Здо­бу­ти із жа­хі­т­тя сенс

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» -

Лю­ди­на у во­гні істо­рії очи­ма Сві­тла­ни Але­ксі­є­вич

Ко­мен­та­рі до ці­єї по­дії бу­ли на­про чуд різ но ма ніт ни ми — від хам­ської оцін­ки твор­чо­сті бі­ло­ру­ської пись мен ни ці як та кої, що « не під ні ма єть ся ви ще за се ред ній рі - вень » , від як мі ні мум ди ле тан­тсь - ких за яв на кшталт: « Ось Но бе - лівсь ку пре мію при суд же но « ра - дянсь кій » лю ди ні і ра дянсь кій пи­сьмен­ни­ці, адже са­ма ла­у­ре­ат це ви­знає» (ми ще про­ци­ту­є­мо в то­чно­му кон­текс­ті від­по­від­ні сло­ва Але­ксі є вич!), від ква зі пат рі о тич них за - яв: «Упер­ше з 1987 року Но­бе­лів­ську пре мію здо був пись мен ник, що пи ше ро сійсь кою » ( на га да є мо, що то ді ла у ре атом став по кій ний Йо - сиф Бродсь кий, а пе ред ним: Іван Бу нін ( 1933), Бо рис Пас тер нак ( 1958), Ми хай ло Шо ло хов ( 1965), Олек сандр Сол же ні цин ( 1970) — і до сер­йо­зних спроб осми­сли­ти зна­че­н­ня до­роб­ку па­ні Сві­тла­ни, до ви­зна­н­ня то­го, що її твор­чість дає ба­га­то для ро­зу­мі­н­ня су­ті тра­ге­дії, що її пе­ре­жи­ла у ХХ сто­літ­ті, і, го­лов­не, пе ре жи ває за раз ра дянсь ка і пост­ра­дян­ська лю­ди­на.

Алек сі є вич гли бо ко ро зу міє суть ці­єї лю­ди­ни, во­на чу­до­во знає її зсе ре ди ни ( са ме це ма ла на ува зі пись мен ни ця, ко ли го во ри ла, що ра дянсь ка лю ди на — це зок ре ма й я, мої рі­дні та дру­зі »). У той же час во­на по­ка­за­ла ве­лич і ни­цість, му­жність і вбо гість ці­єї лю ди ни ( як і будь-якої лю­ди­ни вза­га­лі — це ва­жли во) вже не зсе ре ди ни, а в « ко ор - ди­на­тах ві­чно­сті», по ка­за­ла, як по - во­дить се­бе та чи та осо­би­стість (не­по­втор­на, унікальна) в пе­кель­но­му вог ні іс то рії. З огля ду на віч ні мо - раль­ні за­ко­ни. І цим Сві­тла­на Але­ксі­є­вич зро­би­ла свій вне­сок у до­слі­джен ня віч ної те ми: до якої без мір - ної ями мо раль но го па дін ня і до яких не­ймо­вір­них ви­сот ду­хов­но­го зле­ту спро­мо­жна лю­ди­на.

Ав­тор цих ряд­ків схи ля­є­ться до дум ки, що ви со ка лі те ра ту ра (а твор­чість Сві­тла­ни Оле­ксан­дрів­ни, по­за сум­ні­вом, ста­ла та­кою за­дов­го до при суд жен ня їй Но бе лівсь кої пре­мії), ін­ши­ми сло­ва­ми, не­за­бу­тні облич­чя, го­ло­си, очі, дум­ки, вчин - ки лю­дей — то і є, за оста­то­чним ра­хун ком, най ви щий ви мір са мої Істо рії. Людсь кий ви мір ( що жод - ним чи ном не при мен шує важ ли - вість усе біч но го ви вчен ня фак тів і по дій ми ну ло го, але, оче вид но, не - об­хі­дний ор­га­ні­чний син­тез). Що ж до кни­жок Сві­тла­ни Але­ксі­є­вич, то во ни тут є прос то не за мін ни ми. І най кра щий шлях зро зу мі ти це — на да ти сло во са мій пись мен ни ці. Про те спо чат ку — ду же ко рот ка фа­кто­ло­гі­чна довідка.

