Чи мо­жна «анексувати» істо­рію?

Во­ло­ди­мир Кравцов: «Ро­сі­я­нам ще на­ле­жить усві­до­ми­ти своє справ­жнє по­хо­дже­н­ня»

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Утрав­ні 2014 року, не­вдов­зі пі­сля по­ча­тку від­кри­тої агре­сії про­ти Укра­ї­ни, пре­зи­дент Пу­тін під­пи­сав прийня­тий Дер­жав­ною Ду­мою РФ за­кон, який, за йо­го сло­ва­ми, бу­ло спря­мо­ва­но про­ти фаль­си­фі­ка­ції істо­рії. У ньо­му, зокре­ма, пе­ред­ба­че­но до трьох ро­ків по­збав­ле­н­ня во­лі за «за­пе­ре­че­н­ня фа­ктів, вста­нов­ле­них ви­ро­ком Між­на­ро­дно­го вій­сько­во­го три­бу­на­лу» і «по­ши­ре­н­ня сві­до­мо не­прав­ди­вих ві­до­мо­стей про ді­яль­ність СРСР у ро­ки Дру­гої сві­то­вої вій­ни». Ще за­дов­го до цьо­го «бо­роть­ба про­ти фаль­си­фі­ка­ції істо­рії» (не ли­ше ча­сів Дру­гої сві­то­вої) ста­ла ма­ло не го­лов­ним прі­о­ри­те­том ро­сій­ської гро­мад­сько­сті і по­лі­ти­чної елі­ти. Нав­ряд чи за та­ких умов мо­жна го­во­ри­ти про якусь віль­ну, са­мо­стій­ну істо­ри­чну на­у­ку. Але що сто­їть за ци­ми на­мі­ра­ми? Мо­жна при­пу­сти­ти, що це страх — страх пе­ред сво­їм справ­жнім ми­ну­лим.

Однак у Ро­сії все ще мо­жна зна­йти істо­ри­ків, які ке­ру­ю­ться пра­гне­н­ням до пі­зна­н­ня істи­ни. На­при­клад, на остро­ві Саха­лін! Са­ме там, у мі­сті Пів­ден­но-Саха­лін­ську ме­шкає кан­ди­дат істо­ри­чних на­ук, ро­сій­ський істо­рик і пу­блі­цист, ко­ли­шній де­кан істо­ри­чно­го фа­куль­те­ту Пів­ден­но-саха­лін­сько­го дер­жав­но­го пе­да­го­гі­чно­го ін­сти­ту­ту Во­ло­ди­мир Сер­гі­йо­вич Кравцов, яко­го го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Ів­ши­на зу­стрі­ла у «Фейс­бу­ці». Як у на­у­ко­вих, так і в сво­їх пу­блі­ци­сти­чних ро­бо­тах, не звер­та­ю­чи ува­ги на кон’юн­кту­ру, він за­ли­ша­є­ться ма­кси­маль­но об’єктив­ним. У роз­мо­ві з «Днем» Во­ло­ди­мир Сер­гі­йо­вич по­ді­лив­ся сво­ї­ми дум­ка­ми про те, за яких умов гро­ма­дя­ни Ро­сії мо­жуть пі­зна­ти свою прав­ди­ву істо­рію, а та­кож про те, які на­слід­ки це мо­же ма­ти для їхньої мен­таль­но­сті і су­спіль­но­по­лі­ти­чно­го ла­ду кра­ї­ни.

— Во­ло­ди­ми­ре Сер­гі­йо­ви­чу, су­дя­чи із со­ціо­ло­гі­чних опи­ту­вань, у Ро­сії не так уже й ба­га­то укра­ї­но­фі­лів. Чим по­ясню­є­ться ва­ше до­бро­зи­чли­ве став­ле­н­ня до Укра­ї­ни, про що свід­чить зміст ва­ших ро­біт з укра­їн­ської те­ма­ти­ки?

