться не з бряз­ка­н­ня збро­єю, а з бо­роть­би за їхні мізки.

«МОСКАЛЬ — ЦЕ БРИЛА, ВИ Й УЯВИ­ТИ НЕ МО­ЖЕ­ТЕ, НА ЯКІ НЕ­БЕЗ­ПЕ­КИ ВІН НАРАЖАВСЯ»

— За­раз три­ває ре­жим ти­ші, який вже по­ча­ли на­зи­ва­ти пе­ре­мир’ям. Цей від­но­сний спо­кій у зо­ні АТО дій­сно має дов­го­стро­ко­ві під­ста­ви?

— Моя дум­ка, що ба­га­то бу­де за­ле­жа­ти від Си­рії. Якщо Асад у Си­рії пе­ре­мо­же, то вся ця ар­мія «мо­то­рол» і «мо­джа­хе­дів» мо­же по­вер­ну­ти­ся до нас. Роз­сла­бля­тись над­то ра­но. Не мо­жна при­би­ра­ти блок­по­сти. Тре­ба про­дов­жу­ва­ти на­ро­щу­ва­ти свою міць. Не за­бу­вай­мо, що зов­сім не­дав­но в По­па­сній бо­йо­ви­ки з ПТКР ви­стрі­ли­ли у пра­цю­ю­чий тра­ктор, вна­слі­док чо­го за­ги­ну­ли лю­ди. Це кри­хке пе­ре­мир’я. «Ко­за­чки» на тій те­ри­то­рії від­ве­де­ні вглиб, але не на­стіль­ки, щоб зав­тра не ма­ти мо­жли­во­сті зно­ву акти­ві­зу­ва­ти­ся.

— Ко­ли я при­їхав на Ли­си­чан­ський блок­пост у гру­дні ми­ну­ло­го року, то по­ба­чив там ба­га­то лу­ган­чан. Де­я­кі ме­ні го­во­ри­ли, що ду­же че­ка­ють ко­ман­ду на­сту­па­ти, бо в Лу­ган­ську у них за­ли­ши­ли­ся осе­лі і все май­но, а на віль­ній те­ри­то­рії у них ні­чо­го не­має. Ви­хо­дить ди­ле­ма — якщо не від­во­ю­є­мо оку­по­ва­ну те­ри­то­рію, то та­ким чи­ном за­ли­ша­є­мо сво­їх же бій­ців без їхньо­го май­на. З ін­шо­го бо­ку, у нас пе­ре­мир’я. А тре­тє, чи ро­бить щось дер­жа­ва для то­го, щоб ада­пту­ва­ти мі­лі­цію, яка ви­їха­ла з Лу­ган­ська? Чи існу­ють якісь про­гра­ми з на­да­н­ня їм житла, на­при­клад?

— Як­би йшло­ся про те, що ми во­ю­є­мо з бо­йо­ви­ка­ми, то у нас до­ста­тньо сил, аби ро­зі­гна­ти їх упро­довж ти­жня. Але за ци­ми бо­йо­ви­ка­ми сто­їть по­ту­жна ар­мія, яка є одні­єю з най­силь­ні­ших у сві­ті. І це тре­ба ро­зу­мі­ти. Ін­шо­го пла­ну як Мін­ські уго­ди за­раз про­сто не існує, хо­ча, мо­жли­во, це і при­мус до «лю­бо­ві». Зброй­ні си­ли у нас вже ста­ли зов­сім ін­ши­ми. Це я мо­жу ска­за­ти зі сво­го при­кла­ду. У ме­не один із най­силь­ні­ших спе­цпі­дроз­ді­лів в Укра­ї­ні — лу­ган­ський спе­цназ, що вміє пра­цю­ва­ти під ку­ля­ми, які ле­тять на 20 см над го­ло­вою. Але про­грам що­до на­да­н­ня житла для мі­лі­ції не­має. Я ви­сту­паю якраз за те, щоб для тих, хто не зра­див Ба­тьків­щи­ну і за­ли­шив­ся від­да­ний при­ся­зі, був про­ду­ма­ний за­кон що­до за­без­пе­че­н­ня їх жи­тлом. Во­ни втра­ти­ли все. Не­хай це бу­де про­гра­ма, роз­ра­хо­ва­на на 5— 10 ро­ків, але та­кі пра­ців­ни­ки бу­дуть ро­зу­мі­ти, що ра­но чи пі­зно у них бу­дуть свої квар­ти­ри. Іна­кше ми фор­му­є­мо в лю­дях ве­ли­че­зне роз­ча­ру­ва­н­ня від по­не­ві­рянь і від­чу­т­тя без­пер­спе­ктив­но­сті.

