За­о­ке­ан­ські во­лон­те­ри

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Як у Бал­ти­мо­рі зби­ра­ють гро­ші для укра­їн­ських во­ї­нів

Зпер­ших днів Єв­ро­май­да ну він ни чан ка за по ход жен ням, а ни ні аме ри кан ка Ва лен ти - на Стельмах за­йма­є­ться збо ром кош тів для до по - мо ги ук ра їнсь ким війсь ко - вим у зо­ні АТО. Жін­ка ра­зом з ро ди ною ви їха ла із Укра ї - ни ще 19 ро ків то му. Ни ні меш кає в міс ті Бал ти мо рі, США. Але що­лі­та при­їздить на рі­дну Ям­піль­щи­ну, що­би про­від­а­ти свою ма­тір, яка не хо че ви їж д жа ти з Укра ї ни. При зу­стрі­чі тьо­тя Ва­ля (а я са­ме так її на­зи­ваю) роз­по­ві­ла ме­ні, як за оке­а­ном зби­ра­ють гро ші для ук ра їнсь ких во я ків, і ко му до ві ря ють аме­ри­кан­ські укра­їн­ці.

« Якщо ми жи ве мо да ле - ко від Укра­ї­ни, то це не озна­чає, що ми за бу ли про свою Бать ків щи ну, — ка же Ва - лен­ти­на Стельмах. — На­віть там, за оке­а­ном, ми від чу­ва­є­мо страх і біль за те, що від­бу­ва­є­ться на рі­дній зем­лі. На вій­ні за­ги­нув друг мо­го си­на, ма­ти за­ги­бло­го — моя близь­ка по­дру­га, але за­раз я не на­ва жу ю ся на віть по ди ви ти ся їй в очі. Не мо жу пі ді бра ти слів. Про та кі втра ти мо же роз по віс ти вам кож на ук ра - їнсь ка ро ди на з Бал ти мо ра, бо ми там, але на ші рід ні, близь кі, дру зі за ли ши ли ся тут, в Укра­ї­ні. Не під­три­му­ва ти, не спів пе ре жи ва ти не мо­жна, це не по-люд­ськи».

За­га­лом у Бал­ти­мо­рі ме­шкає що­най­мен­ше де­сять ти­сяч укра­їн­ців. Цер­кву свя­то­го Ар­хан­ге­ла Ми­ха­ї­ла, до якої хо­дить ро­ди­на Стель­ма­хів, від­ві­ду­ють май­же дві ти­ся­чі з них. Що­ра­зу пі­сля не­діль­ної слу­жби ро­ди­ни жер­тву­ють хто скіль­ки мо­же на підтримку укра­їн­ської ар­мії. Скіль­ки вже на­ді­сла­ли ко­штів, ні­хто й не мо­же то­чно ска­за­ти. Ли­ше цьо­го ра­зу Ва­лен­ти­на Стельмах при­ве­зла із со­бою 15 ти­сяч до­ла­рів, що їх зі­бра­ли па­ра­фі­я­ни цер­кви.

« Впер ше ми по ча ли зби - ра­ти гро­ші ще в гру­дні 2013 року, ко­ли роз­по­чав­ся Єв­ро­май­дан. То був важ­кий пе­рі­од, — зга­дує моя спів­ро­змов­ни­ця. — Ми всі як один що­дня пі сля ро бо ти си ді ли пе - ред те­ле­ві­зо­ром і сте­жи­ли за по­ді­я­ми в Укра­ї­ні. Ко­ли нас тав кри ва вий лю тий, я ні спа ти, ні їс ти не мог ла, об - лич чя по би тих ді тей ( а там бу­ли й зов­сім юні — ді­ти ж!) весь час сто­я­ли пе­ред очи­ма, і хо­ті­ло­ся при­ле­ті­ти в Укра­ї­ну, за хис ти ти, до по мог ти, під­три­ма­ти.