— По-пер­ше, я осте­рі­гав­ся б без­за­сте­ре­жно до­ві­ря­ти опи­ту­ва­н­ням гро­мад­ської дум­ки у мо­сков­сько­му виконанні. Ту­те­шні со­ціо­ло­гі­чні слу­жби дав­ним-дав­но пі­дім’яті вла­дним Олім­пом і ви­да­ють за­зви­чай ре­зуль­та­ти, ви­гі­дні за­мов­ни­ко­ві. Отож я не та­кий уже й са­мо­тній у сво­є­му став­лен­ні до Укра­ї­ни. По­дру­ге, свої пу­блі­ци­сти­чні ро­бо­ти я зав­жди на­ма­га­ю­ся бу­ду­ва­ти на на­у­ко­вій осно­ві. То­му моя про­укра­їн­ська по­зи­ція — не плід по­лі­ти­кан­ства. Во­на сфор­мо­ва­на на осно­ві об’єктив­но­го до­слі­дже­н­ня до­сту­пних ме­ні ма­те­рі­а­лів як ми­ну­ло­го, так і су­ча­сно­сті. По-тре­тє, да­є­ться взна­ки моє ко­рі­н­ня. Фор­маль­но я — ро­сі­я­нин по лі­нії ба­тька. Але ма­ма моя — Бо­яр­чук Оль­га Ми­ко­ла­їв­на — «щи­ра укра­їн­ка» ко­за­цько­го ро­ду. На­ро­ди­лась і ви­ро­сла в Ко­но­то­пі на Сум­щи­ні (ра­ні­ше — на Чер­ні­гів­щи­ні). Там са­мо ви­ріс і я, там ми­ну­ли мої ди­тин­ство, отро­цтво й основ­ні ро­ки юно­сті, там за­кін­чив се­ре­дню шко­лу. А по­тім був Хар­ків­ський державний уні­вер­си­тет. От­же, мій сві­то­гляд скла­дав­ся в Укра­ї­ні і на ко­ристь Укра­ї­ни.

— Із ва­ших пу­блі­ка­цій ви­пли­ває, що упро­довж усі­єї сво­єї дра­ма­ти­чної істо­рії Ро­сія на­ма­га­ла­ся зда­ва­ти­ся тим, чим во­на ні­ко­ли не бу­ла — слов’ян­ською дер­жа­вою, спад­ко­є­ми­цею Древ­ньої Ру­сі і та­ке ін­ше. На­справ­ді ж, за ва­ши­ми сло­ва­ми, етні­чно су­ча­сні ро­сі­я­ни на­ба­га­то ближ­чі до мор­дов­ських, угро­фін­ських та ін­ших не­слов’ян­ських пле­мен, а су­спіль­ний устрій ни­ні­шньої Ро­сії бе­ре своє ко­рі­н­ня, швид­ше, від Зо­ло­тої Ор­ди, ніж від Ки­їв­ської Ру­сі. Фа­кти­чно Ро­сія, за ви­сло­вом го­лов­но­го ре­да­кто­ра га­зе­ти «День» Ла­ри­си Ів­ши­ної, на­ма­га­є­ться здій­сни­ти рей­дер­ське за­хо­пле­н­ня укра­їн­ської істо­рії. Як ви вва­жа­є­те, які гли­бин­ні, пер­вин­ні при­чи­ни та­кої по­мил­ко­вої са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції? Чи тра­пля­ли­ся ще у сві­то­вій істо­рії ана­ло­гі­чні пре­це­ден­ти? Чи існує мо­жли­вість, що ро­сі­я­ни пе­ре­гля­нуть свою істо­рію й усві­дом­лять своє справ­жнє по­хо­дже­н­ня? Яка тут роль Укра­ї­ни? І як та­кий крок мо­же впли­ну­ти на са­мо­сві­до­мість ро­сі­ян і на су­спіль­но­по­лі­ти­чний лад кра­ї­ни?