При­чо­му це сто­су­є­ться не тіль­ки мі­лі­ції, але й СБУ, і про­ку­ра­ту­ри, і всіх, хто за­хи­щає те­ри­то­рі­аль­ну ці­лі­сність кра­ї­ни. Для цьо­го тре­ба при­йма­ти від­по­від­ний за­кон. При цьо­му ми ро­би­мо по­мил­ку, да­ю­чи ста­тус уча­сни­ка бо­йо­вих дій усім, хто слу­жив у зо­ні АТО. Ви­хо­дить, що уча­сник АТО ав­то­ма­ти­чно стає уча­сни­ком бо­йо­вих дій. Ви­хо­дить, що й той, хто про­сто про­був у шта­бі, і той, хто мав бо­йо­вий кон­такт, отри­му­ють рів­ні піль­ги. Так бу­де до не­скін­чен­но­сті, і бю­джет цьо­го про­сто не по­тя­гне. Я знаю, що в Хар­ко­ві і Ки­є­ві про­цес ви­ді­ле­н­ня зем­лі зу­пи­нив­ся. Є лю­ди, які по­тра­пля­ли під об­стріл, хто пра­цю­вав у «сі­рій зо­ні», хто сто­яв на блок­по­стах у без­по­се­ре­дній близь­ко­сті до бо­йо­вих дій. За­кон всьо­го цьо­го не вра­хо­вує. Чим біль­ше у нас бу­де уча­сни­ків бо­йо­вих дій, тим мен­ше шан­сів, що бій­ці всі ці піль­ги і зем­лю отри­ма­ють. Тре­ба ди­фе­рен­ці­ю­ва­ти ко­жно­го по спра­ве­дли­во­сті.

— Чи під­три­му­є­те ви кон­та­кти з ко­ли­шні­ми ко­ле­га­ми, які пі­шли слу­жи­ти «ЛНР»?

— Я не під­три­мую. Спів­ро­бі­тни­ки мої остан­нім ча­сом теж не під­три­му­ють. За­над­то ба­га­то образ і пре­тен­зій. Ра­ні­ше жи­ли ра­зом, і все бу­ло до­бре. Те­пер це не­мо­жли­во, оскіль­ки ко­жно­му є, що при­га­да­ти і що не­мо­жли­во про­ба­чи­ти. Має прой­ти час, який за­лі­кує ра­ни і роз­ста­вить кра­пки над «i». Ви зна­є­те, вій­на ба­га­то про­я­ви­ла. На жаль, бу­дья­ка вій­на ви­но­сить ба­га­то пі­ни на по­верх­ню. Я по­ба­чив справ­жнє облич­чя вій­ни. Зро­зу­мів, що та­ке мо­то­ро­шний страх. По­ба­чив справ­жні від­но­си­ни ге­не­ра­лів і під­ле­глих. По­ба­чив са­мо­дур­ство вій­сько­вих, яких на­ді­ле­но пов­но­ва­же­н­ня­ми. По­ба­чив лю­дей, які пу­ска­ли сли­ну в не­без­пе­ці, і ба­чив ма­лень­ких ху­дих чо­ло­ві­чків, які вну­трі­шньо ви­яви­ли­ся ста­ле­ви­ми гли­ба­ми. Зокре­ма по­ба­чив му­жність ге­не­ра­лів і офі­це­рів. З ба­га­тьма з них у ме­не скла­ли­ся осо­би­сті то­ва­ри­ські сто­сун­ки. Вдячний ба­га­тьом ке­рів­ни­кам се­кто­ра «А» за ро­зум і ро­зу­мі­н­ня. Їхні прі­зви­ща по­ки що на­зи­ва­ти ра­но. Мо­жу на­ве­сти при­клад то­го, як ме­не вря­ту­ва­ли хло­пці з «Аф­ган­ської со­тні». Це тра­пи­ло­ся на Ве­се­лій го­рі під Ща­стям. Ра­пто­во во­ни ме­не по­ва­ли­ли і по­тя­гли в укри­т­тя. Я обу­ре­ний — ви що, зду­рі­ли? Я — ге­не­рал! За якийсь час во­ни ме­ні по­ка­за­ли мі­сце­вість, де я сто­яв. Ка­жуть: ди­вись, ге­не­ра­ле. Вся зем­ля бу­ла по­сі­че­на «гра­да­ми». Річ у тім, що ці хло­пці тіль­ки зда­ле­ку по­чу­ють ха­ра­ктер­ний шум, мит­тє­во мен­таль­но ре­а­гу­ють, бо то­чно зна­ють, що ось за­раз при­ле­тить.

— Вам за ці пів­то­ра року до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти з трьо­ма го­ло­ва­ми адмі­ні­стра­цій Лу­ган­ської обла­сті — Іри­ною Ве­ри­гі­ною, Ген­на­ді­єм Мо­ска­лем і Ге­ор­гі­єм Ту­кою. Які у вас за­ли­ши­ли­ся від них вра­же­н­ня?

