Сто­лик на двох із кра­є­ви­дом на «Лей­пциг»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фото Сер­гія П’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Тим­ча­со­ві не­зру­чно­сті і фор­маль­ні ви­ба­че­н­ня з цьо­го при­во­ду су­про­во­джу­ють усе жи­т­тя, і ми дав­но зви­кли­ся, ви­дре­си­ру­ва­ні ре­аль­ні­стю, що чер­го­вий ка­пре­монт ро­ків на де­сять дасть то­бі тіль­ки одну мо­жли­вість — проби­ра­ти­ся мі­стом тро­хи бо­ком. У па­ру мо­же при­єд­на­ти­ся де­яка ре­кон­стру­кція без обме­жень у ча­сі. Якщо ж усе від­бу­ва­є­ться на жва­во­му мі­сці, то мо­жли­вою ме­тою і є тя­гу­чка. Ди­вись, і но­ва зем­ля як чи­ясь не­нав­ми­сна ра­дість ви­нир­не. Бу­ває — тіль­ки по­мі­тиш рух до онов­ле­н­ня і по­ду­ма­єш — спра­ва пі­шла і, на­ре­шті, див­ний кра­сень на ро­зі Про­рі­зної і Во­ло­ди­мир­ської ви­сли­зне з тю­рем­но­го одя­гу ві­чно­зе­ле­них за­бо­рів, і ми, мо­жли­во, оша­ле­ні­є­мо від йо­го роз­ко­ші, але тут до­ля бу­до­ви зно­ву збри­кне, адже у неї не­має по­чу­т­тя гу­мо­ру і не­об­хі­дно­сті ви­кла­да­ти прав­ду, хо­ча в її ве­ли­че­зно­му і скла­дно­му слов­ни­ку є від­по­віді на всі за­пи­та­н­ня, ми ді­ста­ва­ли­ся до них якось ду­же вже ку­стар­но.

При­тер­ті во­ро­та, за­мо­ро­же­ний сон без­лю­дної те­ри­то­рії — ось він, так зва­ний будинок Си­ро­ткі­на, по­бу­до­ва­ний ар­хі­те­кто­ром Кар­лом Ши­ма­ном в 19001903 рр., ні­би по­руч, а не до­стри­бну­ти. Він, до ре­чі, вва­жав­ся най­ви­щим і най- кра­си­ві­шим бу­дин­ком у Ки­є­ві, пре­кра­сний і за­раз, але ко­ли про­бі­га­єш повз, то ди­ви­шся тіль­ки під но­ги на тим­ча­со­ві на­сти­ли, до­ріж­ки без­пе­ки в зо­ні бу­дів­ни­цтва, про­хо­ди, як зи­гза­ги успі­ху — тут не до кра­си. Усві­до­мив­ши це, фо­то­апа­рат ко­ле­ги по­чав гу­ля­ти не­на­че сам по со­бі: то під пар­кан за шпи­гун­ською ме­то­ди­кою впро­ва­ди­ться, то в шпа­рин­ку якусь око об’єкти­ву при­ла­штує і не­на­че за­фі­ксує цей плід, що «зав­мер». Я ж уже хви­лин двад­цять бі­ля за­би­тих во­ріт на­ма­га­ла­ся ви­кли­ка- ти охо­рон­ця, але, тіль­ки ко­ли за­ба­ра­ба­ни­ла ку­ла­ком по во­ро­тях, двері ра­птом від­чи­ни­ли­ся — це ви дзво­ни­ли і дзво­ни­ли, зди­ву­вав­ся він. Ми, ми, нам тре­ба ту­ди, де ко­лись був «Лей­пциг», ну, ви, на­пев­но, зна­є­те, що він дав­но став пев­ним но­сталь­гі­чним брен­дом, на­чеб­то і не пов’яза­ним з йо­го ті­лом-бу­дин­ком, про­те хо­че­ться по­ди­ви­ти­ся.