— Ви по­ста­ви­ли ці­ка­ві й до­во­лі об’єм­ні за­пи­та­н­ня. У сти­лі «так-ні» на них не від­по­ві­сти. Спер­шу де­я­кі по­пе­ре­дні за­ува­же­н­ня. Твер­дже­н­ня, що «етні­чно су­ча­сні ро­сі­я­ни на- ри­чно­го фа­куль­те­ту Хар­ків­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні О.М. Горь­ко­го. 1960 року, пі­сля за­кін­че­н­ня уні­вер­си­те­ту, ви­їхав до Южно- Са ха лінсь ка, де то ді жи ли йо­го бать ки. Меш кає тут і до­сі.

Про­тя­гом 55 ро­ків пра­цю­вав у за­галь­но­осві­тній шко­лі вчи­те­лем істо­рії, ви­кла­да­чем і за­ві­ду­ва­чем ден­ним від­ді­ле­н­ням те­хні­ку­му. Основ­на ча­сти­на тру­до­вої ді­яль­но­сті при­па­дає на Южно-Саха­лін­ський державний пе­да­го­гі­чний ін­сти­тут. Про­йшов шлях від аси­стен­та ка­фе­дри до до­цен­та і де­ка­на істо­ри­чно­го фа­куль­те­ту. Ство­рив і очо­лив ка­фе­дру істо­рії Саха­лін­сько­го обла­сно­го ін­сти­ту­ту ба­га­то ближ­чі до мор­дов­ських, угро-фін­ських та ін­ших не­слов’ян­ських пле­мен» — не моє відкриття. Я ли­ше на­ле­жу до тих, хто так вва­жає. Те ж са­ме мо­жна ска­за­ти і про те, що «су­спіль­ний устрій ни­ні­шньої Ро­сії бе­ре своє ко­рі­н­ня швид­ше від Зо­ло­тої Ор­ди, ніж від Ки­їв­ської Ру­сі».

Дя­кую Вам за та­ке об’єм­не і вда­ле ви­зна­че­н­ня, як «рей­дер­ське за­хо­пле­н­ня укра­їн­ської істо­рії». Спер­шу про тер­мін. «Рей­дер­ство» — по­хі­дне від сло­ва ан­глій­сько­го по­хо­дже­н­ня raid («рейд, на­біг, на­літ...»). За­зви­чай ви­ко­ри­сто­ву­є­ться у вій­сько­вій сфе­рі. Про­те в цьо­му ви­пад­ку, на мій по­гляд, вда­ло вжи­те і що­до га­лу­зі істо­ри­чних знань. У ме­не на­віть з’яви­ло­ся ба­жа­н­ня взя­ти цю те­му в роз­роб­ку для чер­го­вої сво­єї стат­ті. Мо­жли­во, це і зро­блю, хо­ча вік — сер­йо­зна пе­ре­шко­да. І все-та­ки, га­даю, що, при­найм­ні пун­ктир­но, оси­ли­ти її (те­му) вда­сться. Чи мо­жли­ве у прин­ци­пі «рей­дер­ське за­хо­пле­н­ня істо­рії» Укра­ї­ни і будь-якої ін­шої кра­ї­ни? Істо­рію слід роз­гля­да­ти як про­цес і як на­у­ку. Оби­дві ці іпо­ста­сі но­сять суб’єктив­ний ха­ра­ктер, бо і про­цес тво­рять лю­ди, і ви­вча­ють йо­го лю­ди. Але є одне прин­ци­по­ве «але». Про­цес, що від­був­ся, на­зав­жди від­хо­дить у ми­ну­ле, і по­вер­ну­ти йо­го в на­ші дні не­мо­жли­во. То­му й ка­жуть, що істо­рія не тер­пить умов­но­го спосо­бу, тоб­то во­на не­о­бо­ро­тна. Те, що ста­ло­ся — ста­ло­ся і ста­ло ми­ну­лим без­по­во­ро­тно. А ось з істо­рі­єю як на­у­кою мо­жна чи­ни­ти ко­му як за­ма­не­ться. Мо­жна на­віть шля­хом бре­хні, збо­чень, фаль­си­фі­ка­цій по­зба­ви­ти її цьо­го ста­ту­су і пе­ре­тво­ри­ти на ба­наль­ний на­бір мі­фів, не­би­лиць, бре­хні. вдо­ско­на­ле­н­ня вчи­те­лів. Зго­дом пра­цю­вав ра­дни­ком Пов­но­ва­жно­го пред­став­ни­ка Пре­зи­ден­та Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції в Саха­лін­ській обла­сті, а та­кож по­мі­чни­ком ме­ра мі­ста Южно-Саха­лін­ська.

