Ви­ста­ви да­ють мі­сту... те­пло

Den (Ukrainian) - - Культура -

Дум­ки, на­ві­я­ні Єв­ра­зій­ським еко­но­мі­чним фо­ру­мом

пе­ре­міг під ке­рів­ни­цтвом ко­му­ні­сти­чної пар­тії. Лю­ди не про­сто усмі­хне­ні. Во­ни на­ла­што­ва­ні на ра­дість. І та­ки зна­хо­дять її, мо­жли­во, у ду­же ма­ло­му, але від то­го во­на тіль­ки біль­шає.

Мі­сто Сі­ань, де від­бу­вав­ся Фо­рум, — сто­ли­ця про­він­ції Шень­сі, яку весь світ знає як мі­сце зна­хо­дже­н­ня гро­бни­ці ім­пе­ра­то­ра Цинь Ши­ху­а­на зі зна­ме­ни­тою те­ра­ко­то­вою ар­мі­єю. Мо­же, то­му на­зва по­са­ди ке­рів­ни­ка куль­ту­ри мі­ста зву­чить так — ди­ре­ктор ди­ві­зії ми­стецтв мі­ні­стер­ства куль­ту­ри, а бо­йо­вий стиль ви­сту­пу йо­го очіль­ни­ка то­ва­ри­ша Люй Юйч­жун спри­ймав­ся ціл­ком ор­га­ні­чно. Адже основ­не за­не­по­ко­є­н­ня в сьо­го­дні­шньо­му те­а­траль­но­му ми­сте­цтві Ки­таю ви­кли­кає йо­го стрім­ка ко­мер­ці­а­лі­за­ція і при­за­бу­т­тя тра­ди­цій­но­го ми­сте­цтва.

До­по­від­ач із Іта­лії, який в ку­лу­а­рах пред­ста­вив­ся як Фа­брі­ціо, ви­сту­пав під іме­нем Фєн И. Ви­яви­ло­ся, він до­ско­на­ло во­ло­діє ки­тай­ською мо­вою, що до­зво­ли­ло йо­му за­гли­би­ти­ся в су­ча­сну те­а­траль­ну куль­ту­ру Ки­таю і са­ме з по­зи­ції іта­лій­ських до­слі­джень (на­ша га­зе­та на­во­ди­ла відкриття Ро­бер­то Пан­то­ма) го­во­ри­ти про со­ці­аль­ну емо­цію, куль­тур­ну вза­є­мо­дію і су­ча­сний стиль та роль те­а­тру в куль­тур­но­му бу­дів­ни­цтві мі­ста.

За­про­по­но­ва­ні до пе­ре­гля­ду го­спо­да­ря­ми ви­ста­ви про­де­мон­стру­ва­ли за­сти­глу тра­ди­цію: «Три кра­плі кро­ві» Шень­си­ської опе­ри, «Би­тва бі­ля Чер­во­ної ске­лі» На­ро­дно­го те­а­тру Ки­таю і «Бо­йо­вий кінь» На­ціо­наль­но­го те­а­тру Ки­таю за п’єсою бри­тан­сько­го ди­тя­чо­го пи­сьмен­ни­ка М. Мор­пур­го, що з успі­хом йде на бри­тан­ській сце­ні та ста­ла осно­вою ві­до­мо­го філь­му С. Спіл­бер­га.

У пер­шій ви­ста­ві де­кіль­ка тра­ди­цій­них сю­же­тів з еле­мен­та­ми ву­ли­чно­го те­а­тру, цир­ко­во­го ми­сте­цтва, об’єд­на­ні роз­ду­ма­ми про сім’ю, про го­лос кро­ві гра­ли­ся в ста­ро­вин­но­му де­рев’ян­но­му те­а­трі.

Гля­да­чі си­ді­ли за сто­ла­ми, пи­ли не тіль­ки чай і бур­хли­во ре­а­гу­ва­ли, під­ба­дьо­рю­ва­ли акто­рів, пра­гну­ли від­кри­то­го кон­та­кту, ра­ді­ли про­стим і вправ­ним ви­явам емо­цій.