Усі ві до мі у ба га тьох кра ї нах тво ри па ні Світ ла ни ( на га да є мо їх: « У вій ни не жі но че об лич чя » (1985) — про тра­ге­дію жін­ки на вій­ні, її сло ва ми, її сприй нят тя ми, її ду шею; « Остан ні свід ки: кни га не - ди­тя­чих опо­відань» (1985) — за­сно­ва­на на ди­тя­чих спо­га­дах про вій­ну; « Цин ко ві хлоп чи ки » ( 1989) — про Аф­гансь ку вій ну сло ва ми ма те рів, що втра­ти­ли на ній сво­їх си­нів; «За­ча ро ва ні смер тю » ( 1993) — про са - мо губ ст ва, що зу мов ле ні епо хою різ­ких со­ці­аль­них змін у ко­ли­шньо­му СРСР; « Чор но биль сь ка мо лит - ва» (1997) — бе­сі­ди зі свід­ка­ми ка­та стро фи на ЧАЕС; « Час се конд­хенд, або Кі­нець чер­во­ної лю­ди­ни» (2013) — про вплив істо­рії кра­ї­ни на сві­до­мість її гро­ма­дян, зокре­ма, про фе но мен « ра дянсь кої лю ди ни » ) — всі ці тво ри са ма ав тор об’ єд нує в єди ний епіч но- до ку мен таль ний цикл з на про чуд точ ною на звою «Го­ло­си Уто­пії». Вже са­ма ця на­зва дає чи­ма­ло для ро­зу­мі­н­ня твор­чо­го ме­то­ду, сві­то­с­прийня­т­тя та істо­рі­о­со фії пись мен ни ці. Вла да уто пії, вла да то та лі тар ної ідеї ( хай на віть зов­ні істин­но «гу­ман­ної») над лю­ди­ною є не менш жор­сто­кою й страш-

«Я пи­шу книж­ки про вій­ну. Я, ко­тра не любила чи­та­ти вій­сько­ві книж­ки, хо­ча у мо­є­му ди­тин­стві та юно­сті в усіх це бу­ло улю­бле­не чи­та­н­ня. У всіх мо­їх ро­ве­сни­ків. І це не див­но — ми бу­ли ді­тьми Перемоги... Що я пам’ятаю про вій­ну? Вій­на і пі­сля вій­ни за­ли­ша­лась до­мом на­шої ду­ші. Всі жи­ли там. Усе ве­ло по­ча­ток від то­го стра­шно­го сві­ту, і в на­шій ро­ди­ні теж: укра­їн­ський ді­дусь, ма­ту­син ба­тько, за­ги­нув на фрон­ті, а бі­ло­ру­ська ба­бу­ся, ба­тько­ва ма­ма, по­мер­ла від ти­фу в пар­ти­за­нах, двоє її си­нів зни­кли без­ві­сти, з трьох, яких во­на від­пра­ви­ла, по­вер нув­ся один... Ще ді­тьми ми не зна­ли сві­ту без вій­ни, світ вій­ни був єди­но зна­йо­мим нам сві­том, і лю­ди вій­ни — єди­но зна­йо­ми­ми нам лю­дьми.

На­пев­не, не пе­ре­лі­чи­ти, скіль­ки на­пи­са­но у сві­ті во­єн­них кни­жок. Десь я не­що­дав­но про­чи­та­ла, що на зем­лі вже бу­ло по­над три ти­ся­чі во­єн. А кни­жок — іще біль­ше. ...Але все, що ми зна­є­мо про вій­ну, роз­по­ві­ли нам чо­ло­ві­ки. Ми в по­ло­ні «чо­ло­ві­чих» уяв­лень і «чо­ло­ві­чих» від­чут­тів вій­ни. «Чо­ло­ві­чих» слів. Жін­ки зав­жди від­мов­чу­ю­ться, а якщо ра­птом по­чи­на­ють го­во­ри­ти, то роз­по­від­а­ють не свою вій­ну, а чу­жу. Під­ла­што­ву­ю­ться під чу­жу для них мо­ву. І ли­ше вдо­ма або по­пла­кав­ши у ко­лі фрон­то­вих по­друг, во­ни зга­ду­ють вій­ну, від якої зав­ми­рає сер­це. У ду­ші стає ти­хо-ти­хо, це вже не щось да­ле­ке і ми­ну­ле, а ті зна­н­ня й здо­га­ди про лю­ди­ну, які не­об­хі­дні зав­жди. На­віть у рай­сько­му са­ду. То­му що люд­ський дух не є аж та­ким мі­цним і за­хи­ще­ним, йо­го тре­ба зав­жди під­три­му­ва­ти. Шу­ка­ти десь си­лу (ду­же ва­жли­ва для Але­ксі­є­вич дум­ка. — І. С.). У жі­но­чих опо­віда­н­нях не­має або май­же не­має то­го, про що ми без кін­ця чу­є­мо, та, вже, ма­буть, і не чу­є­мо, про­пу­ска­є­мо: як одні лю­ди ге­ро­ї­чно вби­ва­ли ін­ших і пе­ре­мо­гли. Або про­гра­ли. Жі­но­чі опо­віді ін­ші й про ін­ше. У «жі­но­чої» вій­ни свої фар­би, свій за­пах, своє осві­тле­н­ня і свій про­стір почуттів. Свої сло­ва. Там не­має ге­ро­їв та не­ймо­вір­них по­дви­гів, там є про­сто лю­ди, які зайня­ті не­люд­ською люд­ською спра­вою. І стра­жда­ють там не ли­ше во­ни (лю­ди!), а й зем­ля, і пта­хи, і де­ре­ва. Увесь світ зем­ний. Стра­ждає він без слів, що іще стра­шні­ше...