Во­ло­ди­мир Сер­гі­йо­вич Кравцов — ав­тор чи­слен­них ро­біт із на­у­ко­во-істо­ри­чної та су­спіль­но-по­лі­ти­чної те­ма­ти­ки. Ча­сти­ну з них зве­де­но до кни­ги (у спів­ав­тор­стві) «За пра­вым ли­бе­ра­ли­змом — бу­ду­щее», пер­шу ча­сти­ну якої опу­блі­ко­ва­но 2006 року. Дру­га ча­сти­на че­кає на ви­да­н­ня. За­вер­шу­є­ться під­го­тов­ка до дру­ку ру­ко­пи­су кни­ги «По пра­ву сов­ре­мен­ни­ка и оче­вид­ца. Че­сно о са­мом се­бе: от ком­му­ни­зма — к ли­бе­ра­ли­зму».

Пі­сля цих по­пе­ре­дніх уто­чнень мо­жна го­во­ри­ти кон­кре­тно і по су­ті по­став­ле­но­го за­пи­та­н­ня. Бу­ло б не­пра­виль­ним вва­жа­ти, що Ро­сія ли­ше за­раз, за ва­ши­ми сло­ва­ми, на­ма­га­є­ться здій­сни­ти рей­дер­ське за­хо­пле­н­ня укра­їн­ської істо­рії. Ці спро­би бу­ли й ра­ні­ше, з не­за­пам’ятних ча­сів, від­то­ді, як Мо­ско­вія від­чу­ла си­лу. Але яко­їсь си­сте­ма­ти­чної фор­ми за­хо­пле­н­ня укра­їн­ської істо­рії по­ча­ло на­бу­ва­ти в пе­рі­од во­єн­ної екс­пан­сії і ре­форм Пе­тра Пер­шо­го. Як іна­кше мо­жна на­зва­ти при­чи­сле­н­ня Мо­ско­вії до Ру­сі, при­сво­є­н­ня їй на­зви «Ро­сія», а мо­скви­тя­нам — «рус­ские» (Ка­те­ри­на II сво­їм ука­зом зро­би­ла йо­го обов’яз­ко­вим). У ви­рі­шен­ні про­бле­ми за­хо­пле­н­ня укра­їн­ської істо­рії узяв, що на­зи­ва­є­ться, би­ка за ро­ги в XIX сто­літ­ті Ми­хай­ло Пе­тро­вич По­го­дін — ро­сій­ський фі­ло­лог, істо­рик, жур­на­ліст, пу­блі­цист, ви­да­вець і та­ке ін­ше. Він сфор­му­лю­вав усе гра­ни­чно про­сто: Русь під­ня­лась і «пе­ре­їха­ла» з Ки­є­ва до Мо­скви. Цей ви­сно­вок був на­стіль­ки без­до­ка­зо­вим, при­мі­тив­ним і без­глу­здим, що з ньо­го ре­го­та­ли на­віть ан­га­жо­ва­ні ра­дян­ські істо­ри­ки. А ось пра­ви­те­лям, су­дя­чи з усьо­го, без­глу­здість спів­ві­тчи­зни­ка при­па­ла до ду­ші, жи­ве во­на і до­сі. Про це свід­чить по­зи­ція ро­сій­сько­го «га­ран­та», який за­яв­ляє, що укра­їн­сько­го на­ро­ду не­має і не бу­ло, що ро­сі­я­ни й укра­їн­ці — єди­не ці­ле, що укра­їн­ська мова — шту­чне утво­ре­н­ня, що не­має са­мо­стій­ної укра­їн­ської куль­ту­ри то­що.

