«У по­ді­ях 1991-го бу­ло щось, чо­го ми не зна­ли і не зна­є­мо»

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Ми вже пи­са­ли про но­вий фільм укра­їн­сько­го ре­жи­се­ра Сер­гія Ло­зни­ці «Подія» (див. «День» від 28 жов­тня ц. р.) Сьо­го­дні — про­по­ну­є­мо роз­мо­ву із Сер­гі­єм Во­ло­ди­ми­ро­ви­чем, що від­бу­ла­ся на­сту­пно­го дня пі­сля прем’єри

ню­ва­ли. Яким чи­ном, на­при­клад, вла­што­ву­ва­ли го­лод в Укра­ї­ні. Це був три­ва­лий про­цес. Не один день. Є там пев­ні те­хно­ло­гії, і во­ни про­дов­жу­ють пра­цю­ва­ти, от що стра­шно: про­во­ка­ції, роз­ді­ле­н­ня і подаль­ше на­цько­ву­ва­н­ня лю­дей за мов­ною чи ін­шою озна­кою. Є пре­кра­сні ме­му­а­ри, свід­че­н­ня оче­вид­ців. У цьо­му бра­ли участь і мі­сце­ві жи­те­лі, і про це теж тре­ба го­во­ри­ти. По­трі­бно на­зва­ти всі іме­на, у то­му чи­слі іме­на вбивць. Адже, на­при­клад, іме­на тих, хто вби­вав поль­ських офі­це­рів у Ка­ти­ні або іме­на вбивць у Би­ків­ні, так і не на­зва­но. До ре­чі, ви в кур­сі, що жо­ден укра­їн­ський про­ку­рор до вій­ни не по­мер своєю смер­тю? Ду­же ба­га­то ма­те­рі­а­лу під­ні­ма­ють, на­чеб­то зби­ра­ю­ться від­кри­ти ар­хі­ви. От­же де­ко­му­ні­за­ція як ідея — це пра­виль­но, але те­пер за­пи­та­н­ня: які дії кон­кре­тно ма­ю­ться на ува­зі? Пе­рей­ме­ну­ва­ти мі­ста — це пра­виль­но, при­бра­ти всі пам’ятни­ки — теж, то­му що вбив­ці не ма­ють пра­ва сто­я­ти на цен­траль­них пло­щах міст, їхні­ми іме­на­ми не мо­же бу­ти на­зва­но ву­ли­ці. Але усві­дом­ле­н­ня то­го, що від­бу­ва­ло­ся тут, що один фа­шист­ський ре­жим пе­ре­міг ін­ший і по­тім за­хо­пив ча­сти­ну Єв­ро­пи, — ще не на­ста­ло. Усві­дом­ле­н­ня не­об­хі­дне, щоб лю­ди роз­плю­щи­ли очі на те, що від­бу­ва­ло­ся, і ви­ро­би­ли своє став­ле­н­ня до цьо­го. Це їхнє жи­т­тя, це жи­т­тя їхніх ба­тьків, це стра­ж­да­н­ня ве­ли­че­зної кіль­ко­сті лю­дей.

«ПО­ВЕР­НУ­ЛО­СЯ ПО­НЯ­Т­ТЯ «ГЕ­РОЙ»»

— А як осо­би­сто вас змі­ни­ли по­дії в Укра­ї­ні?

— Швид­ше зди­ву­ва­ли. Ра­птом, не зна­ти звід­ки, пі­сля май­же ста ро­ків при­гно­бле­н­ня і про­по­лю­ва­н­ня про­ро­сло щось жи­ве. З’яви­ли­ся лю­ди. Не ті­ні блі­ді, а лю­ди. І по­ча­ло­ся жи­т­тя. Звер­ніть ува­гу: по­вер­ну­ло­ся по­ня­т­тя «ге­рой». В Укра­ї­ні те­пер мо­жна по­ві­ри­ти в ге­роя для кі­но. Якщо ви ро­би­те фільм — мо­же­те вже без фаль­ші ство­ри­ти ге­роя. — У чо­му ж при­чи­на? — Ста­ла мо­жли­вою тра­ге­дія. Не гро­теск, не ме­ло­дра­ма, а тра­ге­дія. З’яви­ло­ся щось справ­жнє, за що лю­ди го­то­ві від­да­ти жи­т­тя. Ко­ли є це, то і ви­ни­кає са­ме по­ня­т­тя тра­ге­дії. Звер­ніть ува­гу, йо­го не бу­ло в пі­зньо­ра­дян­ський час. Ко­ме­дії Ря­за­но­ва — до­брий при­клад. Ду­же по­ка­зо­во, що са­ме цей жанр так тор­же­ству­вав.