Ури­вок з книж­ки «Остан­ні свід­ки (сто не­ди­тя­чих опо­відань)», 1985 р.

«...Зго­рі­ла уся ву­ли­ця. Зго­рі­ли ба­бу­сі й ді­ду­сі, і ба­га­то ма­лень­ких ді­тей, то­му що во­ни не вте­кли ра­зом з усі ма, ду ма ли — їх не чі па ти - муть. Йдеш — ле­жить чор­ний труп, от­же, ста­ра лю­ди­на зо­тлі­ла. А по­ба­чиш зда­ле­ку щось ма­лень­ке, ро­же­ве, — зна­чить то ди­ти­на. Во­ни ле­жа­ли на ву­гіл­лі ро­же­ви­ми...»

Ури вок з книж ки « Цин ко ві хло­пчи­ки» (1989). Тра­ге­дія Аф­ган­ської вій­ни.

«...На вій­ні для лю дей не­має та­єм­ни­ці смер­ті. Вби­ва­ти — це про­сто на­ти­ска­ти на спус ко­вий га­чок. Нас вчи­ли: за­ли­ши­ться жи­ти той, хто стрі ля ти ме пер шим. Та ким є за­кон вій­ни. «Тут ви по­вин­ні вмі­ти ро­би­ти дві ре­чі — швид­ко хо­ди­ти і точ но, влуч но стрі ля ти. Ду ма ти бу ду я » , — го во рив ко ман дир. Ми стрі ля ли, ку ди нам на ка зу ють. Я був на вче ний стрі ля ти, ку ди ме ні на­ка­жуть. Стрі­ляв, не ми­лу­вав ні - ко­го. Міг вби­ти ди­ти­ну. Адже з на - ми там во­ю­ва­ли геть усі: чо­ло­ві­ки, жін­ки, ста­рі, ді­ти. Йде ко­ло­на че­рез ки­шлак. У пер­шій ма­ши­ні глу­хне мо­тор. Во­дій ви­хо­дить, під­ні­має ка пот... Хлоп чись ко, ро ків де ся - ти — йо­му но­жем у спи­ну... Там, де сер це. Сол дат ліг на дви гун... Із хло­пчи­ка ре­ше­то зро­би­ли... Як­би в ту мить да­ли ко­ман­ду — пе­ре­тво­ри­ти ки­шлак на по­рох... Ко­жен на­ма гав ся ви жи ти. Ду ма ти ні ко ли бу­ло. Нам же по ві­сім­над­цять-двад­цять ро­ків! До чу­жої смер­ті я звик, а вла­сної бо­яв­ся. Ба­чив, як від лю­ди­ни в одну се­кун­ду ні­чо­го не за­ли­ша - єть ся, ні би то її зов сім не бу ло. І в по рож ньо му гро бу від прав ля ли на ба­тьків­щи­ну па­ра­дну фор­му. Чу­жої зем лі на сип лють, що би по тріб на ва­га бу­ла... Хо­ті­ло­ся жи­ти... Ні­ко­ли так не хо­ті­ло­ся жи­ти, як там... По­вер­не­мо­ся з бою, смі­є­мо­ся... Я ні - ко­ли так не смі­яв­ся, як там...»

Ури вок з книж ки « Чор но биль - сь ка мо лит ва. Хро ні ка май бут ньо - го» (1997).

« . .. Я за мис лив ся, чо му про Чор - но биль мов чать, ма ло пи шуть на - ші пи­сьмен­ни­ки? Про­дов­жу­ють пи­са­ти про вій­ну, про та­бо­ри, а тут мов­чать? Ду­ма­є­те, ви­пад­ко­вість? Як­би ми пе­ре­мо­гли Чор­но­биль, про ньо го го во ри ли б і пи са ли біль ше. Або як би ми йо го зро зу мі ли... Ми не зна є мо, як здо бу ти з цьо го жа хіт - тя сенс. Не здат ні. Бо йо го не мож -

«Я вже не один рік пра­цюю над книж­кою «Ча­рів­ний олень ві­чно­го по­лю­ва­н­ня». Це роз­по­віді про ко­ха­н­ня: чо­ло­ві­ки і жін­ки рі­зних по­ко­лінь роз­по­від­а­ють свої істо­рії. Ме­ні по­ду­ма­ло­ся, що я до­сі пи­са­ла книж­ки про те, як лю­ди вби­ва­ли одне одно­го, як во­ни вми­ра­ли. Але ж це — не все люд­ське жи­т­тя. Те­пер я на­пи­шу, як во­ни ко­ха­ли... Ко­ха­ють...