Я б не на­зи­вав пе­ре­не­се­н­ня до Ро­сії істо­рії ін­шої кра­ї­ни (в да­но­му ра­зі Укра­ї­ни) по­мил­ко­вою са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ці­єю. По­мил­ки тут і близь­ко не­має. Це ро­би­ться ціл­ком

За раз Крав цов Во ло ди мир Сер гій о вич — пен сі о нер. Про те про дов жує ак тив но зай ма ти ся істо ри ко- пуб лі цис тич ною ро - бо­тою. сві­до­мо, нав­ми­сне, з дав­ніх пір. Звід­кі­ля це пра­гне­н­ня? Та звід­ті­ля ж, із «мон­голь­сько­го сте­пу», від «ор­дин­ства», від пер­ма­нен­тно­го пра­гне­н­ня до за­во­ю­ва­н­ня геть усьо­го — не ли­ше те­ри­то­рій і на­ро­дів, а й усіх їхніх здо­бу­тків, зокре­ма й істо­рії. Вре­шті-решт, це че­рез не­пе­ре­бор­не ба­жа­н­ня Мо­ско­вії збе­рег­ти «Ім­пе­рію», яка в мо­сков­сько­му виконанні ся­гає ко­рі­н­ням у той са­мий «мон­голь­ський степ», «Ор­ду».

Чи «тра­пля­ли­ся ще у сві­то­вій істо­рії ана­ло­гі­чні пре­це­ден­ти», тоб­то рей­дер­ське за­хо­пле­н­ня чу­жої істо­рії? — за­пи­ту­є­те ви. При­найм­ні в Єв­ро­пі та­ко­го не при­га­даю, хо­ча тут бу­ли чи­слен­ні за­гар­бни­цькі за­во­ю­ва­н­ня. Ві­зьмі­мо, при­мі­ром, під­ко­ре­н­ня Ан­глії Нор­манд­ським (Фран­ція) гер­цо­гом Віль­гель­мом За­во­йов­ни­ком у дру­гій по­ло­ви­ні XI сто­лі­т­тя. Там­те­шньо­го ко­ро­ля бу­ло пе­ре­мо­же­но, від­бу­ла­ся змі­на ко­ро­лів­ської ди­на­стії і, як ска­за­ли б ни­ні, по­лі­ти­чної елі­ти. Зда­ва­ло­ся б, ко­ри­стуй­ся мо­мен­том, узур­пуй істо­рію за­во­йо­ва­ної кра­ї­ни, її на­ро­ду. Про­те цьо­го не ста­ло­ся. Істо­рія Ан­глії не ста­ла істо­рі­єю ні гер­цог­ства Нор­ман­дія, ні Фран­ції. Во­на за­ли­ши­ла­ся істо­рі­єю Ан­глії і про­дов­жи­ла­ся як істо­рія Ан­глії.

«УКРА­ЇН­СЬКИМ УЧЕ­НИМ СЛІД АКТИ­ВІ­ЗУ­ВА­ТИ ВИ­ВЧЕ­Н­НЯ РО­СІЇ»

— У пи­тан­ні, чи є мо­жли­вість, що «рос­си­я­не» пе­ре­гля­нуть свою істо­рію і усві­дом­лять своє справ­жнє по­хо­дже­н­ня, «рос­си­я­не» я за­мі­нив би на «рус­ские». «Рос­си­я­не» — це лу­ка­вий при­йом, схо­жий на но­ву істо­ри­чну спіль­ність «ра­дян­ський на- род», про на­яв­ність якої роз­по­вів сві­то­ві «до­ро­гий Ле­о­нід Іл­ліч» у до­по­віді на уро­чи­сто­стях з на­го­ди 50-річчя утво­ре­н­ня СРСР. Переглянути свою істо­рію і усві­до­ми­ти своє справ­жнє по­хо­дже­н­ня ма­ють «рус­ские». По­тен­цій­на мо­жли­вість для цьо­го є. А ось чи ско­ри­ста­ю­ться во­ни нею, — так одра­зу й не від­по­ві­си. За цим питанням кри­є­ться ком­плекс тем, гі­дних чи­слен­них об­шир­них мо­но­гра­фій до­бро­со­ві­сних істо­ри­ків і фа­хів­ців ін­ших на­у­ко­вих ди­сци­плін. Не за­ва­ди­ло б на­віть во­скре­си­ти і за­лу­чи­ти до спів­пра­ці про­вид­ців Но­стра­да­му­са і Ван­гу. Не зай­вою бу­ла б і до­по­мо­га Свя­тих Ро­сій­ської Пра­во­слав­ної Цер­кви, ска­жі­мо, та­ких, як Бла­жен­на Ксе­нія Пе­тер­бурзь­ка, Се­ра­фим Са­ров­ський, Мо­тро­на Мо­сков­ська та ін­ші.

