Гой­да­ю­чись на... ве­сел­ці

Вра­же­н­ня про мо­ло­ді­жну фріндж-про­гра­му Ам­стер­дам­сько­го те­а­траль­но­го фе­сти­ва­лю

Den (Ukrainian) - - Культура -

До пред­став­ле­них ви­став основ­ної про­гра­ми Ам­стер­дам­сько­го те­а­траль­но­го фе­сти­ва­лю у стат­ті «По­пла­вок та­лан­ту» («День» № 186, 13 жов­тня ц. р.) не­об­хі­дно до­да­ти пси­хо­ме­трію мо­ло­ді­жних ви­став фріндж-про­гра­ми. До­сить скла­дно го­во­ри­ти про всі 74 ви­ста­ви, але якщо на­віть сім із них спри­йма­ю­ться як жест по­ря­тун­ку ко­ха­н­ня, то мо­жна го­во­ри­ти про лей­тмо­тив, що ні­би за­вис на одній но­ті...

Ви­ста­ва «Sex» («Секс») те­а­траль­но­го гур­ту Blush («Рум’янець») від­бу­ла­ся в ні­чно­му клу­бі. Під чор­ним по­кри­т­тям під­ло­ги спо­ча­тку щось пов­зає, а зго­дом по­ста­ють па­гор­би. Тка­ни­на по­чи­нає нер­во­во сми­ка­ти­ся, і пе­ред гля­да­ча­ми по­ста­ють струн­кі жін­ки на ви­со­ких під­бо­рах. Пру­жний та­нок спи­ною пе­ре­хо­дить у жорс­ткий брейк, хи­мер­на му­зи­чна ім­про­ві­за­ція на­бу­ває різ­ко­сті тріп-хо­пу, і вже в цьо­му му­зи­чно­му пси­хо­по­лі ми ба­чи­мо атле­ти­чних юна­ків, які по­збу­ва­ю­ться взу­т­тя, одя­гу, жі­но­чих при­крас, яскра­вий грим схо­дить ра­зом із по­том... Подаль­ший та­нок на­во­дить на від­чу­т­тя про­жи­ва­н­ня ті­лом да­да­їсти­чної не­пе­ре­дба­чу­ва­но­сті, фу­ту­ри­сти­чної ме­ха­ні­чно­сті, гео­ме­три­чно­сті кон­стру­кти­ві­зму та пси­хо­ана­лі­ти­чно­сті сюр­ре­а­лі­зму. Жі­но­чність цих си­ла­чів, оба­чли­ва слаб­кість, по­шу­ки над­ста­те­вої жи­во­тре­пе­тно­сті про­го­ло­шу­ють епо­ху емо­цій­но­го ва­ку­у­му. У фі­на­лі стом­ле­ні хло­пці дов­го ви­ти­ра­ю­ться ру­шни­ка­ми, і не­мов­би з-під шкі­ри чу­ти ше­піт і во­ла­н­ня: «По­ко­хай ме­не!»

В Ам­стер­да­мі до­сить гу­сто ма­йо­рять ве­сел­ко­ві пра­по­ри гей-спіль­но­ти. Ко­жен, хто по­тра­пляє до Пе­ру, не­о­дмін­но за­пи­тує: чо­му по всій кра­ї­ні так ба­га­то цих пра­по­рів. Ви­яв­ля­є­ться, це ста­ро­дав­ній се­ми­ко­лор пле­ме­ні майя, які ко­лись бу­ли до­мі­нан­тним на­ро­дом і своєю куль­тур­ною міц­цю аси­мі­лю­ва­ли ко­ло­ні­за­то­рів.

Шля­хи куль­тур не­зба­гнен­ні. Однак, без­пе­ре­чно, пи­та­н­ня ста­ті, іна­кшо­сті, тер­пи­мо­сті на­бу­ва­ють яко­їсь но­вої гли­би­ни. Як це во­ди­ться в ми­сте­цтві, аван­гар­дист­ські те­чії до­сить швид­ко ста­ють ака­де­мі­чни­ми. Так, на­при­клад, ро­ків п’ятнад­цять то­му озна­кою сце­ні­чної смі­ли­во­сті бу­ла го­ла жін­ка у ви­ста­ві кла­си­чно­го ре­пер­ту­а­ру, а не­що­дав­но по­ча­ли роз­дя­га­ти чо­ло­ві­ків. Ду­же рід­ко ого­ле­ність на­справ­ді ви­яв­ля єть ся ви прав да ним сце ніч ним при­йо­мом, але як та­ка у ми­сте­цьких пі­зна­ва­н­нях, ка­жуть знав­ці істо­рії ми­сте­цтва, як і ве­ли­кий вро­жай гри­бів, ві­щує вій­ну...

Пер­фо­манс сту­дії «Wild Vlees» («Ди­ке м’ясо») Ка­є­та­на Ура­ні­ча і Та­ма­ра Блу­ма «Body On» («Ті­ло») по­ка­зу­ва­ли в те­а­трі, роз­та­шо­ва­но­му в трю­мі ко­ра­бля, який уже від­пла­вав своє...

Двоє мо­ло­дих зов­сім го­лих хло­пців див­ля­ться повз гля­да­чів, до­ки ті за­йма­ють свої мі­сця. Сві­тло при­га­сає, і во­ни ля­га­ють на під­ло­гу, ті­ла­ми ство­рю­ю­чи знак інь-янь, за­си­на­ють. Сон стає жа­хі­т­тям хо­ті. Імі­ту­ю­чи ру­ха­ми ста­те­вий акт, во­ни при­ли­па­ють до ко­лон бал­ко­ну, стін, дра­би­ни. Цей нев­пин­ний та­нок при­стра­сті три­ває пів­го­ди­ни. Аж око пе­ре­стає спри­йма­ти ча­сти­ни ті­ла. Щось ма­я­чить, мо­то­ро­шне, по­твор­не... По­тім во­ни знов ля­га­ють, і сон за­кін­чу­є­ться. Про­ки­да­ю­чись, во­ни не­на­ро­ком тор­ка­ю­ться, по­тім тя­гну­ться один до одно­го і вре­шті зли­ва­ю­ться в одне ці­ле...

