Гі­дність?.. Ні, не чу­ли

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - На­та­лія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Во­ли­ня­ни — про ви­бо­ри, роз­ча­ру­ва­н­ня і со­ці­аль­ну від­по­від­аль­ність мі­сце­вої «лі­мі­ти»

На­та­лі­я­МУХА, ре­да­ктор га­зе­ти «Но­ве жи­т­тя», се­ли­ще Лю­бе­шів:

— Чу­до­ве свя­то, при­свя­че­не Все­сві­тньо­му Дню гі­дно­сті, від­бу­ло­ся у шко­лі се­ла Де­ре­вок Лю­бе­шів­сько­го ра­йо­ну. Цю подію від­зна­ча­ють в усьо­му сві­ті уже дав­но. Однак Укра­ї­на ли­ше цьо­го­річ при­єд­на­ла­ся до ці­єї спіль­но­ти. Тож про­ект у Де­рев­ку, який ор­га­ні­зу­ва­ла вчи­тель­ка мі­сце­вої шко­ли Окса­на До­ма­ра­цька, фа­кти­чно став пер­шою ла­стів­кою у свя­тку­ван­ні ці­єї да­ти. І ма­буть, сим­во­лі­чно, що са­ме в цьо­му се­лі. Бо це рі­дне се­ло ге­роя Не­бе­сної Со­тні, Ге­роя Укра­ї­ни Еду­ар­да Гри­не­ви­ча, чиє жи­т­тя є ре­аль­ним при­кла­дом гі­дно­сті й па­трі­о­ти­зму. Подія ви­яви­ла­ся пам’ятною. Вчи­тель за­лу­чи­ла ді­ток, які так пал­ко роз­по­від­а­ли про на­ших ге­ро­їв: про Еді­ка, про тих, хто во­ює на схо­ді. І це справ­ді все­ляє ві­ру в пе­ре­мо­гу Укра­ї­ни.

По­ди­ви­ти­ся на ви­ступ шко­ля­ри­ків за­ві­та­ли до сіль­сько­го Бу­дин­ку куль­ту­ри ді­ти, мо­лодь, пе­ре­сі­чні жи­те­лі се­ла. Але, що най­жа­хли­ві­ше, се­ред гля­да­чів фа­кти­чно не бу­ло вчи­те­лів, за ви­ня­тком мо­ло­до­го пе­да­го­га-ор­га­ні­за­то­ра та вчи­те­ля фіз­куль­ту­ри, ко­тра не ли­ше са­ма при­йшла, а й при­ве­ла ма­лень­ких ді­ток. Де ж усі ін­ші? То­ді як один пе­да­гог при­ще­плює ді­тям па­трі­о­тизм, ви­хо­вує їх бу­ти справ­жні­ми гро­ма­дя­на­ми сво­єї кра­ї­ни, ре­шта че­рез своє не­по­ро­зу­мі­н­ня з ці­єю Вчи­тель­кою (нав­ми­сне на­пи­са­ла з ве­ли­кої лі­те­ри) про­і­гно­ру­ва­ли за­хід. Але ж це по­трі­бно не ли­ше для цьо­го ор­га­ні­за­то­ра. Як­би во­ни при­йшли, то по­чу­ли б, як гар­но ви­сту­па­ють їхні учні, їхні ді­ти! Як во­ни лю­блять свою Ба­тьків­щи­ну! Як ша­ну­ють мі­сце­во­го Ге­роя! А ще по­вчи­ли­ся бу них оті­єї Гі­дно­сті, якої їм, як ви­яви­ло­ся, не ви­ста­чає... Мо­же, во­ни від­чу­ли це са­мі, то­му й не за­ві­та­ли на за­хід...

Юрій КОНКЕВИЧ, прес-ата­ше фут­боль­но­го клу­бу «Во­линь»:

— Ба­чу, що в Лу­цьку біль­шає при­хиль­ни­ків спор­ту. Жи­ву не­по­да­лік від уні­вер­си­тет­сько­го ста­діо­ну, то­му що­дня ба­чу не тіль­ки «при­му­со­ві» уро­ки фіз­куль­ту­ри, а й як де­ся­тки лю­дей рі­зно­го ві­ку бі­га­ють і під­тя­гу­ю­ться. Во­ни ви­кли­ка­ють до се­бе по­ва­гу, адже що­дня тре­ба пе­ре­сту­па­ти якісь обме­же­н­ня, зайня­тість, лінь і йти гар­ту­ва­ти дух і ті­ло. Уже на­віть зда­є­ться, що усмі­ха­є­мо­ся одне одно­му, ко­ли зу­стрі­ча­є­мось на до­ріж­ці. І при­єм­но, що те­пер у мі­сті по­біль­ша­ло місць для спор­ту. А ще по­ра­дів ми­ну­ло­го ти­жня за жи­те­лів чо­ти­рьох рай­цен­трів Во­ли­ні, в яких до­лу­чив­ся до відкриття но­вень­ких спорт­ком­пле­ксів. Май­дан­чи­ки для фут­бо­лу, ба­скет­бо­лу і во­лей­бо­лу плюс бі­го­ві до­ріж­ки з над­су­ча­сним по­кри­т­тям... Ба­га­то мі­сце­вих ди­ви­ли­ся на спор­тив­ні обнов­ки, на­че на іно­пла­не­тні та­ріл­ки.