Що­до мо­їх скром­них мо­жли­во­стей, то ме­ні до сна­ги ли­ше зо­рі­єн­ту­ва­ти­ся в пев­них прин­ци­по­вих на­пря­мах ці­єї скла­дної і ба­га­то­пла­но­вої про­бле­ми. Хо­ча тут я не від­крию ні­чо­го но­во­го. То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що кон­че по­трі­бно в най­ко­ро­тші тер­мі­ни, — бо бу­де пі­зно, — пе­ре­тво­рю­ва­ти Ро­сію на справ­ді де­мо­кра­ти­чну кра­ї­ну на про­ти­ва­гу тій імі­та­ції, в якій во­на пе­ре­бу­ває ни­ні? То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що го­лов­ною пе­ре­шко­дою на цьо­му шля­ху є ни­ні зо­се­ре­дже­н­ня вла­ди на всіх рів­нях у ру­ках ві­дом­ства Эдмун­до­ви­ча, яке (ві­дом­ство) має не кра­ї­ною ке­ру­ва­ти, а га­ран­ту­ва­ти її без­пе­ку від зов­ні­шніх за­гроз (за­мість сте­же­н­ня за спів­ві­тчи­зни­ка­ми)? То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що йо­го (ві­дом­ство) тре­ба по­зба­ви­ти управ­лін­ської вла­ди всіх рів­нів за­кон­ним шля­хом? То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що Ро­сія го­стро по­тре­бує ре­аль­но­го роз­по­ді­лу вла­ди за­мість ни­ні­шньої під­роб­ки? То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що ро­сій­ське су­спіль­ство за­ди­ха­є­ться від від­су­тно­сті ре­аль­но не­за­ле­жної су­до­вої си­сте­ми, спро­мо­жної на­зав­жди по­ста­ви­ти хрест на зло­ві­сно­му те­ле­фон­но­му пра­ві? То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що до ке­рів­ни­цтва Ро­сії ма­ють вхо­ди­ти лю­ди, не хво­рі на ім­пер­ські ам­бі­ції? То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що ро­сій­ських гро­ма­дян слід не­гай­но ря­ту­ва­ти від отру­ти ки­се­льов­ської про­па­ган­ди і ство­ри­ти за­мість неї си­сте­му прав­ди­вої ін­фор­ма­ції, яка ви­хо­ву­ва­ла б у лю­дях справ­ді люд­ські ри­си? То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що Ро­сія го­стро по­тре­бує до­ко­рін­ної змі­ни си­сте­ми осві­ти, яка зда­тна бу­ла б при­ще­пи­ти сво­їм ви­хо­ван­цям ви­со­кий ін­те­ле­кту­аль­ний рі­вень, зда­тність са­мо­стій­но і кри­ти­чно ми­сли­ти, при­йма­ти від­по­від­аль­ні рі­ше­н­ня не під чу­жу ди­ктов­ку? То хі­ба є но­ви­зна в то­му, що в Ро­сії по­трі­бно на­ре­шті ство­ри­ти справ­жню істо­ри­чну на­у­ку, яка по­вин­на взя­ти­ся за че­сне ви­вче­н­ня істо­рії ви­ни­кне­н­ня і роз­ви­тку ро­сій­сько­го на­ро­ду?

