Про світ і тем­но­ту

На здо­бу­т­тя Шев­чен­ків­ської пре­мії ви­су­ну­то книж­ку Ва­си­ля Ру­ба­на «На про­ти­ле­жно­му бо­ці від до­бра»

Den (Ukrainian) - - Культура - Сві­тла­на БОЖКО

Що в ній, крім на­зви на­ціо­наль­на, бу­ло та­ко­го кра­моль­но­го, щоб по­зба­ви­ти ба­тька двох ма­ло­лі­тніх ді­тей во­лі?

— Про­гра­ма бу­ла ви­кла­де­на на двох­стах ма­ши­но­пи­сних сто­рін­ках, бу­ли в ній ре­тро­спе­кти­ви в ми­ну­ле та моє ба­че­н­ня май­бу­тньо­го дер­жав­но­го устрою. Зокре­ма, та­ке: «вла­да в Укра­їн­ській са­мо­стій­ній дер­жа­ві по­вин­на на­ле­жа­ти ра­дам, а ради по­вин­ні бу­ти ба­га­то­пар­тій­ни­ми». Мою про­гра­му всти­гло про­чи­та­ти п’яте­ро лю­дей, пі­сля чо­го во­на по­тра­пи­ла до рук «ком­пе­тен­тних» ор­га­нів. Але ме­не за­спо­ко­ю­ва­ло вже те, що ста­ло ві­до­мо про са­му ідею. Тоб­то від­бу­вав­ся той про­цес, що із усі­єю сам­ви­дав­чою лі­те­ра­ту­рою: во­на впли­ва­ла на­сам­пе­ред на тих, хто мав пе­ре­слі­ду­ва­ти її. Я ті­шу се­бе дум­кою, що якийсь ма­лень­кий вплив на сві­то­гляд цих лю­дей був і від мо­єї про­гра­ми, бо її ма­ли про­чи­та­ти у від­ді­лах ЦК.

«НА ВСЕ ЖИ­Т­ТЯ РА­ДЯН­СЬКА СИ­СТЕ­МА ПОЗНАЧИЛА НАС ТАВ­РОМ ПСИ­ХІ­А­ТРИ­ЧНОЇ ЛІ­КАР­НІ»

— У ті ро­ки, ко­ли вас, мо­ло­дих лі­те­ра­то­рів, по одно­му за­а­ре­што­ву­ва­ли, бу­ла якась ре­а­кція з бо­ку Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків?

— Річ у тім, що лі­те­ра­то­ра­ми нас то­ді ні­хто не вва­жав. Ко­жен з нас мав на той час ли­ше по одній-дві пу­блі­ка­ції. Нас про­сто не ба­чи­ли, а то­му на­ші аре­шти не сприйня­ли як тра­ге­дію. Це був зви­чай­ний стан ре­чей. У ті ж 1970- ди зна­хо­ди­ла­ся лю­ди­на, яка ка­за­ла за спи­ною «так він же в «пси­ху­шці» си­дів»... Ча­си ра­дян­щи­ни ми­ну­ли, але ра­дян­ська си­сте­ма про­дов­жу­ва­ла зни­щу­ва­ти нас. І моя книж­ка — це ре­а­бі­лі­та­ція тих по­бра­ти­мів, хто, опи­нив­шись на про­ти­ле­жно­му бо­ці від до­бра, ви­жив, за­ли­шив­шись Лю­ди­ною.

« Я НЕ БУВ ГО­ТО­ВИЙ ДО ТО­ГО, ЩО НА ВО­ЛІ БА­ГА­ТО ХТО З ДРУ­ЗІВ ПІ­ШОВ НА КОМ­ПРО­МІС»

— Ва­си­лю Фе­до­ро­ви­чу, ви вийшли на во­лю 1978-го. Дев’ять ро­ків пра­цю­ва­ли ко­че­га­ром, слю­са­рем... І на­віть ко­ли вже кра­ї­ною ко­ти­ла­ся пе­ре­бу­до­ва, си­ді­ли у сво­є­му се­лі на Ки­їв­щи­ні, пи­са­ли «в шу­хля­ду»...