Ду­же роз­ча­ро­ва­ний ре­зуль­та­та­ми ви­бо­рів. Не тим, за ко­го про­го­ло­су­ва­ли, на­віть не Кер­не­сом­ме­ром, що в прин­ци­пі очі­ку­ва­ло­ся, а са­ме актив­ні­стю лю­дей. Так, ба­га­то хто «зля­кав­ся» но­вої си­сте­ми, хтось роз­ча­ру­вав­ся... Але най­біль­ше ме­не вра­зи­ли «про­фе­сій­ні про­тив­сі­хи». Спо­ча­тку во­ни при­їздять із ра­йо­нів, прав­да­ми-не­прав­да­ми ста­ють го­ро­дя­на­ми. З ре­є­стра­ці­єю, квар­ти­рою і все та­ке... Во­ни хо­чуть жи­ти в мі­сті, ну, а як же — «мі­ські». І мі­сто має бу­ти в них єв­ро­пей­ським, ну, на­пев­но, при­найм­ні поль­ським. Із лі­хта­ря­ми, дво­ри­ка­ми, са­до­чка­ми і та­ке ін­ше... І будь-яка вла­да їх не вла­што­вує, її, вла­ду, мо­жна тіль­ки обго­во­рю­ва­ти з на­сі­н­ням у дво­рі чи з та­ран­кою на ба­за­рі — та­ко­му ж за­не­ха­я­но­му, як ни­ні по­ло­ви­на Лу­цька. Але пі­ти на ви­бо­ри, щоб, при­найм­ні, по­тім, на­че ман­тру, по­вто­рю­ва­ти: «а я ж ка­за­ла!» — ні, не пан­ське то ді­ло. Ні­чо­го не змі- ни­ться, всі — « по­дон­кі » . При­кро усві­дом­лю­ва­ти, що ти все ще жи­веш се­ред та­ких лю­дей, зу­стрі­ча­є­шся по­гля­да­ми на ву­ли­ці, во­диш ді­тей до ті­єї ж шко­ли. Який до бі­са «тре­тій Май­дан»? Ро­зі­бра­ти­ся тре­ба з та­кою со­бі со­ці­аль­но без­від­по­від­аль­ною « лі­мі­тою » ( від­по­від­но до Тлу­ма­чно­го слов­ни­ка, лі­мі­та — (60 — 80 рр. XX ст.) лю­ди, які отри­ма­ли пра­во на про­жи­ва­н­ня у сто­ли­ці чи ін­шо­му ве­ли­ко­му мі­сті в обмін на не­пре­сти­жну, низь­ко­опла­чу­ва­ну ро­бо­ту. — Ред.).

Алі­на КРИВОВ’ЯЗЮК, го­ло­ва об’єд­на­н­ня­ба­тьків уча­сни­ків АТО (м. Ро­жи­ще):

— Ма­буть, за­раз я від­чу­ваю ще біль­ше роз­ча­ру­вань, аніж ра­ні­ше, на­пев­но, че­рез те, що то­ді не так за­гли­блю­ва­ла­ся у про­бле­ми, які є бо­лі­сни­ми для всі­єї Укра­ї­ни. Роз­ча­ру­ва­н­ня в то­му, що вій­на в кра­ї­ні — ли­ше для тих, ко­го во­на за­че­пи­ла, і для справ­жніх май­да­нів­ців. Як і ра­ні­ше, на­га­ду­ють про се­бе бай­ду­жість, без­прин­ци­пність, про­да­жність, лю­ди хо­чуть, щоб хтось змі­нив за них жи­т­тя, але хо­чуть якнай­ско­рі­ше ба­жа­но­го ре­зуль­та­ту для се­бе. Мо­жли­во, це ду­же жорс­тко, але вій­на по­трі­бна ли­ше для то­го, щоб­па­трі­о­ти­чні си­ли по всій кра­ї­ні згур­ту­ва­лись, а не­по­трі­бві­ді­йшла. Іна­кше лю­дей не пе­ре­в­чиш, або по­трі­бно для цьо­го ба­га­то ча­су. Хоч са­ма я не пе­ре­стаю ві­ри­ти в укра­їн­ську пе­ре­мо­гу і на­ма­га­юсь під­ня­ти дух сво­їм зна­йо­мим, близь­ким та ро­ди­чам. Де­ко­ли вда­є­ться. А най­біль­ша ра­дість — це по­вер­не­н­ня си­на з вій­ни, не­хай по­ра­не­но­го, але жи­во­го.