«ДЕ­Я­КІ ОБ­СТА­ВИ­НИ Я ПРО­СТО НЕ СТАВ БИ ЗНІ­МА­ТИ»

— У чо­му успіх до­ку­мен­та­лі­ста? Для вас існує та­ке по­ня­т­тя?

— Ви зав­жди ви­хо­ди­те в світ з ка­ме­рою, ма­ю­чи пев­ні на­мі­ри. Вклю­ча­є­те її, при­пу­ска­ю­чи, що там мо­же ста­ти­ся. Ми на все це че­ка­є­мо, ми іна­кше і не мо­же­мо жи­ти, ми зав­жди про­е­кту­є­мо май­бу­тнє. Ми жи­ве­мо з ви­пе­ре­дже­н­ням на пев­ну час­тку се­кун­ди, з від­га­ду­ва­н­ням то­го, як світ мі­ня­ти­ме­ться дов­ко­ла нас. Так вла­што­ва­ний люд­ський мо­зок.

То­му, ко­ли ви зні­ма­є­те ра­птом щось, чо­го ви не очі­ку­ва­ли — це успіх. У «Пей­за­жі» ми зні­ма­ли лю­дей на зу­пин­ці. Зро­зумі­ло, ме­не ці­ка­ви­ли облич­чя. Ось один з ка­дрів. Лю­ди­на го­дує го­лу­бів і ки­дає їм на­сі­н­ня. Па­но­ра­ма злі­ва на­пра­во, дів­чин­ка, го­луб, но­га, ка­ме­ра ру­ха­є­ться — і ра­птом в кадр по­тра­пляє звер­ху ру­ка, ха­пає цьо­го го­лу­ба і під­ні­має йо­го. Лю­ди­на, що че­ка­ла на зу­пин­ці ав­то­бу­са, як хи­жак, схо­пи­ла го­лу­ба, яко­го го­ду­ва­ла. У цьо­му же­сті ду­же ба­га­то всьо­го — агре­сія, ди­ва­цтво... Во­на не ба­чи­ла, як я зні­мав, во­на зро­би­ла це для се­бе, під­да­ю­чись сво­їй вну­трі­шній спо­ну­ці, і в її же­сті чи­та­є­ться це все. Опе­ра- тор, слід від­да­ти йо­му на­ле­жне, не збив­ся і про­дов­жив зйом­ку, про­вів па­но­ра­му. Ось успіх, яко­го я не міг очі­ку­ва­ти. На кар­ти­ну 1-2-3 та­ких ща­сли­вих ви­пад­ки при­па­дає, і я в та­кі мо­мен­ти ро­зу­мію, що той, хто ме­не на­прав­ляє при­йти в це мі­сце з ка­ме­рою, по­мі­стив ме­не в по­трі­бний по­тік.

— Ви­слов­лю­ю­чись мо­вою дра­ма­тур­гії: чо­му у ва­ших не­і­гро­вих ро­бо­тах го­лов­ний ге­рой зав­жди хор і ні­ко­ли — про­та­го­ніст?

— Я б ду­же хо­тів уни­кну­ти ви­крив­лень у філь­мі, а ко­ли у ме­не є ге­рой, я не­ми­ну­че по­тра­пляю в йо­го по­ле, а він — в моє, і я вже то­ді ба­чу не йо­го, а йо­го і ка­ме­ру, і йо­го про­е­кцію са­мо­го се­бе в образ, який він хо­тів би з се­бе зро­би­ти. Це вже не він. На­скіль­ки б він щи­рий не був, все одно це від­бу­ва­є­ться. А дру­ге — є зо­ни ін­тим­но­го, в які ме­ні не хо­ті­ло­ся б утру­ча­ти­ся. Це не моє, і я не маю пра­ва це зна­ти. А ко­ли близь­ко схо­ди­шся, та ще й ма­єш ка­ме­ру — не­ми­ну­че від­бу­ва­є­ться ети­чна ко­лі­зія. На­скіль­ки я маю пра­во зна­ти про жи­т­тя ін­шо­го? А на­віть якщо та­ке пра­во є, то чи мо­жу ді­ли­ти­ся ним з ін­ши­ми? Це ме­не і стри­мує. — Ди­стан­ція на­стіль­ки ва­жли­ва? — Так. Де­я­кі об­ста­ви­ни я про­сто не став би зні­ма­ти.