— Ну, ні, — вві­чли­во за­про­те­сту­вав від­по­від­аль­ний, — пу­ска­ти не­до­зво­ле­но, адже ро­бо­ти за­мо­ро­же­ні. Ска­жу тіль­ки, що ста­рої на­чин­ки вже не­має, а ре­сто­ран, прав­да, не знаю, як на­зи­ва­ти­ме­ться, але роз­мі­сти­ться на то­му ж мі­сці, а будинок пла­ну­є­ться під го­тель.

Осо­би­сте жи­т­тя «Лей­пци­га», зна­чить, зно­ву до­ве­де­ться зби­ра­ти по кри­хі­тках, де­гу­сту­ю­чи фа­кти за прин­ци­пом — ста­ро­го ко­нья­ку не бу­ває, та і ре­сто­ран вже дав­но ви­грав не­по­мі­тну су­пе­ре­чку з до­лею. Він не став ста­ту­сною при­ма­рою, а за­пам’ятав­ся ба­га­тьом як ба­жа­не бо­гем­не мі­сте­чко, ку­ди Єв­ро­па не­мов за­ві­та­ла на роз­від­ку — для зна­йом­ства з ки­я­на­ми. Див­но — не зга­ду­є­ться він яки­мось осо­бли­во ши­кар­ним або яскра­во ба­га­тим, до то­го ж був не­ве­ли­ким, ка­мер­ним, але від­бою від охочих по­тра­пи­ти са­ме сю­ди, до «Лей­пци­га», не бу­ло.

— Ко­ли пра­цю­вав май­стром ви­ро­бни­чо­го на­вча­н­ня в «Лей­пци­гу», це 1978-1980 рр., — при­га­дав на моє про­ха­н­ня Оле­ксандр Пи­ли­пен­ко, ска­за­ла б, ко­ле­кціо­нер, зокре­ма са­мої істо­рії Ки­є­ва, по­дій і пре­дме­тів, су­про­во­джу­ю­чих жи­т­тя го­ро­дян в ра­ді­у­сі кіль­кох сто­літь, який во­ло­діє щіль­ною, обра­зною пам’ят­тю, що від­чу­ва­є­ться і в ма­не­рі йо­го зби­ра­н­ня. На­чеб­то не на­дмір­но роз­су­дли­вій, хоч і не без цьо­го, а лі­ри­чно­хи­мер­ній, не­на­че все за по­чу­т­тям, ко­ха­н­ням. От­же, по­вер­та­ю­чись до те­ми, — аби по­тра­пи­ти уве­че­рі до Лей­пци­га, тре­ба бу­ло убла­жи­ти швей­ца­ра де­ся­тьма кар­бо­ван­ця­ми, і це тіль­ки для то­го, що­бу­війти до за­ли. По­тім та­кож під­ку­пи­ти офі­ці­ан­та. До ре­чі, це бу­ли со­лі­дні гро­ші — по су­ті, ве­че­ря з па­ні, при­чо­му не­кво­ла. Зви­чай­но, роз­цін­ки в ри­бні дні (вів­то­рок і че­твер) слаб­ша­ли, ду­маю, і то­му, що то­ді та­кої рі­зно­ма­ні­тно­сті ри­би, як за­раз, не бу­ло, та і ма­ло хто за­ми­слю­вав­ся, що це ко­ри­сно. Ме­ні під­ка­зав при­я­тель, що осо­бли­вий по­пит у го­стей мав са­лат по­і­та­лій­ськи, м’ясний із ма­ри­но­ва­ни­ми сли­ва­ми, і за­гад­ко­вий Хо­пель-по­пель, якщо я пра­виль­но за­пам’ятав.