Цей пе­ре­лік мо­жна бу­ло б про­дов­жи­ти, але до­сить і ска­за­но­го, аби пе­ре­ко­на­ти­ся в го­стрій по­тре­бі про­ве­де­н­ня в Ро­сії все­бі­чних і гли­бо­ких ре­форм. Ін­ша річ, як їх про­ве­сти за ни­ні­шньої си­сте­ми вла­ди? Отут і має про­я­ви­ти­ся роль Укра­ї­ни, яка сво­їм ле­ген­дар­ним Май­да­ном вже по­ка­за­ла при­клад, як слід мир­ни­ми за­со­ба­ми, че­рез ма­со­вий про­тест зму­шу­ва­ти вла­ду зва­жа­ти на во­лю на­ро­ду. Без сприйня­т­тя цьо­го до­сві­ду і акти­ві­за­ції дій за­галь­но­на­ро­дної де­мо­кра­ти­чної опо­зи­ції че­ка­ти гли­бо­ко­го ре­фор­му­ва­н­ня в Ро­сії мар­но. Чин­на вла­да ро­би­ти цьо­го не бу­де. Во­на за­йма­є­ться будь-чим, та ли­шень не тим, чо­го так по­тре­бує на­род. Укра­ї­ні не­об­хі­дно будь-що ви­сто­я­ти в бо­роть­бі з агре­сі­єю Бі­ло­кам’яної і про­дов­жи­ти успі­шний рух єв­ро­пей­ським ве­кто­ром роз­ви­тку. Якщо це ста­не­ться, бли­ску­чі усе­бі­чні ре­зуль­та­ти не за­ба­ря­ться. Це бу­де на­о­чним при­кла­дом для на­ро­дів Ро­сії, як на­ле­жить бо­ро­ти­ся за гі­дне ке­рів­ни­цтво кра­ї­ни і ви­зна­ча­ти опти­маль­ний шлях роз­ви­тку, що дає по­трі­бні ре­зуль­та­ти.

Укра­ї­на бу­ла тра­ди­цій­но силь­ною сво­ї­ми істо­ри­чни­ми та ін­ши­ми гу­ма­ні­тар­ни­ми шко­ла­ми, ка­дра­ми істо­ри­ків, фі­ло­ло­гів, де­мо­гра­фів то­що. По­ва­жа­ю­чи про­фе­сій­ний су­ве­ре­ні­тет укра­їн­ських уче­них, я не маю пра­ва да­ва­ти їм якісь ре­ко­мен­да­ції. Мо­жу ли­ше окре­сли­ти своє ба­че­н­ня їхніх дій у зв’яз­ку з цим питанням. Акти­ві­за­ція до­слі­дни­цьких ро­біт в га­лу­зі обго­во­рю­ва­них тут про­блем — оче­ви­дна на­галь­на по­тре­ба. Над­зви­чай­но ва­жли­во та­кож до­не­сти ре­зуль­та­ти на­у­ко­вих до­слі­джень не ли­ше до на­ціо­наль­ної, а й до між­на­ро­дної гро­мад­сько­сті, до ши­ро­ких кіл чи­та­чів. А то­му ва­жли­вою є їх пу­блі­ка­ція не ли­ше у спе­ці­аль­них на­у­ко­вих ви­да­н­нях, а й у за­галь­но­до­сту­пних за­со­бах ма­со­вої ін­фор­ма­ції. Ва­жли­во за­ру­чи­ти­ся в про­ти­бор­стві з ро­сій­ськи­ми фаль­си­фі­ка­ці­я­ми під­трим­кою сві­то­вої на­у­ко­вої гро­мад­сько­сті. Цьо­му спри­я­ло б про­ве­де­н­ня між­на­ро­дних кон­фе­рен­цій, сим­по­зі­у­мів, се­мі­на­рів

МАЛЮНОК ВІ­КТО­РА БОГОРАДА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.