І зно­ву мої за­пи­та­н­ня — хто ми, в якій кра ї ні жи ве мо — че рез ко - ха­н­ня. Че­рез те, за­ра­ди чо­го ми, на­пев­но, і при­хо­ди­мо у цей світ. Ме­ні хо­че­ться лю­би­ти лю­ди­ну. Хо­ча лю­би­ти лю­ди­ну важ­ко. Де­да­лі важ­че».

*** На прес- кон фе рен ції 8 жов т ня 2015 ро ку, в день при суд жен ня їй Но­бе­лів­ської пре­мії, Сві­тла­на Але­ксі є вич жор ст ко про ти ста ви ла « справ ж ній, гу ман ний, доб рий «рус­ский мир», той «рус­ский мир», що до­сі схи­ляє до се­бе всіх — лі­те­ра­ту­ра, ба­лет, ве­ли­ка му­зи­ка — не­на­ви­сно­му ме­ні сві­то­ві Бе­рії, Ста­лі­на, Пу­ті­на, Шой­гу. Чо­му в ме­не та­ке став­ле­н­ня? Бо, на мою дум­ку, си­ту­а­цію в Ро­сії спро­во­ку­ва­ли так, що 86% лю­дей бу­ли ра­ді то­му, як вби­ва ли лю дей на Дон ба сі, і смі я ли ся над ци­ми «хо­хла­ми».

І остан­нє. 2013 року пи­сьмен­ни­ця, яка три­ва­лий час жи­ла в За­хід - ній Єв­ро пі, по вер ну ла ся до до му, в Бі ло русь. Пре зи дент Лу ка шен ко (схо­же, ви­му­ше­но!) по­здо­ро­вив її з ви со кою Но бе лівсь кою на го ро дою. Сві­тла­на Але­ксі­є­вич — пер­ший в істо­рії фа­хо­вий жур­на­ліст (за­кін­чи­ла фа­куль­тет жур­на­лі­сти­ки Бі­ло­ру­сько го дер жав но го уні вер си те ту 1972 ро ку, пра цю ва ла в рай он ній га зе ті « Ма як ко му ніз му » ( Бе рес - тейсь ка об ласть), по тім у мінсь кій «Сіль­ській га­зе­ті»), удо­сто­є­ний Но­бе лівсь кої пре мії з лі те ра ту ри. На пре­ве­ли­кий жаль, да­ле­ко не всі укра­їн­ські жур­на­лі­сти, пи­сьмен­ни­ки та ін те лек ту а ли го то ві на сьо год ні до ви ко нан ня вкрай не прос тої, але над важ ли вої мі сії « ко лек тив ної Алек сі є вич » , без чо го не мож ли ве ду­хов­не очи­ще­н­ня на­ції та про­ти­дія мо­раль­ній ка­та­стро­фі, що спі­тка­ла су­спіль­ство. «Совість; пам’ять; лю­дя­ність; від­по­від­аль­ність» — ці до­мі нан ти твор чос ті ви дат ної бі ло - ру­ської пи­сьмен­ни­ці не­об­хі­дні нам, як по­ві­тря. «День» мо­же аб­со­лю­тно щи­ро ствер­джу­ва­ти, що все це — са­ме те, про що пи ше на ша га зе та у ко­жно­му чи­слі, на ко­жній шпаль­ті.

ФОТО РЕЙТЕР

СВІ­ТЛА­НА АЛЕ­КСІ­Є­ВИЧ. МО­ЖЛИ­ВО, НАМ УСІМ ЩЕ НА­ЛЕ­ЖИТЬ ОЦІ­НИ­ТИ, ЯКУ ВЕ­ЛИ­КУ СПРА­ВУ ЗРО­БИ­ЛА СВОЄЮ ТВОР­ЧІ­СТЮ ЦЯ ВИЗНАЧНА БІ­ЛО­РУ­СЬКА ПИ­СЬМЕН­НИ­ЦЯ РО­ДОМ З УКРА­Ї­НИ, ЗІ СТА­НІ­СЛА­ВА (ІВА­НО­ФРАН­КІВ­СЬКА)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.