Ко­ли все це пе­кло за­вер­ши­ло­ся, ми ма­ли на­дію, що Укра­ї­на від­ро­ди­ться, змі­цніє, але ж не су­ди­ло­ся. Вій­на на схо­ді по­кли­ка­ла во­ю­ва­ти ро­ве­сни­ків мо­го си­на. І я, як ко­жна ма­ти, по­ча­ла агі­ту­ва­ти сво­їх ко­ле­жа­нок зби­ра­ти гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу. Пе­ре­си­ла­ли бі­ли­зну, шкар­пе­тки, ка­му­фляж. І ду­же при­кро, що ба­га­то чо­го не ді­йшло до адре­са­тів. Це роз­ча­ро­ву­ва­ло, на­віть зли­ло. Але з ча­сом ми на­ла­го­ди­ли зв’яз­ки між на­шою цер­вою та цер­ква­ми в Укра­ї­ні. По­ча­ли спів­пра­цю­ва­ти з вій­сько­ви­ми ка­пе­ла­на­ми із Льво­ва, Іва­но-Фран­ків­ська та Чер­нів­ців. То­ді ро­бо­та за­ки­пі­ла».

Се­ред то­го, що зі­бра­ли па­ра­фі­я­ни цер­кви свя­то­го Ар­хан­ге­ла Ми­ха­ї­ла в Бал­ти­мо­рі, бу­ли ти­ся­чі ком­пле­ктів су­ча­сно­го одя­гу стан­дар­ту НАТО, су­ча­сні кро­во­спин­ні пре­па­ра­ти, обла­дна­н­ня для ре­а­ні­мо­бі­лів, які пра­цю­ють у зо­ні АТО і ба­га­то-ба­га­то ін­шо­го.

«За­раз ми ті­сно спів­пра­цю­є­мо з ві­до­мим в Укра­ї­ні ка­пе­ла­ном отцем Ва­си­лем Га­син­цем. Цьо­го ра­зу ве­зу від ньо­го до Аме­ри­ки по­дя­ку, — хва­ли­ться Ва­лен­ти­на Стельмах. — Ва­силь Га си нець — свя та лю ди на! Він — ба­тько трьох ді­тей, не­втом­ний ду­шпа­стир па­ра­фі­ян, та про­при це пі­шов слу­жи­ти у 128-му окре­му гір­сько-пі­хо­тну бри­га­ду, яка дис­ло­ку­ва­ла­ся в Де­баль­це­во­му».

Па­ні Ва­лен­ти­на зі­зна­є­ться, що до­по­ма­га­ють зби­ра­ти ко­шти на підтримку укра­їн­ської ар­мії на­віть ді­ти, які про Укра ї ну зна ють хі ба що зі слів ба­тьків. «Во­ни на­ро­ди­ли­ся в Шта­тах і вва­жа­ють Аме­ри ку своєю Бать ків щи ною, та ко­жен з них убо­лі­ває за Укра­ї­ну, — пе­ре­ко­нує спів­ро­змов­ни­ця. — Пі­сля не­діль­ної слу­жби вла­што­ву­є­мо при цер­кві обі­ди, на яких обго­во­рю­є­мо остан­ні по­дії в Укра­ї­ні. Тим ча­сом ді­ти про­да­ють свої ви­ро­би чи роз­по­від­а­ють вір­ші й теж ро­блять бла­го­дій­ні вне­ски. Востан­нє чи­ма­лу су­му вда­ло­ся ви­ру­чи­ти пі­сля при­ча­стя ді­тей. Наш отець Ва­силь Сі­він­ський, ко­трий ро­дом із Тер­но­по­ля, нев­пин­но сте­жить за по­ді­я­ми в Укра­ї­ні і на­го­ло­шує, що ми не по­вин­ні сто­я­ти осто­ронь, бо це на­ша рі­дна зем­ля. Маю на­дію, що на­ша до­по­мо­га не бу­де мар­ною, і хо­ро­брі во­я­ки та Го­сподь Бог збе­ре­жуть Укра­ї­ну — зем­лю, до якої зав­жди хо­че­ться по­вер­та­ти­ся».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.