— Але є та­кий під­хід, ко­ли ре­жи­сер про­сто жи­ве з ге­ро­єм, зні­має йо­го — і теж ви­хо­дять не­по­га­ні ро­бо­ти.

— Так, і пра­пор в ру­ки. Ме­ні там не­ці­ка­во.

«РЕАЛІСТИЧНІСТЬ — ФОР­МА ІЛЮ­ЗІЇ»

— Чи існує в та­ко­му ра­зі прин­ци­по­ва від­мін­ність між ігро­вим і не­і­гро­вим жан­ра­ми?

— Її не­має. І те, й ін­ше — рі­зні за­со­би для вті­ле­н­ня ви­слов­лю­ва­н­ня, спо­ну­ка­н­ня дум­ки гля­да­ча. Кни­га — те са­ме, тіль­ки ін­ший спо­сіб, ін­ша мова, але яка рі­зни­ця, якщо ви пі­сля про­чи­та­н­ня пів­дня си­ди­те з від­кри­тим ро­том? Яка рі­зни­ця, отри­мав я це за до­по­мо­гою кі­но, кни­ги, му­зи­ки чи жи­во­пи­су? Або на­віть по­ба­чив це на ву­ли­ці як ми­тець — пев­не по­єд­на­н­ня вра­жа­ю­чих ме­не об­ста­вин, ре­чей, лю­дей?

— Що ж та­ке реалістичність, ре­а­лізм?

— Пев­на фор­ма ілю­зії. Існу­ють сер­йо­зні до­слі­дже­н­ня то­го, яким чи­ном ви­бу­до­ву­є­ться мо­дель сві­ту в нас в го­ло­вах. Те, з чим ми ма­є­мо спра­ву, — це мо­дель, яку ми спри­йма­є­мо як щось не­по­ру­шне, на­пе­ред за­да­не. На­справ­ді, все за­ле­жить від ку­пи най­рі­зно­ма­ні­тні­ших об­ста­вин. І та мо­дель, яку ми ви­бу­до­ву­є­мо в одно­му і то­му са­мо­му мі­сці, — аб­со­лю­тно ін­ша для лю­ди­ни з ін­шої куль­ту­ри. І та, й ін­ша ма­ти­муть пра­во на існу­ва­н­ня, і та й ін­ша пев­ною мі­рою не від­по­від­а­ти­муть то­му, що є на­справ­ді.

«МИ­СТЕ­ЦТВО ВІДОКРЕМИЛИ ВІД НА­У­КИ НЕ­СПРА­ВЕ­ДЛИ­ВО»

— Див­не за­пи­та­н­ня на­о­ста­нок: на­ві­що люд­ству кі­но?

— Це та­кий са­мий спо­сіб пі­зна­н­ня сві­ту, як і всі ін­ші. А на­ві­що лю­ди­ні пі­зна­ва­ти? На мій по­гляд, най­цін­ні­ше, що в нас є, — мо­зок як но­сій сві­до­мо­сті. От­же кі­но — та­кий са­мий ін­стру­мент, як і на­у­ки. Ми­сте­цтво відокремили від на­у­ки сво­го ча­су не­спра­ве­дли­во. Ви зна­є­те, що кі­но­апа­рат ви­на­йшли з по­ча­тко­вим на­мі­ром ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти йо­го в на­у­ці? Це по­тім ка ме­ра ста ла за со­бо м ви­ро­бниц тва роз­ваг. Є ці­ла низ­ка ре­жи­се­рів, які мо­гли по­єд­ну­ва­ти роз­ва­гу і до­слі­дже­н­ня. Хі­чкок — один із них. Або Бу­ню­ель. У цьо­му на­прям­ку і ме­ні ці­ка­во пра­цю­ва­ти. Ви­вча­ти лю­ди­ну.

ФОТО АР­ТЕ­МА СЛIПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.