Йду­чи по слі­ду, ді­зна­ла­ся, що є на­віть свої до­слі­дни­ки ки­їв­сько­го гро­мад­сько­го хар­чу­ва­н­ня ча­сів со­ці­а­лі­зму. Скла­сти порт­рет не­жи­во­го ге­роя на­шо­го ча­су, а в цьо­му ви­пад­ку «Лей­пци­га», до­дав­ши свої спо­га­ди, до­по­міг ав­тор ба­га­тьох на­вчаль­них по­сі­бни­ків, пу­блі­ка­цій, один із за­снов­ни­ків клу­бу «Ки­я­ни» Ігор Одно­по­зов. До ре­чі, пер­ше, що ме­не вра­зи­ло, бу­ло ме­ню ре­сто­ра­ну. Во­но дру­ку­ва­ло­ся дво­ма мо­ва­ми — укра­їн­ською і ні­ме­цькою.

Від ки­є­во­знав­ця ж ді­зна­ла­ся, що 1949 року на ву­ли­ці Свер­дло­ва (Про­рі­зній) бу­ло від­кри­то «Ко­ктейль-хол». Тут по­да­ва­ли не­ба­че­ні до­сі ко­ктей­лі — яє­чний, м’ятний, ка­во­вий. Пи­ти їх на­ле­жа­ло че­рез со­ло­мин­ку, але не­до­свід­че­ні ки­я­ни за­ли­ша­ли її на пам’ять, а на­пій ви­пи­ва­ли зал­пом. По­тім тут при­зем­лив­ся не­ви­ра­зний ре­сто­ран «Чай­ка», на­ре­шті 1958 року вла­шту­вав­ся ре­сто­ран ні­ме­цької ку­хні «Лей­пциг». На де­кіль­кох по­вер­хах — в під­ва­лі, на пер­шо­му і дру­го­му — роз­та­шо­ву­ва­лись чо­ти­ри не­ве­ли­кі за­ли, роз­ра­хо­ва­ні на 150 місць. Се­ред фір­мо­вих блюд — ні­ме­цький борщ (46 коп.), буль­йон з м’ясни­ми га­лу­шка­ми (51 коп.), біф­штекс з яє­чнею по-гам­бурзь­ки (1, 31 крб.), еска­лоп по-ні­ме­цьки (1,15 крб.). Зу­стрі­ча­ли­ся і зов­сім ек­зо­ти­чні на­зви: ТА-ГЕ, ко­ру­он­блянц «Шар­гач», рінц, Лей­пциг-бу­та­штек. Ще одна фі­шка ре­сто­ра­ну по­ля­га­ла в то­му, що се­ред об­слу­го­ву­ю­чо­го пер­со­на­лу бу­ли ви­клю­чно чо­ло­ві­ки.

Та все ж, блу­ка­ю­чи ме­ню «Лей­пци­га», ле­две не за­бу­ла, що по­при ні­ме­цькі пе­ре­ва­ги ко­тле­та по-ки­їв­ськи в ме­ню бу­ла, як же без неї. Схо­же, на­віть сма- ко­ві по­ди­хи про­май­ну­ли в пам’яті, за­зна­чу, що ці­єї ми­ті від неї не від­мо­ви­ла­ся б. До ре­чі, цей яскра­вий будинок в сво­є­му ро­ма­ні «Бі­ла гвар­дія» зга­дує Бул­га­ков.

І ось іще ці­ка­ва по­дро­би­ця. До всьо­го цьо­го ра­дян­сько­го пе­рі­о­ду на пер­шо­му по­вер­сі при­бу­тко­во­го бу­дин­ку, як де­я­кі дже­ре­ла ствер­джу­ють, тут був і го­тель, і кон­ди­тер­ська «Мар­кіз», кав’яр­ня, а та­кож бю­ро з на­йму бонн і гу­вер­нан­ток (ки­я­ни на­зи­ва­ли йо­го «бю­ро ні­мок»), і ма­га­зин кві­тів і ков­бас. На верх­ніх по­вер­хах — ме­бльо­ва­ні кім­на­ти «Па­лер­мо».