— Я справ­ді си­дів до­ма, ні­де не з’яв­ляв­ся, щоб не ки­ну­ти на ко­гось із лі­те­ра­то­рів бо­дай тінь пі­до­зри. До­по­мо­ги ні в ко­го не про­сив. Зро­бив, що­прав­да, один дзві­нок ще на по­ча­тку пе­ре­бу­до­ви до по­е­та Во­ло­ди­ми­ра За­ба­штан­сько­го, з яким на­вчав­ся на одно­му кур­сі в уні­вер­си­те­ті. Але по йо­го го­ло­су від­чув, що моя по­ява ще пе­ред­ча­сна. То­ді я зник на два ро­ки. А по­тім по­ча­ла­ся офі­цій­на ре­а­бі­лі­та­ція по­літв’язнів. І то­ді я за­те­ле­фо­ну­вав удру­ге. За­ба­штан­ський якось ду­же ра­ді­сно від­гу­кнув­ся: «Де ти дів­ся? При­їжджай!» Я при­їхав. Ра­зом ми і по­ча­ли про­би­ва­ти до дру­ку до­бір­ку мо­їх вір­шів у «Лі­те­ра­тур­ній Укра­ї­ні».

— Зда­ва­ло­ся, що для вас і для тих, хто по­стра­ждав за укра­їн­ську на­ціо-

— Хоч як це див­но, ме­ні лег­ше да­ло­ся спіл­ку­ва­н­ня з мо­ло­дим по­ко­лі­н­ням. Ми зна­йшли спіль­ну мо­ву, у нас бу­ло спіль­не ба­че­н­ня на лі­те­ра­тур­ний про­цес.

Мої ро­ве­сни­ки — Ва­силь Стус, Єв­ген Свер­стюк, Іван Сві­тли­чний, Ми­хай­ло Гри­го­рів, Ва­силь Го­ло­бо­родь­ко — ма­ли при­йти на змі­ну ші­ст­де­ся­тни­кам. Але ми не вмі­ли ро­би­ти кар’єру. Хто в бом­жі по­дав­ся, хто в тюр­му сів... Умі­н­ня при­сто­со­ву­ва­ти­ся скін­чи­ло­ся на нас. Я ще по­мі­тив: по­ки ми ці двад­цять ро­ків пе­ре­бу­ва­ли у вну­трі­шній емі­гра­ції, по­ко­лі­н­ня ві­сім­де­ся­тни­ків зов­сім за­гу­би­ло ста­но­вий ідей­ний хре­бет. То­му во­ни теж не ста­ли кон­ку­рен­та­ми оцим пер­шим ші­ст­де­ся­тни­кам, і теж не вмі­ли ро­би­ти кар’єру, але вже з ін­шої при­чи­ни. В нас це бу­ло че­рез від­чу­же­н­ня, в них це — ідей­на де­гра­да­ція.

— За­раз ви теж від­чу­ва­є­те свою са­мо­тність?

— Це вже не та не­стер­пна са­мо­тність, яка бу­ває в юно­сті. Цю са­мо­тність вже мо­жна ви­три­ма­ти, бо ти її спри­йма­єш як ре­аль­ність. Я пе­ре­жи­ваю її спо­кій­но. По­зи­тив­не те, що са­мо­тність не за­ва­жає твор­чо­сті. Я не пи­сав шість ро­ків, що си­дів. Ли­ше на­при­кін­ці склав «ві­нок со­не­тів» і ви­вчив їх на­пам’ять, бо пи­са­ти ме­ні бу­ло за­бо­ро­не­но.

Ко­ли ми­нув пер­ший шок від во­лі, я лег­ко пе­ре­сту­пив по­ріг мов­ча­н­ня, по­чав пи­са­ти. Був пе­рі­од, ко­ли я опа­но­ву­вав но­ві жан­ри. Я ба­чив, що ви­чер­пу­ю­ся в по­е­зії, спро­бу­вав се­бе у про­зі, пу­блі­ци­сти­ці. А ко­ли пе­рі­од на­вча­н­ня ми­нув, у ме­не з’яви­ло­ся по­чу­т­тя, що я не вчив­ся ні­чо­му, що во­но ме­ні Бо­гом да­не.