Ви­ста­ва «Би­тва бі­ля Чер­во­ної ске­лі» — пре­кра­сний взі­рець то­го, що ми зна­є­мо із кни­жок про ви­со­кий стиль пе­кін­ської опе­ри. До­ско­на­ле во­ло­ді­н­ня зву­ко­ви­до­бу­ва­н­ням, зви­чай­на для єв­ро­пей­ців ро­бо­та з го­лов­ни­ми, гру­дни­ми ре­зо­на­то­ра­ми тут, зда­є­ться, по­ши­рю­є­ться до зву­ча­н­ня мі­зин­ця. Усі же­сти ма­ють по­ча­ток, роз­ви­ток у ру­сі й на­ре­шті одно­зна­чну ста­ти­ку.

Якщо актор ко­мусь ма­хає на про­ща­н­ня і щось ба­жає на до­ро­гу, то жест і звук на­ро­джу­ю­ться і ді­ють во­дно­час, ко­ор­ди­ну­ю­ться з пласти- кою ті­ла і на­віть ру­хом вій. Це ро­би­ться де­мон­стра­тив­но, сві­до­мо мас­шта­бно, щоб з про­стих скла­до­вих ви­ник зміст не­о­чі­ку­ва­но єм­кий і ба­га­то­зна­чний.

«Кінь вій­ни» — аб­со­лю­тно бро­двей­ский мю­зикл із кіньми-ляль­ка­ми в мас­шта­бі одне до одно­го. То­чні­ше один до трьох, бо ве­дуть цю ляль­ку троє акто­рів: двоє — ту­луб і но­ги, тре­тій — го­ло­ву і шию.

Ру­хи ко­ней на­стіль­ки до­ку­мен­таль­но до­сто­вір­ні, во­ни так яскра­во пе­ре­да­ють емо­цію ко­ней, що ду­же швид­ко гля­дач по­чи­нає спри­йма­ти їх жи­ви­ми істо­та­ми. На них ска­чуть во­я­ки, їх ра­нять ку­лі, во­ни хво­рі­ють і ви­ду­жу­ють, ви­но­сять з по­ля бою, ря­ту­ють жи­т­тя.

Сло­вом, ви від­чу­ва­є­те се­бе ди­ти­ною, яка от-от по­чне кри­ком по­пе­ре­джа­ти зай­чи­ка про по­яву вов­ка. Пре­кра­сні дра­ма­ти­чні ар­ти­сти, му­зи­ка, співи, сві­тло, пі­ро­ефе­кти за­хо­плю­ють і вра­жа­ють. І те, що ки­тай­ці при­ду­ма­ли по­рох для фе­єр­вер­ків, а не вій­ни, із зна­н­ня стає переконанням.

Ни­ні в Ки­таї ду­же мо­дно но­си­ти оку­ля­ри без скла. Те­а­траль­на ма­ска зі сце­ни пе­ре­йшла в по­бут. Кон­фі­гу­ра­ці­єю оправ лю­ди щось під­кре­слю­ють, щось ма­ску­ють у сво­їх облич­чях. Ін­ко­ли зда­є­ться, що так са­мо не­о­чі­ку­ва­но во­ни ко­ри­сту­ю­ться й емо­цій­ним гри­мом, але від цьо­го не­о­дмін­но стає те­плі­ше.

За ки­тай­ською тра­ди­ці­єю, на­зи­ва­ю­чи свій вік, тре­ба збіль­шу­ва­ти йо­го на один рік. Так здав­на, на­зи­ва­ю­чи рік, який про­жи­ва­єш, та­ким, що вже прожив, обе­рі­га­ли се­бе від не­при­єм­них ра­пто­во­стей. Ми ка­же­мо: «Дай Бо­же про­жи­ти цей день, і не­хай у ньо­му бу­де те­пло сер­де­чно­сті й не тіль­ки від те­а­тру».

Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.