Вже з 80-х ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя, а мо­же, і ра­ні­ше, він при­хо­дить в ава­рій­ний стан і на по­ча­тку 90-х усіх ме­шкан­ців ко­му­на­лок роз­се­ля­ють, там на рік-пів­то­ра за­ли­ша­є­ться без­го­спним, за­галь­но­до­сту­пним і, при­ро­дно, ха­о­ти­чно спу­сто­шу­є­ться. Де­що з вря­то­ва­но­го, а не від­прав­ле­но­го не­тя­му­щи­ми діл­ка­ми на ме­та­ло­брухт, які ба­чать у по­ки­ну­тих пре­дме­тах тіль­ки мо­тлох або свою ко­пій­ча­ну ви­го­ду, ми по­ба­чи­ли в Пи­ли­пен­ків­ській са­ди­бі, з бу­дин­ка­ми зі ста­ро­вин­ної це­гли, з ча­рів­ни­ми вну­трі­шні­ми дво­ри­ка­ми. Тут ми зно­ву не­мов­би зу­стрі­лись із ста­рим «Лей­пц­гом», пра­виль­ні­ше, з ґра­та­ми з йо­го чорних по­ки­ну­тих то­ді схо­дів, в ча­вун­ні ви­ги­ни яких впле­ли­ся ди­во­ви­жні пта­хи з хи­жи­ми язи­чка­ми, ле­ле­ки. Во­ни ще 25 ро­ків то­му при­кра­си­ли тут чи­сель­ні ори­гі­наль­ні ві­кна, ста­ли пе­ри­ла­ми і зна­йшли, по су­ті, ві­чне гі­дне жи­т­тя. Го­спо­дар ра­птом при­га­дав, що під да­хом бу­дин­ку роз­та­шо­ву­ва­ли­ся май­стер­ні ху­до­жни­ків. То­ді я на­віть осо­бли­во не ці­ка­вив­ся їхні­ми іме­на­ми, — за­зна­чає ми­мо­хідь, — з ба­то­ном до­ктор­ської зав­жди міг при­йти в го­сті до будь-ко­го. До то­го ж ту­ди на­ві­ду­ва­ли­ся яскра­ві мо­дні то­ді ар­тис­тки, за­га­лом, тут жи­т­тя про­ті­ка­ло без уда­ва­но­го ети­ке­ту. Є свій спо­гад і в П’ятерикова. Десь теж на­при­кін­ці 70х ми­ну­ло­го, при­ро­дно, сто­лі­т­тя він, то­ді фо­то­кор «Ве­чір­ки», з іще дво­ма ко­ле­га­ми при­йшов до «Лей­пци­га» вдень на ком­пле­ксний обід. У Сер­гія тут пра­цю­вав зна­йо­мий офі­ці­ант То­ля, який на їхнє про­ха­н­ня при­ніс ще й де­фі­ци­тний сорт пи­ва. При роз­ра­хун­ку за цю по­слу­гу і на­ки­нув зай­вий кар­бо­ва­нець. Один із то­ва­ри­шів по слу­жбі Сер­гія, по­обі­дав­ши з пи­вом, на­ві­дріз від­мо­вив­ся пла­ти­ти на­дли­шок і ска­зав П’яте­ри­ко­ву — це твій зна­йо­мий, ти й пла­ти. Ось та­ке ста­ло­ся ком­пле­ксне жлоб­ство, тим і за­пам’ята­ло­ся.

Зви­чай­но, мо­жна бу­ло б пе­ре­ра­ху­ва­ти всі за­зна­че­ні про­фе­сіо­на­ла­ми ню­ан­си — і ди­ха­н­ня ран­ньо­го мо­дер­ну, а в чо­мусь і ча­рів­ність ре­не­сан­су, і ви­тон­че­ність лі­пни­ни, осо­бли­ву ажур­ність бал­кон­них ого­рож, ба­што­чок, але ми шу­ка­ли жи­ві спо­га­ди. Не знаю, чи про­жи­ли своє ли­сті­во­чне жи­т­тя в цьо­му кра­си­во­му бу­дин­ку за пра­виль­ною адре­сою йо­го ме­шкан­ці, але ві­до­мо, що в рі­зний час тут ме­шка­ли ві­до­мі ака­де­мі­ки, му­зи­кан­ти, пи­сьмен­ни­ки, ар­хі­те­кто­ри й істо­ри­ки.