Ва­лен­ти­на ЧЕР­НИШ, го­ло­ва гро­мад­сько­го об’єд­на­н­ня «Пліч-о-пліч»:

— Із ве­ре­сня цьо­го року жи­ла у спре­со­ва­но­му ви­бор­чо­му про­це­сі як ке­рів­ник Лу­цько­го мі­сько­го шта­бу і кан­ди­дат у де­пу­та­ти Во­лин­ської обла­сної ради. То­му ме­ні до­ве­ло­ся ду­же ін­тен­сив­но кон­та­кту­ва­ти з лу­ча­на­ми рі­зно­го ві­ку і со­ці­аль­но­го ста­ту­су. Ще дов­го не зі­тру­ться з пам’ яті до­брі, спов­не­ні яко­їсь не­зба­гнен­ної ма­те­рин­ської лю­бо­ві очі ба­бусь. Вра­жає тер­пля­чість, яка стру­ме­нить з-під їхніх змор­шку­ва­тих по­вік. І як щи­ро, з на­ді­єю див­ля­ться во­ни. Ці вра­же­н­ня і сві­тлі, ра­ді­сні, та во­дно­час сум­ні, бо­лі­сні. Ра­ді­сні, бо на­би­ра­є­шся на­тхне­н­ня на увесь день — щось зро­би­ти, до­по­мог­ти, не під­ве­сти. А сум­но від то­го, що та­ке став­ле­н­ня до жи­т­тя стає де­да­лі біль­шою рід­кі­стю се­ред мо­лод­шо­го по­ко­лі­н­ня. Ін­ди­ві­ду­а­лізм, кон­ку­рен­ція, бай­ду­жість, від­вер­тий ци­нізм... Цьо­го те­пер біль­ше ніж до­сить. Слаб­ка актив­ність на мі­сце­вих ви­бо­рах — про­мо­ви­сте свід­че­н­ня пе­ре­ва­ги дру­гої лі­нії по­ве­дін­ки мо­їх зем­ля­ків. Хтось ска­же, що лу­ча­ни — на ета­пі по­стре­во­лю­цій­но­го роз­ча­ру­ва­н­ня. Але з пра­кти­чно­го бо­ку, « з та­ким на­стро­єм сло­на не про­да­мо».

На­та­лі­я­ВЕНГРИН, вчи­тель Но­во­во­лин­ської шко­ли №7:

— Остан­нім ча­сом у мо­є­му жит­ті по­зи­тив­ні емо­ції бе­руть го­ру над пе­си­мі­змом і де­пре­сив­ним на­стро­єм. Опти­мізм та ві­ру в май­бу­тнє все­ля­ють у ме­не 27 нев­га­мов­них, енер­гій­них, щи­рих і ду­же зді­бних ді­тла­хів, ко­трі що­дня да­ру­ють від­чу­т­тя ра­до­сті. Дя­кую їм за це! Ро­бо­та з ді­тьми до­дає енер­гії, з ни­ми ду­же ці­ка­во спіл­ку­ва­ти­ся, во­ни та­кі рі­зні й та­кі чу­до­ві! Хоч і ма­лень­кі, про­те до­сить ам­бі­тні, ці­ле­спря­мо­ва­ні та від­чай­ду­шні, смі­ли­ві, го­то­ві екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти, лег­ко під­хо­плю­ють но­ві ідеї та до­сить кмі­тли­ві й спри­тні в не­зви­чних си­ту­а­ці­ях. Ча­сто лов­лю се­бе на дум­ці, що во­ни — іна­кші, аніж ми, до­ро­слі. І нам є чо­го по­вчи­ти­ся в них. Мої ді­ти — це 19 хло­пчи­ків ( на­ша сила і ро­зум) та ві­сім дів­ча­ток (кра­са на­шо­го кла­су). При пер­шо­му зна­йом­стві з ді­тьми один із хло­пців за­явив ме­ні: «Я вже чо­ти­ри ро­ки від­мін­ник, і пла­ную пра­цю­ва­ти да­лі, хо­чу бра­ти участь в олім­пі­а­дах, кон­кур­сах і зма­га­н­нях! » Всі за­ува­же­н­ня до се­бе спри­ймає сер­йо­зно, ува­жно, на уро­ках ста­ра­є­ться так, щоб­пре­тен­зій до ньо­го не бу­ло. На­про­чуд швид­ко, бу­кваль­но за пів­то­ра мі­ся­ця, хлопчина по­збув­ся зви­чки « яка­ти » , пе­ре­би­ва­ти, хва­ли­ти­ся і на­ма­га­є­ться на­бу­ва­ти яко­стей справ­жньо­го лі­де­ра, ко­тро­го по­ва­жа­ти­муть не за гар­ні оцін­ки, а за осо­би­сті яко­сті. Без­пе­ре­чно, по­пе­ре­ду ба­га­то ро­бо­ти, успі­хів та нев­дач, але ко­ли лю­ди­на має ме­ту, то все їй до сна­ги!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.