— Як­би це був мир­ний час, то ду­маю, що я не став би ко­мен­ту­ва­ти це за­пи­та­н­ня. Все-та­ки це ке­рів­ни­ки обла­сті. Але про­йшов­ши пів­то­ра­рі­чний «курс бій­ця», за який фа­кти­чно від­ро­див лу­ган­ську мі­лі­цію з ну­ля, я маю на це пра­во. Іри­на Ве­ри­гі­на — лю­ди­на щи­ра, яка до­бре знає гу­ма­ні­тар­ний на­прям. Во­на му­жня, де­ко­ли їзди­ла на пе­ре­до­ву, але у неї ду­же ма­ло управ­лін­сько­го до­сві­ду. Й у неї не бу­ло ко­ман­ди.

Ген­на­дій Москаль — це брила. Ви й уяви­ти со­бі не мо­же­те, яким не­без­пе­кам він під­да­вав­ся. Все, що зро­бле­но за остан­ній час на Лу­ган­щи­ні, — зро­бле­но Мо­ска­лем. Не бу­ло Адмі­ні­стра­ції, не пра­цю­ва­ли ін­сти­ту­ти вла­ди за ви­ня­тком пра­во­охо­рон­них ор­га­нів, не бу­ло на­віть бан­ків. Москаль пі­ді­брав ко­ман­ду, ство­рив її, фа­кти­чно він за­пу­стив ме­ха­нізм ро­бо­ти Лу­ган­щи­ни. У ньо­го ве­ли­кий ав­то­ри­тет се­ред мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня. Роз­по­вім один епі­зод. При­їжджає на Лу­ган­щи­ну Юрій Лу­цен­ко. Москаль ка­же: «По­ї­де­мо, Юрію, ту­ди-то. Я то­бі де­що по­ка­жу». Про­шу Мо­ска­ля: «Ген­на­дію Ген­на­ді­йо­ви­чу, я вже здо­га­ду­юсь, ку­ди ви по­їде­те, не тре­ба, там не­без­пе­чно». Від­по­відь ме­ні: «Ти мов­чи». То­ді я бе­ру 60 лю­дей і ми їде­мо в са­ме пе­кло на пев­ній відстані від Мо­ска­ля. Спо­ча­тку по­хо­ди­ли по одно­му се­ли­щу, від­ве­зли гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу, а по­тім Москаль ка­же — їдьмо да­лі, за пост «Аф­ган­ської со­тні». Я зно­ву зу­пи­няю йо­го, бо там вже се­пар­ська те­ри­то­рія. Москаль ігно­рує мої за­сте­ре­же­н­ня, і ми їде­мо да­лі. Під’їжджа­є­мо до се­пар­сько­го по­ста. Москаль ме­ні: «Ти що бо­ї­шся?» Я ви­су­ваю впе­ред спе­цназ. Се­па­рів на блок­по­сту бу­ло шість осіб, і всі во­ни, по­ба­чив­ши нас, роз­бі­гли­ся. Під’їха­ли «ай­да­рів­ці» й «Аф­ган­ська со­тня» і про­сять, щоб ми їха­ли звід­си. Але що я мо­жу ска­за­ти Мо­ска­ле­ві? За­хо­джу втом­ле­ний у ма­га­зин, а спе­цназ за­ліг по­ряд. При­сів. І ра­птом за­хо­дить у ма­га­зин ба­бу­ся, пи­тає, хто я та­кий. Від­по­від­аю: «На­чаль­ник Лу­ган­ської мі­лі­ції». Во­на: «Ой, на­ші «еле­не­рів­ські». Ка­жу: «Баб­цю, по­ди­ви­ся на шев­рон — укра­їн­ська мі­лі­ція». Во­на пе­ре­хре­сти­ла­ся і вте­кла. Ви­їха­ли ми хви­лин за 40. Й одра­зу ж те мі­сце бан­ди­ти на­кри­ли мі­на­ми. Так, з Ген­на­ді­єм Ген­на­ді­йо­ви­чем пра­цю­ва­ти не­про­сто і во­дно­час лег­ко, бо є вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня. Упев­не­ний, що лу­ган­ча­ни ма­ють бу­ти йо­му вдя­чні за те, що він зро­бив, за те, що за­гли­блю­вав­ся у ко­жну де­таль і йшов на ве­ли­че­зний ри­зик.

Що­до Ге­ор­гія Ту­ки мо­жу ска­за­ти, що він лю­ди­на но­ва. По­ки за цей ко­ро­ткий час йо­го ді­яль­но­сті я не мо­жу да­ва­ти оці­нок. Але ми з ним ми­сли­мо по-рі­зно­му. Це не озна­чає, що він по­га­ний. Про­сто у нас із ним рі­зні під­хо­ди до розв’яза­н­ня зав­дань, не­зва­жа­ю­чи на спіль­ність ці­лей. Ге­ор­гій Бо­ри­со­вич у дер­жав­но­му управ­лін­ні по­ки не­до­свід­че­ний. Але з ча­сом, ду­маю, все ста­не на свої мі­сця, тим біль­ше що управ­лін­ський ме­ха­нізм за­пу­ще­ний по­пе­ре­дни­ком.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.