Схо­же, будинок за­раз зно­ву пе­ре­пи­сує свою жит­тє­ву п’єсу, усві­дом­лю­ю­чи, що Ки­є­ву він зав­жди був ми­лий і своєю ім­по­зан­тні­стю, і де­ко­ли лег­ко­ва­жні­стю, і роз­пе­ще­ні­стю від ува­ги до сма­ку та­та Кар­ла-ар­хі­те­кто­ра, Кар­ла Ши­ма­на.

Сам со­бою на­ро­див­ся мій план: на ве­чір — за­мов­лю ж бо сто­лик на двох десь по­бли­зу, з кра­є­ви­дом на «Лей­пциг», що вже втік у ми­ну­ле. Ко­го за­про­шу — не ска­жу, але плі­тку­ва­ти ми бу­де­мо про «Лей­пциг» з тим, хто зна­йо­мий із йо­го шар­мом не з чу­ток. Ці­ка­во, на­скіль­ки ж сьо­го­дні за­тя­гнуть ті дав­ні 10 ру­блів. Пе­ре­ві­ри­мо.

Ми ж зу­стрі­не­мо­ся не­за­ба­ром там, де ти­хо ще жи­ве осінь, де мо­жна по­ша­ру­ді­ти листям і по­сто­я­ти бі­ля осін­ньої во­ди, ду­ма­ю­чи про щось своє, те­пле, по­го­джу­ю­чись із по­е­том — «И на­чи­на­ет уста­вать во­да, и это озна­ча­ет бли­зость сне­га».

Шарм ре­сто­ра­ну, яко­го дав­но вже не­має, все ж не ви­сли­знув, ні, не ви­сли­знув

ТА­КИЙ ВИ­ГЛЯД МАВ БУДИНОК НА РО­ЗІ ВО­ЛО­ДИ­МИР­СЬКОЇ ТА ПРО­РІ­ЗНОЇ НА ПО­ЧА­ТКУ ХХ СТО­ЛІ­Т­ТЯ І ТАК ВИ­ГЛЯ­ДАЄ СЬО­ГО­ДНІ

ДІМ СИ­РО­ТКІ­НА — ЦЕ ЩЕ ОДНА НА­ЗВА БУ­ДИН­КУ, ЯКА ДІ­СТА­ЛА­СЯ ЙО­МУ ВІД ПРІ­ЗВИ­ЩА ОДНО­ГО З ВЛА­СНИ­КІВ. АЛЕ ПО­МИ­ЛУ­ВА­ТИ­СЯ ЧУДОВОЮ СПО­РУ­ДОЮ СЬО­ГО­ДНІ ЗА­ВА­ЖА­ЮТЬ СУВОРА ОХО­РО­НА, ВИ­СО­КІ ПАР­КА­НИ, ГЛУ­ХІ ВО­РО­ТА, ЩО ОТО­ЧИ­ЛИ БУДИНОК З УСІХ БО­КІВ...

ТА­КИЙ ВИ­ГЛЯД КО­ЛИСЬ МАВ ОДИН З НАЙ­КРА­СИ­ВІ­ШИХ БУ­ДИН­КІВ КИ­Є­ВА У 70-х РО­КАХ ХХ СТО­ЛІ­Т­ТЯ. ВІД­ТО­ДІ ЗА БУ­ДИН­КОМ МІ­ЦНО ЗАКРІПИЛОСЬ ІМ’Я «ЛЕЙ­ПЦИГ» — ВІД НА­ЗВИ ПО­ПУ­ЛЯР­НО­ГО РЕ­СТО­РА­НУ, ЩО ПРА­ЦЮ­ВАВ ТУТ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.