— Чим для вас є ро­ман «Лю­биш — не лю­биш» — спро­бою під­би­ти під­сум­ки вла­сно­го жи­т­тя чи від­по­ві­сти на пи­та­н­ня, які для вас осо­би­сто бу­ли ду­же ва­жли­ви­ми?

— Це ро­ман про жи­т­тя і спо­ку­си, які пе­ре­слі­ду­ють лю­ди­ну — рев­но­щі, за­здрість, п’ян­ство... Як світ по­бу­до­ва­ний із сві­ту і тем­но­ти, так і лю­ди­на — із до­бро­го і по­га­но­го. І жи­т­тя на­ше — віч не бо р сан ня між до­бром і злом, що жи­вуть у нас рів­но­прав­но. Всі обра­зи цьо­го ро­ма­ну збір­ні, не тре­ба шу­ка­ти за ни­ми яки­хось ре­аль­них лю­дей. Але, зви­чай­но, в ньо­му від­обра­же­но і моє осо­би­сте став­ле­н­ня до сві­ту, бо по­чи­нав­ся цей ро­ман із за­пи­сів у що­ден­ни­ку, який я, що­прав­да, ки­дав на дру­гий-тре­тій день пі­сля по­ча­тку.

— Є пи­та­н­ня, які так і за­ли­ша­ю­ться у ва­ших обох ро­ма­нах без від­по­віді: чи вар­то жер­тву­ва­ти ща­стям близь­ких лю­дей за­ра­ди ща­стя всьо­го люд­ства. У книж­ці «На про­ти­ле­жно­му бо­ці від до­бра» є не­пе­ре­вер­ше­на за тра­гі­змом картина по­ба­че­н­ня із сім’єю пі­сля ув’язне­н­ня: «Я си­дів, обняв­ши сво­їх ді­тей, і ро­зу­мів, що ба­тько для ді­тей — це сон­це. Що зло­чин­но за­ли­ша­ти ді­тей без ба­тька. Але і Укра­ї­на бу­ла в не­во­лі, і мій на­род зни­кав, і сво­ї­ми стра­ж­да­н­ня­ми я йо­го не по­ря­ту­вав. Десь да­ле­ко бри­ні­ла дум­ка, що тре­ба зби­ра­ти­ся на си­лі, щоб ки­ну­тись під танк, але по­ки що я обні­мав сво­їх ді­тей і сміх, змі­ша­ний із сльо­за­ми, бри­нів у мо­їх при­мру­же­них очах»...

— Від­по­відь на це пи­та­н­ня дає са­ме жи­т­тя. Ко­ли я був за­су­дже­ний за ан­ти­ра­дян­ську про­па­ган­ду, в ме­не бу­ло двоє ма­лень­ких ді­тей, до­ма за­ли­ша­ла­ся мо­ло­да дру­жи­на, яку я лю­бив, і ба­тьки, які, до ре­чі, ні­ко­ли жо­дним сло­вом не до­рі­кну­ли ме­ні за мій вчи­нок. Сьо­го­дні у нас з дру­жи­ною троє ді­тей (най­мен­ша донь­ка Ми­ло­сла­ва на­ро­ди­ла­ся уже пі­сля мо­го по­вер­не­н­ня з ув’язне­н­ня). Всі на­ші ді­ти за­кін­чи­ли фі­ло­ло­гі­чний фа­куль­тет Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Т.Шев­чен­ка, з яко­го нас з Ві­кто­ром Кор­ду­ном ви­клю­чи­ли з тре­тьо­го кур­су за те, що по­не­сли 22 трав­ня кві­ти до пам’ятни­ка Та­ра­су Шев­чен­ку.

Усі мої ді­ти сві­до­мі укра­їн­ці, хо­ча я їхнім ви­хо­ва­н­ням осо­бли­во не за­ймав­ся. Вся на­ша сім’я бу­ла на Май­да­ні. Син за­ли­шав­ся там у най­важ­чі і най­не­без­пе­чні­ші дні. Мо­же, це і є від­по­відь на ва­ше за­пи­та­н­ня?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.