Да­лі жо­дних се­ксу­аль­них ру­хів. Не роз’єд­ну­ю­чись, во­ни під му­зи­ку скуль­птур Родена (во­на на­справ­ді лу­нає в ти­ші ви­ста­ви) про­тан­цьо­ву­ють ан­ти­чну но­сталь­гію акту­аль­ної кар­ти­ни сві­ту.

У цій ви­ста­ві не­має ні­чо­го про одно­ста­те­ве ко­ха­н­ня. Ті­ло має пра­во хо­ті­ти сво­го, і кра­са йо­го ви­ро­стає в по­ро­зу­мін­ні з від­кри­ті­стю ду­ші, у ви­со­ті ду­хов­ної ан­дро­гін­но­сті.

Ви­ста­ва «Dorian Gray» («До­рі­ан Грей») Ді­лан Юр­да­кул і Ка­міл­ли Мой­рер за мо­ти­ва­ми ро­ма­ну О. Уайль­да опо­від­ає про лю­бов­ний три­ку­тник дів­чи­ни-ху­до­жни­ці, ко­тра взя­ла со­бі це ім’я. Во­на ма­лює ав­то­порт­ре­ти в го­стрих то­чках сто­сун­ків із ним — та­ким осві­че­ним, ро­зум­ним, му­жнім та без­жаль­ним ми­сте­цтво­знав­цем, і са­мою со­бою — та­кою ні­жною, від­кри­тою, без­по­ра­дно-до­брою. В апе­ля­ці­ях до сво­го осо­би­сто­го, се­кре­тно­го До­рі­ан втра­чає всю свою не­при­ва­бли­вість, ру­ки, пен­злі, фар­би не слу­ха­ють ро­зу­му, во­ни на­по­ле­гли­во зо­бра­жу­ють образ прав­ди­вий і брид­кий.

По­збав­ле­ний цен­тру тя­жі­н­ня три­ку­тник пе­ре­тво­рю­є­ться на ко­ло від­чу­же­н­ня, на то­чку хо­лі­зму, тоб­то усві­дом­ле­н­ня прі­о­ри­те­ту ці­ло­го сто­сов­но йо­го ча­стин. За Ари­сто­те­лем, ці­ле ва­жить біль­ше, аніж су­ма йо­го ча­стин.

«I Am an Opera» («Я — опе­ра») — мо­но­спе­ктакль пре­кра­сно­го дра­ма­ти­чно­го ба­ри­то­на Джо­зе­фа Ке­кле­ра. Ймо­вір­но, в цьо­го хло­пця яскра­ве май­бу­тнє. Упро­довж ви­ста­ви він бли­ску­че ви­ко­нує найвідоміші пар­тії з кла­си­чно­го опер­но­го ре­пер­ту­а­ру Еска­міль­йо, Ка­ва­ра­дос­сі. Ін­три­га по­ля­гає в то­му, що за­жи­рі­лі дядь­ки (актор бли­ску­че їх па­ро­ді­ює) не про­сто не да­ють до­ро­ги мо­ло­до­му та­лан­то­ві, во­ни ствер­джу­ють якісь не­зро­зумі­лі ка­но­ни ви­ко­на­н­ня.

Юнак співає, сто­я­чи на го­ло­ві, ро­бить куль­бі­ти, чу­до­во тан­цює, до­ско­на­ло во­ло­діє го­ло­сом і ті­лом. Ін­ко­ли йо­му зда­є­ться, що де­я­кі ав­то­ри­те­тні ко­ле­ги обох ста­тей про­по­ну­ють йо­му шлях до кар’єри че­рез м’яке ліж­ко. Він, мо­же, і при­став би на це, як­би йшло­ся про ко­ха­н­ня, але що­до про­фе­сії йо­го по­зи­ція твер­да — та­лант має бу­ти ви­зна­ним перш за все. Та­лант не має пе­ре­шкод, він силь­ні­ший за всі ви­про­бу­ва­н­ня до­лі. Фі­наль­ну арію без слів він співає го­лим бі­ля бі­ло­го ро­я­лю... І це не де­мон­стра­ція ко­зир­них осо­бли­во­стей юна­цтва, рад­ше — картина рай­ської при­ро­дно­сті під вла­сний аком­па­не­мент.

Скла­дно опи­са­ти всі по­ба­че­ні ви­ста­ви. Але є від­чу­т­тя за­лу­че­но­сті сьо­го­дні­шньо­го те­а­тру до все­ко­смі­чної пов­но­ти. Та­ке зо­ло­те пе­ре­ве­сло рі­зно­ми­сле­н­ня, та­ку жа­гу са­мо­усві­дом­ле­н­ня, та­ке за­галь­но­люд­ське та не­по­втор­но осо­би­сті­сне ре­транс­лює він із ко­жної сво­єї сце­ни всьо­му сві­то­ві...

Пе­ре­ли­ви барв ве­сел­ки. Від­су­тність чор­но­го ко­льо­ру. Гой­дал­ка жи­т­тя. Про це ду­ма­ло­ся в ми­сте­цько­му про­сто­рі цьо­го­рі­чно­го те­а­траль­но­го Ам­стер­дам­сько­го те­а­траль­но­го фе­сти­ва­лю.

Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.